Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Що таке пізнання.Розуміння методу пізнання і закону.Содержание книги
Поиск на нашем сайте
Людська діяльність різноманітна, різноспрямована, визначається передусім метою, цілями, задля яких вона сама реалізується. Одним із найбільш характерних шляхів діяльнісного способу нашої самореалізації є пізнання. З-поміж багатьох визначень пізнання спробуємо вибрати найбільш прийнятне. Пізнання — це процес особливої взаємодії між суб'єктом (людиною) і об'єктом (певною частиною світу), основним результатом якого є знання. Пізнання — це відображення об'єктивної дійсності як суб'єктивного образу, ім'я якого — знання. Процес пізнання, як і будь-яке інше явище, має свій характер, спосіб реалізації, який визначається як пізнавальна закономірність. Пошуком цієї закономірності займається філософська дисципліна гносеологія (від грецького гносіс — знання та логос — вчення), тобто теорія пізнання. Вона досліджує природу людського пізнання, форми і закономірності переходу від поверхового уявлення про речі до осягнення їхньої сутності (тобто до істинного знання), а також розглядає питання про шляхи досягнення істини, її критерії. Гносеологія досліджує також і те, як людина впадає у заблудження (похибку, хибне знання) і яким шляхом можна подолати його. Ще одне її суттєве питання — яке практичне, життєве значення має достовірне знання про світ, саму людину та людське суспільство. Адже знання сутності, тобто внутрішніх, суттєвих властивостей і зв'язків речей, закономірностей їхнього існування і розвитку дає змогу людині використовувати їх відповідно до своїх потреб та інтересів, освоюючи наявні й створюючи нові. Знати, таким чином, означає — в широкому розумінні слова — володіти і вміти. Знання — де зв'язок між природою, людським духом і практичною діяльністю. Відомо, що елементарні "знання" притаманні й високорозвиненим тваринам, для яких вони є реалізацією їхньої поведінки. Людське ж знання — соціальне за своєю природою, існує в різних формах: донаукових, життєвих, художніх, наукових, позанаукових на різних рівнях освоєння дійсності — як емпіричне чи теоретичне. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знань про світ до самого світу, тобто те чи інше вирішення найважливішого питання філософії — чи можуть наші свідомість, мислення, відчуття, уявлення правильно відображати дійсність? Упродовж кількох тисячоліть розвитку філософії в ній щодо цього сформувалися такі позиції: • оптимістична, тобто визнання принципової пізнаванності світу (хоча в ньому завжди було, є й буде пізнане і непізнане з переважанням останнього); • скептична — коли принципова пізнаванність світу не заперечується, але висловлюється сумнів у вірогідності знання. У розумних межах скептицизм корисний і навіть необхідний, бо сумнів є шляхом до істини: немає пізнання без проблем (адже сама проблема є знанням про незнання), а проблем немає без сумнівів. Як образно говорив індійський поет-мислитель Р. Тагор, розум людини подібний до лампи: чим яскравіше світло, тим густіша тінь сумнівів. Адже лише віра не терпить сумнівів. Якщо людина не сумнівається, значить, вона — прихильниця догматизму, зупинилася у своєму інтелектуальному розвитку; • агностична (від грецького гносіс — знання й а — не), яка повністю або частково заперечує можливість пізнання світу. Схематично складний і суперечливий процес пізнання (таким є і сам світ) можна подати так: пізнання починається з такого рівня, як чуттєвість, потім переходить на рівень абстрактності, потім знання виявляється на предмет істини чи хиби і, нарешті, завершальним етапом циклу пізнання є вчення про необхідність і можливої реалізації істини в реальній дійсності, на практиці. Іншими словами, шлях пізнання прямує від чуттєво-предметного до абстрактно-опрацьованого думкою, мисленням знання, до визначення цього знання на предмет істинності чи хибності, а закінчується застосуванням знання в діяльності людини. Схематично його можна зобразити так: Уявлення виникають у людській голові на основі минулих впливів речей на людину, які збереглися в її пам'яті, або ж на основі розповіді про речі інших людей, опису речей чи явищ, фотографії, наочних зображень тощо. На відміну від попередніх форм відображення, уявлення відображають речі та явища без індивідуальних особливостей та деталей у вигляді узагальнених типових рис, отже, наявний процес абстрагування. Тому це своєрідний "місток" між чуттєвим пізнанням і абстрактним мисленням. Як видно зі схеми, різновидами уявлення є уява — процес поєднання і перетворення уявлення в цілісну картину нових образів та фантазія — уява, що характеризується особливою силою і незвичністю уявлень та образів, що створюються. До раціонального, логічного пізнання, або абстрактного мислення, належать такі форми: • поняття — думка, яка відображає речі та явища в їхніх загальних і суттєвих ознаках. Існує в граматичній формі слова. Є початковою формою мислення і водночас його результатом; • судження, тобто думка, що має вираження у формі розповідного речення, в якому щось стверджується про річ, явище, і яка є істинною або хибною. Тобто судження — це взаємозв'язок понять; • умовивід є процесом мислення, в результаті якого з двох або кількох суджень виводиться нове судження. Характерними особливостями абстрактного мислення є відтворення внутрішніх, суттєвих сторін, закономірних зв'язків дійсності, тобто пізнання сутності; узагальненість та опосередкованість відображення речей, їхніх властивостей та зв'язків. Схема має свої переваги й недоліки: переваги — у наочності, недоліки — у спрощенні. Але в процесі пізнання ми маємо чітко керуватися певними вимогами, принципами, без яких нам не здобути істинних знань. Такими принципами пізнання є: • об'єктивність: об'єкт пізнання, тобто речі, природні та соціальні явища тощо існують поза людиною і незалежно від неї й самого процесу пізнання. Звідси і випливає вимога: речі та явища слід пізнавати об'єктивно, тобто такими, якими вони є; до отриманих результатів людина не може додавати нічого від себе, від своєї суб'єктивності, видавати бажане на дійсне; • пізнаванність: людина є частиною природи, вона здатна адекватно, з достатньою повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Отже, не існує ніяких нездоланних перепон на шляху безкінечного руху людини до дедалі повнішого й вичерпнішого осягнення дійсності, світу; • відображення, про що вже йшлося, є першою умовою і поясненням пізнання, бо за своєю сутністю пізнання є процесом відображення речей, явищ світу в мозку людини; • визначальна роль практики, яка є основою, кінцевою метою пізнання і критерієм його істинності, моментом людської діяльності, доцільної за своєю сутністю; • творча активність суб'єкта в пізнанні: освоєння людиною світу охоплює не лише відображальну діяльність, пов'язану з отриманням інформації про світ і про себе, а й різноманітні форми творчості, діяльність, спрямовану на ідеальне конструювання та проектування нових реальностей "іншої природи", "світу культури". Дотримуючись зазначених принципів, ідучи "сходинками" чуттєвого та раціонального пізнання, ми отримуємо в підсумку знання емпіричні (досвідні) та теоретичні. На емпіричному рівні ставиться завдання отримати необхідні практичні дані про окремі властивості й відношення речей, явищ світу, відповідно впорядкувати, систематизувати та описати їх. Для теоретичного рівня характерні поглиблений аналіз емпіричних даних, проникнення в сутність явищ, що вивчаються, пізнання причинно-наслідкових зв'язків, внутрішніх тенденцій розвитку, відкриття законів. На завершення цієї теми можна навести думку відомого англійського мислителя Ф. Бекона, який порівнював емпірика з працелюбною мурашкою, котра невтомно збирає та складає на купу факти, беручи їх "усі підряд", але не в змозі встановити закономірні зв'язки речей, явищ, процесів, та з працелюбною бджолою, яка збирає нектар з різних квітів, переробляє його і створює солодкий мед. Саме останню він образно вважав тим, що має наслідувати справжній філософ, учений і загалом кожна мисляча людина. Будь-яка пізнавальна активність, як ми спробували встановити, в кінцевому підсумку спрямована на задоволення матеріальних та духовних потреб людей і пов'язана, прямо чи опосередковано, з доцільною практичною діяльністю. Тому процес пізнання є не чим іншим, як взаємодією суб'єкта пізнання з об'єктом пізнання. Особливості цього процесу розкриваються через відповіді на низку запитань, які в історії світоглядної культури отримали назву проблеми пізнання. Серед цих проблем особливим є питання про те, хто і що пізнає, а також те, які взаємовідносини між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається, тобто проблема суб'єкта і об'єкта пізнання. Під суб'єктом пізнання слід розуміти людину або ту чи іншу спільноту (соціальну групу, клас, націю, суспільство, в певному відношенні — людство в цілому), коли вони не просто відображають дійсність, а утворюють знання. Але людина має різний рівень розвитку й історично, й у віковому, освітньому, професійному, інтелектуальному, психологічному відношеннях. Історія свідчить, що доти, поки досвід людства не був достатньо багатим, знання про світ було обмежене сферою, яка нині називається буденною, емпіричною (досвідною). У стародавньому суспільстві пізнання, по суті, завершувалося знаннями, які ми називаємо міфотворчістю, тобто знання мало переважно не пояснювальний, не прогнозуючий, а констатуючий, вказівний характер. Основною причиною цього був суб'єкт пізнання, зокрема брак досвіду людини і людства, яке перебувало на світанку свого земного існування. У міру розвитку людини, людства конкретний споглядальний буденний характер діяльності суб'єкта поступово переростає в процес переважання в пізнанні пояснення (це ми бачимо в релігійному світогляді), а потім підноситься до рівня системи знань, у яких відбувалось і міфологічне констатування фактів, і релігійне пояснення, і утворення нової сфери функціонування знання — визнання сили людського пізнання, вибір оптимальних шляхів пізнання і перетворення дійсності. Це вже є досягнення суб'єктом рівня наукового освоєння дійсності. Таким чином, суб'єкт (від латинського суб'єктус — той, що є основою) — поняття, яке виникло ще в античній філософії, але лише з XVII ст. почало вживатися в сучасному розумінні як протилежне об'єкту. Воно означає людину, якій протистоїть, протиставляється об'єкт і яка спрямовує на цей об'єкт своє пізнання або дію, — в цьому розумінні людина і виступає як "суб'єкт пізнання", "суб'єкт дії" тощо. Проте активність пізнавального процесу вимірюється не тільки тим, хто є суб'єктом пізнання, а й існуванням об'єкта пізнання, особливо взаємозв'язком між суб'єктом і об'єктом. При цьому під об'єктом (від латинського об'єктум — предмет, річ) ми розуміємо те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Але тут знову виникає проблема. Річ у тому, що людина намагається пізнати все у світі. І це є її природним прагненням. Однак природною є і міра можливостей людини, яка обмежує коло того, що вона здатна пізнавати, адже "пізнаючи все" можна не "пізнати нічого". З одного боку, людина обмежує це свідомо, а з іншого — це обмеження існує природно, об'єктивно. Тому можна сказати, що в принципі, з точки зору перспективи, об'єктом пізнання може виступати весь світ як все суще, що є в людині й поза нею. Однак реально об'єктом пізнання стає лише те, з чим безпосередньо, завдяки органам чуття та мисленню, має справу людина. Або ж коли посередником стають різні технічні засоби, технології, форми та методи наукового пізнання. І нарешті, ще одна теза: суб'єкт і об'єкт пізнання перебувають в органічному взаємозв'язку, взаємовідношенні — сутність їхньої взаємодії можна відобразити також формулою: без суб'єкта немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта. Пізнання не може відбутися, якщо немає кому пізнавати і немає що пізнавати. Активність виходить від суб'єкта, який обирає об'єкт, взаємодіє з ним задля пізнання його сутності, досягнення істини. Основні поняття, що характеризують чуттєвий рівень пізнання постають у формі відчуття, сприйняття, уявлення. Відчуття як суб'єктивний образ об'єктивного світу (що стосується й решти форм пізнання) — це відтворення окремих властивостей речей об'єктивного світу, які безпосередньо впливають на органи чуття. Основними видами відчуття є: зорові (світлові чи кольорові), слухові, смакові, нюхові, дотикові. Вони виникають і під впливом процесів, що відбуваються в людському організмі. Сприйняття — цілісний образ речі як синтез відчуттів, пов'язаних одне з одним відповідно до того, як пов'язані між собою властивості тієї чи іншої речі. 10. Розуміння істини. Істина та її критерії Коли філософа запитують, що таке істина, то часто він відповідає: "Запитайте щось простіше...". Гумористи інколи саркастично говорять, що у суперечці народжується істина... за кількістю її учасників. Так, поняття істина є одним із найскладніших у гносеології, хоча за своїм призначенням воно покликане відображати щось чітке, могутнє і загально-значуще, те, що всім зрозуміле й показує результат пізнання. Розглядаючи істину як одну з вершин пізнавальної діяльності людини, ми підкреслюємо той незаперечний факт, що істина є не просто знанням, а знанням особливим. Саме поняття істини встановлює відповідність між нашим розумом і зовнішнім світом, воно фіксує збіг людських уявлень з об'єктивним станом справ. Адже самі собою природні чи соціальні процеси не є істиною, вони є дійсністю, тоді як "істина" — це характеристика нашого знання про них, тобто відповідність наших знань навколишньому світу. Істини бувають передусім емпіричними і теоретичними, а емпірика, як відомо, — це досвід. Саме з нього ми робимо висновок, що в собаки чотири ноги, а в людини — дві, що фізкультура сприяє здоров'ю, що суперечки з батьками чи керівниками псують настрій (а часом і кар'єру). Ці істини поверхові, вони не претендують на статус закону, можуть легко відкидатися за різних ситуацій. Теоретичні істини відображаються в чітких формулюваннях закону, тобто відбивають не випадковий і поверховий, а глибинний зв'язок речей. Але розуміння істини можливе лише через розкриття основних ознак, особливостей істини, до яких належать об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність, здатність виявлятися завдяки певному ряду критеріїв. Схематично це можна зобразити так:
Об'єктивність істини полягає в тому, що вона існує незалежно від свідомості людини. А це означає, що вона закладена, міститься в самому об'єкті пізнання. Саме там її шукає й знаходить суб'єкт. Об'єктивність істини виявляється в суб'єктивній формі, бо кожна людина бачить, пізнає світ по-своєму, а отже, у кожного — і свій результат. Але людина не може пізнати все до кінця, тобто пізнання в завершеному вигляді не існує. У проблемі істини це проглядається як взаємозв'язок абсолютної і відносної істини. Абсолютна істина — найбільш повне, всеохоплююче знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Іншими словами, абсолютна істина є баченням речі, явища як завершеного процесу. Недосяжна в цьому розумінні, вона є лише метою (чи навіть ідеалом) людського пізнання. Відносна істина — це неповне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Діалектика абсолютної і відносної істини полягає в такому: • абсолютна істина є сумою істин відносних на основі бачення і визначення взаємозв'язків, взаємодії відносних істин; • абсолютна істина на певному етапі свого розвитку може перетворитися на відносну, тобто стати частковим, незавершеним знанням. Яскравий приклад цього — класична механіка І. Ньютона, яка протягом майже трьох століть вважалась абсолютною істиною, але завдяки створеній А. Ейнштейном теорії відносності стала відносною істиною. Або ж учення Левкіпа — Демокріта — Епікура про атом як найпростішу, неподільну частинку, з якої складається як весь світ, так і людська душа, що на межі XIX—XX ст. спростоване відкриттям подільності атома. Якщо ж будь-яку істину, отриману в процесі пізнання, вважати вічною, незмінною, раз і назавжди нам даною, то ми приходимо до догматизму (від латинського догма — думка, вчення), з якого починається занепад і навіть загибель науки, творчого пошуку. Догматизм оперує незмінними поняттями, формулами без врахування нових знань, конкретних умов місця і часу, тобто в даному разі вважає істину лише абсолютною, ігнорує конкретність істини (прикладом можуть бути релігійні догмати, марксизм у його сталінському варіанті та ін.). Протилежним догматизму є релятивізм (від латинського релятивус — відносний) як учення про відносність, умовність, суб'єктивність людського пізнання. Вважаючи, що будь-яке знання є лише відносним, релятивізм заперечує об'єктивність істини, вважає, що в наших знаннях не відображається об'єктивна дійсність. Ж.-Ж. Руссо, французький просвітитель, якось висловив думку, що "тисячі шляхів ведуть до помилкових думок, до істини — лише один". Тому в реальному процесі пізнання, складному й суперечливому, завжди є місце для заблудження (як еквівалент вживаються такі слова, як хиба, похибка, омана) — перекрученого, хибного усвідомлення дійсності, зумовленого в кожний даний момент обмеженістю наших знань та суспільно-історичної практики. Але заблудження слід відрізняти від брехні, як свідомого перекручення істини в інтересах групи людей чи спільнот, та від помилок, що виникають внаслідок неправильних дій. Важливе значення у пізнанні має питання про критерій (мірило) істини, яке по-різному вирішується різними філософськими напрямами та школами. Виходячи із сучасного стану науки, зокрема філософії, можна виділити щонайменше три таких критерії. • Практика як критерій істини. Теоретична діяльність, процес пізнання дійсності нерозривно пов'язані з практикою (історичним досвідом, життєдіяльністю всього людства). Рівнем розвитку практики (виробничої, соціально-історичної) зумовлюються обсяг і характер набутих знань. У єдності практики й теорії здійснюється діяльність — процес практичного і теоретичного освоєння дійсності. Практика є абсолютним і відносним критерієм істини: абсолютність її полягає в тому, що всі знання здобуваються і перевіряються практикою; відносність — у тому, що не всі наукові істини перевіряються практикою, залежно від умов і можливостей. • Доведеність знання або положення. • Несуперечливість положень одне одному.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2021-12-15; просмотров: 76; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.146.255.161 (0.015 с.) |