Філософська концепція людини - основа наук про людину. Сутність людини. Праця і мова - фактори становлення й розвитку людини.

Коли говорять про той чи інший тип особистості /особистість первісного суспільства, особистість конформіста, особистість суспільного діяча тощо/, розуміють всю сукупність загальних для цієї соціальної групи характеристик; коли ж говорять про конкретного живого індивіда, характеризуючи його як особистість певного типу, то головним чином бачать у ньому представника цієї групи, носія загальних для всієї групи рис, часто індивід може бути віднесений до різних типів особистості, якщо для аналізу застосовуються різні топології.

Особистість має бути індивідуальністю. Як відомо, "індивідуальність" невіддільна від неповторності, своєрідності, унікаль­ності. Але чи складають ці риси сутність людської індивідуальності? Очевидним є те, що неповторність індивіда можна розглядати на різних рівнях: з точки зору складу крові, малюнка шкіри на пальцях, низки здібностей і нахилів, характеру, особливостей внутрішнього світу, життєвого досвіду. На кожному рівні - біохімічному, фізіологічному, психологічному, "соціокультурному, ціннісному - виявляється багато неповторних рис, які до того ж в сукупності дають унікальну картину, що робить особистість єдиною у Всесвіті.

Як не існує в світі нічого абсолютно однакового /тотожного/, так немає і не може бути цілком однакових людей. Всі люди неповтор­ні. Чи виходить з цього те, що всі ми є індивідуальностями? Ще Гегель помітив: "Окремі душі відрізняються одна від одної безмежною кількістю випадкових модифікацій. Але ця безконечність являє собою рід дурної безконечності". Не варто подібній, зазначеній вище своєрідності надавати дуже великого значення. Формальні визнання неповторності не можуть бути основою визначення сутності людської індивідуальності, для цього погрібні інтегральні, узагальнені характеристики. До них слід віднести: самостійність існування, самовизначення індивіда в полі сучасної йому культури, в результаті чого виникає його суверенність /незалежність/, самодіяльність як спосіб життєдіяльності. Індивід, який перестав бути пасивним об’єктом зовнішніх обставин, впливів і дій, але який не став суб’єктом /творцем, організатором, ініціатором/ власної життєдіяльності, творчо перетворюючи себе і обставини, є особистість, яка набуває самобутності, індивідуального буття. В основі її життєдіяльності -активність, творчість, справжнє "авторство" власного життя.

Отже, шлях від індивіда до особистості й індивідуальності можна проілюструвати у такий спосіб: народжена дитина - людський індивід /хоч, суворо кажучи, він лише кандидат у індивіди, адже якщо він опиниться поза суспільством, поза людьми то залишиться твариною із зовнішніми ознаками людини/, але ще не особистість; опановуючи людським досвідом, культурою, вступаючи у відносини з іншими людьми, привласнюючи соціальні ролі, він стає особистістю /певного типу/, індивідуальність же стає лише в тому випадку, коли його життя буде продуктом його власної творчості, самодіяльністю

. Філософська концепція людини – основа наук про людину. Сутність людини.

Людина – це "суцільна" проблема будь-якого філософствування, адже той, хто зуміє відповісти на питання "що є людина взагалі?", зуміє відповісти й на питання "Що є я". Отже, зуміє більш ґрунтовно осмислити власне призначення в світі, смисл власного існування, розумно поставити життєві цілі і здійснити їх. Відповідь на це питання – одна з найважливіших передумов осмисленого, розумного життя. Визначити сутність людини, зрозуміти, що вона собою являє - означає знайти ті загальні, всім людям належні властивості, за якими на будь-якому етапі людської історії можна відрізнити їх /людей/ від не-людей, від тварин; знайти особливості життєдіяльності людських спільностей, які відрізняють їх від спільностей тварин.

Найправомірніше здасться хід аналізу сутності людини, який починається з аналізу себе. Логіка тут проста: "Я - людина, я - носій людських рис; пізнавши себе, я дізнаюсь і що є людина взагалі". Отже, найкоротший шлях до пізнання людської сутності - самопізнання? Не даремно ж ще Сократ повчав: "Пізнай самого себе". Але самопізнан­ня відразу ж натикається на непереборні перешкоди, адже я - дитина істотно відрізняються від я - дорослого, а тим більше від я - старого; потім, я - представник XX століття відрізняється від людей XI століття, а тим більше від людей доісторичної епохи. Що ж в такому випадку в усіх нас спільного, а отже, постійного, усталеного, повторюваного? А між тим, історичний аналіз показує: нічого незмінного немає, або, кажучи словами Геракліта, "все тече, все змінюється". Проблема пошуку в плинному, мінливому, рухливому людському бутті усталеного, постійного, незмінного, може бути розв'язана з позицій діалектичного підходу.

Отже, що ж являє собою родова /належна всім людям - людському роду/сутність людини? Яка та сукупність властивостей, яка більш чи менш властива людям в усіх формах суспільства? Головним у ній є передусім діяльність як специфічно людський спосіб існування. Саме вона та фундаментальна характеристика, яка дає можливість з'ясувати сутність людини. Філософський аналіз передбачає багатоманітність видів, форм діяльності /праця, пізнання, гра, спілкування, мистецтво тощо/ розглядати як єдиний, притаманний тільки людині спосіб буття, спосіб життєдіяльності. Тільки такий рівень спілкування дає можливість вирізнити сутнісні характеристики людської діяльності чи загальнолюдські характеристики. Ними є такі.

1. Предметність - діяльність людини завжди на щось спрямована, на якийсь предмет, який тут розуміється не тільки як річ /наприклад, праця - діяльність, спрямована на перетворенім природної речі/, але нематеріальний об'єкт /художній образ

- тоді це художня діяльність/; інша людина, чи культурна цінність /тоді це моральна діяльність/. До того ж предмет діяльності визначає особливість цієї діяльності. Як відомо, предмет мистецтва /музика, роман, вірш, картина тощо/ створює публіку, яка розуміє мистецтво й здатна насолоджуватися красою. У даному випадку здатність до естетичної діяльності, естетичних переживань визначається самим художнім твором, його естетичними характери стиками.

2. Соціальність, суспільність, колективність. Ця характеристика людської діяльності пов'язана з тим, що людина - істота колективна, і всі форми її життєдіяльності є результатом колективних: зусиль, починаючи з самих ранніх етапів розвитку. Передаючи з покоління в покоління, людські способи життєдіяльності, людство в цілому удосконалює їх; сприймаючи як естафетну паличку створені попередніми поколіннями способи діяльності, праці, пізнання, виховання тощо людство збагачує соціальний досвід, творить людину як людину. І як би не відрізнялися форми діяльності на різноманітних етапах історичного розвитку, вони завжди залишаються результатом колективних, суспільних зусиль.

7. Проблема людини в історії філософії. Філософський зміст понять „індивід", „індивідуальність", „особистість". Типологія особи. Проблема відчуження людини та шляхи її подолання. Діалектика взаємодії людини і суспільства.

Поняття "людина" використовується, як правило, у двох зовсім різних смислах, чітке розрізнення яких вкрай необхідне для уникнення не тільки термінологічної плутанини, а й для здійснення несуперечливого теоретичного аналізу. Пояснимо це на прикладі: на питання "як народжується людина?" можна відповісти по-різному, залежно від того, який зміст вкладається в поняття "людина". Якщо йдеться про окремого представника людства, роду "людина", то відповідь буде будуватися на знаннях у галузі біології, медицини, фізіології, і мова йтиме про народження маляти, дитини, "одного з" людей. Якщо йдеться про народження виду "гомо сапиєнс" /"людини розумної"/ - вирізнення її з тваринного царства, вихід з природного стану і перетворення тваринного предка у щось нове, якісно відмінну істоту, яка володіє принципово новими характеристиками, які ніде раніше не зустрічалися, то в такому випадку мова йтиме про людину як про рід "людина", і відповіді на це питання містяться в галузях філософії, суспільствознавства, історії.

Термін "індивід" вживається для позначення будь-якого окремого представника людського роду, одиничного представника соціального цілого, якщо можна так сказати, - "людської особі", Індивід завади "екземплярний", він завжди - "один з...", клітина великого організму, ім’я якому - людство. Поняття "індивід" передбачає найзагальнішу і тому абстрактну характеристику, позбавлену подробиць, конкретизації, і тому потребує доповнення з допомогою понять "особистість" і "індивідуальність".

Поняття "особистість" фіксує соціальні /суспільні/ характеристики людини, особистість - це ті соціальні якості людини, які роблять її суб’єктом діяльності. Живучи в певних конкретно-історичних умовах, будучи представником певної групи, сповідуючи певну релігію, індивід є ніби живим носієм цих характеристик, їх уособленням, персоніфікацією. Поняття "особистість" дає можливість згрупувати конкретних індивідів у якісь спільності, в основу яких покладені значущі характеристики - виконання певної соціальної функції чи соціальної ролі. Вивчаючи індивідів, що належать до якоїсь групи /робітники, бюрократія, молодь тощо/, створюють їх груповий портрет; добре знаючи груповий портрет, можна глибше пізнати людей, які належать до цієї соціальної групи. Соціолога й психологи, вивчаючи людей, створюють типології особи, без яких не можна аналізувати процеси, що відбуваються в суспільстві. Отже, особистість характеризує людей як продукт суспільних відносин, як носіїв привласнених їх у суспільстві соціальних ролей чи навіть нав’язаних їм через особливі історичні умови. Але особистість не тільки продукт, носій суспільних відносин, а й їх творець. Інакше кажучи, як суспільство творить особистість, так і особистість виступає творцем суспільства.