Інструментарій та механізм регіональної політики країн європи

Перші спроби виявити наслідки впливу глобалізації на регіональні рівні були здійснені у Західній Європі через розробку теорії "конвергенції та дивергенції регіонів". Це еволюція соціалістичної та капіталістичної економічних систем під впливом науково-технічної революції, яка давала подібність чи сходження (конвергенцію) дій, мислення, організаційних тур та методів, чи розбіжність (дивергенцію).

Практичні результати, які отримав Андрес Родрігес-Посе (Лондонська школа економіки), дозволили на новому рівні проаналізувати характер динаміки різних теорій в Європі, а відтак і ефективність регіональної політики. Виявилося, що європейські (в межах ЄС) локальні утворення мають тенденцію до зближення, яка в середньому складає 1,2% на рік. Таким чином, можна стверджувати, що внутрішні та транс-європейські регіони рухаються назустріч один одному, тобто відбувається процес вирівнювання.

Однак різниця у регіонах в межах ЄС поки що існує, і це дозволяє провести їх класифікацію за рівнем розвитку та ступенем ділової активності. Прихильники "нордичної" регіональної економічної моделі, визначають три основні групи регіонів.

" Товсті банани " – характеризуються високим рівнем ділової активності, зразковою інфраструктурою, яка забезпечить подальший розвиток авангардних галузей виробництва та невиробничої сфери. Національні Уряди та ЄС в цілому не зможуть у значній мірі протистояти цим утворенням, які будуть поступово перетворюватись у світові регіони та викликати стихійне формування гіперактивних зон економічного зростання.

Другу групу – “ парасольки, що тремтять ” – характеризує нестійка тенденція до економічного зростання. Ця група регіонів, утворена внаслідок реалізації міжурядових ініціатив, зумовлених диверсифікацією регіонального виробництва та невиробничої сфери. В ній вже існують деякі субнаціональні та міжнаціональні інституції. Вони мають досить високий рівень застосування венчурного капіталу, однак ймовірність того, що з часом "парасольки" досягнуть рівня першої групи, оцінюється досить стримано.

Третя група характеризується низьким рівнем розвитку економіки і має називається авторами як " бридкі каченята ". Інтерес до таких регіонів з боку ТНК не досить високий, а їх периферійне (по відношенню до світових потоків капіталу) положення не стимулює внутрішній розвиток. Ці регіони залишаються на досить низькому рівні економічного розвитку і мають слабку тенденцію тяжіння до локальних утворень першої та другої груп.

За термінологією ЄС, регіони з відносно високим рівнем розвитку відносяться до "передових" (advanced), "розвинених" (developed), "мотор­них" (motor) і т.п. Територіальні одиниці з низь­кими ознаками визначаються як "депресивні" (depressed), "відсталі" (lagging), "виснажені" (distressed), "покинуті" (direlict) та ін.

В адміністративній службі Європейського Союзу слід виокремити таке головне управління в адміністративній ієрархії як DG XVI – Регіональна політика. Із 1995 року Вульф-Матіс є одним із 20 членів Європейської Комісії, яка керує структурними та когезійними фондами, репрезентуючи європейські інтереси в регіональній політиці зокрема і структурній політиці взагалі.

Стосовно механізму здійснення регіональної політики ЄС важливими вбачаються такі його елементи:

1. Впровадження аналітичних показників, індикаторів депресивності (активності) регіону та рівнів його конвергентності.

Необхідність у наявності суто регіональних показників обумовлена тим, що країна може мати досить велику територію і через це перелічені макроекономічні показники далеко не завжди характеризують той рівень економічних процесів, які йдуть у її центральній частині чи на периферії. Вперше над цим замислились у США, коли порівнювали рівень розвитку окремих штатів. Внаслідок цього в регіональній статистиці з'явився новий показник GSP (валовий штатівський продукт), який почали перекладати на українську як валовий регіональний продукт (ВРП). У світовій практиці він є найбільш інформативним при проведенні внутрішніх досліджень. Його перевага полягає у тому, що ВРП швидко трансформується і зіставляється з номінальним чи реальним ВВП країни.

2. Перехід від розподільчих функцій державного та місцевих бюджетів до інструментарію здійснення регіональної політики, що прийнята в Євросоюзі.

Основними інструментами регіональної політики на національному та наднаціональному рівнях в Євросоюзі є: інвестиційний грант (найбільш потужний захід, що характерний для всіх країн-членів ЄС), субсидування відсоткових ставок (Бельгія, Німеччина, Греція, Норвегія, Португалія, Велика Британія), податкові пільги (Фінляндія. Франція, Греція, Італія), податкова знижка на амортизацію (Греція), субсидії, пов'язані з використанням робочої сили (Австрія, Бельгія, Франція, Ірландія, Швеція, Велика Британія), транскордонні пільги (Фінляндія, Швеція) (див. табл. 5.1.).

З метою усунення споживацьких настроїв деяких слаборозвинутих регіонів та "хронічного донорства" з боку "європейських локомотивів" при розгляді заявок на надання відповідних грантів для стимулювання регіонального розвитку з боку структурних фондів, в Єврокомісії виходять з ідеї співучасті місцевих та національних фондів з урахуванням соціально-економічних позицій окремої країни в Євросоюзі, однакця допомога не може перевищувати 75% вартості проекту.

А тому, загальна диференціація країн щодо максимального рівня допомоги з бокуфондів ЄС (% вартості проекту) виглядає таким чином:

І. 75% (Греція, Ірландія, Португалія);

II. 60% (Іспанія);

III. 50% (Італія); 47,5% (Велика Британія);

ІV. 40% (Австрія);

V. 35% (Фінляндія, Німеччина, Швеція);

VІ. 30% (Франція);

VІІ. 25% (Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди).

Крім субсидій (безоплатної допомоги), наданих структурними фондами, у ЄС створюються також можливості одержання для регіональних потреб позик Європейського інвестиційного банку під гарантії бюджету ЄС.

3.  Проведення адміністративної реформи з метою максимального наближення до двох або трьохступеневої адміністративно-територіальної моделі ЄС.

Зрозуміло, що європейські регіони повинні бути абсолютно прозорими щодо контролю за станом та динамікою соціально-економічного розвитку. З цією метою в Євросоюзі з 1998 року була впроваджена нова регіональна модель-номенклатура статистично-територіальних одиниць (Nomenclature of Territorial Units for Statistics – NUTS), погоджена статистичним відомством Європейського Співтовариства (Євростатом) та країнами-членами. В рамках цієї номенклатури розрізняють три рівні регіонального розмежування (NUTS-1, NUTS-2 та NUTS-3). Тут максимально вра­ховано національні особливості кожного з членів співтовариства. Існують також і рівні NUTS-4 та NUTS-5, які відповідають місцевим одиницям регіональної статистики ЄС.

До регіонів найвищого порядку (NUTS-1) входять кілька промислових районів або окремі федеральні одиниці держави (у Німеччині цей рівень відповідає рівню федеральних земель). NUTS-1 складає 77 регіонів, які є найбільшими регіонами в структурі держав-членів ЄС чи вже об’єднані територіально-адміністративні одиниці. Регіони середньої ланки (NUTS-2) найпоширеніші, саме цей статистичний рівень є базовим для більшості показників та аналітичних звітів, він об’єднує 211 регіонів. Хоча розміри цих регіонів приблизно однакові, кількість населення дуже варіює. Всі інші регіони належать до найдрібніших (NUTS-3), їх. NUTS-3 (1031 регіон) є найкращим саме для реалізації комплексних соціо-економічних, спеціальних програм міжрегіонального співробітництва. Відповідно до рівнів регіонів визначається допомога та напрямки її використання. Порівняння між регіонами носить суто умовний характер, а такі країни, як Албанія, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Молдова, інші держави колишньої Югославії можуть бути представлені тільки на національному рівні.

4. Формування внутрішніх структурних фондів за європейським зразком, які надаватимуть допомогу депресивним регіонам.

Принцип "загального охоплення" наднаціональною політикою виражається в тому, що в кожній країні повинні бути виділені регіони, що одержують допомогу ЄС. Тому навіть у Нідерландах виділений один «слабкий» регіон, хоча в масштабах ЄС він є одним із самих багатих.

5. Реалізація Структурної політики ЄС та фінансування програм спільного розвитку та комунітарних ініціатив.

Структурні фонди є ключовим елементом європейської соціальної політики. До складу структурних фондів входять чотири фінансових інструменти (див. табл. 5.2.):

· Європейський соціальний фонд (ЄСФ), створення якого було пов’язано з укладанням Римського договору (1957);

· Європейський фонд з управління та надання гарантій для сільськогосподарського виробництва (ЄФУГС) було створено у 1962 році;

·  Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), заснований у 1975 році;

· Фінансовий механізм розвитку рибальства (ФМРР), започаткований у 1993 році.

Європейський фонд сприяння економічному зближенню держав-членів – Фонд згуртування чи конвергенції (Cohesion Fund) – створений відповідно до Маастрихтского договору і цілком орієнтований на розвиток чотирьох країн з найменшими показниками виробництва валового продукту на душу населення – а саме менш 90 % середнього показника по ЄС – Греція, Ірландія, Іспанія, Португалія.

З 1994 по 1999 кошти Структурних фондів також спрямовувались на фінансування 7 цілей та 13 ініціатив ЄС. Реформа фондів передбачає істотні зміни складу регіональних програм ЄС, порядку їхньої розробки, фінансування, реалізації і контролю. Кількість ініціативних програм скорочується до чотирьох: транснаціональне, прикордонне і міжрегіональне співробітництво (INTERREG); економічна і соціальна конверсія кризових міст, селищ і міських ареалів з метою забезпечення стійкого розвитку (URBANIZATION); розвиток сільської місцевості на основі ініціатив, підготовлених місцевими групами дії (LEADER +); транснаціональне співробітництво, спрямоване на реалізацію нових засобів боротьби з усіма видами дискримінації і нерівності на ринку праці (EQUAL) (див. табл. 5.3.).

6. Розробка реєстру депресивних регіонів з метою максимального зменшення локальної асиметричності за допомогою коштів структурних фондів.

Взагалі, не існує єдиного найкращого чи універсального підходу щодо визначення критеріїв проблемності регіонів. Скажімо, в Німеччині і Австрії розробляються дві класифікації: одна для промислового розвитку, друга – для туризму. У більшості країн, і особливо там, де високий рівень розвитку, як основний показник "проблемності" є рівень безробіття. До таких можна віднести Францію, Німеччину, Велику Британію, а також скандинавські країни. Серед інших показників чи критеріїв можна згадати географічне розташування щодо ринків збуту, наявність гірських та туристичних зон, рівень урбанізації, щільність населення тощо. В скандинавських країнах поряд із щільністю населення застосовується ще один демографічний показник – рівень міграції. У Норвегії використовуються такі рівні класифікації, як частка жінок, частка інвалідів, а також освітній рівень населення.

Таким чином, сучасний механізм здійснення регіональної політики Європейського Союзу покликаний сприяти скорішому уникненню значних диспропорцій у регіональному розвитку шляхом удосконалення інституціонального забезпечення регіональної політики та вдалого застосування різноманітних інструментів і стимулів розвитку, формування гомогенної структури господарства країн-членів, адже “підтягування“ менш розвинених регіонів до більш розвинених є на сьогодні головною метою регіональної політики Європейського Союзу.