Основні віхи розвитку МВ в 1945 – 1969 рр.

 

Основні напрямки післявоєнного мирного врегулювання були намічені під час війни провідними державами антифашистської коаліції. На конференціях керівників СРСР, США і Великобританії в Тегерані (27 листопада – 1 грудня 1943 р.), Ялті (4 – 11 лютого 1945 р.) і Потсдамі (17 липня – 2 серпня 1945 р.), а також на нараді керівників США, Великобританії і Китаю в Каїрі (кінець листопада 1943 р.) були узгоджені головні питання:

1) про територіальні зміни. Територіальні захоплення Німеччини, Італії, Японії та їх союзників анулювалися. СРСР, США і Англія заявили, що необхідно відновити незалежність Австрії та Чехословаччини, повернути Північну Трансільванію Румунії. Були визначені межі Польщі.

2) про ставлення до переможених фашистських держав і покарання військових злочинців (Нюрнберзький (20 листопада 1945 р. – 1 жовтня 1946 р.) і Токійський процеси (3 травня 1946 р. – 12 листопада 1948 р.),

3) про створення спеціальної міжнародної організації для підтримки міжнародного миру і безпеки (ООН).

4) Союзні держави вирішили окупувати фашистську Німеччину і мілітаристську Японію з метою викорінення мілітаризму і фашизму.

ЕКОНОМІЧНІ ЧИННИКИ!!!

Доктрина Трумена. Зовнішня політика США повоєнних років базувалася на так званій доктрині «стримування» Радянського Союзу. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. 12 березня 1947 p. президент Г. Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен закликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надання допомоги урядам Греції й Туреччини.

Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:

1. регіональний – передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.

2. глобальний аспект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захищати їх шляхом надання як економічної, так і військово-політичної допомоги.

План Маршалла. ДСВ підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почали розробляти план економічної допомоги Європі. Складовою частиною «дипломатії Трумена» був «план Маршалла».16 держав підписали протокол. Реакція СРСР: "План Маршалла" в їхньому тлумаченні був виявом американського імперіалізму, національного на встановлення економічного та політичного диктату в Європі.Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.

Головною відповідаю Радянського Союзу на «план Маршалла» було створення у жовтні 1947 р. Комінформу (Комуністичне бюро інформації).

У січні 1949 р. в Москві на нараді представників країн прорадянського блоку (Болгарія, Угорщина, Польща. Румунія, Чехословаччина та СРСР) було вирішено створити Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Пізніше до РЕВ приєдналися Албанія, НДР, Монголія тощо.

Таким чином, протистояння в економічній сфері поглибилося. Економічні, торговельні та культурні зв’язки між обома угрупуваннями швидко згорталися.

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНІ СОЮЗИ!!!

За участі США

2 вересня 1947 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро міністри закордонних справ 18 держав підписали Міжамериканський договір про взаємну допомогу, який передба­чав спільні дії держав-учасниць на випадок агресії чи виникнення ситуації, яка загрожує миру на континенті. 30 квітня 1948 р. на IX Міжнародній конференції в Боготі (Колумбія) була створена Організація американських держав (ОАД). Нова міждержавна організація виникла на підвалинах Панамериканського союзу, який існував з 1890 р.Вашингтон розглядав цю організацію насамперед як механізм військово-політичного тиску США на країни регіону й мобілізації їх ресурсів в інтересах стратегії Білого дому. На кінець 1970-х рр. учасниками ОАД були 29 латиноамериканських держав і США.

У Європі головними ініціаторами формування блоків були Англія і Франція. 4 березня 1947 р.вони підписали в Дюнкерку договір про взаємну допомогу. У 1948 р. до Англії і Франції приєдналися уряди Бельгії, Голландії та Люксембургу. Вони утворили Західний Союз, члени якого зобов'язалися надавати допомогу один одному у випадку агресії в Європі. Однак, під американським тиском В. змушена була поступитися лідерством на користь США. Так виникло замкнуте військово-політичне угруповання західноєвропейських держав, тісно пов'язаних із США.

 

Найбільшим військово-політичним союзом, що об'єднав країни Західної Європи і Америки, стала Організація Північноатлантичного договору (НАТО), підписаного 4 квітня 1949 р. Спочатку в нього увійшли 12 держав (Бельгія, Ісландія, Данія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Великобританія, Франція, США),з 1955 р. – ФРН, а потім і інші держави. Вони зобов'язувалися надавати допомогу один одному в разі збройного нападу «проти однієї з них або кількох із них у Європі чи у Північній Америці».

1 вересня 1951 р. США, Австралія та Нова Зеландія уклали Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС), який гарантував Австралії та Новій Зеландії американський захист від можливого відродження японського мілітаризму. Пакт мав на меті захист миру в районі Тихого океану, координацію зусиль щодо створення регіональної системи безпеки, колективні воєнні дії в разі нападу на одну з країн-членів пакту.

 

24 лютого 1955 р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони. 5 квітня 1955 р. до пакту приєдналася Великобританія, 23 вересня – Пакистан, 3 листопада – Іран.3 серпня 1959 р. пакт дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО), після виходу з нього Іраку.

Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пунктів їх оборонної системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового комітету.

 

СЕАТО. Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р. Це договір про колективну оборону Південно-Східної Азії. Договір об’єднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філіппіни, Пакистан, Таїланд. США в окремій заяві зобов’язувалися втручатися виключно у випадку комуністичної агресії.Договір СЕАТО мав грати на Далекому Сході і в Тихому океані таку ж роль, як Північноатлантичний пакт на Заході.

 

За участі СРСР!!!

Після закінчення війни СРСР встановив союзні відносини з соціалістичними державами Центральної і Південно-Східної Європи. 14 лютого 1950 р. було підписано Договір про дружбу, союз і взаємодопомогу між СРСР та КНР.

14 травня 1955 р. на нараді керівників СРСР та інших європейських соціалістичних країн у Варшаві було підписано Варшавський Договір (ОВД) про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу між Албанією, Болгарією, Угорщиною, НДР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною та СРСР. Учасники Варшавського договору зобов'язалися негайно надавати допомогу один одному, якщо один з них піддасться збройному нападу в Європі.

 

Одночасно нарощувалася гонка озброєнь!!!. Невдовзі після створення атомної зброї у США (1945 р.) СРСР провів перше випробування своєї такої зброї у 1949 р., Великобританія – у 1952 р. У середині 1950-х рр. обидві сторони почали озброюватися термоядерними бомбами, активно здійснювали програми по створенню міжконтинентальних балістичних ракет, підводних човнів-ракетоносіїв. Будь-який «прорив» однієї із сторін у гонці озброєнь невдовзі успішно долався суперником і все повторювалося спочатку.

 

В умовах «холодної війни» розгорнулася активна боротьба демократичних сил за роззброєння і пом'якшення міжнародної напруженості. Ряд важливих ініціатив в цьому напрямку зробив СРСР. З ініціативи СРСР Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1946 р. прийняла резолюцію, що закликала всі держави заборонити атомну зброю, скоротити так звані звичайні озброєння і вивести іноземні війська з територій усіх держав – членів ООН. У 1948 р. СРСР запропонував, щоб 5 постійних членів Ради Безпеки – США, СРСР, Англія, Франція і Китай – в якості першого кроку до загального скорочення озброєнь скоротили протягом року свої сухопутні, морські і повітряні сили на одну третину.

У 1955 р. в Женеві відбулася перша після закінчення ДСВ нарада голів урядів США, СРСР, Великобританії та Франції. На ній обговорювалися проблеми скорочення озброєнь, заборони атомної зброї, а також проблеми європейської безпеки та об'єднання Німеччини. Хоча угод з цих питань не було досягнуто, нарада сприяла ослабленню міжнародної напруженості.

У новій міжнародній обстановці вдалося вирішити деякі успадковані від минулого питання. Так, в 1955 р. СРСР оголосив про офіційне припинення війни з Німеччиною, встановив дипломатичні відносини з ФРН. 15 травня 1955 р. уряди СРСР, США, Великобританії та Франції підписали з Австрією Державний договір про закінчення окупації і відновлення незалежної і демократичної Австрії. У 1956 р. в Москві була підписана радянсько-японська декларація, яка поклала кінець офіційному станом війни між Японією і СРСР і привела до відновлення дипломатичних відносин між цими двома країнами.

ВІЙСЬКОВІ КОНФЛІКТИ!!!

На Далекому Сході основне протистояння між СРСР і США розгорнулося за Китай і Корею.

Громадянська війна в Китаї (1945 – 1950 рр.). Проголошення КНР. Радянська окупаційна адміністрація не допустила у Маньчжурію війська Чан Кайші, якого підтримували США. Упродовж 1945 – 1947 рр. між комуністичними і гомінадньськими військами відбувалися окремі сутички, а навесні 1947 р. розпочалася широкомасштабна громадянська війна, що завершилася перемогою комуністів і проголошенням 1 жовтня 1949 р. Китайської Народної Республіки (КНР).

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги суверенітету. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР.

 

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше загострила американо-китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з боку СРСР. Дипломатія «стримування» соціалізму, висунута президентом Труменом, знайшла своє втілення у війні в Кореї (червень 1950 р. – липень 1953 р.), в якій брали участь війська США.

Корейський півострів був звільнений від японських військ з півночі радянськими військами (до 38-ї паралелі), з півдня – американськими. У зоні окупації сформувалися прорадянські та проамериканські режими. У 1948 р. на півдні було проголошено Республіку Корею (столиця – Сеул), а на півночі – Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР, столиця – Пхеньян). Не дивлячись на проголошені наміри мирного об’єднання країни, сторони інтенсивно готувалися до війни.

Збройний конфлікт між двома корейськими державами почався 25 червня 1950 р.

Завдяки величезному впливові на нещодавно створену ООН, а особливо на Раду Безпеки ООН, США отримали мандат ООН на здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті До бойових дій було залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою ООН.

Загроза виникнення ядерної війни спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо припинення воєнних дій. Переговори завершилися підписанням у 1953р. перемир'я між командуванням військ ООН, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців – з другої. Глава південнокорейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати документ. В листі до президента США 9 лютого 1953 р. він настійно радив йому не припиняти бойові дії, не укладати перемир'я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в Кореї» Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни. Таким чином, за договором від 27 липня 1953 р. уздовж 38-ї паралелі встановлювалася демілітаризована зона шириною 4 км, створювалася комісія із представників нейтральних держав для спостереження за дотримання перемир’я.

 

Втручання Франції в Індокитай (В’єтнам, Лаос, Камбоджа). 1946-1954 рр.

У 1949 р. французький уряд оголосив про надання незалежності в рамках Французького союзу Південному В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі. Ці держави отримували право на самоврядування, але французькі війська залишалися на їх території, контролювали збройні сили і зовнішню політику.

Війна французьких колонізаторів проти Демократичної Республіки В'єтнам (проголошена 2 вересня 1945 р.) закінчилася їх поразкою.Уряд США, до якого Франція звернулася за допомогою, запропонував скинути на Дьєнбьєнфу, де знаходились головні сили французького експедиційного корпусу, атомну бомбу, але французький уряд відмовився від такої пропозиції, одним з найближчих результатів якого була б загибель французького гарнізону. Після двомісячної облоги гарнізон Дьєнбьєнфу капітулював.

У липні 1954 р. на нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії, Франції, КНР та ДРВ в Женеві були підписані угоди про припинення військових дій в Індокитаї. Територія В'єтнаму була тимчасово розділена демаркаційною лінією вздовж 17-ї паралелі: на північ від цієї лінії мали зосередитися війська ДРВ, до півдня – війська південнов'єтнамського уряду.

Отже, Женевські угоди 1954 р. з Індокитаєм стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище ДРВ, забезпечили незалежність народам Лаосу й Камбоджі. Припинення французької військової присутності у В'єтнамі фактично означало надання поля діяльності США.

Суецька криза 1956 року.

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення посушливих земель і спорудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн. доларів за умови, що 70 млн. будуть надані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики. Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівництва життєво важливого для країни об'єкта.

Г.А. Насер заявив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобританії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США, заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами-експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в Лондоні 1-23 серпня 1956 р. за участю 18 країн, що забезпечували 95% судноплавства каналом. Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великобританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Обидві країни розпочали переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда. В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки. Воєнні дії були припинені. 6 листопада прези­дент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

 

Угорська криза 1956 р.

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов загострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. М. Ракоші не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна-Ракоші виступали студенти, інтелігенція, до них приєдналися військові підрозділи та робітники. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт радянські війська (30 жовтня покинули місто).

США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочували їх, з іншого – вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листопада. Революція угорського народу була придушена силою. Новий уряд очолив Я. Кадар.

Угорські події мали вагомий резонанс у США та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які вступили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.

 

Тайванська криза 1958 року.

Вночі з 22 на 23 серпня 1958 р. артилерія комуністичного Китаю відновила обстріл островів Кемой та Мацу, де знаходились націоналістичні сили. Ухвала про відновлення бойових дій можливо стала наслідком угоди між Чан Кайші та американським урядом 7 травня 1957 р. про розташування на Тайвані атомних боєголовок, радіус дії яких досягав Китаю.

Відновлення обстрілу Кемою та Мацу можна з вірогідністю вважати китайською ініціативою з метою довести свою незалежність у відносинах з СРСР. І всеж таки СРСР після кількох днів вагання підтримав дії комуністичного Китаю і навіть підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови, а й на Тайвань та Пескадорський архіпелаг.

Конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив обстріли, а пізніше, у жовтні 1958 р., вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні. Чи не йшлося тут про небезпеку тотальної війни. До такої оцінки схилявся Фостер Даллас. Він проголосив «політику балансування на грані війни».