Альтернативні парадигми організаційного процесу

Статична та динамічна системи

Для розгляду організації як процесу використовують по­няття, запозичені з механіки:

- статика — врівноважений стан організаційної системи, в якому вона знаходиться незалежно від змін (як позитивних, так і негативних), що відбуваються в зовнішньому середовищі. Організація, в якій немає змін, тобто тривалий час параметри її функціонування залишаються незмінними, приреченана деградацію та поступове руйнування, оскільки відсутні перспективи розвитку;

- динаміка — розвиток організації та її рух до нових цілей під впливом, як внутрішнього, так і зовнішнього середовища.Для організації, що розвивається, характерними є прагнення постійно нарощувати темпи свого розвитку, освоювати нові технології та розширювати коло завдань, що вирішуються.

Говорячи про статику та динаміку організації, доречно буде пригадати закони механіки, сформульовані Ньютоном. Від повідно до першого закону Ньютона — закону інерції — об'єкт, на який не діють сили, знаходиться в стані спокою або рівно­мірного руху; змінити цей стан може тільки дія сили. Це твер­дження можна за аналогією перенести на діяльність організа­ції, якій, як і будь-якій матеріальній системі, властива інер­ція. Для подолання інерційності потрібні значні зусилля з боку керуючої частини організаційної системи.

Статичний і динамічний стани організації визначаються етапами її життєвого циклу. Будь-яка організація проходить деякі або всі етапи життєвого циклу. Етапи можна об'єднати в дві групи — статичну і динамічну. Статичний стан характери­зується нечутливістю. До статичних належить етап ліквідації (утилізації), коли організації займаються вирішенням внут­рішніх проблем, причому внутрішні і зовнішні відносини роз­глядаються окремо. Динамічна група включає етапи наро­дження, зростання, зрілості, старіння і відродження. Вони ха­рактеризуються вирішенням зовнішніх та внутрішніх проб­лем організації у взаємозв'язку.

Процес є послідовністю певних явищ та подій. Явища за своєю природою є об'єктивними, а події мають суб'єктивне за­барвлення. Таке розуміння визначає об'єктивну, змішану та суб'єктивну природу організації.

Динамічна (процесуальна) організація як процес стано­вить послідовність змін, що відбуваються. Іншими словами ди­намічна організація є послідовністю, яка об'єднує дії, опера­ції, стадії, етапи, фази, цикли в загальний процес. Теорія орга­нізації визначає елементи процесу, що характеризуються та­кими критеріями: дія — первинність, однозначність, заверше­ність; операція — орієнтація та спеціалізація; стадія — функ­ціональна однорідність та послідовність; етап — проміжна результативність та керованість; фаза — період у розвитку ор­ганізації та виокремленість за характерними ознаками; цикл — послідовність та періодична повторюваність.

Організацію як процес поділяють на: - випадкову та цілеспрямовану;- послідовну та паралельну; - орієнтовану та програмовану; - тимчасову та постійну; - спонтанну та очікувану; - загальну та часткову.

Теорія організації виокремлює принципи статичної та ди­намічної організації.

До принципів статичного стану організації належать: при­нцип пріоритету мети; принцип пріоритету функцій над струк­турою; принцип пріоритету суб'єкта управління над об'єктом.

До принципів динамічного стану організації відносять: принцип пріоритету персоналу; принцип пріоритету структур над функціями; принцип пріоритету об'єкта управління над суб'єктом.

Система, що динамічно розвивається, пере­буває в стані стійкої рівноваги. Це не означає, що вона знахо­диться в деякому застиглому або нерухомому стані. Динамічна організація, прагнучи до стійкості, продовжує удосконалюва­тися та розвиватися.

Розвиток організації в межах вибраної стратегії відбуваєть­ся під впливом системи управління, а також прийнятих норм та правил поведінки. Інтереси управлінського апарату та фун­кціональних підрозділів суперечливі. Суперечність полягає в тому, що система управління в особі адміністрації зацікавлена в уніфікації поведінки підлеглих їй людей і груп. Чим вищий рівень уніфікації, тим легше здійснювати управління, перед­бачити результат управлінського впливу, забезпечити стійку та стабільну роботу всієї системи.

Ідеалом для управлінської впливу є добре відремонтована машина. Щоб наблизити кожного окремо взятого працівника організації до цього ідеалу, йому визначена певна роль в ор­ганізації, що строго регламентується посадовими інструкція­ми та функціональними обов'язками. Цьому також сприяють трудова дисципліна, норми поведінки і традиції, встановлені в колективі. Організація володіє грошовими та технічними ре­сурсами, розпорядження якими регламентується системою службових відносин. Результатом діяльності цієї складної сис­теми взаємин є досягнення організацією стійкості.

Кібернетико-синергічний підхід

У менеджменті ХХ століття було запропоновано багато методів і підходів до управління: управління по цілях, управління за результатами, управління за відхиленнями, ситуаційне управління та безліч інших. При цьому ідентифікація методів нерідко викликає труднощі - розмиті критерії. Між тим, аналіз змісту відомих методів показує, що всі вони знаходяться в просторі кібернетичних уявлень.

Один з атрибутів кібернетичного підходу - поділ систем на керуючі і керовані. Кібернетичний підхід полягає також в обгрунтуванні інформаційної сутності управління, у визнанні універсальності законів управління для систем різної природи, у виявленні та організації механізмів зворотного зв'язку, що діють в системах управління, в оптимізації поведінки системи на основі зворотних зв'язків і відповідно до заздалегідь визначеними цілями.
Синергетичний підхід орієнтує дослідника на облік природних чинників розвитку (саморозвитку) систем. Суб'єкт управління в самоорганізованих системах не значущий. Для саморозвиваються мета перестає бути актуальною - важливий шлях. Синергетичні процеси - природні процеси досягнення системою нових станів без цілеспрямованого зовнішнього впливу. Вважається, що змістовно кібернетичний і синергетичний підходи альтернативні.

Всі вистави менеджерів ХХ століття зводилися до того, що є суб'єкт і об'єкт управління. Концепції та школи менеджменту орієнтувалися на пошук різних способів впливу суб'єкта на об'єкт управління. Їх метою було ефективне використання фізичного, психологічного та інтелектуального потенціалу суб'єкта в підприємницьких цілях. До кінця ХХ століття стало очевидно, що такий підхід вичерпав свої можливості. Основою взаємодії стала співпраця, взаємодоповнення творчих здібностей індивідуумів, що стоять на різних щаблях ієрархії. В інформаційному суспільстві можливості одного суб'єкта розкриваються через можливості іншого. Концепція «суб'єкт - об'єкт управління» у менеджменті поступово поступається місцем концепції самоорганізації. Іншими словами, кібернетичний підхід у менеджменті поступається місцем синергетичного.

 

Організація і управління

Під управлінням в широкому сенсі розуміються елемент, функція організованих систем різної природи (біологічних, со­ціальних, технічних), що забезпечують збереження їх певної структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію їх прог­рам та цілей.

Співвідношення понять "організація" та "управління" ха­рактеризують такі положення:

- управління, а точніше система, що управляє, вже є організацією, єдиним упорядкованим цілим, що складається з різних елементів, які формують структуру. Ця структура має всі системні властивості організації;

- управління можна розглядати як необхідну та наважливішу частину більшості біологічних, економічних, соціальних та механічних систем, тобто як частину організації, що виконує особливу функцію щодо підтримки в допустимих межах відхилень системи від заданих цілей;

- організація як процес з впорядкування в організованих системах є функцією управління і відповідно складовою части ною управління. В управлінні відбивається системна та функ­ціональна єдність організації як стану і процесу. Таким чином, розгляд організації з системних і функціональних позицій е доцільним, оскільки дає змогу виявити її нові риси та відноси­ни організованого цілого з однопорядковими категоріями — "система" та "управління".

Будь-яка організація реалізує три процеси: отримує ресур­си із зовнішнього середовища; здійснює виготовлення продук­ту; передає продукт в зовнішнє середовище. Для успішної діяльності організація має підтримувати певний баланс між цими процесами. Ключова роль у підтримці цього балансу на­лежить управлінню.

Управління у внутрішньоорганізаційному житті відіграє роль координуючого начала, що формує та приводить в рух ре­сурси організації для досягнення нею своїх цілей. Управління формує та змінює, коли це необхідно, внутрішнє середовище організації. Внутрішнє середовище організації є органічним поєднанням таких складових, як структура, внутрішньоорга-нізаційні процеси, технологія, кадри, організаційна культура.

Структура відображає виокремлення деяких підрозділів, що склалося в організації, зв'язки між цими підрозділами та об'єднання підрозділів в єдине ціле. Управління повинне ви­значити організаційні розміри структурних підрозділів, їх права та обов'язки, систему взаємодії та інформаційного зв'яз­ку з іншими підрозділами, поставити завдання перед підроз­ділами та наділити їх необхідними ресурсами. Від умілого ви­рішення цих питань та своєчасного коректування і зміни структури залежить успішність функціонування організації.

Внутрішньоорганізаційні процеси включають три основні підпроцеси: координація, ухвалення рішень, комунікації.

Для здійснення координації управління може сформувати в організації два типи процедур: безпосереднє керівництво дія­ми у вигляді розпоряджень, наказів та пропозицій; створення системи норм і правил, що стосуються діяльності організації.

Процедури ухвалення рішень формуються в різних органі­заціях по-різному. Ухвалення рішень може здійснюватися від низу до верху, тільки на верхньому рівні або на нижньому рів­ні ієрархії.

Норми, в організації, і форми комунікацій здійснюють знач­ний вплив на клімат усередині організації. Роль управління полягає тут в тому, щоб створити якнайкращу атмосферу все­редині організації.

Технологія включає технічні засоби та способи їх комбіну­вання і використання для отримання кінцевого продукту, що створюється організацією. Управління повинне вирішувати питання технологій і здійснення їх найефективнішого вико­ристання.

Кадри є основою будь-якої організації. Управління формує кадри, встановлює систему відносин між людьми, включає їх у творчий процес спільної трудової діяльності, сприяє їх розвит­ку, навчанню та кар'єрному просуванню.

Організаційна культура складається зі стійких норм, уяв­лень, принципів та вірувань. Вона виробляється і формується значною мірою управлінням, і зокрема вищим керівництвом. Управління також зосереджене на вирішенні питань, пов'я­заних з формуванням, підтримкою та розвитком організацій­ної культури.

Внутрішнє життя організації складається з великої кіль­кості різних дій, процесів і підпроцесів. Виділяють п'ять груп функціональних процесів, які охоплюють діяльність будь-якої організації. Вони є об'єктом управління з боку менеджменту. До цих функціональних груп належать: виробництво; марке­тинг; фінанси; робота з кадрами; облік і аналіз господарської діяльності.

Управління виробництвом передбачає, що відповідні служ­би менеджменту, керівники певного рівня здійснюють управ­ління процесом переробки сировини, матеріалів і напівфабри­катів, що надходять на вході в організацію, продукт, який ор­ганізація пропонує зовнішньому середовищу. Управління мар­кетингом покликане пов'язати в єдиний несуперечливий про­цес задоволення потреб клієнтів організації та досягнення мети організації. Управління фінансами полягає в управлінні про­цесом руху фінансових засобів в організації. Управління персо­налом пов'язане з використанням можливостей працівників для досягнення мети організації. Управління обліком і аналізом господарської діяльності передбачає управління процесом об­робки та аналізу фінансової інформації про роботу організації.

Управління процесом взаємодії організації з зовнішнім се­редовищем спрямоване на підтримку необхідних відносин із загальним зовнішнім середовищем та безпосереднім діловим оточенням.

Загальне зовнішнє оточення організації відображає стан суспільства, його економіки, природного середовища і не по­в'язане безпосередньо з конкретною організацією. Воно фор­мується під впливом політичних, правових, соціально-куль­турних, економічних та інших процесів.

Безпосереднє ділове оточення формується такими суб'єк­тами середовища, які безпосередньо пов'язані або безпосеред­ньо впливають на діяльність конкретної організації. Це ото­чення створюють покупці, постачальники, конкуренти.

За ступенем взаємодії організації з зовнішнім оточенням виокремлюють організації, що мають механістичний і органіч­ний типи управління.

Механістичний тип управління організацією характери­зується набором таких характеристик: негнучка структура; чітко визначені, стандартизовані і стійкі завдання; опір змі­нам; ієрархічна система контролю; командний тип комуніка­цій, що здійснюється за принципом зверху вниз.

Для органічного типу управління організацією характерні: гнучка структура; динамічні, нежорстко визначені завдання; готовність до змін; самоконтроль та контроль колег; різновек-торність комунікацій.

Кожному з цих типів може надаватися перевага залежно від характеру оточення та рівня невизначеності.

Система управління організацією

Система управління організацією включає сукупність усіх служб організації, всіх підсистем та комунікацій між ними, а також процесів, що забезпечують функціонування організа­цією.

Управління організацією — це безперервний процес впли­ву на продуктивність працівника, групи або організації в цілому з метою досягнення найкращих результатів з позиції по­ставленої мети. "Управляти — означає вести організацію до її мети, витягуючи максимальні можливості зі всіх наявних в її розпорядженні ресурсів", — так охарактеризував процес управління А. Файоль.

Процес управління передбачає узгоджені дії, які і забезпе­чують, зрештою, здійснення загальної мети або набору цілей, що стоять перед організацією. Для координації дій має бути спеціальний орган, що реалізує функцію управління. Тому в будь-якій організації виділяються керуючу та керовану час­тини. Схема взаємодії між ними показана на рис. 5.1.

Кожна з позначених частин має певну самостійність і влас­не призначення. Об'єкт управління — система, що виконує ро­льову функцію організації, тоді як суб'єкт управління підтри­мує виходи цієї системи на рівні, що задовольняє задані умови її функціонування. Зв'язок у системі управління об'єднує суб'єкт та об'єкт управління в єдине ціле, її слід розглядати як джерело інформації для вироблення управлінських дій. Через канали зв'язку рухаються потоки інформації, що живлять всі підсистеми організації та забезпечують досягнення її мети.

У керуючу частину входить дирекція, менеджери та інфор­маційні підрозділи, що забезпечують роботу керівної ланки. Цю частину організації прийнято називати адміністративно-управлінським апаратом. Кінцевим продуктом керуючої час­тини є інформація. Керівна ланка — необхідний елемент будь-якої організації.

Головними суб'єктами здійснення управлінської діяльності є менеджери. Менеджер — це член організації, що здійснює управлінську діяльність та вирішує управлінські завдання.

Керована ланка — це різні функціональні підрозділи, що зайняті забезпеченням трансформаційного процесу. Те, що надходить на вхід керованої частини, і те, що є її виходом, за­лежить від типу організації. Так наприклад, якщо йдеться про ділову організацію, що здійснює управління фінансами, ска­жімо, про банк, то на його вхід надходять грошові кошти або їх замінники (цінні папери, векселі, акції і т. ін.). Виходом є ін­формація щодо управління фінансовими потоками та грошо­вими коштами. У багатьох випадках банк здійснює виплату наявних грошових коштів.

Зміст і набір дій та функцій, що здійснюються в процесі управління, залежать від типу організації, її розмірів, сфери діяльності, рівня в управлінській ієрархії, функції всередині організації та від інших чинників. Для всіх процесів управлін­ня в організації характерна наявність однорідних видів діяль­ності. Всі види управлінської діяльності можна згрупувати в чотири основні функції управління: планування, організація, керівництво і контроль.

 

Принципи управління

У техніці використовуються три фундаментальних принципи управління (керування):

1) Принцип розімкненого керування;

2) Принцип компенсації (керування за збуренням);

3) Принцип зворотного зв'язку (керування за відхиленням).

Крім того, в практиці управління виділяють заальні та конктерні принципи управління.

Загальні принципи управління характеризуються тим, що мають універсальний характер, впливають на всі сфери управління і на всі галузі народного господарства.

До загальних принципів управління можна віднести:.

Принцип цілеспрямованості визначений сутністю програмно-цільового управління і припускає чітку постановку цілей перед кожним підприємством та кожним його підрозділом. При цьому мета повинна бути реальною, досягнутою і визначеною чітко, що додає роботі здоровий глузд і мобілізує зусилля персоналу на її виконання.

Принцип плановості управління також зв´язаний із програмно-цільовим управлінням і передбачає складання програми дій та її реалізацію. Спланованість виявляється в нормалізації умов роботи і її розподілі між виконавцями, у координації дій виконавців і їхньому інструктуванні, а також в організації обліку і контролю за виконанням кожної роботи і програми в цілому. Реалізація цього принципу на практиці додає планову організацію всій системі управління.

Принцип компетентності означає знання менеджером об´єкта управління або принаймні його здатність сприймати компетентну консультацію фахівців при прийнятті рішень. Принцип компетентності зв´язаний із горизонтальним поділом праці за функціями.

Принцип стимулювання припускає насамперед мотивацію трудової діяльності на основі використання матеріальних і моральних стимулів.

Принцип ієрархічності передбачає вертикальний поділ управлінської праці, тобто виділення рівнів управління і підпорядкування нижчих рівнів управління вищим. Цей принцип враховується при формуванні організаційних структур управління, при побудові апарату управління, при розстановці кадрів.

Принцип взаємозалежності. Простої вказівки на те, які змінні фактори сильніше впливають на діяльність суб´єкта й об´єкта управління, явно недостатньо для того, щоб визначити, як організація буде досягати власних цілей.

Принцип динамічної рівноваги. Відповідно до закону інерції успішне функціонування організації залежить від рівня накопиченого потенціалу. У даному випадку під потенціалом розуміють здатність організації успішно протистояти зовнішньому середовищу, змінюючи свій стан з такою ж складністю і швидкістю, як і зміни, що відбуваються в середовищі. Іншими словами, потенціал організації повинен знаходитися в динамічній рівновазі з факторами зовнішнього середовища.

Принцип економічності. Організації створюються для досягнення визначених цілей. Щоб це робити успішно протягом тривалого часу, організація повинна бути ефективною й економічною.

Ефективність вимірює досягнення цілей організації в умовах дії зовнішнього середовища. Економічність вимірює найкраще використання ресурсів і оптимізацію процесів організації. Відносна ефективність організації називається продуктивністю. Проте під продуктивністю розуміють відношення кількості одиниць (виробів, послуг, товарів і ін.) на виході до кількості одиниць (ресурсів) на вході. Чим економічнішим буде вхід, тим продуктивнішою буде організація. Продуктивність є наслідком використання всіх видів ресурсів у комплексі.

Економічність на всіх рівнях організації є критично важливим фактором для того, щоб організація могла вижити і домогтися успіху в умовах ринку. Тому принцип економічності є одним із ключових при оцінці роботи організації.

Принцип наукової обґрунтованості практики менеджменту. Дотримання його передбачає:

- побудову системи менеджменту в кожному окремому випадку на основі попереднього наукового аналізу;

- дотримання у процесі менеджменту вимог економічних законів та закономірностей менеджменту;

- володіння менеджерів теорією менеджменту.

Принцип ефективності. Загалом ефективність є відношенням результату до затрат. Отже, ефективним вважають менеджмент (Е), який забезпечує максимізацію відношення результату (R) до затрат (І):

Принцип оптимальності. Вимагає вибору найкращого варіанта рішення, побудови організаційної структури, дотримання оптимального співвідношення між результатом і затратами тощо. Порівняння його з принципом ефективності дає підставу для висновку, що максимальне не рівнозначне оптимальному, оптимум - це завжди найприйнятніший варіант для певних умов. Тому принцип оптимальності динамічніший, ніж принцип ефективності.

Принцип постійного вдосконалення процесів і методів менеджменту. Процеси і методи менеджменту, які довели свою ефективність на певному етапі розвитку організації, можуть виявитися недостатньо чи зовсім неефективними на іншому етапі. Тому необхідно дотримуватися вимог принципу постійного вдосконалення процесів і методів менеджменту.

Принцип єдності цілей. Вимагає поєднання в менеджменті цілей організації, її структурних підрозділів і окремих працівників. Цілевстановлення є однією з основних функцій менеджменту, з реалізації якої розпочинається його процес.

Принцип цілісності системи менеджменту. Мета управлінських комунікацій полягає у встановленні взаєморозуміння між людьми у процесі співробітництва, спрямованого на досягнення цілей організації. Один із аспектів цього принципу вимагає, щоб усі керівники не посилали повідомлення в обхід підлеглих, намагаючись вийти безпосередньо на виконавців, оскільки цілісність організації залежить від взаєморозуміння між вищими і низовими керівниками. Тільки за необхідності миттєвого зв´язку можна порушувати цей принцип.

Принцип гнучкості організаційних структур. Гнучкість організаційних структур менеджменту поліпшує виконання поставлених завдань. Цей принцип вимагає включення в кожну структуру механізмів, пристроїв і чинників навколишнього середовища, які повинні допомогти передбачати зміни і реагувати на них. Організація з негнучкою структурою управління ризикує не справитися з проблемами, які виникають у зв´язку з економічними, технічними, біологічними, політичними і соціальними змінами.

Принцип єдиноначальності. Чим повніший взаємозв´язок підлеглого з керівником, тим менша ймовірність отримання ним суперечливих вказівок і вища персональна відповідальність за наслідки роботи.

Принцип делегування повноважень. Повноваження, делеговані окремим керівникам, повинні бути достатніми для того, щоб забезпечити можливість отримання очікуваних результатів.

У практиці менеджменту конкретної організації можуть виявляти себе й інші принципи. У такий спосіб формується індивідуальна система принципів організації, яка забезпечує високі результати їх діяльності. Однак цю систему треба постійно переглядати і поновлювати, передбачаючи уточнення, відкидання принципів, якщо вони не забезпечують очікуваних результатів.

 

Методи управління

Методи управління — це способи здійснення управлінської діяльності, що застосовуються для визначення та І досягнення її цілей.

Методи посідають особливе місце в управлінні, оскільки на їхній основі відбувається взаємне збагачення теорії і практики управління. За допомогою методів управління керівна система встановлює правила дій та поведінки, що є обов'язковими для всіх керованих об'єктів, які безпосередньо підпорядковуються цій системі, узгоджує, об'єднує, координує й регулює їхню діяльність у часі та просторі, забезпечує безперервний і ритмічний розвиток у певному напрямку, виходячи з поставлених завдань і цілей.

Загальнонаукова методологія лежить в основі системи методів, що застосовуються в управлінні. Вона передбачає системний, комплексний підхід до вирішення проблем, а також застосування таких методів, як моделювання, експериментування, конкретно-історичний підхід, соціологічні дослідження тощо.

Системний підхід застосовується як спосіб упорядковування управлінських проблем, завдяки якому здійснюється їх структурування, визначаються цілі вирішення, обираються варіанти, встановлюються взаємозв'язки й залежності елементів проблем, а також чинники та умови, що впливають на їх вирішення.

Комплексний підхід ґрунтується на дослідженні управлінських проблем у їхньому взаємозв'язку. При цьому використовуються методи дослідження багатьох галузей знань, що також досліджують ці проблеми. Такий інтегрований підхід є необхідною умовою вирішення проблем багатоцільової відкритої системи, що активно взаємодіє із зовнішнім середовищем, якою і є організація.

Моделювання є методом вирішення складних управлінських завдань. Воно дає змогу змоделювати ситуацію й дослідити, як вона розвиватиметься під впливом тих чи інших чинників, що діють на систему. Моделі відображають властивості, взаємозв'язки, структурні й функціональні параметри системи, що є суттєвими для цілей вирішення.

Експериментування застосовується в тому разі, коли побудова моделі виявляється неможливою через значну кількість чинників, які впливають на її поведінку. Це, зокрема, інституційні чинники, що мають неформальний характер (звичаї, традиції, норми поведінки, що склалися в суспільстві й можуть діяти всупереч прийнятим законам та формальним правилам і процедурам). Експеримент дає змогу перевірити доцільність нововведень, які пропонуються для вирішення завдань організації і, у випадку позитивних результатів, розширити межі їх застосування.

У вивченні та вирішенні управлінських проблем важливу роль відіграє конкретно-історичний підхід, відповідно до якого кожне явище має розглядатися в динаміці. Так, розвиток будь-якого об'єкта управління характеризується стадіями його життєвого циклу: виникнення, зростання, зрілість, занепад. Проблеми управління на цих стадіях істотно різняться, що викликає необхідність застосування для їх вирішення найадекватніших методів.

Методи соціологічних досліджень знайшли широке застосування у вирішенні проблем, пов'язаних із поведінкою працівників. Вони дають можливість зібрати інформацію щодо потреб та інтересів персоналу організації, характеру взаємовідносин, що склались у колективі, тощо. Для цього застосовують анкетування, спостереження й самоспостереження, вивчення документів та ін. Зібрана інформація дає змогу менеджерам прогнозувати реакцію персоналу на ті чи інші рішення і впливати на поведінку людей, забезпечуючи реалізацію прийнятих рішень.

Загальнонаукова методологія формує фундамент системи методів управління. Підходи, прийоми, способи, за допомогою яких виконуються різноманітні види управлінської діяльності, називаються конкретними або специфічними методами. Вони поділяються на три групи:

• методи управління функціональними підсистемами;

• методи виконання функцій управління;

• методи прийняття управлінських рішень.

Ґрунтуючись на уявленнях кібернетичного підходу, всі відомі в сучасному менеджменті методи управління можна розділити на:

- детермінований;

-  програмно-цільовий;

- ціннісно-орієнтований.

В якості ознак класифікації управління використовуються фактори зворотного зв'язку і визначення мети.

Застосування детермінованого методу в організації має на увазі перш за все цілепокладання. Зворотний зв'язок забезпечує сувору відповідність поведінки системи розробленою програмою. Призначення зворотного зв'язку - виявити відхилення об'єкта управління і привести його у запланований стан.

Головним критерієм для програмно-цільового методу є мета, а не план. Механізм зворотного зв'язку забезпечує не тільки фіксацію відхилень і формування відповідних управляючих впливів, але й більш складні дії з аналізу обставин, що сприяють виникненню цих відхилень.

Програмно-цільове управління (ПЦУ) — спосіб розробки та реалізації управлінських рішень, які знаходять втілення в комп­лексі взаємозв’язаних заходів, включаючи обґрунтування вихідної потреби у вирішенні як правило комплексної проблеми, загаль­них цілей та підцілей, робіт та ресурсів, об’єднаних у цільову комплексну програму, необхідних і достатніх для розв’язання комплексної проблеми.

У ціннісно-орієнтованому методі механізм зворотного зв'язку містить три петлі, що забезпечують коригування поведінки системи управління відповідно до розробленої програми, коригування програми (плану) на основі поставленої мети та її зміна.

 

 

Тема 6. Самоорганізація

6.1. Природно-наукові засади синергетики

6.2. Синергетична концепція самоорганізації

6.3. Гнучкість організації

6.4. Сталість організації