Як духовність потворне — це почуття і усвідомлення людиною того, що здатне принести чи принесло людям відразу.

Зв'язок краси з ціннісною орієнтацією людини було помічено ще нашими пращурами. Тому гармонія завжди визнавалася благом, а здатність виявляти її цілеспрямовано виховувалася через формування почуття насолоди від споглядання та переживання прекрасного. І навпаки, відсутність гармонії привчають переживати через почуття відрази, негативне сприйняття потворного. Відбувається це за допомогою естетичного виховання, формування певних естетичних смаків.

Переживання гармонії (чи її відсутності) через прекрасне і потворне в житті людини виконує функцію найперших (а тому засадничих) форм її духовної життєдіяльності. Завдяки вмінню на рівні чуттєвих переживань виявляти та встановлювати зв'язок (чи навпаки, виявляти відсутність зв'язку) між різним людина набуває здатності керувати своїми чуттєвими переживаннями цілеспрямовано. Так, за допомогою певного естетичного ідеалу краси, тобто сформованого поняття про гармонійне поєднання окремих звуків у мелодію, форм речей у символ певної ідеї, кольорів у картину тощо, людина набуває здатності викликати у себе певні почуття (суму, горя, веселого настрою, внутрішнього піднесення, віри в себе, приємного споглядання, передчуття змін та ін.). Розглядаючи твори живопису, скульптури, архітектурний ансамбль, слухаючи музичний твір, переглядаючи театральну виставу чи кінофільм, людина переживає цілком конкретні почуття, що невід'ємні від ідеї, закладеної митцем.

Тому сучасна людина має бажання (досить поширене) та можливість залежно від своїх емоційних переживань змінити їх або посилити, звернувшись, наприклад, до улюблених музичних творів. Поширеним є також звернення до музики як засобу, який викликає спільні емоційні переживання у різних людей, коли збирається гурт знайомих, близьких, що тимчасово об'єдналися з певної причини (релігійне свято, день народження, весілля, похорон).

Історичну відносність переживань прекрасного і потворного можна виявити у примхах моди, взаємозаперечних ідеалах краси різних епох чи різних народів. Наприклад, і сьогодні серед деяких африканських народів існують ідеали жіночої краси, згідно з якими жінка стає красивою лише за умови, що вона важить 160 кілограмів (а найбільша красуня племені — 240 кілограмів).

Існує окрема філософська наука про прекрасне — естетика. З позицій естетики як особливої науки, прекрасне — це категорія, в якій виражається найвища оцінка природних і культурних явищ, що за своїми художніми цінностями відповідають мірам естетичного, прийнятим у суспільстві. За художнє досягнення чи відкриття визнають реалізацію окремою людиною (творцем, творчою особистістю) своєї неповторності у формах конкретного естетичного ідеалу. Якщо художник заперечує своєю діяльністю той чи інший естетичний ідеал, тоді про художню цінність його творчості не йдеться. Тільки вільне виявлення творчих потенцій і здібностей людини, що утверджує певну суспільну міру гармонії (можливості поєднати різні складові в єдине ціле), розглядають як багатство її духовного світу. Сам процес реалізації творчої свободи у процесі творення прекрасного полягає у здатності творити предметно-чуттєві форми, що виявляють гармонію. За умов, коли гармонія чуттєво не наочна, художній твір визнають потворним та огидним.

Суспільна співмірність прекрасного та потворного може бути продемонстрована такою символічною тезою: "Прекрасна троянда серед океану гною матиме вигляд монстра". Саме тому людина прагне побачити красу через прекрасне.

Прекрасне є для людини (людства) джерелом і наслідком почуття естетичної насолоди, естетичного виховання, радості від творення гармонії, у якій кожна складова знаходиться на своєму необхідному місці, без якої ціле неможливе, неповне, потворне. Тому естетичне почуття є одним із найбільш притаманних людині, без нього вона не може уявити себе як частину світу, як частину суспільства, необхідність свого існування.

Історичну відносність переживань прекрасного і потворного можна виявити у примхах моди, взаємозаперечних ідеалах краси різних епох чи різних народів. Наприклад, і сьогодні серед деяких африканських народів існують ідеали жіночої краси, згідно з якими жінка стає красивою лише за умови, що вона важить 160 кілограмів (а найбільша красуня племені — 240 кілограмів).

Існує окрема філософська наука про прекрасне — естетика. З позицій естетики як особливої науки, прекрасне — це категорія, в якій виражається найвища оцінка природних і культурних явищ, що за своїми художніми цінностями відповідають мірам естетичного, прийнятим у суспільстві. За художнє досягнення чи відкриття визнають реалізацію окремою людиною (творцем, творчою особистістю) своєї неповторності у формах конкретного естетичного ідеалу. Якщо художник заперечує своєю діяльністю той чи інший естетичний ідеал, тоді про художню цінність його творчості не йдеться. Тільки вільне виявлення творчих потенцій і здібностей людини, що утверджує певну суспільну міру гармонії (можливості поєднати різні складові в єдине ціле), розглядають як багатство її духовного світу. Сам процес реалізації творчої свободи у процесі творення прекрасного полягає у здатності творити предметно-чуттєві форми, що виявляють гармонію. За умов, коли гармонія чуттєво не наочна, художній твір визнають потворним та огидним.

Суспільна співмірність прекрасного та потворного може бути продемонстрована такою символічною тезою: "Прекрасна троянда серед океану гною матиме вигляд монстра". Саме тому людина прагне побачити красу через прекрасне.

Прекрасне є для людини (людства) джерелом і наслідком почуття естетичної насолоди, естетичного виховання, радості від творення гармонії, у якій кожна складова знаходиться на своєму необхідному місці, без якої ціле неможливе, неповне, потворне. Тому естетичне почуття є одним із найбільш притаманних людині, без нього вона не може уявити себе як частину світу, як частину суспільства, необхідність свого існування.

Саме в цьому розумінні поняття "благо" наближається до категорій добра і цінності й нерідко ототожнюється з ними. Втім, починаючи з античних часів, благо розуміється або як вища цінність (самоцінність), або як її субстанційна основа: "Благо є те, що людина цінує". У такому разі цінність виступає як міра блага, визначає його межі. Якщо цінність (речей, вчинків) є порівнянним поняттям, то благу така властивість не притаманна, його не може бути "більше" або "менше".