Наслідки Другої світової війни для міжнародних відносин.

 

ДСВ мала найважливіші наслідки: по-перше, у власне політичному сенсі, по-друге, з погляду структури міждержавних відносин в новому післявоєнному світі, по-третє, в аспекті узгодженого регулювання міжнародної системи.

Політично значущим було те, що найбільш агресивна група тоталітарних держав була повністю розгромлена, агресія як форма проведення державної політики була скомпрометована, засуджена і багато в чому витіснена зі сфери спілкування між державами. Хоча це не означало принципового зменшення ролі чинника сили в світовій політиці, форми застосування сили стали більш стриманими, а саме застосування стало ретельніше співвідноситися з нормами непровокуючої, неагресивної поведінки.

Колосальну моралізуючу роль зіграв розгром ідеології нацизму, войовничого шовінізму, расової переваги і антисемітизму. Радикальні ідеологічні доктрини подібного роду фактично вже ніколи не бралися за основу державної політики ні в одній країні.

Руйнування рейху і пов'язані з ним великомасштабні міграції населення дозволили Європі просунутися на шляху до створення національних держав, межі яких в основному співпадали з контурами етнічного розселення. В принципі це сприяло зменшенню потенційних конфліктів в цій частині світу, хоча процес самовизначення націй і народів із закінченням ДСВ не тільки не завершився, але і отримав новий стимул. В першу чергу цей стимул реалізувався на периферійній частині світової системи – в країнах Азії, зоні тихколоніальних імперій, що розпадалися, Британської, Французької і Голландської. У Європі процеси самовизначення були заморожені – перш за все, унаслідок нового порядку МВ, що склалися на базі визнання США і їх європейськими союзниками «особливих» інтересів безпеки СРСР в східноєвропейській зоні.

У військово-технічній сфері на завершальному етапі ДСВ вирішальне значення придбало суперництво провідних держав за створення ядерної зброї і монополія США на володіння нею (1945 р.). Саме в ході ДСВ сформувалися вектори військово-технологічного суперництва, що багато в чому визначили напрями гонки озброєнь в подальші десятиліття.

ДСВ повністю зруйнувала багатополярну модель світу. Багатополярність (мультиполярність) як структура МВ, заснована на порівняльних сукупних військово-силових, економічних, політичних, ідеологічних і інших потенціалів декількох країн, перестала існувати. Більш того, зникли основи для її відновлення.

По-перше, із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) зазнали поразки у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими. Загальноєвропейський ВВП за час війни скоротився на 25%.

По-друге, на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949 р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє, суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи.

У світі склалася ситуація біполярності, сенс якої полягає в присутності в світовій системі тільки двох держав, потенціали яких окремо набагато перевершують потенціали всіх інших провідних країн світу. Іншими словами, між СРСР і США, з одного боку, і всіма іншими членами міжнародного співтовариства, з іншого, утворився гігантський розрив в можливостях для проведення міжнародної політики. Саме СРСР і США стали головними дійовими особами МВ після 1945 р.

Геополітично біполярність утілилася в появі двох географічних зон переважання – радянської і американської. До першої увійшли країни Східної Європи і, частково, материкової Східної Азії. У другу – Західна Європа і азіатська прибережно-острівна зона. Країни відповідних регіонів були вимушені координувати свою зовнішню політику з інтересами відповідної держави-гегемона.

У Східній Європі СРСР створив зону свого впливу, яка навесні 1948 р. охоплювала Східну Німеччину, Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Югославію, Албанію, Болгарію та Румунію. Ці держави були пов'язані з Радянським Союзом договорами, що мали політичний характер. Вони були до найменших дрібниць складені в однакових виразах: між Чехословаччиною та Польщею (10 березня 1947 р.); Болгарією та Румунією (16 січня 1948 р.); Румунією та СРСР (18 лютого 1948 р.); Болгарією та СРСР (18 березня 1948 р.); Чехословаччиною та Болгарією (23 квітня 1948 р.); Болгарією та Польщею (29 травня 1948 р.); Польщею та Угорщиною (18 червня 1948 р.); Болгарією та Угорщиною (11 липня 1948 р.); Чехословаччиною та Румунією (21 липня 1948 р.). Всі ці договори були укладені на термін 20 років.

Укладено три китайсько-радянські угоди, вони були опубліковані 14 лютого 1950 р. Найважливішим був договір про дружбу, союз та взаємодопомогу, укладений на 30 років.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної системи у третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

18-24 квітня 1955 р. в Бандунзі (Індонезія) з ініціативи Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону відбулася конференція в якій взяли участь 29 країн та територій Азії й Африки, зокрема КНР і Японія. Головна увага на конференції приділялась розробці практичної програми мирного співіснування та незалежного розвитку країн Азії й Африки, подальшій боротьбі проти колоніалізму. Заключне комюніке містило Декларацію щодо сприяння загальному миру й співробітництву.

Були сформульовані 10 принципів мирного співіснування.Ці принципи конкретизували ідеї п'яти принципів мирного співіснування («панча шила» – п 'ять принципів), проголошених раніше в преамбулі угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибетського району Китаю з Індією. Вони передбачали:

1) взаємну повагу до територіальної цілісності і суверенітету;

2) ненапад;

3) невтручання у внутрішні справи;

4) рівноправність і взаємну вигідність;

5) мирне співіснування.

На цій основі більшість країн, що розвиваються, об'єдналися в Рух неприєднання. Зародження і вироблення його принципів були пов'язані з діяльністю таких видатних державних лідерів, як прем'єр-міністр Індії Дж. Неру, президент Єгипту Г.А. Насер, президент Югославії І. БрозТіто. З їх ініціативи у вересні 1961 р. у Белграді відбулася перша конференція глав держав і урядів 25 країн, що поклала початок Руху неприєднання. Рух не мав офіційно сформульованої програми і чіткої організаційної структури. Резолюції конференцій неприєднаних країн повинні були прийматися на основі консенсусу, тобто спільної згоди всіх учасників.

Головними принципами Руху були проголошені неприєднання до військових блоків, в яких брали участь великі держави (звідси і назва Руху), підтримка боротьби за національну незалежність, зовнішня політика в дусі мирного співіснування всіх держав. Белградська конференція висловилася за остаточне знищення колоніалізму, ліквідацію економічної нерівності та за співпрацю країн, що розвиваються.

До кінця 1970-х рр. до нього увійшла переважна більшість країн Азії і Африки.

Прагнення молодих держав до координації своїх зусиль на міжнародній арені проявилося і в інших формах. У 1964 р. за їх активної участі була створена в якості постійно діючого органу при ООН Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД). На першій сесії ЮНКТАД (1964 р.) представлені на ній країни Азії, Африки та Латинської Америки створили «Групу 77» (по числу первинних учасників). Її метою став спільний захист в ООН і пов'язаних з нею організаціях економічних інтересів групи, боротьба проти нерівноправності в міжнародних економічних відносинах.

 

В ході ДСВ поступово склалися основи для узгодженого регулювання світової системи на міждержавній основі при обов'язковому урахуванні інтересів провідних держав світу – перш за все США і СРСР. Ідея створення організації, яка б сприяла розвиткові міжнародного співробітництва, забезпечувала б світовій співдружності мир і безпеку, виникла ще в ході ДСВ. ООН (25 квітня 1945 р., Сан-Франциско), при всіх її недоліках, стала працюючим механізмом якщо не попередження воєн і конфліктів, то, принаймні, профілактики розростання суперечностей між великими державами до рівня відкритого конфлікту. Був зроблений новий крок до розумного управління МВ.

Однак, їй так і не вдалося послабити протистояння США і СРСР. Військово-політичне суперництво зумовлювало силовий підхід до вирішення міжнародних проблем і призвело до виникнення «холодної війни».

Паралельно з політичним регулюванням в ООН в західній частині світу стали складатися при активній направляючій ролі США механізми економічного регулювання. Бреттон-вудська система (Всесвітній банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Генеральна угода за тарифами і торгівлею і т.д. (ГАТТ)) і пов'язані з нею механізми були покликані спочатку допомогти економічному відновленню виснажених війною держав, проте з часом вони стали основою для попередження економічних воєн між ними і засобом стабілізації міжнародних відносин.

Узагальнюючим підсумком ДСВ стало завершення тривалого процесу становлення світу як цілісний, внутрішньо єдиний політичний організм. Подібно до того, як з великих географічних відкриттів до кінця XIX ст.світ знайшов економічну єдність, дві світові війни зробили його єдиним і політично. Це нова світополітична єдність, проте, не припускала політичної однорідності МС: у її рамках продовжували співіснувати і конфліктно взаємодіяти країни протилежних суспільних устроїв і орієнтацій. Але відтепер жодна із скільки-небудь значних країн світу вже не могла розвиватися анклавно, в політичній самоізоляції і свідомому усуненні від загальносвітових справ. Навпаки, більшість провідних держав стали прагнути активніше брати участь в міжнародній політиці, впливати на положення справ в найвіддаленіших частинах планети. У міру розвитку цієї тенденції відбувалася і глобалізація міжнародних суперечностей. Основні вектори цих суперечностей шикувалися відповідно до біполярної структури післявоєнного світу.