Інноваційно-інвестиційна політика регіонального розвитку України

Інвестиційна політика має бути спрямована на створення у кожному регіоні оптимальних за структурою основних фондів, виробничих потужностей і соціально-культурної бази. У зв’язку з цим пріоритети політики регіонального розвитку повинні включати: забезпечення оптимального співвідношення між великими, середніми і малими підприємствами; територіальне розосередження промисловості, розвиток на периферійних територіях (малі міста, міські і сільські населені пункти) дрібного виробництва, що ґрунтується на інтенсивній технології та використанні місцевої сировини.

Відносно окремих територій заходами політики регіонального розвитку є: створення пільгових умов для підприємництва у певних зонах; визначення напрямів державного інвестування, кредитів, субсидій і дотацій на розвиток соціальної сфери; установлення і диференціація обмежень та нормативів тощо. Ці заходи можуть бути разовими, короткочасними, середньо- та довгостроковими.

Важливим завданням держави у процесі реалізації полі­тики щодо інвестиційної діяльності є прогнозування інвестиційного клімату. Його моніторинг в Україні здійснюють різні державні органи, у тому числі Адміністрація Президен­та України і Кабінет Міністрів України. У структурі окре­мих органів виконавчої влади, зокрема місцевого рівня, ство­рено підрозділи, які визначають інвестиційний клімат на від­повідному рівні. Однак ці дослідження потребують загальновизнаних теоретичних і методичних розробок із проб­лем визначення інвестиційної привабливості регіонів.

У фаховій літературі подано різні методики оцінки інвес­тиційної привабливості регіонів. Наприклад, за даними Б. Губського, лондонський фінансовий журнал «Euromoney» роз­раховує так званий інтегральний показник надійності, що вимі­рюється за стобальною шкалою. У США регулярно публіку­ються індекси, що характеризують рейтинг штатів за різними критеріями і мають різну спрямованість: політичну, еконо­мічну, соціальну, екологічну. Низка відомих наукових центрів та інвестиційних компаній періодично публікують ранговий за рівнем інвестиційної привабливості перелік країн з метою орієнтації потенційних інвесторів.

Назріла потреба в оцінюванні інвестиційної приваб­ливості регіонів України, яке може здійснюватися за та­кими узагальненими показниками:

§ рівень загальноекономічного розвитку регіону;

§ рівень розвитку інвестиційної інфраструктури регіону;

§ демографічна характеристика регіону;

§ рівень розвитку ринкових відносин і комерційної струк­тури регіону;

§ рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків.

Кожний синтезований показник визначають за сукупністю аналітичних показників, що входять до його складу. Кількісне значення кожного синтезованого показника отримують підсумуванням рангових значень (у системі регіонів), що входять до складу аналітичних показників. Структура прямих іноземних інвестицій в регіони України представлена на табл. 4.1.

Інвестиційний паспорт регіону.

У країнах з перехідною економікою потрібний значно біль­ший, ніж у стабільних системах (як ринкових, так і адміністра­тивних), обсяг інформації для прийняття рішення про інвес­тування. Крім загальної інформації про інвестиційні проек­ти необхідна детальна інформація про підприємства — об'єк­ти інвестування та про інвестиційний регіон.

Інвестиційний регіон поки що не є загальновизнаним поняттям, але використовується у практиці досліджень, пов'я­заних з передпроектним обґрунтуванням інвестицій. Як пра­вило, інвестиційний регіон окреслюється адміністративною одиницею або групою адміністративних одиниць (райони, об­ласті, республіки), але може включати в себе частини інших адміністративних одиниць за різними ознаками.

Інвестиційні регіони можуть формуватися виходячи із різних задумів, але завжди з урахуванням цілей, що поставлені інвес­тором перед дослідником. Інформаційним забезпеченням регу­лювання регіонального розвитку слугує інвестиційний паспорт. Складання змісту інвестиційного паспорта здійснюється з ура­хуванням системи інформаційних даних за такою схемою.

1. Загальні відомості про регіон, коротка економіко-географічна довідка. Подаються найзагальніші дані: чисельність населення, площа території, основні населені пунк­ти; відомості про економічну спеціалізацію регіону, рівень розвитку порівняно з іншими регіонами, природний потенціал, геополітичне положення.

2. Адміністративна структура регіону, основні державні органи, адміністративна карта. Як пра­вило, йдеться про базовий регіон.

3. Транспортно-географічне положення і терито­ріальна організація господарства. Економічна карта те­риторії.

4. Ґрунти, кліматичні умови та екологічна си­туація. Типи ґрунтів і регіональна спеціалізація сільськогоспо­дарського виробництва. Для екологічно несприятливих регіонів необхідна інформація про заходи щодо покращання ситуації.

5. Політична ситуація, національний склад насе­лення, рівень соціального напруження, основні релі­гійні конфесії та їх місцеві особливості. Політична ситуація має особливо важливе значення для інвесторів як чинник, що визначає стабільність. Багатонаціональність сприймається як чинник стабільності (наприклад, у Закарпатській області). Для багатонаціональних регіонів необ­хідно наводити відомості про національну структуру і між­національні відносини.

6. Природні ресурси і сировинна база, карта родо­вищ корисних копалин. Це один із головних об'єктів інте­ресу, що його виявляють іноземні інвестори. Тут бажано показа­ти можливості комплексного використання сировини на місці.

7. Населення регіону, трудові ресурси, кваліфі­кація робочої сили, продуктивність праці, рівень заробітної плати, зайнятість, структура доходів і витрат населення, система підготовки кадрів. Важ­ливим показником не тільки цього розділу, але і всього інвес­тиційного паспорта є наявність кваліфікованої робочої сили у співвідношенні з оплатою праці.

8. Економіка регіону. Загальна характеристика. Циф­рові дані за галузями матеріального виробництва подаються у вигляді таблиць з виділенням інформації по підприємст­вах і зведених даних по об'єднаннях, адміністративних оди­ницях, інвестиційних регіонах.

9. Виробнича інфраструктура. Транспорт, зв'язок, енергопостачання, газопостачання з картосхемами відповід­них мереж.

10. Соціальна інфраструктура. Показники розвит­ку, стан комунального господарства міст, основні статті ви­трат на соціальні потреби.

11. Інвестиційна інфраструктура. Відомості про банки, біржі, страхові компанії.

12. Стан інвестиційного законодавства. Відомості щодо діючих нормативно-законодавчих актів.

13. Зведений фінансовий баланс. Подається фінансо­вий баланс базової адміністративної одиниці.

14. Потенціальні інвестиційні проекти. Альтернатив­ні варіанти проектів, попередня оцінка ефективності капіталь­них вкладень.

15. Перспективи розвитку регіону. Загальна харак­теристика, концепція модернізації економіки, програма со­ціально-економічного розвитку, оцінка перспектив регіону про­відними експертами тощо.

За наявності гнучкого фінансово-кредитного механізму регу­лювання регіонального розвитку управління реалізацією про­грами можна вважати забезпеченим. Розробка інвестиційного паспорта регіону ґрунтується на використанні економічних методів управління. Він є єдиним документом, що визначає засади економічного регулювання інвестиційних процесів у єдності виробничого і регіонального рівнів, а також відбиває взаємодію підприємств з регіональним органом управління.

Перші спеціальні (вільні) економічні зони (СВЕЗ) у сучасному вигляді виникли у 30-х роках у США в період виходу країни з «Великої депресії». Тоді було започатковано створення вільних зовнішньоторговельних, а згодом і бізнесових зон.

СВЕЗ як форма організації господарської діяльності особливо інтенсивно почали створюватись в країнах Західної Європи та Америки у 50-х роках 20 ст., і вже в 70-х роках вони набули значного поширення. Водночас, почали виникати «особливі економічні зони». Першу особливу економічну зону було створено в 1960 році. Вона включала аеропорт і місто Шеннон (Ірландія). Саме досвід її діяльності став вихідним при масовому поширенні таких формувань у всьому світі.

Правовою базою для розробки СВЕЗ у нашій країні є За­кон України «Про загальні засади створення і функціону­вання спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовт­ня 1992 р. Він визначає порядок створення і ліквідації та механізм функціонування СВЕЗ на території України, загальні правові, економічні основи їх статусу, а також єдині правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності зон з місцевими органами і органами державної виконавчої влади.

Згідно із Законом метою створення СВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, активізація спільно з іноземними інвес­торами підприємницької діяльності для забезпечення вироб­ництва, експорту товарів та послуг, поставок на внутрішній та зовнішній ринки високоякісної продукції.

Основними типами СВЕЗ є: зовнішньоторговельні (експортні, імпортні, транзитні, порто-франко, вільні митні зони, митні склади тощо), комплексно-виробничі (експортно- або імпортноорієнтовані), науково-технічні зони (у формі регіональних інноваційних центрів, науково-виробничих парків та локально-інноваційних центрів), туристично-рекреаційні, офшорні (банківсько-страхові) та зони прикордонної торгівлі.

З точки зору формальних критеріїв до найпривабливіших міст і регіонів створення СВЕЗ можна віднести Одесу, Ізмаїл, Іллічівськ, Херсон, Миколаїв, Маріуполь (порти), Волинську, Одеську, Львівську, Закарпатську, Чернівецьку області, Автоном­ну Республіку Крим, міста Київ, Рені, Скадовськ, Керч, Севасто­поль. Наведений перелік не включає тих областей, що межують та економічно тісно пов'язані з прикордонними регіонами Ро­сії, Білорусії, Молдови, але в деяких випадках можуть бути базою для створення зон спрощеної торгівлі та прикордонної виробничої кооперації. Як доповнення до них, існують перспек­тивні проекти будівництва «сорок п'ятої паралелі» і створення Чорноморської зони економічного співробітництва.

Територія пріоритетного розвитку – це спеціально ви­значена частина території держави, межі якої, найчастіше збігаються з межами існуючих адміністративно-територіальних утворень і на якій запроваджується особливий (пільговий) режим інвестиційної діяльності, спрямований на залучення інвестицій та забезпечення соціально-економічного розвитку регіону.

Ефективному використанню інвестиційного чинника має сприяти створення виробництв на територіях пріоритетного розвитку. Проте спеціального законодавства, яке б визначало загальні питання створення і функціонування ТПР із спеці­альним режимом інвестиційної діяльності, у нашій країні й досі немає. В Законі України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1998 р. лише запроваджено поняття «територія пріоритетного розвитку». Нині прийнято 12 законів і близь­ко 30 підзаконних актів, які регламентують лише деякі кон­кретні питання діяльності ТПР. Державну стратегію і такти­ку в розбудові ТПР визначає насамперед Постанова Кабіне­ту Міністрів України № 1756 «Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності» від 24 вересня 1999 р.

На ТПР формується особливий режим здійснення підприєм­ницької діяльності, який передбачає податкові, митні, валют­но-фінансові, організаційні пільги. Причому структура і нор­ми спеціального режиму ТПР встановлюються окремо для кожної території.

Право на користування пільгами отримують лише ті су­б'єкти підприємницької діяльності, які відповідають галузе­вим пріоритетам, пройшли конкурсний відбір, підписали уго­ду з уповноваженим органом і прийняли рішення здійсню­вати узгоджений інвестиційний проект. Перелік пріоритет­них видів діяльності визначає Кабінет Міністрів України.

Як правило, ТПР – це «проблемні» або «депресивні» ре­гіони, що характеризуються монополізацією або стоять перед перспективою примусового зростання регіоноутворюючих ви­робництв; є трудонадлишковими, з недостатнім розвитком сфери прикладання праці, високим (порівняно із середнім по державі чи області) рівнем безробіття та низьким (порівняно із середнім по державі чи області) рівнем доходів на­селення; зазнали впливу природної чи техногенної ката­строфи; мають у своїй структурі наукомісткі галузі та істотний науково-технічний потенціал, а також перспективний (з огляду на поточну кон'юнктуру) виробничий і ресурсний потенціал.

Нині в Україні територіями пріоритетного розвитку є Луганська, Донецька, Харківська, Чернігівська, Сумська, Житомирська, Волинсь­ка та Закарпат­ська області, Автономна Республіка Крим (див. мал. 4. 2.).

Необхідність запровадження спеціальних режимів інвес­тиційної діяльності на окремих ТПР зумовили такі головні проблеми:

§ структурне безробіття у вугільних регіонах (закриттю під­лягає 63 шахти у Донецькій, Луганській та Волинській обла­стях з вивільненням понад 23 тис. працівників);

§ екологічні катастрофи (аварія на Чорнобильській АЕС, забруднення середовища гірничо-хімічним виробництвом «Сірка» (Львівська обл.), паводок у Закарпатській області);

§ закриття і реструктуризація підприємств ВПК (насампе­ред у Харкові та Шостці, у зв'язку з чим кількість безробіт­них у цих містах становить 24 тис. осіб).

Термін «технополіс» складається із двох слів грецького походження: «техно» - майстерність, уміння; «поліс» - міс­то, держава. Ідея створення технополісів - компактних нау­ково-промислових міст, що займаються розробкою інновацій­них технологій і розвитком наукомістких виробництв, - за­родилась на початку 50-х років у США.

Ареал поширення технополісів досить масштабний – вони склалися в Західній Європі, Північній Америці і Північно-Східній Азії. За ознаками функціональної організації до них близькі технологічні парки (США, Франція, Велика Брита­нія, Ірландія, Фінляндія, Швеція, Іспанія), наукові парки (США, Фінляндія, Данія, Нідерланди, Велика Британія, Бель­гія, Японія, Тайвань), дослідницькі промислові парки (США, Велика Британія), парки-клуби і ділові комплекси (Фран­ція), бізнес-парки (Велика Британія), інноваційні центри (Велика Британія, ФРН, Франція).

Технополіси істотно різняться за масштабами, структурою та обсягом послуг, які надаються, за рівнем наукомісткості, складом учасників. У склад технополісів можуть входити: технопарки (науковий, промисловий, екологічний, конверсій­ний, інноваційний, бізнес-парк та ін.); інкубатори (інновацій­ний центр, інкубатор бізнесу, науковий готель та інше). Ре­гіони науки і технології можуть включати в себе технополіси, технопарки та інкубатори, а також розгалужену інфраструк­туру, яка підтримує наукову та виробничу діяльність.

Технополіс – самодостатнє міське утворення з науково-дослідними установами, навчальними закладами, високотехнологічними і наукомісткими підприємствами, житловими ма­сивами, об'єктами обслуговування та рекреації, комунікаціями.

Створення технополісу дозволяє кардинально вирішити такі проблеми, як реконструкція матеріально-технічної бази науки та виробництва, забезпечення комфортабельним жит­лом, оздоровлення середовища, змістовне дозвілля.

Дуже компактні за територією технополіси Німеччини. Біль­шість із них займають площу в межах 2500 м². У Франції найменший за площею технополіс — у Кані. Він займає 7,5 га.

Найприйнятнішою формою організації інноваційної діяль­ності в межах міста є технопарки. В містобудівному відно­шенні вони становлять планово виражену частину міської території, яка має необхідну інфраструктуру, де сконцентро­вані наукові установи, впроваджувальні організації, підпри­ємства наукомістких і високотехнологічних виробництв, уста­нови, пов'язані з підготовкою та перепідготовкою кадрів. При цьому територіальні параметри технопарків, що створюють­ся, співвідношення між дослідницькою і виробничою функція­ми, об'ємом і сферою кооперації можуть розрізнятися залеж­но від конкретної економічної ситуації в регіоні (місті).

У нашій країні найсприятливіші умови для створення тех­нопарків і технополісів мають значні міські агломерації, і передусім Київська, Харківська, Дніпропетровська, Одеська, Донецька, Львівська. Так, у Києві доцільним є створення технополісу, який буде орієнтуватися на базові галузі мікроелектроніки, зокрема виробництво найновіших засобів цифрового зв'язку; в Дніпро­петровську – виробництво сучасних інформаційних систем на основі супутникового зв'язку; у Львові – виробництво робототехніки; у Харкові – двигунів тощо.

Бізнес-інкубатори вважають одним із потенційно найефек­тивніших економічних засобів прискореного впровадження інновацій та економічного розвитку.

Інкубатори високих технологій вперше з'явилися в Ізраїлі згідно зі спеціальною програмою Бюро головного вченого Міністерства промисловості і торгівлі. Метою концепції інку­баторів було створення сприятливих умов для розвитку не­стандартних ідей і технічних рішень, що потребували додат­кової перевірки, організації команди фахівців, унікального обладнання, формування бізнес-плану на віддалену перспек­тиву. Ідея, що пройшла інкубатор, повинна була дійти до ста­дії, коли вона може отримати державну підтримку.

Головне призначення бізнес-інкубатора – першочерго­ва підтримка малого (переважно інноваційного) підприєм­ництва. Вченим, інженерам, винахідникам, що виявили бажання організувати власний бізнес, надається в інкубаторі пільго­вий доступ до всього необхідного для здійснення своїх ідей.

Фірми, що створюються, проходять через бізнес-інкубатор ряд етапів:

§ відбір нового клієнта з числа претендентів;

§ перший рік роботи (надання юридичної, фінансової, техніч­ної допомоги на пільгових умовах);

§ другий і третій роки — становлення і зростання фірми, збільшення числа її працівників (скорочується допомога, умо­ви діяльності наближаються до тих, які існують у «зовніш­ньому середовищі»);

§ вихід фірми з бізнес-інкубатора (бізнес-інкубатор надає допомогу при розміщенні підприємства на новому місці).

Практика свідчить, що значно більше інноваційних малих підприємств виживають у конкурентному середовищі в ме­жах інкубаторів, ніж поза ними. В 1998 р. у США налічува­лось понад 350 фірм-інкубаторів, що виникли з метою орга­нізації нових підприємств, у тому числі інноваційних, а до 1980 р. їх було лише 10. Серед відомих американських ком­паній, що володіють бізнес-інкубаторами, є «Дженерал елек­трик» та «ІВМ».

Інкубатори, як правило, забезпечують себе на засадах са­мофінансування. Відомо, що вони бувають трьох типів: безприбуткові – ті, що працюють із залученням коштів місце­вих органів влади, які зацікавлені у створенні робочих місць та економічному розвитку регіону; прибуткові – ті, що не надають пільги при здаванні в оренду свого майна (орендарям пропонується широке коло різноманітних послуг, однак сплачують вони тільки ті із них, якими реально скориста­лися); бізнес-інкубатори при вищих навчальних закладах надають ефективну підтримку підприємствам: необхідні кон­сультації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислю­вальну техніку, можливість підвищити рівень своїх знань через спілкування з викладачами та користування бібліоте­кою.

В Україні вже створені бізнес-інкубатори при окремих вищих навчальних закладах, а також за ініціативою деяких місцевих органів влади (або при підтримці урядових про­грам іноземних країн). Так, за ініціативою міської держадмі­ністрації для підтримки інноваційної діяльності в столиці створено Київський інноваційний інкубатор (КІБІН) У Івано-Франківську в 1996 р. створено Україн­сько-канадський бізнес-центр, який здійснює головні функції бізнес-інкубатора. Інноваційні бізнес-інкубатори діють при державному університеті «Львівська політехніка», Харківсько­му державному політехнічному університеті.