Ідейні витоки молодіжного руху 60-90-их рр. ХХ ст. в країнах Західної Європи

Розкриття суті молодіжного руху другої половини 60-х рр. ХХ ст. в країнах Заходу, змісту гасел та завдань, які висувались його активістами, потребує розгляду ідейних витоків та ідеологічних засад молодіжного протесту 60-х рр. Однак перед тим, як безпосередньо перейти до подібного аналізу, насамперед необхідно розглянути власне дефініцію «ідеологія» та з'ясувати особливості того явища, яке розуміється як «ідеологія молодіжного руху».

Потрібно зауважити, що вперше поняття «ідеологія» (вчення, наука про ідеї) було запроваджено в науковий обіг французьким мислителем Д. де Тресі, який тлумачив його як науку про людське мислення та суспільні ідеї, пояснену у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі та політики [21, 114]. З часом це поняття набуло значної трансформації. Так, академічна радянська наука тлумачила його крізь призму класового підходу – як «систему ідейних уявлень, понять, виражених у різних формах суспільної свідомості», яка є «однією з форм класової боротьби» [4, 62], «теоретичну свідомість класу, яка являє собою систему… поглядів та ідей, що узагальнюють його програмні, стратегічні завдання, цілі та ідеали…має чітку партійну спрямованість.» [3, 70]. Таке розуміння ідеології надто звужувало її, оскільки визнавало існування у капіталістичній формації лише двох, які відповідали історичному типу суспільства: буржуазної і пролетарської. Лібералізм, консерватизм, фашизм, соціал-демократія реформістського типу та інші доктрини (або ідеології у більш широкому розумінні цього слова) розглядались як атрибути, конкретні прояви буржуазної ідеології, тоді як пролетарська могла бути тільки комуністичною, марксистсько-ленінською за змістом. Існування третьої, «позакласової» або «надкласової» ідеології, за традицією, початок якій поклав ще В.І. Ленін, заперечувалось [60, 211].

Природно, що домінуюче у радянському суспільствознавстві розуміння ідеології було, з одного боку, досить застарілим, фактично на рівні політичної філософії кінця ХІХ – початку ХХ ст., а, з іншого, перебувало під надмірним впливом офіційної марксистсько-ленінської доктрини.

У сучасній українській політології єдине визначення поняття «ідеологія» відсутнє. Серед поширених у навчальній літературі можна навести, наприклад, визначення, яке, з одного боку, обмежує ідеологію «системою концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя», а з іншого, поширює її на «інтереси, світогляд та ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики» [23, 349], або інше, досить загальне і розпливчасте, за яким ідеологія – це «впорядкована гармонійна система поглядів, які відбивають ставлення до суспільної дійсності, спрямованої на закріплення, розвиток чи зміну конкретних суспільних відносин у державі» [21, 160]. Найбільш оптимальним з наявних на сьогоднішній день загальних визначень, на думку автора, є наступне, яке наводиться вітчизняними соціологами та політологами В. Пічею та Н. Хомою, за яким ідеологія – це «систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи» [21, 114].

При всій різноманітності дефініцій, в них є одна спільна риса – розуміння ідеології як системи, певної узагальненої, систематизованої сукупності поглядів.

Спробуємо розглянути з тієї точки зору ту сукупність уявлень та світоглядних орієнтирів учасників молодіжного руху другої половини 60-х рр. у країнах Заходу, до якої прийнято застосовувати термін «ідеологія».

Одразу необхідно зауважити, що питання ідеології молодіжного руху 60-х рр. XX ст. у країнах Західної Європи є досить складним для дослідження. З одного боку, вона була надзвичайно строкатою та суперечливою і являла собою конгломерат різноманітних і нерідко протилежних ідей, поглядів та теорій. Наприклад, коли у Франції, після подій «Червоного травня» 1968 р. – вищого піднесення молодіжного руху 60-х в Західній Європі – по свіжих слідах почали з'ясовувати, які ж саме автори були найбільш шанованими в студентів-бунтарів, то вийшов наступний перелік (у порядку зменшення популярності): Сартр, Маркс, Троцький, Альтюссер, Ленін, Камю, Фромм, Мао Цзедун, Бакунін, Че Гевара [51, 76].

З іншого боку, класифікація руху на певні напрямки за тими чи іншими ознаками є умовною, внаслідок відсутності чіткої межі між його напрямками та розмитості ідеологічної основи кожного окремого напрямку.

Так, за ставленням молодіжних організацій 60-х до політичної діяльності та своєї участі в ній, їх прийнято поділяти на політичні та неполітичні. Однак чимало молодіжних активістів з «політичного» крила руху з недовірою або навіть зневагою дивились на традиційні політичні процедури, тоді як зовсім аполітичні організації (як, наприклад, хіппі) час від часу включалися у громадське життя. Поділ же «політичного» крила на реформістів, радикалів та екстремістів теж є досить умовним, оскільки одні і ті ж самі молодіжні структури (а окремі особи тим більше), у різний час могли або змінювати ідеологічну спрямованість, або одночасно використовувати елементи всіх названих течій та напрямків.

Подібну суперечливість ідеології молодіжного протесту можна пояснити низкою обставин.

По-перше, істотними рисами молодіжного руху даної історичної епохи були неорганізованість, аморфність та стихійність, що відмічалося більшістю дослідників, в тому числі американським соціологом та теоретиком «нових лівих» Г. Маркузе [31, 25]. Налагодженню координації дій заважали не лише взаємна конкуренція молодіжних структур та їх лідерів, але й свідома орієнтація молодіжних радикалів на стихійність руху.

По-друге, серед молоді 60-х рр. було поширене скептичне і навіть презирливе ставлення до самого поняття ідеології, як «хвороби мозку» (за висловом лідера угрупування хіппі Дж. Рубіна) [33, 113]. Звідси походили два популярні на той час у молодіжному середовищі твердження:

1). функціонально і змістовно всі ідеології себе вичерпали, оскільки сучасність вимагає не міркувань, а реальних дій;

2). всі ідеології є «доктринерськими» та демагогічними [75, 54]. На таку особливість свідомості покоління 60-х рр. звертав увагу американський дослідник К. Кеністон [26, 121], вона виразно простежується у спробах теоретичних напрацювань багатьох студентських лідерів, зокрема, Р. Дучке [53, 73]. Можна припустити, що приблизно з того періоду в соціальних та політичних науках країн Заходу поширилась вірно підмічена російським філософом О. Зинов'євим тенденція до заміни слова «ідеологія» виразами «суспільна свідомість», «світогляд», «соціалізація», «індоктринізація» та ін., тоді як термін «ідеологія» почав вживатись переважно у негативному значенні [69, 272].

Строкатість та еклектичність не просто ускладнює дослідження ідеології молодіжного руху 60-х рр., але й час від часу ставить під питання взагалі допустимість використання у даному випадку терміну «ідеологія». Можна припустити, що скоріше мова йде про особливості життєвого стилю, світовідчуття (або ширше – світогляду), притаманні учасникам молодіжного руху другої половини 60-х. Американський дослідник К. Кеністон схильний був вважати це явище «генераційною свідомістю», особливостями якої вважав відчуття психологічного відокремлення від попередніх поколінь, їх життєвих ситуацій та ідеологій [26, 121]. За словами італійського дослідника Д. Статери, ідеологія студентського протесту являла собою «щось мінливе, магмоподібне, глибоко несистематичне… вона надавала перевагу емоційному аспекту колективної поведінки…» [25, 150]. Можливо слід погодитись із американськими дослідниками П. Джекобсом та С. Ландау, що назвали той еклектичний набір ідей, положень, гасел, якими керувалися молоді радикали, «негативною ідеологією» [24, 76]. Подібну думку підтримували радянські дослідники, успадкували її й українські вітчизняні науковці [12, 454].

При всій еклектичності ідеології протесту в другій половині 60-х рр. ХХ ст. в країнах Заходу здається правомірним визначити характер ідейних поглядів та орієнтирів його учасників як «радикальний». На думку українського дослідника В.Попкова, радикал за самою своєю суттю «запрограмований» на корінні суспільні зміни, будучи, на відміну від ліберала, консерватора чи реформіста, орієнтованим на дії за межами системи [25, 196-197]. Таким чином, особливістю радикала є його схильність до корінного, рішучого вирішення певних питань, не зупиняючись перед можливістю виходу за політичні, соціально-економічні та правові межі існуючого суспільного ладу. Разом з тим, відмінність між правим і лівим радикалізмом полягає в тому, що перший надихає себе непримиренними з реальною дійсністю ретроутопіями, тоді як лівий радикал живе у світі футуроутопій, надихаючи себе образами «чудового світлого майбутнього» [125, 197].

Визначення лівого радикалізму В. Попкова повністю можна застосувати до аналізу молодіжної ідеології другої половини 60-х рр. Яскраво виражене неприйняття навколишньої суспільної дійсності в усіх її проявах, намагання зруйнувати «старий світ», пошуки нових моделей світобудови, усвідомлених не раціонально, а десь на рівні підсвідомості дозволяють охарактеризувати конгломерат ідейних уявлень та масову свідомість учасників молодіжного протесту саме як ліворадикальні. Водночас не можна заперечити той факт, що на індивідуальному рівні серед учасників молодіжного руху 60-х рр. були, природно, й прихильники більш поміркованих поглядів – лібералізму та консерватизму тощо.

При аналізі ідеології молодіжного руху другої половини 60-х, потрібно враховувати також роль певних історичних національних традицій та особливостей суспільно-політичного розвитку різних країн Заходу, вплив яких суттєво позначився на різниці між ідейними положеннями та практичною діяльністю молодих радикалів в Західній Європі, а також визначив специфічність ліворадикальної теорії та практики молодіжного протесту. Насамперед, необхідно зауважити наступне:

1). У державах Західної Європи, особливо з романським населенням, традиційно нараховувалось чимало прибічників, у тому числі серед молоді, «звичних» лівих, марксистських партій – комуністів, соціалістів та соціалдемократів, проти яких так виступали «нові ліві». Наприклад, у французьких студентів склалося шанобливе і навіть романтичне ставлення до робітників, що знайшло відбиток у концепції студентського синдикалізму, поширеної у французьких вищих навчальних закладах в першій половині 60-х рр. Автор цієї концепції, один з лідерів французьких студентських радикалів, М.Кравець, виходячи з уявлення про студентство як особливий підрозділ робітничого класу, виступив за співпрацю з робітничим рухом для підтримки останнім специфічних студентських вимог [55, 57-58].

2). У США, де вплив «старих лівих» був невисоким, молодіжний рух на початку 60-х рр. розгортався під впливом ідей американського лібералізму, і лише поступово відбулася його радикалізація. До того ж, бунтарська молодь несла там на собі істотний відбиток традицій Американської революції кінця ХУШ ст. та аболіціоністського руху. Це втілювалось у виразній надкласовості ідеології молодіжного руху США та яскравому патерналізмі студентів стосовно до інших прошарків суспільства. Навіть відчутний вплив анархізму на молодь Сполучених Штатів, за влучною думкою радянської дослідниці М. Новінської, мав специфічний американський відтінок, оскільки проявлявся не стільки у терористичних актах (хоча були й такі), скільки у традиціях демократичного самоврядування – демократії «загальної участі», тактиці «сіт-ін» (студентський сидячий страйк), гаслі «влада студентам!» та ін. [15, 104-106].

3). Жорстокість у діях, презирливе ставлення до широких верств населення та інші чинники світогляду найбільш радикальної частини активістів молодіжного протесту давали підстави ряду дослідників (американським науковцям І. Горовіцу та П. Бергеру, італійському досліднику Д. Статері, радянській вченій К. Мяло) говорити про т. зв. «лівий фашизм» як атрибут ідеології та масової психології учасників протесту. Вони виділяли низку рис, які споріднювали ідеології фашистів і «нових лівих» До них варто віднести впевненість радикалів у тому, що вони втілюють містичну спільну волю при одночасному презирстві до будь-яких процедур, покликаних встановити, чого власне народ хоче для себе [29, 115-118]; екзальтований культ дії – не як засобу, а як самоцілі; [25, 105]; так званий «діонісійський дух» (запроваджене Ф. Ніцше поняття пристрасного, хаотичного, ірраціонального начала), культ морально не визначених понять «життя» й «суспільство», майже біологічна ненависть до буржуазії та буржуазної культури тощо [11, 113]. Варто згадати ще один аспект, який більшість дослідників обминали, з огляду на його делікатність: свідки молодіжних виступів у вузах ФРН в 60-х рр. крім елітизму та яскраво вираженої демагогічності студентських ораторів, відмічають їхній антисемітизм, ледь замаскований під антисіонізм [16, 72].

Загалом, визнаючи строкатість та еклектичність ідейної основи молодіжного руху другої половини 60-х рр. у країнах Заходу, цілком можливо виділити і проаналізувати хоча б найзагальніші ідеї та теорії, що вплинули на характер даного руху. При цьому серед джерел таких ідей особливо варто назвати ліворадикальні напрямки та доктрини, поширені у країнах Західної Європи та США в другій половині ХХ ст., вплив американських бітників, теорії «сексуальної» та «психоделічної» революцій, ідеологію «нових лівих» тощо.

Одним з суттєвих джерел формування ідеології молодіжного руху були ліворадикальні доктрини, поширені на той час у країнах Заходу. Серед них можна виділити так звані «традиційні»: анархізм (поширений у європейському революційному русі ще з ХІХ – початку ХХ ст.), троцькізм (альтернативна офіційній радянській комуністичній доктрині ультраліва концепція, розроблена Л. Троцьким у 30-х рр. ХХ ст.) та маоїзм (принципово новий, китаїзований варіант марксизму, який став популярним у країнах Західної Європи і США одночасно з розгортанням «культурної революції» в Китаї у другій половині 60-х рр. ХХ ст.).

Молодим людям імпонували запропоновані ними радикальні, а іноді й екстремістські методи боротьби, гостра критика одночасно як капіталістичного устрою, так і соціалізму на теренах СРСР та інших країн соцтабору, а також те, що певні ідейні положення цих політичних течій перегукувалися зі світоглядними принципами, поширеними у молодіжному середовищі.

Враховуючи вагомість здійсненого названими доктринами впливу як на теоретичні пошуки «нових лівих», так і на формування психології та свідомості багатьох активістів молодіжного руху другої половини 60-х рр., необхідно окреслити головні моменти, які стали невід'ємними атрибутами ліворадикальної думки другої половини ХХ ст.

Однак найбільший вплив на розгортання молодіжного руху в другій половині 60-х рр. в країнах Заходу справили не стільки власне теоретичні новації Мао Цзедуна, скільки сама практика «культурної революції», яка сприймалась «новими лівими» та студентськими радикалами як народна антибюрократична революція, основною рушійною силою якої виступила саме молодь. Той факт, що насправді, як зазначалося вище, даний рух був лише засобом для Голови КНР позбутися будь-якої опозиції в середині країни і партії, нічого не змінював: ліворадикальна свідомість Західної Європи і США бачила у «культурній революції» те, чого там не було: стихійність та прояви самоорганізації народних мас. На думку американського дослідника Н. Кантора, «Mao у середині шістдесятих звернувся до студентів, закликавши їх очистити революцію. Революція мала бути започаткована селянами, і очищена й зміцнена студентами» [16, 318]. По суті ж, на думку російський історика А. Писарєва, за використанням Мао Цзедуном у «культурній революції» студентів та учнів середніх шкіл, стояв точний розрахунок скористатися життєвою недосвідченістю й нетерплячістю молоді, незадоволеної перетворенням КПК на замкнену установу, головною метою якої стало зберегти владу і привілеї; не можна виключати і деяких романтичних мотивів, пов’язаних з надією на те, що молодь, не обтяжена посадами і прагматичними міркуваннями, зможе стати силою, здатною здійснити революційно-утопічні задуми [72, 677].

Вплив анархізму, троцькізму та маоїзму, зокрема, наведених вище їх головних положень, на формування ідеології молодіжного протесту другої половини 60-х рр. ХХ ст. важко переоцінити. Теоретики «нових лівих» використовували їх концепції для вироблення оптимальної революційної теорії, здатної знищити капіталістичний світ, студентські активісти та лідери вбачали в особистостях засновників цих напрямків героїв, життєвий приклад яких варто наслідувати. У цілому ж не буде великим перебільшенням стверджувати, що саме ці доктрини й стали значною мірою тією ідейно-теоретичною основою, на якій розвивались усі ліворадикальні рухи та ідеології другої половини ХХ ст.

Постійний «пошук себе», занурення у власний світ, масове зацікавлення проблемами свідомості, притаманні молодіжним активістам 60-х рр., не могло не викликати з їхнього боку інтерес до спадщини 3. Фрейда, яку активно пристосовували для своїх цілей ідеологи «нових лівих».

Зокрема, як зазначала радянська дослідниця К. Мяло, в цей час набуло поширення таке явище, як «фрейдомарксизм», коли ідеї К. Маркса про відчуження в умовах капіталізму людини від її власної сутності та про необхідність революції для повернення людині самої себе поєднувались з уявленням 3. Фрейда про природу справжньої людської культури [109, 138-139].

У цьому контексті неабиякий вплив мала концепція «сексуальної революції» німецького психолога, послідовника З. Фрейда, В. Райха про ототожнення соціального звільнення з сексуальним («сексуальна революція – це частина революції політичної») [19, 141-142].

В. Райх відштовхувався від ідеї засновника психоаналізу про те, що придушення сексуальних потягів та бажань людини веде до виникнення в неї різноманітних неврозів, однак поширював цей висновок на суспільство в цілому.

Таким чином, суспільство, де природна сексуальність придушується, є авторитарним, і сексуальне пригнічення є первинним стосовно соціального. В. Райх стверджував: «Буржуазна сім’я, завдяки статевому пригніченню, яке вона здійснює… стає найважливішою ідеологічною фабрикою капіталу» [37, 219]. Звідси робився висновок про сексуальне звільнення як невід'ємний елемент соціальної революції. У передмові до другого видання (1936 р.) своєї праці «Сексуальна революція», автор зазначав: «Капіталістична класова мораль виступає проти сексуальності, породжуючи тим самим протиріччя і нещастя. Революційний рух знімає ці протиріччя, виступаючи спочатку з ідеологічних позицій за задоволення статевих потреб, а потім закріплюючи цю свою позицію за допомогою законодавства і перебудови сексуального життя» [21, 63]. Райх піддавав критиці російських більшовиків, які, на його думку, замінивши «стару мораль» так званою «новою», намагаються приховати за нею той факт, що сексуальне придушення особистості державою лишилося і після Жовтневої революції. На думку В. Райха, «як держава не тільки змінює свою форму, але і цілком «відмирає» (Ленін), так і мораль не лише повинна змінюватися. Відмирає і вона»[21, 69].

Пізніше він пішов ще далі у своїй абсолютизації ролі сексуальних аспектів життєдіяльності людини та суспільства. Так, у передмові до третього видання названої праці Райх взагалі заперечив наявність класових протиріч як вагомих чинників революційного руху у сучасному йому суспільстві. Він, зокрема, відмітив, що «європейський рух за свободу… базувався на омані. Суть його полягала в тім, що авторитарне мислення ототожнювалося зі способом життя «буржуазії», а мислення, орієнтоване на свободу, – зі способом життя «пролетаріату». Через цю корінну помилку європейський рух за свободу і зазнав поразки... «Класові бої» ведуться не між пролетарями і буржуа», натомість єдиним раціональним поясненням протиріч у середині суспільства автор вважав «придушення любовного життя дітей і юнацтва як найважливіший механізм формування слухняних підданих і людей, що перебувають у стані економічного рабства» [21, 74].

Погляди Райха дозволяли багатьом учасникам молодіжного руху 60-х зробити висновок про необхідність ліквідації інститутів шлюбу і сім’ї в процесі сексуальної революції. Не останньою мірою впливом його концепції пояснюється поширення у теоріях «нових лівих» ідейного обґрунтування, а в практиці учасників молодіжного протесту 60-х практичного втілення різноманітних сексуальних експериментів та спроб виробити альтернативний сімейному спосіб співіснування статевих партнерів.

Взагалі, на думку радянського дослідника Є.Балагушкіна, всі соціологічні концепції сексуальної революції, розроблені послідовниками В.Райха, торкаються трьох основних питань: критики інституту шлюбу та сім’ї, обґрунтування переваг групового шлюбу і комуни як альтернатив моногамної родини та наголошення на необхідності антиавторитарного виховання підростаючого покоління [37, 216].

Між іншим, ідея «сексуальної революції» виявилася одним з надзвичайно стійких елементів ідеології не лише молодіжного, але й пов’язаного з ним феміністичного рухів другої половини 60-х рр. ХХ ст. У ліворадикальному молодіжному і жіночому русі західних країн значного поширення набула концепція американської феміністки Кейт Міллет. Остання зробила спробу встановити зв'язок між категоріями «стать» і «влада», наголошуючи на первинності сексуальної революції щодо соціальної. Вважаючи, що психофізичні особливості статей цілковито обумовлені системою цінностей так званого «патріархату», тобто наявного суспільства, Міллет вважала, що метою сексуальної революції є скасування статевої диференціації як основи не лише жіночого нерівноправ'я, а й усіх видів пригнічення у суспільстві в цілому [37, 208-209].

Наступним основним і дуже стійким елементом масової свідомості учасників молодіжного протесту 60-х стала ідея «психоделічної революції». Авторство її належало американському психологу Тімоті Лірі. Останній розумів наркотики (психоделіки) як форму опору індивіда тиску зовнішнього світу, з одного боку, та як засіб усунення внутрішніх обмежень у самосвідомості людини, з другого. Концепція Лірі співпала з початком масового застосування наркотичних речовин американською молоддю, ставши його виправданням.

На відміну від бітників, з якими автор теорії «психоделічної революції» підтримував тісний зв'язок, і які не намагались надати своїм екзотичним смакам чіткої системи, Т. Лірі зробив спробу підвести під них наукоподібне обґрунтування.

Теорія Лірі лягла в основу напіврелігійне вчення на основі еклектичного поєднання ідей східних релігій (зокрема, буддизму) з окремими положеннями сучасної йому психології та медицини.

У 1960 році, знаходячись у відпустці в Мексиці, Лірі, за порадою одного з місцевих колег, покуштував отруйних грибів. Вживання галюциногенів практикувались мексиканськими індіанцями, однак досить рідко, винятково заради містично-релігійних, ритуальних цілей цілей, що, виключало зловживання та звикання організму. Натомість, у Лірі це породило ілюзію, що процедура вживання наркотичних речовин нешкідлива і може слугувати ідеальним засобом для «розширення горизонтів свідомості» [44, 83]. Як він сам згодом описував отримані відчуття, «я раптом відчув, що краса і жах, минуле і майбутнє, бог і диявол перебувають за межами моєї свідомості, але усередині мене. За чверть години я більше довідався про роботу людського розуму, ніж за п'ятнадцять років професійної практики» [44, 34].

У своїх пошуках Лірі вирішив використати найсильніший з усіх існуючих на той час наркотиків – ЛСД, випадково синтезований на рубежі 30 – 40-х рр. як лікувальний засіб від мігрені, тим більше, що він тоді вільно продавався у аптеках США [59, 63]. Деякий час він здійснював свої досліди у т. зв. «Гарвардській програмі наукових досліджень психоделічних речовин», після закриття якої урядом США, Лірі фактично перейшов на нелегальних стан, неодноразово арештовувався, одного разу навіть втік з в’язниці.

В основі теорії «психоделічної революції» Тімоті Лірі лежало соліпсистське припущення про те, що наш світ – не більш ніж соціальна фікція, тоді як реальність відкривається виключно в процесі прийому психоделіків. Власне термін «психоделічний», придуманий автором концепції, можна перевести як «той, що розширює свідомість» [59, 53]. Сам Лірі у своїй книзі «Психоделічний досвід», що вийшла у 1962 р., визначав практику, набуту в процесі прийому «психоделіків» як «подорож у нові сфери свідомості… Результат, розширення свідомості, може бути досягнутий різними шляхами. …найбільш простий і розповсюджений шлях вживання психоделічних препаратів…» [14, 52].

Лірі мріяв, що «через двадцять років усі суспільні інститути будуть перетворені відповідно до прозрінь, почерпнутих з досвіду розширення свідомості» [81, 63]. Лише психоделічний досвід здатний одночасно надати переконливості релігійним догмам і збагатити науку новими способами дослідження. Глобальна помилка західних філософії і психології, згідно Лірі, полягає в тому, що вони зосередили свою увагу на описі зовнішніх феноменів, ігноруючи невичерпне джерело знань, сховане всередині кожної людини. На Сході століттями існували методи дослідження свідомості і керування ними. І ось нарешті, з допомогою психоделіків, аналогічні методи стали доступні і Заходу [81, 43].

Ідеї Лірі досить швидко стали популярними серед молоді, набувши релігійного забарвлення. Цьому сприяли і висловлювання самого «вчителя», як його почали називати: «ЛСД – це Христос, що прийшов в Америку в епоху Каліюга. Америка – найбільш матеріалістична країна, і вона хотіла приходу Аватара у формі матерії... Тому вони мають ЛСД. Якби вони не мали таких речей, як би вони змогли довідатися?..» [7, 257]. Сам же Лірі уявляв себе свого роду пророком, першовідкривачем цього нового приходу Бога на Землю, і закликав усіх розділити з ним його досвід: «Я навчився фокусувати увагу на ключових філософських проблемах… Я зрозумів, що в моєму тілі записана вся історія людства. Я можу пережити й експериментально досліджувати кожен аспект еволюції. Я можу стати Буддою, Ейнштейном або Галілеєм. Я повинен стати Мойсеєм і розробити власний етичний код. Я повинен стати єпископом Берклі і знайти своє рішення проблеми матерії і свідомості. Не покладатися на законсервоване, статичне, мертве і безглузде знання, передане в спадщину від творців символів у попередніх поколіннях, а проживати всі можливості, що здатне подарувати людське, долюдське і навіть сублюдське життя» [15, 43].

Перша спроба заснування общини на засадах вчення Лірі, відноситься ще до 1964 р., коли відомий американський письменник, автор роману «Політ над гніздом зозулі», Кен Кізі організував у Сан-Франциско комуну «Веселі пустуни», яка свої психоделічні «експерименти» вважала способом відвернути Апокаліпсис [80, 29]. Як правомірно зазначає згаданий вище дослідник А. Керві, приблизно з 1966 р. термін «психоделія» вперше почали вживати щодо молодіжної культури. Поступово він закріпився в молодіжному лексиконі, тоді як такі субкультурні атрибути, як дизайн плакатів і пластинок, дивний одяг і музика стали визнаватись атрибутами «психоделічного» стилю [80, 37].

Є всі підстави стверджувати, що дана теорія Тімоті Лірі, не в меншій ступені, ніж літературні експресії та спосіб поведінки бітників, започаткувала поширену серед молоді 60-х рр. ХХ ст. хибну практику використовувати наркотичні речовини задля пошуку відповідей на ті запитання, на які вони, в силу різних причин, не могли знайти відповіді у повсякденному житті. У цілому ж теорії «сексуальної» та «психоделічної» революцій зайняли своє досить вагоме місце у «ідейному багажі» «нових лівих» та учасників молодіжного руху другої половини 60-х рр., впливаючи як на характер їх протесту, так і на спосіб життя в цілому.

Говорячи про ідейні витоки молодіжного бруху 60-х, потрібно підкреслити, що одними з найвагоміших з них були ідеї так званих «нових лівих». При їх характеристиці автор даного дослідження вважає за доцільне розрізняти два значення терміну «нові ліві»:

1). Невелика група інтелектуалів, що стали відомі в країнах Заходу своїми теоретичними розробками, які, в силу гострої критики тодішнього капіталістичного (а, нерідко, одночасно й соціалістичного) суспільства, отримали чимало послідовників, у тому числі, серед учасників молодіжного руху 60-х рр. ХХ ст. Це «нові ліві» у вузькому розумінні цього слова. На думку радянського дослідника Ю. Давидова, вони персоніфікувалися з різними особистостями: у США – з Ч.Р. Міллсом, Г. Маркузе, Е. Фроммом; у ФРН – з М. Хоркхаймером, Т. Адорно, Ю. Хабермасом; у Франції – з А. Лефевром, Л. Гольдманом та Ж.-П. Сартром тощо [62, 6-7].

2). Широкий рух їх ідейних послідовників, який надалі фактично об'єднався із рухом молодіжного протесту. В обох своїх значеннях «нові ліві» характеризувалися надзвичайною ідейною та соціальною строкатістю.

Потрібно відзначити, що для радянської історіографії здебільшого була притаманна нищівна критика «нових лівих» та їх ідеології, як такої, що носить непослідовний, а, по-суті, дрібнобуржуазний, антипролетарський та антикомуністичний характер, покликана маскувати захопленням лівацькою тактикою свою хибність та відволікати послідовників від реальної боротьби за соціалізм та ін. Однією з найбільш вульгарних оцінок «нових лівих» можна вважати характеристику, надану їм радянським істориком А. Єрмолаєвим як «дрібнобуржуазної форми протесту проти всевладдя монополій», що «відображає настрої тих прошарків буржуазного суспільства, яких тисне п’ята капіталу і які бачать порятунок у поверненні до старих домонополістичних форм суспільного устрою» [65, 156]. Зрозуміло, що з позицій сьогодення дана оцінка навіть не варто серйозних коментарів.

Неодноразово згадуваний К. Менерт свого часу дав «новим лівим» наступну, досить вичерпну, характеристику: «сукупність ліворадикальних рухів і груп в індустріальних державах Заходу (включаючи Японію), які прагнуть змінити світ політично під більш або менш соціалістичними гаслами і водночас змінити стиль життя, відмежувавшись при цьому від «старих лівих», за якими стояла Москва. Ступінь радикальності, з якою переслідувалась дана мета, варіювалась залежно від місця і часу. Більшість груп починали як помірковані, згодом радикалізовувались, і, нарешті, розпадалися» [14, 46].

Намагався окреслити соціально-політичні орієнтири «нових лівих» і один з головних їхніх теоретиків Герберт Маркузе. Впадає в око те, що він намагався не досить коректно об'єднати у своєму визначенні різноманітні напрямки протесту, фактично перетворивши термін «нові ліві» на синонім учасників всіх радикальних рухів у США в 50-70-х рр. ХХ ст. На думку Маркузе, «нові ліві» були неомарксистами, перебували під сильним впливом маоїзму та революційних рухів «третього світу», дотримувалися неанархістських тенденцій, відчували глибоку недовіру до старих марксистських партій та їхніх ідеологій; вони включали до свого складу інтелектуалів, учасників руху за громадянські права, радикальні елементи молоді, навіть тих, хто на перший погляд взагалі не займається політикою (наприклад, хіппі); в авангарді цього руху перебували поети, письменники, інтелектуали [125, 204].

Рух «нових лівих» виник ще у середині 50-х рр., коли у Франції утворилась досить строката за складом організація «Нове ліве об'єднання», куди увійшли «ліві соціалісти, комуністи-демократи, троцькісти, прогресисти, колишні учасники руху Опору та християнські соціалісти» [41, 7]. Пізніше подібні організації з'явилися в інших країнах. Так, у Лондоні «нові ліві» в 50-х роках гуртувалися навколо журналу «Нью лефт рев'ю» і спочатку об'єднували вузьку групу опозиційно налаштованих інтелектуалів; у США зародження «нової лівої» датується рубежем 50-60-х років і пов'язано з діяльністю теоретичного журналу «Стадиз он зе лефт». Сам термін «нові ліві» набув поширення у США після опублікування «Листа до нових лівих» Чарльза Райта Миллса. Це були нечисельні й невпливові групи та гуртки інтелектуалів з числа інтелігенції, які відрізнялись крайнім розмаїттям ідейних переконань і сходились лише на недовірі до традиційних політичних сил та ідеологій і на прагненні віднайти «третій шлях» суспільного розвитку, альтернативний і соціалізму, і капіталізму [75, 53].

Розквіт «нового лівого» руху розпочався в 60-ті роки ХХ ст., коли, з одного боку, їхнім строкатим ідеям було надано більш-менш стрункого, логічного вигляду, а, з другого, «нові ліві» теорії знайшли своїх прибічників серед студентів. Так, на кінець 1968 р. серед молоді США, за деякими даними, число осіб, які ототожнювали себе з «новими лівими», досягло 750 тис. чоловік [65, 155]. Гостра критика «новими лівими» соціально-політичних інститутів, культури і зовнішньої політики тодішнього західного суспільства, акцентування ними проблем особистості і громадянських свобод підживлювалась тими ж соціальними і ідейнопсихологічними джерелами, що і молодіжний протест 60-х років. Заперечення «новими лівими» капіталістичної цивілізації в цілому, визнання виняткової ролі молоді в боротьбі за соціальний прогрес, імпонувало свідомості радикально налаштованого студентства, змушуючи його бачити в ідеях «нових лівих» основу для своєї громадсько-політичної діяльності [75, 93]. Розвиток масового молодіжного протесту різко змінив їх суспільну роль, надавши їм широку соціальну базу, та перетворивши їх ідеологів та теоретиків з ізольованого угруповання інтелектуалів на впливових у молодіжному середовищі діячів.

Що ж являла собою ідеологія «нових лівих»? Радянський дослідник Є. Баталов виділяв ряд філософсько-соціологічних та політичних положень, що тією чи іншою мірою були спільними для більшості ідеологів «нових лівих». Це критика сучасного їм індустріального суспільства; заперечення пролетаріату як революційної сили; негативне ставлення до традиційних марксистських партій («старих лівих») та робітничих організацій; орієнтація на стихійність та спонтанність, яка базується на підсвідомості; відмова від демократичних інститутів суспільства; орієнтація на насильство та відмова від класового підходу до аналізу суспільства та суспільних явищ [40, 39]. Водночас видається правильним погодитись з думкою сучасного українського дослідника О. Семків про доцільність умовного поділу теоретичної спадщини «нових лівих» на дві частини: «теорію революції» та погляди на сутність і основні риси майбутнього суспільства. При цьому найбільш виписаною і розробленою в концепціях «нових лівих» є перша частина: саме ідея політичного насилля, руйнування, заперечення існуючого суспільства є квінтесенцією більшості творів, тоді як у їхньому баченні майбутнього ладу прослідковується радше негативний підхід – вказується, чого бути не повинно, але замовчуються такі принципові проблеми, як економічна структура, управління економічним і соціальним життям, суспільні інститути й організації, їх місце і роль у майбутньому суспільстві [122, 454].

Водночас, говорячи про «нових лівих», потрібно усвідомлювати, що вони, при всіх спільних рисах, які схильні виділяти в їх творчості дослідники, ніколи не являли собою єдиної організаційної структури, згуртованої навколо певної доктрини. Цей термін у кожному конкретному застосуванні міг виконувати низку функцій: бути самоназвою різноманітних радикальних угрупувань та окремих осіб, що служила їм способом самоідентифікації, слугувати пропагандистським кліше, засобом епатажу чи просто бути віянням моди. Буде правомірним погодитись з думкою одного з лідерів студентського руху 60-х у США, Т. Хейденом, який дав наступний портрет «новим лівим» у широкому сенсі даного терміну: «Це спільнота бунтівників, у яких спільні радикальні цінності, схожий зовнішній вигляд і які шукають самостійну опору влади. Їхня мета полягає у перетворенні суспільства під керівництвом найбільш маргінальних і найбільш «неосвічених»…» [153, 73].Тому доречно зупинитись окремо на концепціях найбільш вагомих теоретиків «нових лівих», які спр