Поняття власності аграрних підприємств корпоративного типу

 

Приватні аграрні підприємства зі статусом юридичної особи корпоративного типу — це засновані на підставі установчого договору і на недержавній формі власності, особистій майновій участі (обов'язковому об'єднанні майна) селян, інших фізичних та юридичних (недержавних) осіб у статутному фонді акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю для ведення статутної діяльності з виробництва, переробки, реалізації аграрної продукції і сировини з метою отримання прибутку. Товариства створюються і функціонують на основі Закону України «Про господарські товариства». Згідно зі ст. 1 цього закону всі вони є юридичними особами одноосібними власниками майна, переданого їм учасниками, а також майна, отриманого в результаті господарської діяльності і на інших, передбачених законом підставах. Тому суб'єктом права власності підприємств корпоративного типу виступають господарські товариства як юридичні особи (а не їх засновники чи учасники). Учасники набувають лише зобов'язального права вимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а також претендувати на частину майна, що залишилась після ліквідації товариства.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» об'єктом права власності підприємства корпоративного типу є: грошові та майнові внески його членів, що передані йому у власність; виготовлена продукція; доходи, одержані від господарської діяльності; майно, що набуте на законних підставах. Вкладами учасників та засновників цього підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності (цінні папери, гроші, тощо). Вказані вище закони надають право учасникам цих товариств вносити як вклад майнові права (право користування землею, спорудами та ін.).                    

У цьому разі право власності на майно товариству не передається, а виникає лише право користування чужою річчю. Вкладом також можуть бути об'єкти інтелектуальної власності. Розмір вкладу учасника оцінюється виходячи із загальноприйнятої плати за користування таким майном. Законодавець, враховуючи певні особливості акціонерного товариства, окремо врегулював питання щодо об'єктів його права власності. Об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також майно, набуте згідно із законодавством. Акціонерним товариством відповідно до ст. 24 Закону України «Про господарські товариства» є товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акції, що їх випускає відкрите акціонерне товариство, розповсюджуються шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах, акції ж закритого акціонерного товариства розподіляються тільки між засновниками.

Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники даного товариства, якщо інше не передбачено законодавством України або статутом товариства. Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути засновниками і учасниками акціонерного товариства нарівні з юридичними особами і громадянами України, якщо це не буде суперечити законодавству України. Акціонерне товариство визнається власником майна, яке засновники та учасники згідно з установчим договором передають йому при заснуванні. Таке майно називається вкладами засновників і учасників. Вклади — це фіксовані частки майнової участі цих осіб у статутному фонді товариства, вартість яких у грошовому вираженні визначається вартістю акцій, на які поділений статутний фонд. Види вкладів, порядок їх оцінки визначається установчими документами товариства, якщо інше не передбачено законодавством.

Крім вкладів, товариство виступає власником іншого майна (сільськогосподарської продукції, доходів від продажу облігацій, інших цінних паперів, пожертвувань та ін.).

Правовими підставами виникнення права власності господарських товариств є установчі договори. Відповідно до них утворюється статутний фонд товариства. В акціонерному товаристві засновники вносять свої вклади згідно з установчим договором, інші акціонери — на умовах договору купівлі-продажу акцій. Майно товариства виникає не тільки внаслідок об'єднання майна засновників і учасників, а й у результаті господарської та іншої діяльності, яка не заборонена чинним законодавством. Однією із підстав виникнення права власності є перетворення державних сільськогосподарських підприємств на акціонерні товариства за спільним рішенням трудового колективу та уповноваженого на те державного органу шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Особливості перетворення державних сільськогосподарських підприємств на акціонерні товариства в процесі приватизації визначені Законом України від 10 липня 1996 року «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та від 19 лютого 1997 року «Про приватизацію державного майна». Майно, що перебуває у власності акціонерного товариства, поділяється на фонди: статутний, резервний (страховий), сплати дивідендів. Можуть бути інші фонди, якщо це передбачено установчими документами товариства або законодавством. Так, відповідно до статей 24,52 Закону України «Про господарські товариства» для акціонерних товариств та для товариств з обмеженою відповідальністю мінімальний розмір статутного фонду становить фіксовану суму. Розмір резервного фонду встановлюється установчими документами, але згідно зі ст. 14 Закону України «Про господарські товариства» він не може бути меншим 25 відсотків статутного фонду. Формується резервний фонд за рахунок щорічних відрахувань, але не менше 5 відсотків суми чистого прибутку і використовується тільки для покриття непередбачених витрат і збитків.

Статутний фонд формується при створенні товариства. Його учасники зобов'язані вносити вклади в порядку і розмірах, способами і в терміни, які передбачені установчими документами. Статутний капітал акціонерного товариства на етапі передоплати має бути оплачений на певну суму, що визначається загальними зборами.

Статутний фонд складається з часток учасників товариства, і відповідно до того, який відсоток цього фонду вони становлять, розподіляються прибутки і збитки між ними. Право на отримання частки прибутку (дивідендів), що пропорційна частці кожного із учасників, мають особи, які є учасниками товариства на початок терміну виплати дивідендів (ст. 10 Закону України «Про господарські товариства»). Такі частки можуть у встановленому законом і установчими документами порядку передаватися іншим учасникам товариства, третім особам, самому товариству. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (або її частину) одному, кільком учасникам товариства або третім особам, якщо інше не передбачено установчими документами. Учасники товариства мають переважне право придбання частки учасника, який її відступив, що пропорційна їхнім часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі. Передача частки (або її частини) третім особам можлива тільки після повного внесення вкладу учасником, який її відступає. Частку учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може придбати саме товариство, яке протягом одного року зобов'язане передати її іншим учасникам або третім особам.

При виході з товариства учаснику виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді, а також належна йому частка прибутку, одержаного товариством У поточному році до моменту виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі. Майно, передане учасником товариству тільки користування, повертається в натуральній формі без винагороди. у статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю права та обов'язки щодо цієї частки учасників переходять до спадкоємців у зв'язку зі смертю, а також до правонаступників юридичних осіб у разі реорганізації. При відмові спадкоємця або правонаступника вступити до товариства або відмови товариства прийняти до нього спадкоємця або правонаступника йому видається у грошовій або натуральній формі частка в майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника, відповідно до ст. 55 Закону України «Про господарські товариства». В цьому разі розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню. На період функціонування товариства залежно від результатів його діяльності може бути збільшений або зменшений його статутний фонд. Збільшення статутного фонду може бути здійснено лише після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів. Акціонерне товариство має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижчою за мінімальну. Збільшення статутного фонду здійснюється в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, шляхом випуску нових акцій, обміну облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій. Акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю. Зменшення статутного фонду здійснюється шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу частини акцій у їх власників з метою анулювання цих акцій. У випадках прийняття рішення акціонерного товариства про зменшення розміру статутного фонду акції, не подані до анулювання, визнаються недійсними, але не раніше як через 6 місяців після Доведення до відома про це всіх акціонерів. Рішення товариства про зміну розміру статутного фонду набуває чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру. Як суб'єкт права власності сільськогосподарські підприємства корпоративного типу здійснюють свої правомочності по володіння, користуванню, розпорядженню належним їм майном, виходячи з рішення органів управління в порядку, передбаченому законом і установчими документами.

Тема 17 Організаційно-правове забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення та інших природних ресурсів у процесі виробничо - господарської діяльності суб’єктів аграрного підприємництва (навчальна лекція)

 

1 Характеристика організаційно-правового забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення та інших природних ресурсів у процесі виробничо - господарської діяльності суб’єктів аграрного підприємництва.

2 Права та обов’язки суб’єктів аграрного підприємництва щодо використання земель сільськогосподарського призначення,їх збереження та підвищення родючості..

3 Охорона земель як об’єкта природного середовища.

4 Підстави та порядок відшкодування збитків,заподіяних власникам земель і землекористувачам.

Мета: Надати характеристику законодавства щодо організаційно-правового забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення та інших природних ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності суб’єктів аграрного підприємництва.

1. Характеристика організаційно-правового забезпечення раціонального використання земель та інших природних ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності суб'єктів аграрного підприємництва

За природно-ресурсним потенціалом Україна належить до найбагатших країн світу. Найціннішим природним ресурсом є земля. Близько 27 відсотків чорноземів земної кулі розмішені в нашій державі.

Багатоплановість експлуатації землі як об'єкта господарської діяльності людини, її обмеженість у простор0исувають на перший план проблему раціонального її використання та охорони. Актуальність цієї проблеми все більш зростає у зв'язку з науково-технічним прогресом, ростом виробни­чих сил, які потребують залучення в господарське користування нових земельних ресурсів. Тому концепція сучасної земельної ре­форми в Україні ґрунтується, в першу чергу, на принципах раціонального, високоефективного і еколого безпечного використання земельних ресурсів, підвищення родючості та охорони ґрунтів.

Право має своїм завданням забезпечити охорону природи і раціональне використання природних ресурсів правовими засоба­ми. Природоохоронні норми визначають правовий режим природ­них ресурсів, регулюють відносини щодо збереження, раціональ­ного використання, відтворення та розвитку всіх природних ре­сурсів, встановлюють відповідальність за порушення цих норм.

Серед таких нормативних актів важливе місце посідає Закон «Про охорону навколишнього природного середовища». Він ви­значає мету, зміст, принципи охорони природи, об'єкти, що підля­гають охороні, та ін.

Земельний кодекс регулює раціональне використання земель­них ресурсів і охорону ґрунтів, передусім у сільському господарстві, передбачає обов'язки землекористувачів. Особлива увага при­діляється здійсненню комплексу організаційно-господарських, агротехнічних, гідротехнічних заходів щодо попередження ерозії ґрунтів, їх засмічення, заболочування, забруднення тощо.

Регулювання відносин по охороні та раціональному використан­ню вод здійснюється відповідно до Водного кодексу. Законодавство зобов'язує підприємства, діяльність яких впливає на водний режим, будувати очисні споруди. Правові норми закріплюють нормативи гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин у водоймах.

Правове регулювання використання лісових ресурсів та надр за­безпечують відповідно Лісовий кодекс та Кодекс про надра.

Проблема правового забезпечення раціонального використан­ня природних ресурсів надто багатогранна. Відносини раціональ­ного природокористування, що мають важливе суспільне значен­ня, регулюються, крім екологічного, адміністративним, цивільним, фінансовим, кримінальним правом.

Для регулювання раціонального використання і охорони при­родних ресурсів велике значення мають локальні нормативні акти, а саме — бізнес-плани сільськогосподарських підприємств, яких передбачаються розділи щодо впливу господарської діяльності на природне середовище та застосування природоохоронних заходів.

Раціональне використання природних ресурсів вимагає, щоб кожне підприємство, кожен природо користувач орієнтувався на дбайливе господарське використання ресурсів природи з найбіль­шою вигодою. Вимоги раціонального використання виражені в пра­вових формах, набувають характеру приписів, обов'язковість яких при невиконанні забезпечується можливістю державного примусу.

Обов'язок суб'єктів аграрного підприємства найбільш раціо­нального використання землі відповідно до її господарського при­значення містить такі найважливіші елементи:

1) внутрішньогосподарський землеустрій, або організацію зе­мельної території підприємства;

2) цільове використання землі відповідно до її господарського призначення;

3)охорона земель як об'єкта природного середовища.

Система правових, організаційно-господарських, земельно-технічних заходів, що забезпечують правильну організацію земель­ної території, називається землеустроєм. Основні завдання землеустрою полягають у такій орга­нізації земельної території, яка б відповідала всім вимогам агротех­нічної науки, забезпечувала еколого-економічне обґрунтування впроваджених сівозмін, впорядкування угідь, а також розробку заходів щодо охорони земель.

Внутрішньогосподарський землеустрій сприяє зростанню культури землеробства та продуктивності сільськогосподарських угідь, повному і правильному використанню кожного гектара землі, високовиробничому застосуванню техніки і раціональній організації виробництва сільськогосподарських підприємств.

Цільове використання землі відповідно до її господарського призначення є основним обов'язком усіх суб'єктів землекористування.

Раціональне та ефективне використання землі означає не тільки отримання максимуму необхідної сільськогосподарської продукції, а й підвищення її родючості. В разі неправильного використання землі, порушень правил агротехніки якість земель знижується, а родючість зменшується, тому сільськогосподарські підприємства повинні застосовувати певні організаційно-господарські, агро­технічні, меліоративні та гідротехнічні заходи щодо землі.

Стаття 206 Земельного кодексу України передбачає заходи еко­номічного стимулювання раціонального використання та охоро­ни земель, до яких, зокрема, належать: 1) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійсню­ють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель: 2) ви­ділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини.

Контроль за використанням і охороною земель здійснюється радами, Державним комітетом по земельних ресурсах, Міністер­ством охорони навколишнього середовища України та іншими спеціально уповноваженими на те державними органами.

2. Права та обов'язки суб'єктів аграрного підприємництва щодо використання земель сільськогосподарського призначення, їх збереження та підвищення родючості

Правомочності влас­ника землі і землекористувача мають багато спільного, проте саме наявність права продавати або іншим шляхом відчужувати земельні ділянки, передавати їх в оренду, заставу, спадщину відрізняє влас­ника земельної ділянки від землекористувача.

До основних прав, спільних для власників і землекористувачів, належать: право самостійного господарювання на землі, право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; право використовувати у встановленому порядку для власних потреб

наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні вла­стивості землі; право на відшкодування збитків у випадках, перед­бачених законом; право споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Зведення на орендованій земельній ділянці приміщень виробничого, невиробничого призначення орендарі погоджують з орендодавцем. На власників та землекористувачів покладаються обов'язки: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно подавати відповідним органам вико­навчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, вста­новленому законодавством; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, межі зрошувальних і осушувальних систем. Перелік обов'язків зем­левласників та землекористувачів не є вичерпним, і законодавством можуть встановлюватися інші обов'язки.

3. Охорона земель як об'єкта природного середовища

Україна належить до держав з дуже високим рівнем антропо­генних та техногенних навантажень на земельні ресурси. Тільки внаслідок забруднення побутовими відходами та стічними водами кожен рік з користування вилучається близько 50 тисяч гектарів орних земель, продовжують розорюватися нові земельні площі. Загальна площа розораних земель сягає 57 відсотків.

Недостатньо врегульований законом продаж мінеральних добрив та агрохімікатів спричинив ввезення в країну отрутохімікатів інозем­ного виробництва, щ може призвести до закупівлі їх у тих виробників, продукція яких заборонена для використання з екологічних причин.

Значні площі сільськогосподарських угідь розміщені вздовж шляхів з інтенсивним рухом машин і забруднюються важкими ме­талами.

Питання збереження і охорони землі посідають чільне місце в законодавстві України, яке враховує специфіку земель як засобу виробництва та умови життєдіяльності людей, об'єктивну обме­женість землі у просторі, незмінність її розташування, нерозрив­ний зв'язок з природним середовищем.

Стаття 14 Конституції передбачає, що земля є основним націо­нальним багатством, яке перебуває під особливою охороною дер­жави. Правова охорона землі передбачає систему право­вих засобів, за допомогою яких здійснюються заходи з відновлен­ня, підтримання та покращання якісного стану земель. Ця охорона спрямована насамперед на забезпечення раціонального викорис­тання землі, відновлення, збереження і підвищення родючості ґрунтів, поліпшення інших корисних властивостей землі.

Правовому регулюванню охорони земель присвячений Закон України загального характеру — «Про охорону навколишнього при­родного середовища» і низка спеціальних законів по використан­ню, охороні та відтворенню окремих природних ресурсів - Земель­ний кодекс, Кодекс про надра, Лісовий кодекс, Водний кодекс.

Закон, охороняючи землю, закріплює у правових нормах певні вимоги, які необхідно враховувати всім землевласникам і землеко­ристувачам, що здійснюють заходи виробничо-господарського, економічного або наукового характеру. Передусім це проявляєть­ся у наявності їх обов'язків щодо землі (Закон «Про фермерське господарство», Земельний кодекс, «Про оренду землі»). Земельний кодекс, як головний закон, що регулює зе­мельні відносини, містить розділ, присвячений охороні земель. До них належать заходи по запобіганню ерозії ґрунтів: організаційно-господарські — правильне розміщен­ня на землі різних господарських об'єктів, систематичне спосте­реження за станом земель і правильністю їх використання; агро­технічні - застосування належних засобів обробітку фунту та ви­рощування сільськогосподарських культур, введення спеціальних протиерозійних сівозмін; лісомеліоративні — влаштування лісоза­хисних насаджень.

Законом передбачені граничнодопустимі концентрації хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у фунті і порядок їх ви­значення. Господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і фунтів понад встановлені гранично допустимі концент­рації небезпечних речовин, забороняється (ст. 167 ЗК).

4. Підстави та порядок відшкодування збитків, заподіяних власникам земель і землекористувачам

Статті 156 та 157 Земельного кодексу передбачають підстави й порядок відшкодування збитків власни­кам землі та землекористувачам, заподіяних внаслідок:

а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;

б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових
земель та чагарників для інших видів використання;

в) встановлення обмежень щодо використання земельних діля­нок;

г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних
її властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагар­ників;

ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та у непридатний для використання стан;

д) недодержання заходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки підприємствами, установами, організаціями і громадянами.

У цих випадках збитки підлягають відшкодуванню з боку органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадян та юридичних осіб, які використовують земельні ділянки, а також діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, втому числі «наслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами.

Відшкодуванню підлягають: вартість житлових будинків, ви­робничих та інших будівель і споруд, включаючи незавершене будівництво, за винятком того, коли підприємства, установи та організації, яким відводяться земельні ділянки, будують на ново­му місці житлові будинки, виробничі та інші будівлі замість тих, що вилучаються у громадян та сільськогосподарських і лісогосподарських підприємств, установ і організацій: вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових та деревинно-чагарникових насаджень; водних джерел, зрошувальних та противоселевих споруд; понесені витрати на покращання якості земель за період використання земельної ділянки з урахуванням кадаст­рової оцінки та незавершене сільськогосподарське виробництво (орання, внесення добрив, посів та інші види робіт), на дослід­ницькі та проектні роботи; інші збитки власників і землекористу­вачів, включаючи неотриманні доходи, якщо вони обґрунтовані.

Значну роль у захисті прав власників землі і землекористувачів покликані відігравати суди. Постановою № 13 Пленуму Верховно­го Суду України від 25 грудня 1996 року «Про практику застосуван­ня судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ».

Відповідно до ст. 212 Земельного кодексу самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або зем­лекористувачам без відшкодування витрат, зроблених за час неза­конного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, що вимагає знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридич­них осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

При розгляді позовів про відшкодування збитків, заподіяних псуванням чи забрудненням землі, судам слід з'ясовувати на­явність у відповідача можливості провести роботи по відновленню попередньої якості землі. Якщо така можливість є, суд може з ура­хуванням думки позивача зобов'язати відповідача згідно зі ст. 453 Цивільного кодексу відшкодувати шкоду в натурі, встановивши для нього відповідний строк.

У справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням зе­мельного законодавства, суд відповідно до ч. 7 ст. 203 Цивільного про­цесуального кодексу вправі вийти за межі заявлених позовних вимог.

Зменшення на підставі ст. 454 Цивільного кодексу розміру відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, може мати місце тільки у виняткових випадках, залежно від його майнового стану.