Правові основи безпеки життєдіяльності

Становлення суверенної України повинно супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для життєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі посідає законодавство у галузі регу­лювання відносин з охорони здоров’я людини та навколишнього середовища і забезпечення безпеки в надзвичайних ситуаціях й ситуаціях повсякденного життя, тобто безпеки життєдіяльності. Ці відносини регулюються норматив­ними актами різної юридичної сили – конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними ак­тами місцевих органів влади.

Конституція України як юридична база зобов’язань щодо безпеки жит­тєдіяльності проголошує:

1. «Кожна людина має невід’ємне право на життя... Кожен має право за­хищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправ­них посягань (ст. 27);

2. «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування... Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забез­печує санітарно-епідемічне благополуччя (ст. 49);

3. «Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на від­шкодування завданої порушенням цього права шкоди» (ст. 50).

Законодавча база безпеки життєдіяльності включає законодавство України:

Ø про основи національної безпеки України,

Ø про охорону здоров’я,

Ø про охорону праці,

Ø про дорожній рух,

Ø про правові засади цивільного захисту,

Ø про охорону навколишнього середовища тощо.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 p. проголошують, що кожна людина має природне невід’ємне і непоруш­не право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед су­часним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в· діяльності держави, поліпшення умов пращ, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запро­вадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров’я:

• визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади цієї діяльності;

• регулюють суспільні відносини з метою забезпечення гармонійно­го розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смерт­ності, поліпшення спадковості.

У статті 4 проголошені основні принципи охорони здоров’я, а саме:

• визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспіль­ства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюд­ських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуаль­ними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінан­сова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги, поєд­нання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охоро­ни здоров’я;

• випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я;

• багатоукладність економіки охорони здоров’я і багатоканальність її фі­нансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохочен­ням підприємництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самоврядування за­кладів та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договір­ній основі.

Право на охорону здоров’я має кожний громадянин України, що пе­редбачає:

• життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та со­ціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;

• безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

• санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

• безпечні і здорові умови праці, відпочинку, навчання, побуту;

• кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;

• достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

• участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропози­цій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

• участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської екс­пертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

• можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охо­роні здоров’я;

• правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;

• відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров’я.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного бла­гополуччя населення» від 24 лютого 1994 року із змінами і доповненнями регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітар­ного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, вста­новлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

У статті 1 визначено, що санітарне та епідемічне благополуччя насе­лення – оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров’я населення фак­торів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

У статті 4 закріплено права громадян на:

• безпечні для здоров’я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне се­редовище;

• участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів про­грам і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя насе­лення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;

• відшкодування шкоди, завданої їх здоров’ю внаслідок порушення під­приємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законо­давства;

• достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров’я та їх ступінь.

Законодавством України громадянам можуть бути надані й інші права щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

У статті 5 визначені обов’язки громадян:

• піклуватися про своє здоров’я та здоров’я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших, громадян;

• брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;

• проходити обов’язкові медичні огляди та робити щеплення у передбаче­них законодавством випадках;

• виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

• виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про забезпе­чення санітарного та епідемічного благополуччя.

Законодавство про охорону праці складається з Закону України «Про охорону праці», Кодексу законів про працю України, Закону України «Про загальнообов’язкове соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатнос­ті» та інших нормативних актів.

Закон України «Про охорону праці» від 23 листопада 2002 року визна­чає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює за учас­тю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з пи­тань безпеки, гігієни праці т виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

У статті 1 проголошується: «Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і ліку-вально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процес праці».

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації неза­лежно від форм власності та видів їх діяльності на усіх громадян які працю­ють, а також залучені до праці на цих підприємствах. Уразі коли міжнарод­ними договорами або угодами, в яких бере участь Україна встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

У статті 4 визначені основні принципи державної політики в галузі охо­рони праці. Це:

• пріоритет життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

· комплексне розв’язання завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань та з урахуванням інших напрямів економічної і соціаль­ної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища;

• соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, як потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворю­вань;

• встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форм власності і видів їх діяльності;

• використання економічних методів управління охороною праці, прове­дення політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і не шкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охо­рони праці

• здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці,

• забезпечення координації діяльності державних органів, установ, ор­ганізацій та об’єднань громадян, що вирішують різні проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення кон­сультацій між власниками та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

• міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, використання сві­тового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення без­пеки праці.

Загальнодержавна цільова програма поліпшення стану безпеки, гі­гієни праці та виробничого середовища на 2012-2016 роки розроблена від­повідно до Закону України «Про охорону праці».

Головною метою Загальнодержавної цільової програми є удосконален­ня державної системи управління охороною праці, яка сприяла б вирішен­ню питань організаційного, матеріально-технічного, наукового та правового забезпечення робіт у галузі охорони праці, запобіганню нещасним випадкам, професійним захворюванням, аваріям і пожежам.

Закон України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 року прого­лошує, що забезпечення пожежної безпеки є невід’ємною частиною дер­жавної діяльності щодо охорони життя та здоров’я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної без­пеки на території України, регулює відносини державних органів, юридич­них і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Закон України «Про дорожній рух» визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його без­пеки, визначає права, обов’язки і відповідальність суб’єктів – учасників до­рожнього руху, міністерств, інших центральних органів державної виконав­чої влади, об’єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

Зокрема, в статті 14 визначені права та обов’язки учасників дорожнього руху. Учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересуван­ня людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засо­бів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.

Учасники дорожнього руху мають право на:

• безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху;

• вивчення норм і правил дорожнього руху;

• отримання від гідрометеорологічних, дорожніх, комунальних та інших організацій, а також органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України інформації про умови дорожнього руху.

Учасник дорожнього руху може оскаржити дію працівника органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України у разі порушення ним чинного законодавства.

Учасники дорожнього руху зобов’язані:

• знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорож­нього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху;

• створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і гро­мадянам;

• виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Згідно з Законом «Про цивільну оборону України» від 3 лютого 1993 року кожен має право на захист свого життя і здоров’я від наслідків ава­рій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій забезпечення реалізації цього права від Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністраційорганів місцевого самоврядування, керівництва підприємств, установ і орга­нізацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Держава як гарант цього права створює систему цивільного захисту, яка має своєю метою захист населення від небезпечних наслідків аварій і ката­строф техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

У статті 1 проголошено, що цивільний захист України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для органі­зації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

Завданнями цивільного захисту України є:

• запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного похо­дження і запровадження заходів щодо зменшення збитків та втрату разі ава­рій, катастроф, вибухів, великих пожеж та стихійного лиха;

• оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний часи та постійне інформування його про наявну обста­новку;

• захист населення від наслідків аварій, катастроф, великих пожеж, сти­хійного лиха та застосування засобів ураження;

• організація життєзабезпечення населення під час аварій, катастроф, стихійного лиха та у воєнний час;

• організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у районах лиха і ураження;

• створення систем аналізу і прогнозування управління, оповіщення і зв’язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріоло­гічним зараженням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часів;

• підготовка і перепідготовка керівного складу цивільного захисту, його органів управління та сил, навчання населення вмінню застосовувати засоби індивідуального захисту і діяти в надзвичайних ситуаціях.

Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих випромі­нювань» від 14 січня 1998 року спрямований на забезпечення захисту життя, здоров’я та майна людей від негативного впливу іонізуючих випромінювань, спричиненого практичною діяльністю, а також у випадках радіаційних ава­рій, шляхом виконання запобіжних та рятувальних заходів.

Еколого-правове регулювання ґрунтується на нормах Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, який передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпе­чення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки.

У Законі визначені принципи охорони навколишнього середовища:

• пріоритетність вимог екологічної безпеки;

• гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров’я людей;

• екологізація матеріального виробництва;

• науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціаль­них інтересів суспільства;

• збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природ­них об’єктів і комплексів;

• гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

• науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяль­ності на навколишнє середовище;

• стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за за­бруднення навколишнього природного середовища та зниження якості при­родних ресурсів;

• вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва;

• право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне серед­овище;

• участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо роз­міщення та реконструкції об’єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

• участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

• одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров’я населення;

• право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов’язані:

• берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, екологіч­них нормативів;

• не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб’єктів;

• вносити плату за спеціальне природокористування;

• компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» визначає поняття екологічної безпеки, заходи щодо її забезпечення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію підприємств та інших об’єктів, застосування мінеральних до­брив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біоло­гічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного за­бруднення, від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами.

Закон передбачає, що в Україні громадянам гарантується право загаль­ного використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).

Верховною Радою України були прийняті закони щодо охорони довкілля:

Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня  1992 року.

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 черв­ ня 1992 року.

Закон України «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 року.

Закон України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 року.

Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну без­ пеку» від 8 лютого 1995 року.

Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від  30 червня 1995 року.

Закон України «Про захист рослин» від 14 жовтня 1998 року.

Закон України «Про рослинний світ» від 19 січня 1999 року.

Охорона і використання окремих природних ресурсів регулюються від­повідними кодексами. Так, охорона і використання земель регулюються Зе­мельним кодексом України (2002); охорона і використання надр – Кодексом про надра України (1994); охорона і використання вод – Водним кодексом (1995); охорона і використання лісів – Лісовим кодексом України (1994).