Організація виробничих процесів в просторі та часі

Однією з найважливіших вимог до раціональної організації виробничих процесів є забезпечення найменшої тривалості процесу виробництва продукції.

На тривалість виробничого процесу впливає кількість різних факторів. При цьому дуже важлива роль у формуванні тривалості процесу належить вибору виду руху предметів праці в процесі їх обробки або вибору форм сполучення виробничих операцій. В практиці організації виробничих процесів в часі розрізняють три види руху: послідовний, паралельний та змішаний або паралельно-послідовний. Залежно від прийнятої форми руху, прийнятої форми сполучення операцій тривалість виробничих процесів може суттєво відрізнятися, Кожний з цих видів характеризується певними умовами передачі виробів від одного робочого місця до іншого, роботи устаткування і пролежування деталей.

Суть послідовної форми організації праці полягає у тому, що кожна наступна операція починається лише тоді, коли виконана попередня на всіх об'єктах; устаткування в межах обробки партії виробів працює без простоїв. При такому підході тривалість процесу буде найбільшою в порівняні з іншими формами. Це пов'язано з тим, що вся група об'єктів значний час простоює, очікуючи початку робіт на кожній наступній операції. При цьому загальна тривалість процесу тим більша, чим більша група об'єктів виробництва.

В окремих випадках, тривалість процесу при послідовній формі сполучення операцій можна скоротити за рахунок введення додаткових робочих місць на окремих операціях - розширення фронту робіт,

Із наведеного вище можна зробити такі висновки:

1. Обладнання при послідовній формі поєднання операцій працює безперервно, але загальна тривалість виробничого процесу значна через простоювання об'єктів.

2. Велика тривалість процесу призводить до зниження ефективності виробництва і нераціонального використання матеріальних ресурсів. Це пов'язано з тим, що значних розмірів досягають оборотні кошти у вигляді незавершеного виробництва.

3. Ніякі зміни структури виробничого процесу при незмінній загальній тривалості всіх операцій не впливають на тривалість процесу. Таким чином, послідовна форма сполучення операцій найчастіше використовується для виробництва з широкою номенклатурою продукції, тобто в умовах одиничного та дрібносерійного виробництва.

Паралельна форма сполучення операцій характеризується тим, що роботи на кожному об'єкті розпочинаються зразу після закінчення відповідної операції на попередньому об'єкті незалежно від інших об'єктів даної групи.

В даному випадку скорочення тривалості виробничого процесу відбувається за рахунок одночасного виконання робіт на різних об'єктах. Тут об'єкти не простоюють, але з'являються простої обладнання у зв'язку з різною тривалістю окремих операцій. При цьому, головним обмежуючим фактором є операція найбільшої тривалості,

Із наведеного вище можна зробити такі висновки:

1. Тривалість виробничого процесу при паралельній формі сполучення операцій залежить від тривалості робіт на одному об'єкті, кількість об'єктів, величини групи та тривалості найдовшої операції.

2. Будь-які зміни складу, структури та послідовності виконання операцій при незмінній сумарній тривалості всіх операційта тривалості найдовшої операції на загальну тривалість процесу не впливають.

3. Паралельна форма сполучення операцій забезпечує максимальне скорочення тривалості процесу, але при цьому на всіх операціях, крім найдовшої, виникають простої обладнання. Таких простоїв уникнути неможливо, оскільки операції процесу мають різну тривалість.

Змішана (паралельно-послідовна) форма характеризується тим, що обробка предметів здійснюється безперервно, а перехід з одної операції на іншу забезпечує часткове суміщення часу виконання сусідніх операцій. При цій формі сполучення операцій:

1. Тривалість виробничого процесу залежить від загальної тривалості всіх операцій процесу, загальної кількості об'єктів, величини групи та співвідношення між довгими і короткими операціями процесу.

 2. Зміна в складі та структурі виробничого процесу навіть при незмінній тривалості операцій призводить до зміни тривалості процесу в результаті зміни співвідношення між довгими і короткими операціями [2, с. 116-121].

Організація виробничих процесів у просторі

Виробнича структура підприємства - це склад та розміри його структурних підрозділів, їх співвідношення, форми побудови та взаємозв'язки. Головними елементами виробничої структури є робочі місця, дільниці та цехи.

 Залежно від рівня спеціалізації та форми кооперування основних цехів, розрізняють три види виробничих структур підприємств: технологічну, предметну, змішану.

На підприємствах з технологічною структурою цехи та виробничі дільниці створюються за принципом технологічної однорідності, тобто кожний структурний підрозділ спеціалізується на виконанні якоїсь певної частини загального технологічного процесу, але виконує ці роботи для всіх без винятку видів продукції, що випускаються підприємством. Така структура сприяє доситьточному утворенню технологічної однотипності виконуваних в цеху операцій, забезпечує технологічну спеціалізацію цехів та виробничих дільниць, полегшує керівництво ними, маневрування людьми, іншими ресурсами. За цим принципом сформовані основні підрозділи на підприємствах нафтогазового комплексу (вежомонтажний, тампонажний, підтримання пластового тиску, та ін.).

Проте технологічна структура має ряд досить істотних недоліків, які звужують сферу її використання:

– суттєво зростають витрати часу на переналагоджування обладнання, змінюються пропорції між окремими частинами виробництва;

– кожна дільниця чи цех зайняті виконанням тільки певних операцій і її колектив не може відповідати за якість продукції загалом, за дотримання строків її виготовлення;

– розміщення обладнання не за ходом технологічного процесу, а певними групами призводить до зростання часу на внутрішні перевезення, до появи зустрічних транспортних потоків напівфабрикатів, що збільшує тривалість виробничих процесів, виробничих циклів та пов’язаних з цим витрат.

Таким чином, технологічний принцип формування цехів найчастіше використовують на підприємствах одиничного та дрібносерійного виробництва з великою та нестійкою номенклатурою продукції.

При предметній структурі виробничий підрозділ (дільниця, цех) виготовляє певний предмет, групу предметів або окремі їх частини.

Предметна структура підприємства означає поглиблення спеціалізації виробництва; створюються сприятливі умови для автоматизації виробництва та запровадження нової техніки; підвищується спеціалізація та кваліфікація кадрів. Все це створює реальні передумови для запровадження потокового виробництва та значного скорочення тривалості виробничого циклу. Кожний цех, за яким закріплено виготовлення певної продукції, повністю відповідає за її випуск у встановлені терміни, заданий обсяг та якість. Розрізняють предметну, вузлову та подетальну спеціалізацію цехів та відповідну виробничу структуру підприємства.

Предметна структура підприємства в чистому вигляді використовується досить рідко, оскільки при ній кожне виробництво повинне мати весь комплект обладнання для виготовлення певної продукції (при чому рівень його використання є низьким), ускладнюється управління окремими цехами та дільницями, в яких здійснюються різні за характером операції, можливість маневрування людьми та обладнанням.

Змішана (предметно-технологічна) структура підприємства передбачає можливість формування цехів за різними принципами. Характерна переважно для підприємств великосерійного та масового виробництва.

 Залежно від складу підрозділів, що входять в підприємство, розрізняють комплексну та спеціалізовану виробничу структуру.

При комплексній структурі, яка є найпоширенішою, до складу підприємства входять всі види виробництва та цехів.

При спеціалізованій структурі до складу підприємства входить обов'язковий набір основних цехів, а допоміжне та обслуговуюче виробництво може бути обмеженим. Комплексна і спеціалізована структури відрізняються і залежно від охоплення стадій життєвого циклу. Так, перша орієнтується на цикл "ідея-виробництво-споживання", а друга передбачає зосередження підприємства на окремій стадії життєвого циклу виробу (як правило, на випуску продукції), включаючи всі необхідні для цього підрозділи [2, с.46].

Оптимальна виробнича структура підприємства залежить від багатьох факторів, які можна об'єднати у дві групи: зовнішні та внутрішні. До внутрішніх факторів відносяться: складність вироблюваної продукції, номенклатура продукції, рівень використовуваної техніки та технології, обсяг виробництва та ін. До зовнішніх факторів належать: транспорт, розміри сировинної бази, можливість залучення робочої сили, водні ресурси, кліматичні умови і т.п.

Виробнича структура багатьох підприємств не відповідає сучасним вимогам і потребує вдосконалення, основними напрямками якого є:

– укрупнення підприємств та цехів;

– вибір раціонального принципу побудови цехів та виробничих дільниць;

– забезпечення раціонального співвідношення між основними, допоміжними та обслуговуючими підрозділами;

– забезпечення пропорційності між усіма частинами підприємства;

– раціоналізація планування всіх ланок, що входять в підприємство.

Для того, щоб усі заходи щодо вдосконалення виробничої структури підприємств проводились обґрунтовано, необхідно точно визначити показники, якими характеризується виробнича структура: розміри виробничих ланок; рівень централізації окремих виробництв; пропорційність ланок, що входять в підприємство; рівень спеціалізації окремих виробничих ланок; характер взаємозв'язків між підрозділами; просторове розміщення.

Важливим елементом раціоналізації виробничої структури підприємства є визначення форм та напрямків взаємозв'язків між його виробничими підрозді­лами. В основі цієї роботи повинен лежати аналіз та визначення послідовності та масштабів виробництва, узгодження темпів часткових процесів та забезпечення їх пропорційності.

При удосконаленні виробничої структури підприємств необхідно завжди враховувати потребу в підрозділах невиробничого призначення, що є передумовою створення здорової атмосфери на підприємстві, повного використання часу, зростання загальної ефективності виробництва.