Надія — це почуття й усвідомлення людиною необхідності змін.

Надія на об'єктивну дійсність — цілком природний наслідок найпершого, найпримітивнішого усвідомлення людиною себе, належності до світу. Найперша надія спирається на осмислення неспростовного факту, що існування світу є головною умовою існування людини взагалі.

Здатність людини мати надію на позитивний вплив часто невідомих сил та властивостей дійсності, тобто на саму дійсність, викликає у неї чуттєво визначене захоплення невідомим, бажання єднатися з неосяжним, неприступним, принципово відмінним від відомого, повсякденного. У людини з'являється любов.

Любов — це потреба душі відчувати свою гармонійну єдність із невідомими властивостями та силами світу, бо інакше вона постійно перебуватиме під паралізуючим впливом відчуття жаху перед неосяжністю та ворожістю світу. Любов — це те, що формує здатність до почуттєвого виявлення окремих предметів і явищ як невід'ємної умови свого існування. Такі предмети та явища мають уявлятися настільки необхідними людині, що одна лише думка про можливість втратити їх може спричинити почуття самознищення. Змістовно

Любов є ставленням людини до когось або чогось як такого, без чого не можна жити.

Любов — це почуття й усвідомлення людиною предмета чи явища як невід'ємної умови свого існування.

Слід зауважити, що однозначного визначення поняття "любов" немає. І кожен із вас може спробувати подати своє розуміння цього слова.

Слід розрізняти любов як поняття про те, що притаманне людській душі, і сам процес переживання стану, що визначається як любов. Наприклад, християнське вчення про любов Бога до свого творіння (світу, людини) виконує цілком поняттєву, а не почуттєву функцію. Уявлення про любов Всесильного Творця до свого творіння дає віруючій людині душевну рівновагу, почуття надії на Божу допомогу. Це відбито у поширених серед християн висловлюваннях: "на все воля Божа"; "Бог — це добро"; "Бог на поміч" тощо. Однак заповідь "люби ближнього свого" покликана пробудити в людині не поняттєві (тобто логічні) переживання, а почуття емоційної єдності з іншими людьми як непересічними спонуками життя.

Залежно від обставин та досвіду певне коло людей, предметів сприймається невід'ємною умовою власного гармонійного буття людини, без яких воно сповнене душевних мук і страждань. Тому любов — це передусім почуття, притаманне людині, яке полягає у здатності сприймати світ, природу, життя, конкретних людей, певні предмети як умову свого існування. Відсутність цих неодмінних умов спричиняє непевність, почуття втрати життєдайної опори, звичних підстав для надії.

Особливим проявом любові є кохання. Мабуть, не випадково, що таке слово є в українській мові — мові народу, який здатний по-особливому виявляти свої почуття. Кохання — це інтимне почуття любові, що виникає та існує між людьми (як правило) протилежної статі (жінкою і чоловіком).

Згадайте, скільки літературних творів, художніх полотен тощо ставали шедеврами, насамперед тому, що в них домінує високе почуття кохання.

Прекрасне і потворне. Добро і зло – вінець духовності.

Наші уявлення про прекрасне і потворне зумовлюються передусім світоглядними принципами. Це уявлення еволюціонує в контексті соціально-культурних обставин, у духовній атмосфері певного історичного часу. І хоча релігійні, натуралістичні, ідеалістичні, матеріалістичні вчення істотно відрізняються між собою, вони майже одностайні, коли йдеться про красу. Ця одностайність окреслюється тим, що краса є духовно-естетичною цінністю. Тому виявлення краси можливе тільки через бачення співвідношення прекрасного і потворного. Прекрасним називають те, що дає людині естетичну насолоду і задоволення від взаємодії з ним.