Проблеми філософії Стародавнього Китаю.

 Умовно історію філософії Стародавнього Китаю можна розділити на два періоди. Перший— передфілософія—пов'язаний з написанням п'яти стародавніх книг: «Книга пісень», «Книги історії», «Книги перемін», «Книги обрядів» та літописної книги. Другий—період відділення філософії від міфології. Це період протиборства різних шкіл, основними з яких є конфуціанство, моїсти, даосисти, законники.

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П’ятикнижжя "("У-цзінь ").

Воно складається із 5 книг: 1) Ші-цзінь (Книга пісень або віршів); 2) І-цзінь (Книга змін); 3) Чунь-цю (Книга пісень або літописів); 4) Шу-цзінь (Книга історії); 5) Лі-шу (Книга ритуалів).

У " П’ятикнижжі" в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської куль­тури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши пер­винне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава — це "Серединне царство", тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибо­ру між двома відмінними типа­ми поведінки.

Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття — Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, па­сивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, зем­лю, дерево, метал.

Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською ви­глядає стрункішою, деталізованішою та більше зануреною у глибину супереч­ливого, парадоксального мислення.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні дже­рела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважлив­ішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.

Конфуціанство - філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність усталених небом суспільних норм.

Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до Р. X.). Це була школа соціально-етичного спря­мування, тобто на першому плані тут — пробле­ми людських стосунків та норм людської пове­дінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або по­веління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна " - цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність ("де"): "Небо породило в мені де."

Отже, шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є: «жень» — лю­динолюбство; "сяо" — повага до батьків (старших); "лі" — виконан­ня ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'яз­кових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин.

Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх пе­реконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб, дбає лише про зиск: "Шля­хетний муж дбає про обов'язок, а низька людина про зиск". На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотриму­ватися усе життя, — учитель відповів: "Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому, тоді тебе будуть поважати і в родині і в сім’ї.".

УII ст. до Р.Х. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.

Даосизм – філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові «дао».

Іншу важливу школу Стародавнього Китаю, даосизм заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до Р. X.) — майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відо­мостей. У цій школі на першому плані — ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао» (звідси - і на­зва школи) не має однозначного визначення. Під "дао" розуміється єдиний і універсальний початок буття, шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Якщо це так, то саме "дао" не може мати нія­кого визначення, адже визначення є лише там, де межа і відмінність. Тому "перше дао" є єдність інь та ян. Інь та ян — два протилежні початки всього, що існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, воло­ге, темне — загалом жіноче начало. Ян, відповідно, — активне, ділове, сухе, світле, тобто чоловіче начало. їх об'єднання дає частину "ці" — щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо ян — ян-ці. Взаємодія інь-ці та. ян-ці утворють уже згадані п'ять стихій: • вогонь, • воду, • землю, • дерево та • метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче.

Але на цьому визначення "дао" не закінчено. Його тлумачать та­кож: як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто "дао" пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлен­ня у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово "дао" пере­дається ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини. Життєве завдання людини — осягнути "дао" (своє і космічне) і йти за ним.

На відміну від конфуціанства школа моїстів відкидала залежність людини від неба. Її засновник Мо-Дзи вбачав у самому небі ідеал, на який всі повинні рівнятися. Людина вільна у своєму виборі, але якщо вона відходить від волі неба, її неминуче спіткають страждання.

Моїсти вважали, що небо прагне до об'єднання, рівності, добра. У суспільстві ж спостерігається розподіл на чужих і своїх, багатих, бідних тощо. Виходячи з цього, моїзм висуває тезу «об'єднання па противагу роз'єднанню» і виводить з неї принципи своєї філософії — любов до дальнього, заборона війн, вибір правителів за мудрістю і діловими рисами.

Паралельно з конфуціанством і моїзмом у Китаї розвивається філософська школа легізму (законників). Не відкидаючи моральні норми, легізм на перший план висуває правові закони і на основі права будує свою систему відносин у суспільстві: рівність всіх перед законом.

Загалом філософія Стародавнього Китаю розробляла політичні, правові та моральні норми поведінки в суспільстві, виступала певним ідеалом і орієнтиром в повсякденній діяльності людини.