Стадія тривалого підтримування життя

Третю стадію проведення СЛЦР (післяреанімаційний період) почина­ють після надходження хворого до ВАІТ. Її ефективність визначається тяжкістю початкового стану (до припинення кровообігу), тривалістю припинення кровообігу, ступенем порушень основних життєвих функцій і характером ускладнень, що виникли після реанімації. Треба пам'ятати, що всі хворі після припинення кровообігу потребують особливо ретель­ного спостерігання за системою кровообігу і диханням, функцією нирок, печінки тощо.

Після ішемії можуть виникати такі ускладнення: феномен не-відновлення кровотоку, набряк мозку, синдром дисемінованого внутріш-ньосудинного згортання крові, порушення регуляції кровотоку, пісяя-ішемічний гіперметаболізм, ускладнення з боку легень, печінки, нирок.

На цьому етапі вживають таких заходів:

- нормалізують і стабілізують діяльність серця;

- проводять профілактику і лікування у разі ускладнень з боку ЦНС;

- забезпечують адекватну вентиляцію легень і газообмін (найчастіше
- проводять подовжену ШВЛ);

- нормалізують КОС і водно-електролітний обмін;

- нормалізують функцію нирок і печінки;

- запобігають тромбоутворенню;

- регулюють процеси обміну;

- проводять лікування у разі ускладнень, що виникають під час СЛЦР.

З боку серцево-легеневої системи найчастіше розвивається недо­статність серця у вигляді вираженої тахікардії, артеріальної гіпотензії, підвищення ЦВТ, синдрому периферичного спазму, що може призвести до асистолії.

Лікування в цих випадках таке саме, як під час гострої недостат­ності серця.

В окремих випадках у хворих з раптовим припиненням кровообігу в післяреанімаційному періоді спостерігається гіпердинамічний тип пору­шення серцево-судинної діяльності: значна артеріальна гіпертензія, тахі­кардія, спазм периферичних судин. Ці порушення можуть бути спричи­нені введенням адреноміметичних засобів, атропіну сульфату, посиленим видаленням катехоламінів під час гіпоксії та гіперкапнії.

Лікування полягає у введенні судинорозширювальних засобів (адреноблокуючі засоби), лідокаїну гідрохлориду, тримекаїну, новокаїну, а в тяжких випадках — β-адреноблокаторів, наприклад анаприліну. Проте для забезпечення мозкового кровотоку АТ не можна знижувати нижче за 120—140 мм рт. ст.

Поліпшення неврологічного стану зазвичай настає внаслідок швидко­го відновлення нормального кровообігу. Погіршення кровообігу спосте­рігається під час артеріальної гіпотензії, гіпоксемії, недостатності нирок, гіпертермії, сепсису, рухового збудження. Велике значення у цьому ви­падку має ураження органів («шокові легені», «шокова нирка» тощо).

У разі затримки відновлення свідомості головні зусилля спрямовують на відновлення функцій ЦНС. Продовжують проведення ШВЛ 100 % кис­нем у режимі гіпервентиляції зі зниженням раСО2 до 30—35 мм рт. ст., оскільки гіпокапнія спричинює спазм судин, що сприяє зменшенню на­бряку мозку.

Під час набряку мозку вводять глюкокортикоїди (найчастіше декса-метазон 16—20 мг на добу). Для дегідратації призначають маніт для ін'єкцій (1—2 г/кг 20 % розчину внутрішньовенне) або гліцерин (1—2 г/кг через зонд у шлунок), або інші діуретичні засоби (фуросемід—по 40—60 мг).

У разі розвитку недостатності серця маніт і гліцерин не за­стосовують.

Для досягнення дегідратації треба підтримувати помірний негативний водний баланс. Потрібно стежити, щоб не виникала надмірна дегідрата­ція, яка може призвести до згущення крові, погіршення мікроциркуляції і мозкового кровообігу. У разі виникнення судом і рухового збудження вводять седуксен (5—10 мг), натрію оксибутират (50 мг/кг), барбітурати (тіопентал-натрій — 5 мг/кг 1 % розчину внутрішньовенне краплинне — якщо немає артеріальної гіпотензії).

Гарний ефект має краніоцеребральна чи загальна гіпотермія на фоні ШВЛ, повної м'язової релаксації і достатнього невровегетативного захис­ту. У таких випадках застосовують невролептичні, антигістамінні та ган-гліоблокуючі засоби. Температуру в прямій кишці знижують до 32—33°С. Після відновлення свідомості температуру тіла піднімають до нормаль­них значень. Якщо протягом трьох діб гіпотермія не дає позитивного ефекту, її припиняють. Показанням для припинення гіпотермії є також відсутність біоелектричної активності головного мозку впродовж 24 год.

Ефективнимм є препарати групи ноотропних (наприклад, пірацетам), які поліпшують процеси утилізації глюкози клітинами головного мозку, син­тез АТФ, відновлюють активність мітохондрій, запобігають зростанню аутолізу. їх уводять по 8—12 г на добу через зонд у шлунок або внутріш­ньовенне.

Слід зазначити, що якщо І і II етапи СЛЦР медична сестра може і по­винна проводити самостійно, то лікувальні заходи призначає тільки лікар, а медична сестра виконує його призначення. Успіх лікування хворого багато в чому залежить від догляду за ним медичної сестри. Для післяре-анімаційного хворого призначають цілодобовий сестринський нагляд. Велике значення має правильне ведення медичної документації (медична сестра постійно контролює і реєструє клініко-лабораторні дані, резуль­тати моніторингу тощо).