Лекція 1 .  диференційно-психологічна парадигма вивчення людини

Диференціальна психологія

Курс лекцій

Галузь знань: 0301 Соціально-політичні науки

Напрям підготовки: 6.030102 ПСИХОЛОГІЯ

6.030103 ПРАКТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

ІІ курс

РОЗРОБНИК:

Мазяр О.В., старший викладач кафедри соціальної та практичної психології

Житомир – 2013

Лекція 1.  ДИФЕРЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА ВИВЧЕННЯ ЛЮДИНИ

Мета: ознайомлення студентів з завданнями, основними конструктами диференціальної психології та формування уявлення про формальний підхід до вивчення індивідуальності.

Професійна спрямованість: уміння вирізняти ендофактори та екзофактори індивідуальних відмінностей.

План:

1. Предмет та завдання диференціальної психології.

2. Дослідження індивідуальних відмінностей в ранніх психологічних теоріях.

3. Передумови виникнення диференціальної психології: експериментальна психологія і біологія.

4. Основні диференціально-психологічні конструкти.

5. Диференційно-психологічна парадигма у вивченні людини.

6. Принципи формального підходу до індивідуальності.

7. Компоненти структури індивідуальності.

8. Елементи індивідуальності та їх інтеграція в цілісну структуру.

9. Ендофактори та екзофактори у детермінації міжіндивідуальної варіативності.

 

Основні поняття

диференціальна психологія, індивідуально-психологічні відмінності, спільне, відмінне, спадкове, набуте, детермінізм, індетермінізм, загальне, одиничне, ідентифікація, індивідуалізація, свідоме, позасвідоме, зовнішнє, внутрішнє, організм, індивід, особистість, індивідуальність, типологічні відмінності, групові відмінності

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 5-74.

2. Егорова М.С. Психология индивидуальных различий. – М.: Планета детей, 1997. – С. 11-33.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 13-25, 40-64.

4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. –31-69.

Додаткова література

5. Государев Н.А. Дифференциальная психология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – М.: «Ось-89». – С. 8-31.

6. Ломов Б. Ф. Методологические проблемы личности. – М.: Издательство «Наука», 1984. – 448 с.

7. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – 6-32.

8. Теплов Б.М. Конспекты и комментарии к книге А. Анастази «Дифференциальная психология» // Теплов Б.М. Избранные труды: В 2-х т. Т. II. – М.: Педагогика, 1985. – С. 247-279.

Періодичні видання

9. Ломов Б.Ф. О системном подходе в психологии // Вопросы психологии. – 1975. – № 2. – С. 31-45.

 

 

Передумови виникнення диференціальної психології:

Лекція 2. Взаємодія факторів спадковості і середовища як основна передумова індивідуальних відмінностей

Мета: ознайомлення студентів з біологічними і соціальними чинниками індивідуальних відмінностей.

Професійна спрямованість: уміння визначати місце властивостей нервової системи у формуванні типологічних відмінностей. 

План:

1. Фактор спадковості як обмежуюча умова розвитку організму.

2. Поняття оточуючого середовища.

3. Взаємовплив спадковості і середовища.

4. Найбільш поширені помилкові стереотипи щодо впливу спадковості і середовища.

5. Поведінка, що не є результатом научіння.

6. Тілобудова і поведінка.

7. Історико-психологічний аналіз поняття темперамент.

8. Типологія темпераменту.

9. Властивості нервової системи як передумова темпераменту.

10. Розвиток темпераменту в контексті психогенетичних і лонгітюдних досліджень.

Основні поняття

спадковість, генотип, фенотип, середовище, пренатальне середовище, соціальне середовище, темперамент, властивості нервової системи, типологічні відмінності, ригідність нервових процесів, сила нервових процесів, баланс нервових процесів

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 112-157.

2. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины. – СПб.: Питер, 2006. – С. 17-53, 185-201.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 25-53, 107-135, 252-265.

4. Мерлин В.С.Очерк интегрального исследования индивидуальности. – М.: Педагогика, 1986. – С. 22-61.

5. Мерлин В.С.Психология индивидуальности / Под редакцией Е. А. Климова. – М.: Издательство «Институт практической психологии», Воронеж: НПО «МОДЭК», 1996. – С. 43-58.

6. Палій А. А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 142-193.

7. Русалов В.М. Биологические основы индивидуально-психологических различий. – М.: Академия Наук СССР. Институт психологии. Издательство «Наука», 1979. – 352 с.

8. Теплов Б.М. Исследование свойств нервной системы как путь к изучению индивидуально-психологических различий // Теплов Б.М. Избранные труды: В 2-х т. Т. II. – М.: Педагогика, 1985. – С. 137-168.

9. Теплов Б.М. Итоги и перспективы исследования типологических свойств нервной системы человека / Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. – М.: Издательство Академии Педагогических Наук РСФСР, 1961. – С. 509-535.

10. Теплов Б.М. Некоторые вопросы изучения общих типов высшей нервной деятельности человека и животных / Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. – М.: Издательство Академии Педагогических Наук РСФСР, 1961. – С. 347-508.

Додаткова література

11. Равич-Щербо И.В. Исследование природы индивидуальных различий методом близнецов / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 101-121.

12. Русалов В.М. Биологические основы индивидуально-психологических различий. – М.: Академия Наук СССР. Институт психологии. Издательство «Наука», 1979. – 352 с.

13. Фридрих В. Близнецы. – М.: «Прогресс», 1985. – С. 48-52.

14. Государев Н.А. Дифференциальная психология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – М.: «Ось-89». – С. 55-76.

15. Ковалев А.Г., Мясищев В.Н. Темперамент и характер / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 167-171.

16. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – С. 32-82.

17. Небылицын В.Д. Изучение основных свойств нервной системы и их значение для психологии индивидуальных различий // Небылицын В.Д. Психофизиологические исследования индивидуальных различий. – М.: Издательство «Наука», 1976. – С. 132-144.

18. Небылицын В.Д. О структуре основных свойств нервной системы // Небылицын В.Д. Психофизиологические исследования индивидуальных различий. – М.: Издательство «Наука», 1976. – С. 111-131.

19. Психология и психоанализ характера. Хрестоматия по психологии и типологии характеров / Редактор-составитель Д.Я. Райгородский. – Самара: Издательский Дом «БАХРАХ», 1998. – С. 174-331.

20. Равич-Щербо И. В. Исследование природы индивидуальных различий методом близнецов / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 101-121.

Періодичні видання

21. Иваницкий А.М. Проблема «мозг и психика» и современная физиология // Психологический журнал. – 1983. – Т. 4. – № 5. – С. 122-131.

 

Подібність з батьками.

Схожість та відмінність з батьками може залежати як від спадковості, так і від оточуючого середовища. Проте досягнення батьків не можуть передаватися у спадок дітям. Майбутня мати під час вагітності може впливати на плід тільки за посередництва біохімічних та фізичних факторів, що впливають на нього. Гени постійні від покоління до покоління. Тому гени передаються не тільки від батьків, а й від їхніх попередників. При цьому схожість із батьками може бути продиктована соціальним фактором, адже діти постійно взаємодіють із батьками, ідентифікуючи і протиставляючи себе їм, що позначається на схожості чи відмінності у їхній поведінці.

Успадкування набутих ознак.

Теорія Ламарка про успадкування набутих ознак, хоча й існувала до 20-х років ХХ століття, проте не отримала свого експериментального підтвердження у генетиці, ембріології. Доведено, що не успадковуються батьківські інтереси, страхи, етичні та естетичні стандарти, професійна майстерність. Дітям передається тільки те, що є у генах.

Тілобудова і поведінка

Взаємозв’язок між тілобудовою і психологічними властивостями відноситься до причинного аналізу поведінку, до теорій, що трактують якості людини, а також до практичних проблем їх оцінки. Псевдонаукові теорії, такі як френології і фізіономіка, так само як і більшість побутових стереотипів, ґрунтуються на проголошенні залежності між зовнішністю, з одного боку, і розумовим розвитком або рисами особистості – з іншої. Які б вони не були помилкові, люди продовжують вірити в них, спираючись на окремі випадки й ігноруючи приклади, що спростовують їх; намагаючись перенести закономірності, притаманні людям з патологічними відхиленнями, на людей нормальних; піддаються впливам соціальних стереотипів, коректуючи під впливом думки інших сприйняття самого себе. Зокрема, френологія намагалася з позицій вульгарного матеріалізму встановити зв’язок між анатомічними особливостями будови черепу та характерологічними особливостями людини.

Кореляція між фізичними і психологічними якостями можуть показати, що фізичні параметри (неврологічні розлади, порушення діяльності залоз або психосоматичні розлади) впливають на поведінку, або що поведінка (вправи по розвитку м’язів) впливає на фізичний стан (психосоматичні розлади).

Патологічні стани можуть впливати на поведінку по-різному. Важкі розумові або емоційні розлади (кретинізм, параліч, біла гарячка) виникають як прямий наслідок пониження активності залоз або порушення мозку. У випадку шизофренії дані свідчать про наявність відповідних фізичних корелятів, але причинні механізми невідомі. Принаймні в деяких випадках емоційні та інтелектуальні розлади можуть бути чисто функціональними, не пов’язаними з певною органічною патологією.

Відмінною вважається зовнішність маніяка, хоча досвід показує, що маніяків ловлять довго саме тому, що їхня зовнішність ні в кого не викликає підозри.

Дослідження школярів показали наявність слабко вираженої тенденції до того, що різноманітні фізіологічні розлади зазвичай частіше поширені серед учнів з низькими розумовими здібностями. Існують дані, що дозволяють припустити, що така залежність повністю чи частково є наслідком соціоекономічних відмінностей. З іншого боку, тривалі або важкі захворювання призводять до соматопсихологічних наслідків.

Фізіологічні фактори. Ці фактори ще недостатньо досліджені.

Сенсорні дефекти (глухота, сліпота) утруднюють інтелектуальний розвиток, обмежують контакти з оточуючим середовищем. Сучасні техніки спеціальної освіти дозволяють подолати ці обмеження. Глухота для дитини є більш серйозним дефектом, ніж сліпота, оскільки слух відіграє важливу роль у розвитку мови.

Анатомічні зміни. Величина голови і тіла показує значимі позитивні, але низькі кореляції з розумовими здібностями. Черепний індекс (що вказує на форму голови) нейтральний щодо здібностей. Ніщо не говорить на користь існування взаємозв’язок між рисами особистостями і параметрами обличчя або рук.

Теорія Ломброзо. Френологія.

Проведені дослідження зовнішнього вигляду і поведінки показують відсутність достовірних і практично значимих відношень між фізичними особливостями й особистісними властивостями. Хоча у нас люди сприймають одне одного за зовнішністю (а проводжають по розуму).

 

Типологія темпераменту

Темперамент – закономірне співвідношення стійких індивідуальних особливостей особистості, що характеризує різні сторони динаміки психічної діяльності.

На думку Ананьєва, Ковальова, Мясіщева, Рубінштейна, темперамент складає природну основу характеру і один з його компонентів. Левітов вважає, що це різні сторони особистості, що перебувають у взаємозв’язку. Темперамент виражається в емоційній збудливості і зв’язку зі станом процесів збудження і гальмування. Темперамент впливає на форму прояву характеру. Темперамент підпорядкований характеру.

В. М. Русалов визначає темперамент як психобіологічну категорію, одне з незалежних базових утворень психіки, що визначає все багатство змістових характеристик людини.

Типологія К. Г. Юнга.

К. Г. Юнг виділив два загальних типи – екстравертований та інтровертований. Для екстравертів характерна спрямованість на об’єкт, тому думки інших людей, загальноприйняті норми, об’єктивні обставини визначають їх вчинки у значно більшій мірі, ніж їх власне, суб’єктивне ставлення до навколишньої дійсності. В інтроверта суб’єктивне завжди превалює над об’єктивним, і цінність суб’єкта завжди вища, ніж цінність об’єкта. Переживаючи певну емоцію, інтроверт звертає увагу на власні переживання, а не на події або людей.

Окрім свідомої установки, обидва типи мають несвідому установку, яка відносно першої виконує компенсаторну функцію і перебуває з нею у протилежних відносинах. Відповідно до цього автор, а також до чотирьох основних психічних функцій – мислення, емоції, відчуття та інтуїція – розбудовує свою класифікацію темпераменту: чотири типи екстравертів і чотири типи інтровертів.

Г. Айзенк запропонував розглядати типологію як систему чотирьох координат: нейротизм-спокій та інтроверсія-екстраверсія. Згодом ним було виділено ще одну координат – психотизм. Однак єдиної типології темпераменту розробити не вдалося. Можливо, справдилася думка А. Бена про те, що темперамент є непотрібною традицією старої і безглуздо вигадки, та О. Ф. Лазурського – що вчення про темперамент віджило свій вік.

 

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 492-500.

2. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 136-150.

3. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 294-401.

4. Теплов Б.М. Способности и одарённость / Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. – М.: Издательство Академии Педагогических Наук РСФСР, 1961. – С. 9-38.

Додаткова літратура

5. Акимова Н. Интеллектуальные тесты / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 122-128.

6. Государев Н.А. Дифференциальная психология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – М.: «Ось-89». – С. 45-54.

7. Лейтес Н.С. Об умственной одарённости. Психологические характеристики некоторых типов школьников. – М.: Издательство Академии Педагогических наук РСФСР, 1960. – 216 с.

8. Одарённые дети: Перевод с англ. / Общ. ред. Г.В. Бурменской и В.М. Слуцкого; предисловие В.М. Слуцкого. – М.: прогресс, 1991. – 376 с.

9. Рубинштейн С.Л. Проблема способностей и вопросы психологической теории / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 59-68.

10. Теплов Б.М. Психология музыкальных способностей / Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. – М.: Издательство Академии Педагогических Наук РСФСР, 1961. – С. 39-251.

11. Теплов Б.М. Ум полководца / Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. – М.: Издательство Академии Педагогических Наук РСФСР, 1961. – С. 252-346.

 

 

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 593-660.

2. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины. – СПб.: Питер, 2006. – С. 35-38, 114-145, 190-215.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 252-265.

4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 554-597.

 

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 206-242.

2. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология. – СПб: Питер, 2001. – С. 115-135.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 180-193.

4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 194-227.

Додаткова література

5. Государев Н.А. Дифференциальная психология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – М.: «Ось-89». – С. 77-93.

6. Ковалев А.Г., Мясищев В.Н. Темперамент и характер / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 167-171.

7. Ковалев А.Г., Мясищев В.Н. Психические особенности человека. Т. 1. Характер. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1957. – 264 с.

8. Крутецкий В.А. Проблемы характера в трудах советских психологов // Вопросы психологии. – 1957. – № 6. – С. 127-145.

9. Леонгард К. Акцентуированные личности. Пер. с нем. – К.: Вища школа. Головное изд-во, 1981. – 392 с.

10. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – С. 32-82.

 

Структура характеру

Н. Д. Левітов зазначає, що характер як єдність форми та змісту, є психічним складом особистості, що виражається у її спрямованості та волі.

Мясіщев визначає характер проявляється через відношення людини до дійсності в залежності від умов суспільного буття особистості. Відносини, закріплюючись у способах дій, починають визначати особливості прояву особистості. Характер і є спосіб здійснення відносин з різними сторонами дійсності.

С. Л. Рубінштейн: характер – закріплена в індивіді система генералізованих узагальнених спонукань, що сформувалися в процесі розвитку особистості на основі ситуативних спонукань і мотивів, що визначаються збігом зовнішніх обставин.

Ковальов: характер є суспільно-історичним явищем.

Отже, характер – це структуроване ціле, що складається з окремих компонентів у постійному взаємозв’язку і утворює органічне ціле. Кожен компонент має особливу якісну характеристику в залежності від особливостей характеру в цілому.

За Б. Г. Ананьєвим, компоненти характеру:

1) життєва спрямованість (потреби, інтереси, ідеали);

2) моральні звички (прив’язаність, смаки);

3) комунікативні властивості (ставлення до інших);

4) самооцінка (ставлення до себе);

5) вольові та інтелектуальні властивості;

6) емоційно-динамічні прояви характеру, що утворилися з темпераменту.

За О. В. Лібіним, структура характеру:

1. Я-концепція: образ Я (уявлення про себе та інших) та самооцінка (самоставлення та самопрезентація).

2. Я-симптомокомплекс рис: диспозиції (саморегуляція, фон настрою, схильності).

3. Я-система орієнтацій: вектор поведінки (на себе: мотиви самореалізації; на предмет: мотиви досягнення успіху; на інших: мотиви взаємодії).

 

Поняття про Я-концепцію

Я-концепція – сукупність всіх уявлень людини про те, яка вона у своїх проявах, можливих і дійсних, істотних і другорядних. Я-концепція властива кожні людині і формується у процесі розвитку самосвідомості загальним організованим патерном аутоперцепції, включає Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє, Я-завтрашнє. Я-концепція будується на основі самосприйняття, самоставлення, що яскраво переживається, постійно зіставляється із сприйняттям себе іншими людьми, їх емоційним ставленням. У створенні Я-концепції активну участь беруть самоспостереження, самооцінювання та інші рефлексивні особистісні процеси.

Це достатньо стійкий і складний у дорослому віці гештальт, який на ранніх етапах вирізняється мінливістю, залежністю від зовнішніх умов і життєвих обставин, зміни ціннісних орієнтацій, ступеня самоприйняття. Я-концепція у значній мірі не усвідомлюється, і лише в ситуації життєвої кризи глибше себе усвідомлює.

У У. Джемса «Я» є центральним утворенням характеру. Він виділяв дві його базові складові: зміст життєвого досвіду (Я як об’єкт) і процес усвідомлення людиною цього досвіду (Я – яке знає (усвідомлює)). У структурі Я-концепції об’єднуються дві тенденції: «Я яким бачать мене інші» і «Я яким бачу себе сам».

К. Роджерс: Я-концепція – уявлення про власні характеристики і здібності індивіда, про можливості його взаємодії з іншими людьми і навколишнім світом; уявлення про цілі та ідеї, що мають позитивну або негативну спрямованість.

Формування Я-концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на формування образу тіла (фізичне Я), когнітивного й емоційного розвитку (психічне Я), а також формування навичок соціальної взаємодії, що виникають в результаті програвання суб’єктом ряду соціальних ролей (соціальне Я).

 

Поняття про самооцінку

Самооцінка – оцінка особистістю себе, своїх фізичних, інтелектуальних, емоційно-вольових, комунікативних, етичних якостей, життєвих можливостей, ставлення до себе оточуючих і свого місця серед них. Це – прояв суб’єктивної активності особистості, складова частина Я-концепції, образу Я, який не треба ні уявляти, ні згадувати, оскільки він суб’єктивно існує як даність, внутрішньо властива особистісна структура, що керує ставленням особистості до себе і навколишнього світу. Це одна з провідних характеристик самосвідомості.

Самооцінку можна розглядати як інтегратор всіх трьохосновних компонентів Я-образу: фізичного, психологічного і соціального.

В онтогенезі самооцінка спочатку формується на основі оцінок дитини близьким оточенням, а з періоду включення у самосвідомість механізму рефлексії самооцінка все більше уточнюється і удосконалюється в процесі самоаналізу з врахуванням власного досвіду успішності у діяльності, ставлення до значущого оточення. З часом самооцінка стає більш диференційованою.

Самооцінка характеризується рівнем, ступенем адекватності, стійкістю.

 

 

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 413-447.

2. Асмолов А.Г. Психология личности: Учебник. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – С. 257-306.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 194-217.

4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 228-257.

Додаткова література

5. Леонгард К. Акцентуированные личности. Пер. с нем. – К.: Вища школа. Головное изд-во, 1981. – 392 с.

6. Ломов Б.Ф. Методологические проблемы личности. – М.: Издательство «Наука», 1984. – 448 с.

7. Ломов Б.Ф. О системном подходе в психологии // Вопросы психологии. – 1975. – № 2. – С. 31-45.

8. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – С. 142-147.

9. Мейли Р. Факторный анализ личности / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.Б. Гиппенрейтер, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 84-100.

 

Функціональна особистість

Проблема функціональної особистості – це проблема постійності-змінюваності особистості. Проблема постійності-змінюваності розглядається в термінах впливу раннього досвіду або в термінах потенційної можливості змін у фіксований період часу. Аналіз цієї проблеми передбачає використання даних особистісних вимірювань, які існують у кількох формах. L -дані (життєві записи) включає відомості про особливості сім’ї, освіти, професії, шлюбу; О-дані (спостереження) – рейтинги або описи особистості, зроблені батьками або іншими спостерігачами; S-дані (самоспостереження) – результат самоопису, включаючи відповіді на особистісні опитувальники та інтерв’ю; Т-дані (тест, вимірювання) – результат виконання експериментальних тестів, поведінкових завдань, об’єктивних лабораторних вимірювань.

Найбільш стійкими у часі виявилися О- та S-дані, що корелюють між собою і є предикаторами реальних життєвих показників (L-дані). Т-дані показують меншу стабільність.

Стабільність особистісних властивостей у часі з важливою диференційно-психологічною парадигмою «спадковість – набуте». Особистісні зміни, що корелюють з генотиповими диспозиціями, є більш привабливим об’єктом дослідження, ніж культурно-сформовані установки («правдивість – нечесність») або стереотипи («маскулінність – фемінність»).

 

Диференціальна психологія

Курс лекцій

Галузь знань: 0301 Соціально-політичні науки

Напрям підготовки: 6.030102 ПСИХОЛОГІЯ

6.030103 ПРАКТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

ІІ курс

РОЗРОБНИК:

Мазяр О.В., старший викладач кафедри соціальної та практичної психології

Житомир – 2013

Лекція 1.  ДИФЕРЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА ВИВЧЕННЯ ЛЮДИНИ

Мета: ознайомлення студентів з завданнями, основними конструктами диференціальної психології та формування уявлення про формальний підхід до вивчення індивідуальності.

Професійна спрямованість: уміння вирізняти ендофактори та екзофактори індивідуальних відмінностей.

План:

1. Предмет та завдання диференціальної психології.

2. Дослідження індивідуальних відмінностей в ранніх психологічних теоріях.

3. Передумови виникнення диференціальної психології: експериментальна психологія і біологія.

4. Основні диференціально-психологічні конструкти.

5. Диференційно-психологічна парадигма у вивченні людини.

6. Принципи формального підходу до індивідуальності.

7. Компоненти структури індивідуальності.

8. Елементи індивідуальності та їх інтеграція в цілісну структуру.

9. Ендофактори та екзофактори у детермінації міжіндивідуальної варіативності.

 

Основні поняття

диференціальна психологія, індивідуально-психологічні відмінності, спільне, відмінне, спадкове, набуте, детермінізм, індетермінізм, загальне, одиничне, ідентифікація, індивідуалізація, свідоме, позасвідоме, зовнішнє, внутрішнє, організм, індивід, особистість, індивідуальність, типологічні відмінності, групові відмінності

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 5-74.

2. Егорова М.С. Психология индивидуальных различий. – М.: Планета детей, 1997. – С. 11-33.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 13-25, 40-64.

4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. –31-69.

Додаткова література

5. Государев Н.А. Дифференциальная психология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – М.: «Ось-89». – С. 8-31.

6. Ломов Б. Ф. Методологические проблемы личности. – М.: Издательство «Наука», 1984. – 448 с.

7. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – 6-32.

8. Теплов Б.М. Конспекты и комментарии к книге А. Анастази «Дифференциальная психология» // Теплов Б.М. Избранные труды: В 2-х т. Т. II. – М.: Педагогика, 1985. – С. 247-279.

Періодичні видання

9. Ломов Б.Ф. О системном подходе в психологии // Вопросы психологии. – 1975. – № 2. – С. 31-45.