Тема14 Правовий режим земель сільськогосподарського призначення (навчальна лекція)

1 Основні напрями земельної реформи в сільському господарстві.

2 Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення.

3 Форми власності на землі сільськогосподарського призначення.

4 Паювання земель.

Мета: Надати характеристику законодавства, яке регулює правовий режим земель сільськогосподарського призначення, з набуття правових знань щодо визначення складу земель сільськогосподарського призначення, форм власності на землі та їх паювання.

 

1. Основні напрямки земельної реформи в сільському господарстві

Земельна реформа є чи не найважливішою складовою еконо­мічної реформи, що здійснюється в Україні.

Метою земельної реформи є реформування існуючих земель­них відносин на основі вільного вибору форм і методів господарю­вання, високоефективного та екологічно безпечного використан­ня сільськогосподарських угідь, охорони й відтворення родючості ґрунтів, вирішення на цій основі продовольчої проблеми і створен­ня конкурентоздатного агропромислового комплексу.

З 15 березня 1991року відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» всі землі України проголошені об'єктом земельної реформи.

Вона розрахована на порівняно тривалий час, але цей процес уповільнювався відсутністю законодавчого підґрунтя. Земельний кодекс України, прийнятий у 1991 році, не був підготовлений до чинного правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з власністю на землю. Внаслідок цього відсутність належного правового регулювання вела до неузгодженості в управлінні зе­мельними ресурсами, зниження економічної ефективності їх ви­користання, негативно позначалася на охороні землі.

Прийнятий 25 жовтня 2001 року новий Земельний кодекс Украї­ни направлений на більш ефективне використання земельно-ресурс­ного потенціалу країни шляхом включення землі в економічний обіг, на удосконалення системи державних гарантій. Він є документом ринкового спрямування, орієнтованим на забезпечення цивілізова­них земельних відносин, які відповідають сподіванням народу.

На сучасному етапі процес реформування земельних відносин продовжується. І тут необхідно усвідомлювати, що успішне вирі­шення соціально-економічних завдань, які стоять перед Україною, великого мірою визначається існуючим порядком використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва про­дуктів харчування рослинного і тваринного походження.

З метою визначення основних засад реформування земельних відносин Указом Президента України від 30 травня 2001 року схва­лено Основні напрямки земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки, серед яких слід визначити:

—забезпечення подальшого розвитку власності на землю;

—удосконалення земельних відносин у сільськогосподарсько­му виробництві;

—розвиток ринку земель;

—розвиток кредитування під заставу землі, в тому числі іпотеч­ного кредитування;

—удосконалення порядку справляння плати за землю;

—удосконалення моніторингу земель, порядку ведення держав­ного земельного кадастру та оцінки земель;

—фінансове забезпечення проведення земельної реформи;

—підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами;

—поліпшення організації контролю за використанням і охоро­ною земель;

—удосконалення нормативно-правової і методичної бази роз­
витку земельних відносин.

Таким чином, успішне вирішення стратегічних завдань земельної реформи потребує комплексного і цілеспрямованого проведен­ня юридичних, економічних, організаційних та науково-технічних заходів стосовно удосконалення земельних відносин.

 

2.  Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення

Класифікація земель проводиться за їх основним цільовим призначенням, залежно від того, для якої мети відведені землі.

Землі сільськогосподарського призначення — найбільш важлива і значна частина єдиного земельного фонду. Це землі, які надані для виробництва сільськогосподарської продукції; здійснення сіль­ськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, для розміщення відповідної виробничої інфраструктури.

З економічної точки зору землі сільськогосподарського при­значення відрізняються від інших земель тим, що вони самі є за­собом виробництва, виробничим потенціалом.

Землі сільськогосподарського призначення розподіляються на сільсьгосподарські угіддя: ріллю, сіножаті, пасовища, перелоги, землі, зайняті багаторічними насадженнями, а також на землі, які до них не належать, а саме: господарські шляхи і прогони, полеза­хисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що відне­сені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо. Згідно з правовим режимом земель сільськогосподарського призначення припус­кається використання тільки поверхні цих земель для вирощування сільськогосподарських культур, овочів, розведення садів, розвит­ку тваринництва та інших галузей сільськогосподарського вироб­ництва, під пасовища, сіножаті та в інших цілях, а також для будів­ництва різного роду житлових, адміністративних та господарських споруд, пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва або переробкою сільськогосподарської продукції.

До земель сільськогосподарського призначення належать землі, які використовуються:

1)громадянами для ведення особистого селянського господар­ства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби,
ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

2)сільськогосподарськими підприємствами для ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва;

3)сільськогосподарськими науково-дослідними установами та на­вчальними закладами, сільськими професійно-технічними училища­ми та загальноосвітніми школами — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

4)сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та установами, релігійними організаціями і об'єднаннями грома­дян — для ведення підсобного сільського господарства.

Землі сільськогосподарського призначення не можуть переда­ватись у власність іноземним громадянам, особам без громадян­ства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Землі сільськогосподарського призначення можуть надаватись у власність і користування, при цьому правомочність щодо визна­чення та зміни цільового призначення земельної ділянки не може належати ні власникові, ні користувачеві, а зберігається за органа­ми державної влади.

Зміна цільового призначення земель, які перебувають у влас­ності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 170 ЗК України технічно забруднені землі сільсько­господарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, прави­лам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарсько­го обігу та консервації.

 

3. Форми власності на землі сільськогоспо­дарського призначення

Землі сільськогосподарського призначення можуть належати і на правах власності громадянам, юридичним особам, територіаль­ним громадам та державі, що означає наявність у цих суб'єктів права правомочностей щодо володіння, користування та розпоряд­ження земельною ділянкою.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

У приватну власність для сільськогосподарського використан­ня передаються земельні ділянки громадянам України та юридич­ним особам, які заснували громадяни або юридичні особи Украї­ни. Держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Чинне законодавство виходить з того, що право приватної влас­ності на землю має давати користь не тільки власникові, а й су­спільству. Тому регулювання відносин приватної власності на зем­лю базується на принципі дотримання інтересів власника і всього суспільства. У зв'язку з цим законодавець встановлює певні обме­ження щодо здійснення землевласником своїх правомочностей.

Так, згідно зі ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільово­го призначення земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статття 133 Земельного Кодексу передбачає, що в разі застави земель­ної ділянки її заставодержателі повинні відповідати вимогам, встанов­леним законами України. Таке положення закону обмежує право власника земельної ділянки у виборі заставодержателя за договором застави. Обмеження права приватної власності встановлене ст. 147 Зе­мельного кодексу, згідно з якою в разі введення військового або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені з мо­тивів суспільної необхідності) у порядку, встановленому законом.

Новелою чинного Земельного кодексу щодо обмеження права земельної власності є запровадження права земельного сервітуту, яке являє собою право власника землі або землекористувача на обмеже­не платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою.

Таким чином, держава, хоча і визнає право державної власності на землю, водночас накладає певні обмеження щодо неї.

У сучасних умовах доцільність законодавчого закріплення аб­солютного характеру права приватної власності на землю викли­кає сумніви. У багатьох зарубіжних країнах уже давно не існує по­няття приватної власності, при якому власник здійснює свої пра­вомочності без будь-яких обмежень. Міжнародний досвід показує, що право приватної власності на землю потребує певного дер­жавного вручання і необмеженим бути не може.

Говорячи про обмеження прав власників земельних ділянок, слід зазначити, що державою встановлюється ціла низка гарантій цих прав.

Таке питання виникає в першу чергу при викупі земельної ділянки. Одне із основних прав вказаних осіб — це недоторканність меж і розмірів земельної ділянки. В разі викупу земельної ділянки необхідною умовою є згода власника і повне відшкодування її вар­тості та збитків, пов'язаних з її викупом.

Чинним Земельним кодексом передбачається відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю, а також за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.

Гарантії земельних прав власників включають не тільки охоро­ну їх майнових прав, а й самостійний захист права цільового ви­користання землі, тобто право користування нею відповідно до її конкретного цільового призначення. Такі порушення, не пов'язані з порушенням меж або розмірів земельної ділянки, можуть мати місце внаслідок затінення, задимлення, забруднення, створення джерел неприємного запаху тощо. Тому Земельним кодексом на власників землі і землекористувачів покладається обов'язок добросусідства.

Гарантії прав власників передбачають також охорону й захист належного стану самої земельної ділянки, тобто неприпустимість погіршення будь-яких корисних властивостей земельної ділянки, приведення їх у непридатний для використання стан.

Шкода, заподіяна землевласникові або користувачеві земель­ної ділянки, підлягає відшкодуванню.

Вищенаведене свідчить про те, що держава, встановлюючи певні обмеження стосовно здійснення права приватної власності, —» одного боку, з другого боку гарантує захист цього права і таким чином встановлює баланс, при якому право приватної власності дозволить громадянам та юридичним особам відчути себе повно­правними господарями землі.

Комунальна власність відповідно до Конституції України є са­мостійною формою власності, яка на рівних правах з іншими правами захищається законом.

Землі, які належать на праві власності територіальним грома­дам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Право комунальної власності на землю набувається і реалі­зується в разі:

1)передачі земель державної власності в комунальну;

2)примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

3)прийняття спадщини;

4)придбання за цивільно-правовими угодами;

5)виникнення інших підстав, передбачених законом.

У державній власності залишаються всі землі України, за винят­ком земель комунальної та приватної власності. Згідно з чинним Законодавством право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних Київської та Се­вастопольської, міських районних державних адміністрацій в разі:

1) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспіль­ної необхідності та для суспільних потреб;

2)придбання за цивільно-правовими угодами;

3)прийняття спадщини;

4)передачі у власність державі земельної ділянки комунальної
власності територіальними громадами;

5)конфіскації земельної ділянки.

Землі сільськогосподарського призначення, які є державною і комунальною власністю, надаються державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають в їх постійному кори­стуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для вико­ристання їх за цільовим призначенням.

 

4. Паювання земель

Земельні питання і аграрні проблеми завжди були непростими у світовій практиці економічного розвитку. Нелегко вони вирішуються і в Україні. Незважаючи на декларування Законом України «Про форми власності на землю» приватної власності на землю, її фактична приватизація тривалий час просувалася дуже важко. Лише Указ Президента України від 8 серпня 1995 року «Про поря­док паювання земель, переданих у колективну власність сільсько­господарським підприємствам і організаціям» став початком дійсних перетворень відносин земельної власності на селі. Указом встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угід­дя, передані в колективну власність колективним сільськогоспо­дарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, в тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогоспо­дарських підприємств. Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) в колективній власності на землю кожного члена сільськогосподарського підприємства.

Право на земельну частку (пай) мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гекта­рах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними.

Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцін­ки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затверд­женої Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай).

Розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначається, виходячи із вартості земельної частки (паю) і серед­ньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства.

Розміри земельного паю обчислюються комісіями, що створю­ються в підприємствах, кооперативах, товариствах із числа їх ро­бітників і затверджуються райдержадміністрацією, яка і видає гро­мадянам сертифікати на земельний пай.

У разі виходу власника земельного паю із підприємства, ко­оперативу, товариства за його заявою здійснюється відведення зе­мельної ділянки в натурі і видається державний акт на право приватноївласності на земельну ділянку.

Згідно з наведеним Указом Президента стосовно постанови Кабінету Міністрів України від 12 лютого 1996 року «Про стан рефор­мування земельних відносин», наказом голови Державного коміте­ту України по земельних ресурсах, Міністерства сільського гос­подарства і продовольства України, Української академії аграрних наук від 4 червня 1996 року № 47/172/48 затверджені 4 червня 1996 року «Методичні рекомендації щодо порядку передачі земель­ної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних сільськогосподарських підприємств і організацій».

Відповідно до вказаних Рекомендацій передача в натурі земельної частки (паю) здійснюється громадянину України, який має сертифікат на право на земельну частку (пай), згідно з його заявою, після складання «Схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї)». Місце розташування та першочерговість виділення земельних ділянок визначається з урахуванням вимог раціональної організації території, компактності землекористуван­ня відповідно до проектів роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій та іншої техніч­ної документації.

Складанню Схем передують різного роду підготовчі роботи, в процесі яких вивчається громадська думка щодо черговості паю­вання сільськогосподарських угідь з урахуванням регіональних особливостей їх використання, особливо тих, де виділення окре­мих часток (паїв) неминуче призведе до зниження ефективності їх використання (меліоративні землі, масиви багаторічних насад­жень, спеціалізованих сівозмін), та визначаються площі угідь, які не підлягають поділу на земельні частки (паї) в натурі у зв'язку з можливим при цьому надмірним подрібненням.

На Схемі виокремлюються земельні масиви, що можуть бути поділені на земельні паї без обмежень у часі, а також земельні ма­сиви, які поділяються на земельні паї після закінчення певного технологічного сільськогосподарського циклу.

Крім того визначаються:

1)земельні ділянки, що поділяються одночасно, без подрібнен­ня в натурі на окремі паї (зрошувальні угіддя, сади, виноградники);

2)земельні ділянки, що не підлягають поділу і повинні викори­стовуватися сумісно (законсервовані угіддя, невеликі площі сіль­ськогосподарських угідь, в результаті поділу яких на окремі земельні ділянки стає неможливим механізований обробіток ґрунту).

Крім того, Рекомендації пропонують, з метою уточнення площі сільськогосподарських угідь підприємств, що підлягають поділу на земельні паї в натурі, визначати площі, які необхідні для створен­ня системи полезахисних лісових смуг і захисних лісових насад­жень будівництва протиерозійних гідротехнічних споруд і т. ін.

Наведене свідчить про те, що розміри сільськогосподарських угідь, які підлягають паюванню, можуть суттєво скорочуватися, що призведе, звичайно, і до зменшення розмірів земельних паїв громадян.

Встановлення та закріплення меж земельної ділянки в натурі має відбуватися з участю громадянина, якому передається земельна ділянка, представника від підприємства, а також власників землі і землекористувачів суміжних ділянок.

Після визначення меж у натурі має складатися акт передачі зе­мельної ділянки.