Міжнародні відносини під час «холодної війни»

ЛЕКЦІЯ 8-9 (4 ГОДИНИ)

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ПІД ЧАС «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

 

План лекції:

 

1.Наслідки Другої світової війни для міжнародних відносин.

2.«Холодна війна»: визначення та причини.

3.Період трансформації міжнародних відносин.

4. Основні віхи розвитку МВ в 1945 – 1950-ті рр.

5.Міжнародні відносини в 1960-ті рр.

6. Міжнародні відносини в 1970- ті рр.

7.Міжнародні відносини в 1980 – 1991 рр.

 

В результаті ДСВ в СМВ сформувався новий порядок – Ялтинс ь ко- П отсдамс ь кий (по конференціях, що визначили майбутній світоустрій). Головною його особливістю була «холодна війна».

Холодна війна»: визначення та причини.

 

З XIV ст. термін «холодна війна» уживається для характеристики конфлікту, сторони якого не вдаються до використання збройних сил одна проти іншої. Останнім часом термін «холодна війна» уживається в двох значеннях. У широкому – як синонім слова «конфронтація» і застосовується для характеристики всього періоду міжнародних відносин із закінчення ДСВ до розпаду СРСР. У вузькому і точному сенсі поняття «холодна війна» розуміється як приватний вид конфронтації, найбільш гостру її форму у вигляді протистояння на межі війни. Така конфронтації була характерна для міжнародних відносин в період приблизно з першої берлінської кризи 1948 р. до карибської кризи 1962 р. Сенс виразу «холодна війна» полягає в тому, що держави, які протистояли одна одній, систематично робили ворожі кроки і загрожували одна одній силою, але одночасно стежили за тим, щоб насправді не опинитися один на один в стані реальної, «гарячої» війни.

Що ж до протиборства між СРСР і західними державами на чолі з США, то цей термін вперше був використаний американським публіцистом Г. Своупом у зв'язку з конфліктом між В. Молотовим і Г. Труменом з питання про Польщу, а потім вжитий британським журналом «Трібюн» восени 1945 р. в коментарі відомого письменника Д. Оруелла. Весною 1946 р. цей термін використовує Барух, американський банкір, політичний діяч, відомий своїм планом ядерного роззброєння (план Баруха). Нарешті, в кінці 1946 р. американський журналіст і політолог Ліппман написав книгу, яка називалася «Холодна війна», що була присвячена дослідженню політики США після ДСВ.

«Холодна війна» – це планетарна двостороння біполярна конфронтація СРСР і США, а також їхніх союзників на ідеологічній основі, що характеризувалася боротьбою за сфери впливу і що здійснювалася через кризи, які ставили світ на межу глобальної війни із застосуванням ядерної зброї. Її головним змістом була конфронтація без глобальної війни, балансування на межі війни.

Отже, причини «холодної війни» пояснюються історичними, економічними, психологічними чинниками:

1) По-перше, це розкол світу на дві полярні соціально-політичні системи.

2) По-друге, перемога над фашизмом привела до усунення загрози, яка об’єднувала учасників Антигітлерівської коаліції – з одного боку СРСР, з іншого – США і Англію.

3) По-третє, США, як і СРСР після перемоги у ДСВ, перетворились на наймогутнішу військову державу світу і претендувала на утвердження свого впливу в різних регіонах планети.

4) По-четверте, перемога над фашистським блоком призвела до поширення у світі ідей демократії, свободи і прав людини. Одночасно в СРСР ще більше зміцнів сталінський тоталітарний режим, що прагнув утвердити комуністичну диктатуру в інших країнах світу.

Прийнято вважати, що «холодна війна» почалася із виступу У. Черчилля (бувший прем’єр-міністр Великобританії) у Фултоні (США) 5 березня 1946 р. Насправді війна двох систем, двох ідеологій не припинялася з 1917 р., проте, оформилася як цілком усвідомлене протистояння саме після ДСВ. Коли ж саме відбулося це оформлення – тут точки зору дослідників розходяться.

Хто ж почав холодну війну.

У американській історіографії є два напрями: консерватори і ліберали.

Консерватори вважають, що ініціатором холодної війни був СРСР. Ліберали вважають, що СРСР і США мають рівну відповідальність за початок холодної війни.

Радянська історіографія упевнена, що ініціатором холодної війни є США і інші імперіалістичні країни.

Зараз прийнята точка зору, що обидві великі держави несуть рівну відповідальність за розв'язування «холодної війни».

Джордж Кеннан, тимчасовий повірений в справах США в СРСР, видний американський політичний і громадський діяч, публіцист 22 лютого 1946 р. направив до державного департаменту США до Вашингтона чергове донесення у формі знаменитої «довгої телеграми» (8 тис. слів), в якій він дав розгорнену аналітичну оцінку можливостям і перспективам розвитку відносин США з Радянським Союзом.

Головні ідеї Дж. Ф. Кеннана полягали у наступному:

1) СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в країнах Центральної та Східної Європи, по-друге, через вплив на комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати на­ціонально-визвольний рух з метою послаблення там позицій західних держав й заповнення «вакууму» сили;

2) необхідно стримувати комуністичну загрозу (для цього потрібно, перш за все, інформувати світове співтовариство відносно реального становища справ у СРСР про дії тоталітарного режиму);

3) комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства», тому необхідно розробити позитивну й конструктивну програму повоєнного світу;

4) необхідне гуртування країн Заходу для протидії радянській загрозі.

5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великобританії У. Черчілль у присутності президента США Г. Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він стверджував:

1)  що почалася епоха протистояння двох систем: демократичної й тоталітарної. Замість фашизму виник новий ворог – комуністичний тоталітаризм, який несе загрозу світу.

2) СРСР перегородив Європу «залізною завісою», створивши собі сфери впливу у Центральній та Східній Європі. Він використовує для розширення сфери своєї експансії «п'яту колону», тобто комуністичні партії.

3) радянському Союзу повинна протистояти асоціація англомовних народів, США мають взяти на себе основний тягар боротьби з комунізмом, а Великобританія стане ланкою, що пов'яже Північну Америку, західноєвропейські держави, британські колонії та домініони.

Американський уряд оголосив своєю офіційною доктриною «стримування комунізму» і став широко вдаватися до «атомної дипломатії», тобто до погроз застосування атомної зброї. Володіючи атомними бомбами і знаючи, що американські бомбардувальники можуть досягти території СРСР з військових баз в Європі та на Тихому океані, уряд США вважав Америку невразливою для удару у відповідь, тому що Радянський Союз тоді не мав атомної зброї.

Й.В. Сталін оцінив промову У. Черчілля як заклик до війни проти СРСР. Проте й радянські лідери зробили чимало для розпалювання вогнища «холодної війни». 9 лютого 1945 p. Й. В. Сталін виступив з промовою перед виборцями. Він, зокрема, стверджував, що внутрішні конфлікти капіталізму неминуче призведуть до нових війн. А ці війни, у свою чергу, послаблюють капіталістичну систему, прискорюють її неминучий крах внаслідок соціалістичних революцій.

У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний виступ міністра закордонних справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції ООН у Сан-Франциско отримав назву «першого пострілу у «холодній війні». У своїй промові головну увагу він приділив тому, що США, Франція і Британія винні в тому, що Німеччина почала ДСВ. Цитуючи Леніна, він сказав, що між капіталістичними країнами завжди існуватимуть суперечності, які зрештою приведуть до розпаду капіталістичної системи, що на руку СРСР.

Підтримці стану «холодної війни» у відносинах між СРСР і США багато в чому сприяв характер військових доктрин, яких дотримувалися обидві сторони.

Офіційна військова доктрина США завжди передбачала можливість нанесення попереджувального ядерного удару в тому випадку, якщо американське керівництво дійде висновку (може бути, і помилкового), що інша сторона має намір нанести ядерний удар по США.

На відміну від американської, радянська зовнішньополітична доктрина ніколи не передбачала нанесення подібного превентивного ядерного удару у випадку виникнення підозри про підготовлюваний удар з боку США. Але на певному етапі, до досягнення стратегічного паритету, вона допускала нанесення у відповідь– зустрічного удару, тобто пуск ракет на територію США, в тому випадку, якщо будуть виявлені американські ракети, які летять у напрямку СРСР, ще до того, як вони вразять його територію. Це, звичайно, теж таїло в собі певний ризик початку війни помилково і створювало напруженість.

В цілому, радянська і американська військові доктрини були багато в чому ідентичними. У своїй військово-політичній частині обидві вони були оборонними і не передбачали свідомого початку війни. Однак у своїй військово-технічній частині, що визначає структуру збройних сил, їх дислокацію та підготовку, вони – знову-таки однаково – виходили з принципу «краща оборона – це наступ». Іншими словами, збройні сили обох сторін будувалися, озброювалися, навчалися, розміщувалися так, щоб бути в постійній готовності перейти в потужний контрнаступ відразу ж у разі нападу іншої сторони. А це означало, що жодна сторона не могла бути впевнена в тому, що інша сторона не використовує свій потужний наступальний потенціал в агресивних цілях, а не з метою самооборони.

«Холодна війна» приводила до виникнення низки регіональних конфліктів у різних районах планети, де також чітко визначилося протистояння СРСР – США.

Зі всього вищесказаного витікає два головні висновки. По-перше, неможливо назвати точну дату початку «холодної війни». Історики давно зійшлися на тому, що її початок є період, а не подія. По-друге,немає сенсу уточнювати «хто почав першим» або говорити про якогось одного «винуватця» її розв'язування. По образному виразу російського ученого Р.Г. Піхоя, «свічку холодної війни запалювали з двох боків».

 

3.Період трансформації міжнародних відносин.

 

МВ у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно їх характер визначався встановленням біполярної СМВ, на полюсах якої були США та СРСР.

За участі США

2 вересня 1947 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро міністри закордонних справ 18 держав підписали Міжамериканський договір про взаємну допомогу, який передба­чав спільні дії держав-учасниць на випадок агресії чи виникнення ситуації, яка загрожує миру на континенті. 30 квітня 1948 р. на IX Міжнародній конференції в Боготі (Колумбія) була створена Організація американських держав (ОАД). Нова міждержавна організація виникла на підвалинах Панамериканського союзу, який існував з 1890 р.Вашингтон розглядав цю організацію насамперед як механізм військово-політичного тиску США на країни регіону й мобілізації їх ресурсів в інтересах стратегії Білого дому. На кінець 1970-х рр. учасниками ОАД були 29 латиноамериканських держав і США.

У Європі головними ініціаторами формування блоків були Англія і Франція. 4 березня 1947 р.вони підписали в Дюнкерку договір про взаємну допомогу. У 1948 р. до Англії і Франції приєдналися уряди Бельгії, Голландії та Люксембургу. Вони утворили Західний Союз, члени якого зобов'язалися надавати допомогу один одному у випадку агресії в Європі. Однак, під американським тиском В. змушена була поступитися лідерством на користь США. Так виникло замкнуте військово-політичне угруповання західноєвропейських держав, тісно пов'язаних із США.

 

Найбільшим військово-політичним союзом, що об'єднав країни Західної Європи і Америки, стала Організація Північноатлантичного договору (НАТО), підписаного 4 квітня 1949 р. Спочатку в нього увійшли 12 держав (Бельгія, Ісландія, Данія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Великобританія, Франція, США),з 1955 р. – ФРН, а потім і інші держави. Вони зобов'язувалися надавати допомогу один одному в разі збройного нападу «проти однієї з них або кількох із них у Європі чи у Північній Америці».

1 вересня 1951 р. США, Австралія та Нова Зеландія уклали Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС), який гарантував Австралії та Новій Зеландії американський захист від можливого відродження японського мілітаризму. Пакт мав на меті захист миру в районі Тихого океану, координацію зусиль щодо створення регіональної системи безпеки, колективні воєнні дії в разі нападу на одну з країн-членів пакту.

 

24 лютого 1955 р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони. 5 квітня 1955 р. до пакту приєдналася Великобританія, 23 вересня – Пакистан, 3 листопада – Іран.3 серпня 1959 р. пакт дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО), після виходу з нього Іраку.

Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пунктів їх оборонної системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового комітету.

 

СЕАТО. Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р. Це договір про колективну оборону Південно-Східної Азії. Договір об’єднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філіппіни, Пакистан, Таїланд. США в окремій заяві зобов’язувалися втручатися виключно у випадку комуністичної агресії.Договір СЕАТО мав грати на Далекому Сході і в Тихому океані таку ж роль, як Північноатлантичний пакт на Заході.

 

За участі СРСР!!!

Після закінчення війни СРСР встановив союзні відносини з соціалістичними державами Центральної і Південно-Східної Європи. 14 лютого 1950 р. було підписано Договір про дружбу, союз і взаємодопомогу між СРСР та КНР.

14 травня 1955 р. на нараді керівників СРСР та інших європейських соціалістичних країн у Варшаві було підписано Варшавський Договір (ОВД) про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу між Албанією, Болгарією, Угорщиною, НДР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною та СРСР. Учасники Варшавського договору зобов'язалися негайно надавати допомогу один одному, якщо один з них піддасться збройному нападу в Європі.

 

Одночасно нарощувалася гонка озброєнь!!!. Невдовзі після створення атомної зброї у США (1945 р.) СРСР провів перше випробування своєї такої зброї у 1949 р., Великобританія – у 1952 р. У середині 1950-х рр. обидві сторони почали озброюватися термоядерними бомбами, активно здійснювали програми по створенню міжконтинентальних балістичних ракет, підводних човнів-ракетоносіїв. Будь-який «прорив» однієї із сторін у гонці озброєнь невдовзі успішно долався суперником і все повторювалося спочатку.

 

В умовах «холодної війни» розгорнулася активна боротьба демократичних сил за роззброєння і пом'якшення міжнародної напруженості. Ряд важливих ініціатив в цьому напрямку зробив СРСР. З ініціативи СРСР Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1946 р. прийняла резолюцію, що закликала всі держави заборонити атомну зброю, скоротити так звані звичайні озброєння і вивести іноземні війська з територій усіх держав – членів ООН. У 1948 р. СРСР запропонував, щоб 5 постійних членів Ради Безпеки – США, СРСР, Англія, Франція і Китай – в якості першого кроку до загального скорочення озброєнь скоротили протягом року свої сухопутні, морські і повітряні сили на одну третину.

У 1955 р. в Женеві відбулася перша після закінчення ДСВ нарада голів урядів США, СРСР, Великобританії та Франції. На ній обговорювалися проблеми скорочення озброєнь, заборони атомної зброї, а також проблеми європейської безпеки та об'єднання Німеччини. Хоча угод з цих питань не було досягнуто, нарада сприяла ослабленню міжнародної напруженості.

У новій міжнародній обстановці вдалося вирішити деякі успадковані від минулого питання. Так, в 1955 р. СРСР оголосив про офіційне припинення війни з Німеччиною, встановив дипломатичні відносини з ФРН. 15 травня 1955 р. уряди СРСР, США, Великобританії та Франції підписали з Австрією Державний договір про закінчення окупації і відновлення незалежної і демократичної Австрії. У 1956 р. в Москві була підписана радянсько-японська декларація, яка поклала кінець офіційному станом війни між Японією і СРСР і привела до відновлення дипломатичних відносин між цими двома країнами.

ВІЙСЬКОВІ КОНФЛІКТИ!!!

На Далекому Сході основне протистояння між СРСР і США розгорнулося за Китай і Корею.

Громадянська війна в Китаї (1945 – 1950 рр.). Проголошення КНР. Радянська окупаційна адміністрація не допустила у Маньчжурію війська Чан Кайші, якого підтримували США. Упродовж 1945 – 1947 рр. між комуністичними і гомінадньськими військами відбувалися окремі сутички, а навесні 1947 р. розпочалася широкомасштабна громадянська війна, що завершилася перемогою комуністів і проголошенням 1 жовтня 1949 р. Китайської Народної Республіки (КНР).

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги суверенітету. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР.

 

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше загострила американо-китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з боку СРСР. Дипломатія «стримування» соціалізму, висунута президентом Труменом, знайшла своє втілення у війні в Кореї (червень 1950 р. – липень 1953 р.), в якій брали участь війська США.

Корейський півострів був звільнений від японських військ з півночі радянськими військами (до 38-ї паралелі), з півдня – американськими. У зоні окупації сформувалися прорадянські та проамериканські режими. У 1948 р. на півдні було проголошено Республіку Корею (столиця – Сеул), а на півночі – Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР, столиця – Пхеньян). Не дивлячись на проголошені наміри мирного об’єднання країни, сторони інтенсивно готувалися до війни.

Збройний конфлікт між двома корейськими державами почався 25 червня 1950 р.

Завдяки величезному впливові на нещодавно створену ООН, а особливо на Раду Безпеки ООН, США отримали мандат ООН на здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті До бойових дій було залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою ООН.

Загроза виникнення ядерної війни спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо припинення воєнних дій. Переговори завершилися підписанням у 1953р. перемир'я між командуванням військ ООН, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців – з другої. Глава південнокорейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати документ. В листі до президента США 9 лютого 1953 р. він настійно радив йому не припиняти бойові дії, не укладати перемир'я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в Кореї» Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни. Таким чином, за договором від 27 липня 1953 р. уздовж 38-ї паралелі встановлювалася демілітаризована зона шириною 4 км, створювалася комісія із представників нейтральних держав для спостереження за дотримання перемир’я.

 

Втручання Франції в Індокитай (В’єтнам, Лаос, Камбоджа). 1946-1954 рр.

У 1949 р. французький уряд оголосив про надання незалежності в рамках Французького союзу Південному В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі. Ці держави отримували право на самоврядування, але французькі війська залишалися на їх території, контролювали збройні сили і зовнішню політику.

Війна французьких колонізаторів проти Демократичної Республіки В'єтнам (проголошена 2 вересня 1945 р.) закінчилася їх поразкою.Уряд США, до якого Франція звернулася за допомогою, запропонував скинути на Дьєнбьєнфу, де знаходились головні сили французького експедиційного корпусу, атомну бомбу, але французький уряд відмовився від такої пропозиції, одним з найближчих результатів якого була б загибель французького гарнізону. Після двомісячної облоги гарнізон Дьєнбьєнфу капітулював.

У липні 1954 р. на нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії, Франції, КНР та ДРВ в Женеві були підписані угоди про припинення військових дій в Індокитаї. Територія В'єтнаму була тимчасово розділена демаркаційною лінією вздовж 17-ї паралелі: на північ від цієї лінії мали зосередитися війська ДРВ, до півдня – війська південнов'єтнамського уряду.

Отже, Женевські угоди 1954 р. з Індокитаєм стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище ДРВ, забезпечили незалежність народам Лаосу й Камбоджі. Припинення французької військової присутності у В'єтнамі фактично означало надання поля діяльності США.

Суецька криза 1956 року.

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення посушливих земель і спорудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн. доларів за умови, що 70 млн. будуть надані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики. Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівництва життєво важливого для країни об'єкта.

Г.А. Насер заявив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобританії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США, заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами-експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в Лондоні 1-23 серпня 1956 р. за участю 18 країн, що забезпечували 95% судноплавства каналом. Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великобританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Обидві країни розпочали переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда. В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки. Воєнні дії були припинені. 6 листопада прези­дент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

 

Угорська криза 1956 р.

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов загострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. М. Ракоші не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна-Ракоші виступали студенти, інтелігенція, до них приєдналися військові підрозділи та робітники. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт радянські війська (30 жовтня покинули місто).

США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочували їх, з іншого – вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листопада. Революція угорського народу була придушена силою. Новий уряд очолив Я. Кадар.

Угорські події мали вагомий резонанс у США та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які вступили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.

 

Тайванська криза 1958 року.

Вночі з 22 на 23 серпня 1958 р. артилерія комуністичного Китаю відновила обстріл островів Кемой та Мацу, де знаходились націоналістичні сили. Ухвала про відновлення бойових дій можливо стала наслідком угоди між Чан Кайші та американським урядом 7 травня 1957 р. про розташування на Тайвані атомних боєголовок, радіус дії яких досягав Китаю.

Відновлення обстрілу Кемою та Мацу можна з вірогідністю вважати китайською ініціативою з метою довести свою незалежність у відносинах з СРСР. І всеж таки СРСР після кількох днів вагання підтримав дії комуністичного Китаю і навіть підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови, а й на Тайвань та Пескадорський архіпелаг.

Конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив обстріли, а пізніше, у жовтні 1958 р., вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні. Чи не йшлося тут про небезпеку тотальної війни. До такої оцінки схилявся Фостер Даллас. Він проголосив «політику балансування на грані війни».

 

ЛЕКЦІЯ 8-9 (4 ГОДИНИ)

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ПІД ЧАС «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

 

План лекції:

 

1.Наслідки Другої світової війни для міжнародних відносин.

2.«Холодна війна»: визначення та причини.

3.Період трансформації міжнародних відносин.

4. Основні віхи розвитку МВ в 1945 – 1950-ті рр.

5.Міжнародні відносини в 1960-ті рр.

6. Міжнародні відносини в 1970- ті рр.

7.Міжнародні відносини в 1980 – 1991 рр.