Методологія. Метод як усвідомлений спосіб пізнавальної діяльності. Методологічний арсенал науки.

Поняття методу, як правило, застосовують для пояснення пізнання, наукового пошуку або ж для окреслення таких інтелек­туальних та практичних дій, які передбачають високий рівень ус­відомлення того, що ми робимо, чому це робимо саме так і чому результат повинен мати саме такі очікувані характеристики. Самий термін "метод" сходить до давньогрецького виразу "мета- одоїс", що можна перекласти як "через відстежений (або підготовлений) шлях".

В цілому метод постає своєрідним концентруванням досвіду діяльності, а важливість та ефективність методу зумовлені тим, що він інтенсифікує діяльність, дозволяє засвоювати певний досвід в зручній та стислій формі.

Метод – це система принципів, прийомів, правил, вимог, якими необхідно керуватися у процесі пізнання.

Усвідомлення значущості та важливості методу приводить до появи різних форм його фіксацій, розроблень, вдосконалень. Серед таких форм найважливішими постають методологія та методика.

Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки або діяльності, що опікується збиранням, осмисленням та обґрунтуванням методів, що в них застосовуються.

Методологія, таким чином, є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяль­ності. Методологія також вказує на те, що метод може бути вироблений та обґрунтований лише на теоретичному рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод - це теорія, запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високий рівень функціонування знань та наукового самоосмислення.

На відміну від методології методика постає зібранням та розроблен­ням ефективних способів використання та застосування певних ме­тодів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові обґрунтування: вона може ба­зуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах (тому методики можуть бути іменованими, наприклад, методика шкільного вихован­ня за системою В.Сухомлинського).

Кожний метод включає в себе три основні складові: 1) описову складову, що окреслює, яких інструментів, якого обладнання, допоміжних засобів чи-то умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити, "Що?" методу; 2) операціональну або процедур­ну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії; це є "Як?" певного методу; 3) концеп­туальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що пе­редбачає обґрунтування самої можливості певним чином буду­вати метод; це є "Чому?" метода.

Класифікація методів за широтою використання:

· окремі (специфічні методи, що мають одноактне застосування);

· частково-наукові (що використовуються у частині наук);

· загальнонаукові (що застосовуються у більшості наук);

· всезагальні методи, тобто ті, що покладаються в основу самої дії пізнання та у обґрунтування будь-яких методів.

Найбільш авторитетні методи сучасної філософії: феноменології або ейдетичного аналізу, логічного аналізу, категоріального аналізу, діалектики, системно-структурного аналізу, герменевтики, транцендентальної аналітики.

Ми досить часто, обговорюючи якісь складні питання, посилаємося на науку, бо наукове пізнання сьо­годні є найрезультативнішим і найавторитетнішим.

Наука - особливий різновид пізнавальної діяльності, спрямований на отримання об’єктивних, системно організованих та обґрунтованих знань про навколишній світ.

За змістом науку можна поділити на: > знання про світ, > про алгоритми дій та дійових операцій та > знання про можли­вості людини в її ставленні до світу.

Звідси випливає загальна класифікація наук:

· науки про форми та сфери існуючого (природознавство, історія, соціологія, етнографія, анатомія, психологія та ін.);

· науки логіко-методологічного напряму (математика, логі­ка, теорія систем, програмування та ін.);

· гуманітарні науки (філософія, культурологія, філологія, ре­лігієзнавство, естетика та ін.).

У реальному суспільно-історичному існуванні наука постає у трьох проявах:

> певна сукупність знань, відомостей, інформації;

> діяльність, спрямована на продукування таких знань;

> сукупність соціальних колективів, інститутів та установ, що забезпечують здійснення зазначеної діяльності. У спрощеному варіанті наука постає як знання (1), діяльність (2), інститути (3).

Наукове пізнання постає як усвідомлене та свідомо організоване, тобто знання про те, як продукувати, нагромаджувати та поліпшу­вати знання це стає можливим за допомогою методу, як генетично­ го складника науки.

У структурі наукового знання виокремлюють два рівні знань:

Емпіричний – спрямований безпосередньо на об’єкт, що вивчається, і реалізується за допомогою спостереження та експерименту;

Теоретичний – концентрується навколо узагальнюючих ідей, гіпотез, законів, принципів.

Слід відмітити форми емпіричного пізнання: опи­си, зведення, протоколи.

Методи емпіричного пізнання: безпосереднє спостереження, опосередковане спостереження, порівняння, вимірювання, пряме, непряме описування, дописування як класифікація зібраних даних, дописування теоретичних положень, експеримент: пошуковий, перевірочний, здійснюючий.

Методи теоретичного пізнання: аналіз та синтез; індукція та дедукція; формалізація; ідеалізація, моделювання, абстрагування, узагальнення.

· аналіз: розкладання фактів на їх елементарні складники

· синтез: поєднання елементарних складників у складне цілісне явище

· індукція: рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (узагальнень)

· дедукція: рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень)

· ідеалізація: доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж: для виявлення певної якості в найповнішому варіанті (вигляді)

· формалізація: застосування символічних позначень для виявлення однорідних одиниць (рис) фактів

· моделювання: метод дослідження об’єктів на їх моделях

· абстрагування: метод, за допомогою якого подумки відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються

· узагальнення: уявний перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною

Наукова теорія є найбільш розвиненою та досконалою фор­мою наукового пізнання. Щоб спростувати наукову теорію, недо­статньо мати факти, що їй суперечать; слід висунути нові гіпоте­зи, аксіоми, створити конкурентну теорію або суттєво змінити принципи наявної. Теоретичне пізнання, як звичайно, відбувається у формах мірку­вання, інтелектуального споглядання, мисленого конструюван­ня та мисленого експериментування; всі вони спрямовані на по­будову наукової теорії. Найчастіше при цьому використовуються такі методи: а) аксіоматичний: виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту зв'язків цієї сфери; б) теоретичного моделювання: конструювання предмет­них якостей за допомогою математики, теорії систем та ін.; в) гіпотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення; г) сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему тверджень; д) поєднання історичного та логічно­го: досліджують історичний процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв'язки, які зводять в єдину систему тверджень. Останнім часом у наукознавстві звертають увагу на важливу роль експериментально-практичної бази науки, де створюють інженерні забезпечення наукових досліджень, прилади, провадять експериментальні випробовування наукових положень.

Отже, наш екскурс у методологію наукового пізнання свідчить про те, що сучасна наука постає дуже насиченою та різноманітною, а водночас - і складною, за арсеналом тих засобів, які вона застосовує з метою підвищення достовірності та ефективності людських знань.

 

Лекція з філософії