Піднесення молодіжного руху в 60-х рр. ХХ ст. в країнах Західної Європи



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Піднесення молодіжного руху в 60-х рр. ХХ ст. в країнах Західної Європи



Проблема причин активізації молодіжного радикалізму, що мав місце в країнах Західної Європи та США в другій половині 60-х рр. ХХ ст., яка привертала прискіпливу увагу сучасників, і не лише дослідників, але й політиків, митців, просто пересічних громадян того часу, і нині становить неабиякий інтерес.

Сьогодні нас, як і наприкінці 60-х, цікавить питання, що ж саме викликало такий небувалий доти спалах активності молоді, зокрема студентства, які поставили собі за мету докорінно змінити все – від головних засад західної цивілізації та культури до внутрішнього світу кожного окремого індивіда. Відповідь, на нашу думку, доцільно шукати у сукупності процесів та явищ, що відбувалися в країнах Західної Європи та США після Другої світової війни.

Молодіжний рух другої половини 60-х рр., з одного боку, спричинив гостру політичну кризу в багатьох західних державах, а, з іншого, став результатом і проявом глибокої кризи основних соціальних (світоглядних, культурних, освітньо-виховних тощо) цінностей суспільства. Його лідери та активісти прагнули змінити суспільство з усіма складовими – інститутами влади, традиціями, освітою та культурними надбаннями тощо, змінити від головних засад західної цивілізації та культури до внутрішнього світу кожного окремого індивіда. Натомість вони пропонували суспільству в якості альтернативи новий тип молодої людини з особливими молодіжною ідеологією та світоглядом, специфічними і притаманними лише їй стилем життя, поведінкою, зовнішнім виглядом тощо.

Проблема причин активізації молодіжного радикалізму, що мав місце в країнах Західної Європи та США в другій половині 60-х рр. ХХ ст., яка приверталаприскіпливу увагу сучасників, і не лише дослідників, але й політиків, митців, просто пересічних громадян того часу, і нині становить неабиякий інтерес.

Сьогодні нас, як і наприкінці 60-х, цікавить питання, що ж саме викликало такий небувалий доти спалах активності молоді, зокрема студентства, які поставили собі за мету докорінно змінити все – від головних засад західної цивілізації та культури до внутрішнього світу кожного окремого індивіда. Відповідь, на нашу думку, доцільно шукати у сукупності процесів та явищ, що відбувалися в країнах Західної Європи.

Говорячи про зародження та розвиток молодіжних радикальних субкультур 60-х рр., дослідники зазначав, що у післявоєнній Америці принаймні три чинники відіграли найважливішу роль у формуванні поглядів юного покоління: економічне зростання, демографічний вибух (період «бебі-бума» 1946-1964 рр.) і широка експансія системи освіти в сукупності з новими підходами в галузі педагогіки та дидактики [72, 141]. Прискіпливий аналіз передумов та причин розгортання молодіжного руху другої половини 60-х рр. ХХ ст. дозволяє погодитись з таким твердженням, поширивши його на країни світу в цілому.

При дослідженні спалаху молодіжного радикалізму в другій половині 60-х рр. особливу увагу варто відвести двом суттєвим рисам, що значною мірою зумовили специфічність даного руху, його неподібність до інших (наприклад, робітничого чи селянського). По-перше, його найвище піднесення відбулося не в період економічної кризи, а, навпаки, під час найсприятливішої за попередні 20 років економічної кон’юнктури і підвищення життєвого рівня населення. Зокрема, у Франції протягом 60-х рр. реальні прибутки населення зростали в середньому на 5% за рік; за 10 років вдвічі збільшилося число власників автомобілів, подвоїлась кількість пральних машин у приватних домах тощо [9, 18]. Це ж саме стосується і Західної Німеччини та інших країн [13, 11].

Друга характерна риса полягала в тому, що основу молодіжного руху 60-х рр. складала переважно молодь з цілком забезпечених, навіть багатих буржуазних прошарків. Алогічні властивості молодіжного руху другої половини 60-х зумовив комплекс раціональних чинників.

По-перше, свідомість та соціальна психологія молодого покоління 60-х значною мірою сформувалися під впливом бурхливого розвитку західної цивілізації, зокрема, вдосконалення техніки та засобів комунікації. За словами К. Менерта, мільйони людей могли дозволити собі подорожі під час відпусток, які раніше були недоступні навіть для добре фінансово забезпечених людей. Новому поколінню молоді, особливо студентам, нічого не вартувало знайти собі додаткову роботу закордоном, якщо під час відпустки їм не вистачало грошей на мандри [15, 11].

До того ж, суттєво зменшився час, необхідний для подолання дистанцій. Якщо до 1950-х рр. для того, щоб перетнути океан на кораблі, потрібно було як мінімум 4-5 днів, то тепер це стало можливим зробити за 1 день на літаку. Значними досягненнями могла похвалитись автомобільна індустрія: порівняно з 3,6 млн. автомашин, що були у приватному користуванні у передвоєнній Європі та 2,76 млн. у перші післявоєнні роки, з середини 50-х рр. їхня кількість почала зростати настільки швидко, що станом на 1970 рік склала 10478 тис. автомобілів [32, 477]. Швидкий прогрес у розвитку техніки після другої світової війни, особливо транспорту, в поєднанні зі створенням об’єднаної Європейської тарифної системи та скасуванням паспортного контролю на кордонах країн Західної Європи, привели до того, що географічні відстані втратили своє колишнє значення. Захоплення кіномистецтвом, телебаченням та подорожами сприяло розширенню кругозору населення країн Європи, привертало увагу до глобальних проблем людства [33, 477].

Всі ці зрушення у житті пересічної людини та західного суспільства в цілому являли собою перші ознаки процесів глобалізації світу, які найвиразніше проявилися пізніше.

По-друге, поступово відбувалося пом’якшення політичного клімату у європейських країнах. У 40-50-х рр., що пройшли під прапором боротьби спочатку з фашизмом, а потім з комунізмом, ліберальна інтелігенція призупинила критику недоліків західного суспільства, зайнявши не властиву їй позицію захисту status quo. Однак із втратою офіційною антикомуністичною доктриною її ідеологічної сили, ця критика відновилась, більше того – на сцену вийшло нове покоління молодої, скептично налаштованої інтелігенції [29, 187].

На думку дослідника, такі зміни у суспільній свідомості були пов’язані з втратою «комуністичним блоком» своєї монолітності, особливо у Східній Європі, а також з усвідомленням широкими прошарками західної інтелігенції соціально-політичних проблем, що виникали перед «третім світом» [209, 9]. Подібної точки зору дотримувався і К. Менерт, який стверджував, що міжнародна політика розрядки, з одного боку, й конфлікт між СРСР та КНР, з другого, дещо послабили страх перед комуністичним табором і створили передумови для більш критичного ставлення до того, що відбувається вдома [24, 378].

По-третє, економічне піднесення на Заході привело до поширення у свідомості населення настроїв накопичення й споживання; із розвитком науки й технологій на перший план серед явищ суспільного та духовного життя вийшли надраціоналізм, прагматизм та утилітаризм. На державному рівні все було підпорядковано інтересам економічного піднесення, на індивідуальному – досягненню особистої кар'єри та підвищенню матеріального добробуту. Під впливом цих явищ сформувалась свідомість покоління 40-х – так званого «мовчазного покоління», названого так за те, що воно повністю сприйняло офіційні цінності, сформовані «масовою культурою», яка програмувала населення, в тому числі і молодь, на безкінечну гонитву за престижем з усіма його символами. За влучною характеристикою польського дослідника К. Зєльке, «мовчазні» являли собою «покоління бойскаутів і бюрократів» [68, 8].

Все це не могло не сприяти подальшому занепаду духовних та культурних цінностей. І першою на подібні явища відреагувала саме молодь. Потрібно відмітити, що всі дослідники молодіжного руху 50-60-х рр. (і західні, і радянські) одностайні в оцінці глибини світоглядної кризи, що вразила молоде населення західного суспільства, і саме цій кризі відводять одне з визначальних місць серед причин розгортання молодіжного протесту у майбутньому. Так, західнонімецький філософ М. Мюллер підкреслював, що в основі протесту була 2втрата сенсу», коли в умовах безперебійного функціонування виробництва і споживання раптом виникло питання: «Який все це має сенс?» [63, 274-275]. На цьому ж наголошувала і американський соціолог М. Мід: «Раніше мислячі люди запитували себе: чому яприсвячу своє життя? Тепер вони запитують: чи можу я присвятити чому-небудь своє життя» [21, 11-12].

Таким чином, можна стверджувати, що молодіжний протест зростав на ґрунті кризи суспільних цінностей періоду формування постіндустріальної цивілізації. Так, американський дослідник Р. Флекс зазначав, що найважливішою рисою протесту інтелігенції 60-х років було неприйняття капіталістичної культури взагалі, попри обіцянки її матеріального розквіту [19, 252]. У подібному контексті, але більш яскраво й емоційно висловився з цього приводу радянський дослідник М. Хевеши: «Безумовним фактом було те, що вибух протесту проти існуючої системи в 60-ті роки – на початку 70-х пов'язаний був, насамперед, з молодіжним рухом, з маргінальними верствами і групами, що найбільшою мірою висловлювали психологічний протест проти відчуження, духовного поневолення, проти святенництва і лицемірства, які панували в суспільстві, проти всеохоплюючої калькуляції і раціоналізації, бюрократизації, коли не залишається місця спонтанності, іраціонально-міфічному» [65, 328-329]. Відома радянська дослідниця К. Мяло в якості ілюстрації краху ідеалів післявоєнного «суспільства добробуту», наводить один цікавий і дуже образний вислів, узятий з графіті часів «червоного травня» 1968 р.: «Неможливо закохатись у коефіцієнт промислового піднесення» [ 109, 135].

Що ж зумовило такі дивні і, нібито, алогічні властивості молодіжного руху другої половини 60-х? На це існують цілком раціональні пояснення, які знову ж таки містяться в сутності процесів та явищ, що мали місце на той час у країнах Заходу.

По-перше, свідомість та соціальна психологія молодого покоління 60-х значною мірою сформувалися під впливом бурхливого розвитку західної цивілізації, зокрема, вдосконалення техніки та засобів комунікації. За словами К. Менерта, мільйони людей могли дозволити собі подорожі під час відпусток, які раніше були недоступні навіть для добре фінансово забезпечених людей. Новому поколінню молоді, особливо студентам, нічого не вартувало знайти собі додаткову роботу за кордоном, якщо під час відпустки їм не вистачало грошей на мандри [214, 11]. До того ж, суттєво зменшився час, необхідний для подолання дистанцій. Якщо до 1950х рр. для того, щоб перетнути океан на кораблі, потрібно було як мінімум 4-5 днів, то тепер це стало можливим зробити за 1 день на літаку. Значними досягненнями могла похвалитись автомобільна індустрія: порівняно з 3,6 млн. автомашин, що були у приватному користуванні у передвоєнній Європі та 2,76 млн. у перші післявоєнні роки, з середини 50-х рр. їхня кількість почала зростати настільки швидко, що станом на 1970 рік склала 10478 тис. автомобілів [194, 477]. Швидкий прогрес у розвитку техніки після другої світової війни, особливо транспорту, в поєднанні зі створенням об'єднаної Європейської тарифної системи та скасуванням паспортного контролю на кордонах країн Західної Європи, привели до того, що географічні відстані втратили своє колишнє значення. Захоплення кіномистецтвом, телебаченням та подорожами сприяло розширенню кругозору населення країн Заходу, привертало увагу до глобальних проблем людства [194, 477].

Всі ці зрушення у житті пересічної людини та західного суспільства в цілому являли собою перші ознаки процесів глобалізації світу, які найвиразніше проявилися пізніше.

По-друге, поступово відбувалося пом'якшення політичного клімату у західних країнах. У 40 – 50-х рр., що пройшли під прапором боротьби спочатку з фашизмом, а потім з комунізмом, ліберальна інтелігенція призупинила критику недоліків західного суспільства, зайнявши не властиву їй позицію захисту status quo. Однак із втратою офіційною антикомуністичною доктриною її ідеологічної сили, ця критика відновилась, більше того – на сцену вийшло нове покоління молодої, скептично налаштованої інтелігенції, яке, за висловом американського соціолога С. Ліпсета, «знає про Гітлера чи Сталіна … лише з чужих слів» і не вірить у реальність «комуністичної загрози» [20, 187]. На думку дослідника, такі зміни у суспільній свідомості були пов'язані з втратою «комуністичним блоком» своєї монолітності, особливо у Східній Європі, а також з усвідомленням широкими прошарками західної інтелігенції соціально-політичних проблем, що виникали перед «третім світом» [29, 9]. Подібної точки зору дотримувався і К. Менерт, який стверджував, що міжнародна політика розрядки, з одного боку, й конфлікт між СРСР та КНР, з другого, дещо послабили страх перед комуністичним табором і створили передумови для більш критичного ставлення до того, що відбувається вдома [21, 378].

По-третє, економічне піднесення на Заході привело до поширення у свідомості населення настроїв накопичення й споживання; із розвитком науки й технологій на перший план серед явищ суспільного та духовного життя вийшли надраціоналізм, прагматизм та утилітаризм. На державному рівні все було підпорядковано інтересам економічного піднесення, на індивідуальному – досягненню особистої кар'єри та підвищенню матеріального добробуту. Під впливом цих явищ сформувалась свідомість покоління 40-х – так званого «мовчазного покоління», названого так за те, що воно повністю сприйняло офіційні цінності, сформовані «масовою культурою», яка програмувала населення, в тому числі і молодь, на безкінечну гонитву за престижем з усіма його символами. За влучною характеристикою польського дослідника К. Зєльке, «мовчазні» являли собою «покоління бойскаутів і бюрократів» [68, 8].

Вже починаючи з другої половини 50-х рр. з'явилися перші симптоми кризи ідеології накопичення, коли з напівофіційної схеми «накопичення – споживання» випало власне накопичення; поширилась ідея споживання без накопичення, насолоди заради насолоди, задоволення як чи не єдиного сенсу життя. Австрійський дослідник К.Лоренц бачив у цій тенденції насамперед вплив атомної загрози, яка породила настрої «кінця світу» і, відповідно, прагнення негайного задоволення найпримітивніших бажань і неспроможність відчувати відповідальність за віддалене майбутнє [21, 159].

Все це не могло не сприяти подальшому занепаду духовних та культурних цінностей. І першою на подібні явища відреагувала саме молодь. Потрібно відмітити, що всі дослідники молодіжного руху 50-60-х рр. (і західні, і радянські) одностайні в оцінці глибини світоглядної кризи, що вразила молоде населення західного суспільства, і саме цій кризі відводять одне з визначальних місць серед причин розгортання молодіжного протесту у майбутньому. Так, західнонімецький філософ М. Мюллер підкреслював, що в основі протесту була «втрата сенсу», коли в умовах безперебійного функціонування виробництва і споживання раптом виникло питання: «Який все це має сенс?» [63, 274-275]. На цьому ж наголошувала і американський соціолог М. Мід: «Раніше мислячі люди запитували себе: чому я присвячу своє життя? Тепер вони запитують: чи можу я присвятити чому-небудь своє життя» [13, 11-12].

Таким чином, можна стверджувати, що молодіжний протест зростав на ґрунті кризи суспільних цінностей періоду формування постіндустріальної цивілізації. Так, американський дослідник Р. Флекс зазначав, що найважливішою рисою протесту інтелігенції 60-х років було неприйняття капіталістичної культури взагалі, попри обіцянки її матеріального розквіту [19, 252]. У подібному контексті, але більш яскраво й емоційно висловився з цього приводу радянський дослідник М. Хевеши: «Безумовним фактом було те, що вибух протесту проти існуючої системи в 60-ті роки – на початку 70-х… пов'язаний був, насамперед, з молодіжним рухом, з маргінальними верствами і групами, що найбільшою мірою висловлювали психологічний протест проти відчуження, духовного поневолення, проти святенництва і лицемірства, які панували в суспільстві, проти всеохоплюючої калькуляції і раціоналізації, бюрократизації, коли не залишається місця спонтанності, іраціонально-міфічному» [65, 328-329]. Відома радянська дослідниця К. Мяло в якості ілюстрації краху ідеалів післявоєнного «суспільства добробуту», наводить один цікавий і дуже образний вислів, узятий з графіті часів «червоного травня» 1968 р.: «Неможливо закохатись у коефіцієнт промислового піднесення» [10, 135].

Отож, всі наведені оцінки засвідчують той факт, що на тлі науково-технічної революції доби післявоєнного процвітання відбувався певний переворот у світогляді, і ширше – свідомості молодого покоління, і цей переворот за своїм впливом на подальший розвиток західного суспільства може бути співставлений хіба що зі світоглядною кризою часів після Першої світової війни.

Варто зазначити, що подібні зрушення спочатку відбувалися майже непомітно для суспільства. Саме цим і пояснюється розгубленість аналітиків та офіційних осіб перед натиском молодіжного бунту другої половини 60-х рр.

Покоління 40 – першої половини 50-х рр., що цікавилося лише кар'єрою і було байдужим до суспільних та інших проблем життя, поступилося місцем «розбитому» поколінню другої половини 50 – початку 60-х рр., яке будь за що намагалося віднайти загублений сенс власного існування. За влучним висловом сучасного українського науковця і публіциста О. Хоменка, «…молодь ділової, прагматичної Америки раптом перестала цікавитися грошима і способами їх примноження» [].

Вище було вказано, що одна з особливостей молодіжного руху полягала у домінуванні в ньому представників ліберально налаштованих заможних та багатих родин. Ці молоді люди виховувалися на традиційних інтелектуальних, естетичних, політичних та релігійних цінностях, прищеплених їм у родині, які не могли не увійти у протиріччя з бездуховністю та прагматизмом післявоєнного Заходу [15, 98-99]. Як правило, у таких родинах культивувалося неприйняття комерційного світу, відчуття власної несхожості на конформістську більшість, скептичне ставлення до способу життя «середнього классу», критика його моральних принципів – сексуальної нетерпимості, утилітаризму, кар’єризму, родинного деспотизму. Опинившись серед груп однолітків на вулиці та в школі, такі юнаки та юнки почали відчувати психологічний дискомфорт, викликаний розривом між цінностями, прищепленими родиною, та цінностями позасімейного оточення, наслідком чого стало народження так званої «контркультури», яка протистояла загальносуспільним традиціям і нормам [61, 103].

З іншого боку, цим молодим людям, як представникам соціальної еліти, не доводилося, на відміну від вихідців з нижчих прошарків суспільства, думати про здобуття «хліба насущного» – сучасний їм стандарт споживання був присутній в їхніх родинах з дитинства разом із високим рівнем життя і матеріального добробуту, а тому сприймався як щось цілком природне [116, 106]. Саме тому, як влучно відмічав німецький дослідник Б. Гуггенбергер, молодіжний рух другої половини 60-х рр. з самого початку був продуктом не нестачі, а достатку [196, 21].

Перемога над фашизмом, післявоєнний економічний розквіт, загальна віра в абсолютність цінностей демократії породили принципово нові теорії родинного виховання. У 50-х рр., тобто у час становлення майбутніх активістів та учасників молодіжного руху другої половини 60-х, в країнах Заходу, насамперед у США, величезної популярності та поширення набула система виховання дітей, розроблена американським психологом Б. Споком. Останній негативно ставився до покарань і заохочував вільну дискусію, обмін думками у взаємовідносинах між батьками і дітьми. Чимало західних дослідників саме впливом виховання за Б. Споком згодом пояснювали появу безвідповідального і позбавленого чітких життєвих цілей молодого покоління 60-х, яке виступило проти батьків, вчителів та всіх авторитетів [88, 61]. Загальну думку багатьох дослідників феномену «молодіжної революції» висловив американський соціолог С. Куперсміт: «Молодь, яка виросла в умовах добробуту і всілякого потурання, користується соціальною захищеністю суспільства, яке нею критикується, хоча вона ще не долучена до нього, і усвідомлює свої права та силу, хоча вона ще не прийняла на себе відповідальність та обмеження, пов'язані з цими правами» [189, 45].

Втім, навряд чи варто звинувачувати безпосередньо Б.Спока у таких наслідках його виховної теорії, тим більше, що і він власне застерігав своїх послідовників від різноманітних перегинів і перекручувань. Дозволимо собі процитувати: «Нерідко… батьки неправильно тлумачили ці теорії, наприклад вважаючи, що дітям не потрібно нічого, крім батьківської любові, що дітей не варто примушувати до покори, що не слід заважати проявам їхніх агресивних інстинктів щодо батьків чи інших людей… що коли діти погано поводяться, батьки повинні не сердитись або карати їх, а проявляти ще більшу любов… вихована за такими принципами дитина буде дедалі вимогливіша і вередливіша… Потрібно поєднувати твердість із дружелюбністю» [23, 241]. Водночас, безсумнівним є намагання Б. Спока зробити вільнішими стосунки між різними поколіннями у родині. Він, зокрема, стверджував, що «покарання повинно бути не головним елементом дисципліни, а лише додатковим енергійним нагадуванням, про те, що заборони батьків необхідно обов’язково виконувати… Злочинці-рецидивісти – зазвичай люди, які у дитинстві не знали любові близьких і навіть потерпали від поганого з ними поводження, внаслідок чого розвинулась їхня байдужість до себе та інших» [23, 246].

У цілому ж вплив теорії Б. Спока на систему дитячого та підліткового виховання у 50-ті рр. важко переоцінити. Визнають це і радянські дослідники, зокрема, М. Новінська, яка досить високо оцінювала новий стиль родинного виховання як стиль терпимості [16, 106]. Втім, ані названа дослідниця, ані інші радянські науковці, ніколи не надавали теоріям Спока такого абсолютизуючого значення в плані формування протестної свідомості, як їх західні колеги.

На тісному зв’язку між вихованням у родині та майбутнім проявом молодіжного радикалізму наголошував американський дослідник даного феномену Л. Джонс, який стверджував, що батьки дітей з покоління 1946-1964 рр. зробили з власних чад своєрідну релігію [16, 141]. І батьки, і діти свято вірили в те, що саме це покоління – найкраще в історії. Батьки – тому, що фінансували найновіші школи і коледжі, діти – тому, що їм постійно на цьому наголошували. У результаті в суспільстві сформувалося відчуття того, що це покоління володіє унікальним баченням кращого світу і більшими можливостями щодо його реалізації. Виникла ситуація так званої «революції очікувань», невдала спроба реалізації якої викликала кризу, відчуття в молоді того, що вона не може прилаштуватись до суспільства, або суспільство не здатне прилаштуватись до неї [16, 141].

На визначальній ролі сімейного виховання у формуванні характерів майбутніх активістів та учасників молодіжного руху 60-х рр. наголошував відомий ідеолог «нових лівих» Т. Розак [221], певну увагу йому приділяли і радянські дослідники [61, 17-18]. Нерідко дитинство майбутніх студентів-вихідців з заможних родин проходило в умовах відчутної свободи як від домашньої праці, так і від ряду традиційних моральних заборон, пов'язаних із протестантською етикою. Неабияку роль грало і прагнення батьків-нонконформістів обмежити вплив суспільства на формування свідомості своїх дітей. Наслідком було стійке небажання молодих людей, що виховувалися у подібних умовах, нести на собі частку відповідальності, що очікувала кожного з них у світі дорослих. Звідси – інфантилізм багатьох «молодих революціонерів», їх прагнення віддалити час свого вступу у доросле життя (яке, до того ж бачилось ними втіленням конформізму), або краще взагалі піддати світ дорослих «тотальному знищенню».

Однак не треба абсолютизувати саме цю модель внутрішньосімейних стосунків та її роль у формуванні протестної свідомості молоді. На практиці досить поширеною була її протилежність: серед майбутніх активістів молодіжного руху 60-х фігурувало чимало й таких, виховання яких характеризувалося не надмірною свободою, а навпаки – її майже повною відсутністю. Німецький психолог Б. Бухгольц наводив дані проведеного протягом квітня 1966 – грудня 1967 рр. психіатрами консультаційного центру Геттингенського університету дослідження причин студентських неврозів (передекзаменаційних та ін.). Більшість студентів, що звернулися по психіатричну допомогу, наголошували на надмірній суворості та авторитарності батька родини. Ось приклад їх найбільш характерних висловлювань: «У мене завжди було відчуття, що вдома всюди розставлені таблиці з наказами та заборонами», «він мене вдома ігнорував», «він ніколи не визнавав моїх заслуг і завжди контролював мене», «коли щось не вдається, він починає ставитись до тебе з презирством. Він вирішує в родині все один і не терпить, коли йому суперечать» [18, 30].

Зрозуміло, що в якості мотивів протесту таких молодих людей виступало прагнення якомога скоріше звільнитися від батьківського (а згодом і взагалі суспільного) нагляду, яке було тим сильнішим, чим відчутніший тиск справляли на них у дитинстві та юнацтві. Таким чином дві крайнощі (вседозволеність та тотальна заборона) у виховному процесі привели у кінцевому підсумку до однакових результатів.

У попередньому розділі автор згадував про явище, загальновідоме як «конфлікт поколінь» і зазначав, що подвійність і непослідовність молоді щодо свого місця у навколишньому світі носять природний характер. Про це досить переконливо говорив власне Б. Спок, характеризуючи закономірні психологічні зміни у свідомості підлітка: «Вимога свободи частково означає страх перед нею… Підліток боїться своєї свободи і водночас протестує проти батьківської опіки… Напруженість, що інколи виникає у стосунках між підлітками та їхніми батьками, частково пояснюється природним суперництвом… Він нібито намагається посунути батьків і скинути їх з вершини влади. Батьки підсвідомо це відчувають і, зрозуміло, не дуже задоволені» [23, 309-310].

Однак, що стосується покоління 60-х, то таке суперництво надто затягнулося. Одна з причин – прискорений фізіологічний розвиток молодої людини, за яким еволюція її психіки просто не встигала. Автор вважає за доцільне погодитись з французьким психіатром М. Кле, за твердженням якого випереджаючий статевий розвиток може викликати деякі тимчасові труднощі у підлітків, які, маючи доросле тіло, але дитячу свідомість, не здатні відповідати певним соціальним очікуванням [83, 71]. М. Кле також стверджував, що протягом всього ХХ ст. спостерігався феномен акселерації – прискореного фізичного розвитку підлітка на так званій пубертарній стадії (11-15,5 років). Він наводив дві наявні гіпотези щодо пояснення цього явища. Перша – завдяки розвитку індустрії та транспортних засобів відбувалося збільшення кількості змішаних шлюбів (тобто між партнерами з різних регіонів) і, відповідно, збагачення генетичного фонду. Друга виходить з факту покращення умов життя, харчування, гігієни та медичної допомоги [83, 69].

Варто вказати, що чинники, на яких побудовані обидві гіпотези, особливо були притаманні для доби післявоєнного економічного піднесення, на чому вже наголошувалося вище. Під впливом більш швидкого темпу життя, насамперед міського, у післявоєнні роки відбулося безсумнівне прискорення в біологічному становленні молодої особистості. Більш рання сексуальна зрілість стала однією з передумов початку так званої «сексуальної революції». Остання включала ранній початок статевого життя, емансипацію жінок, масове застосування протизаплідних препаратів та інше [13, 12].

Досить цікаво трактував суперечності психофізичного розвитку молоді 60-х рр. відомий радянський дослідник проблем молодіжної контркультури Ю. Давидов.

Він зазначав, що у понятті «молодь» перехрещуються дві протилежні тенденції – біологічна і соціокультурна, причому одна з них говорить про певну «інфантилізацію» молоді, а друга – про її одночасне «подорослішання». Тобто, з одного боку відбувається розширення хронологічних меж самого поняття молоді (до 30 років і більше) у зв’язку з тим, що остання не може визначитись із своїм місцем у соціокультурній системі, а з іншого, вже у підлітковому віці (з 10-12 років) молоді люди починають копіювати спосіб життя дорослих, насамперед фізіологічний його аспект [60, 270-271]. При цьому дослідник цілком правомірно відмічав, що чим раніше підліток долучається до відповідних атрибутів дорослого стилю поведінки, тим на довший термін затягується остаточна соціалізація такої молодої людини у майбутньому.

Другу причину затягування суперництва поколінь у 60-х рр. слушно наводили американські дослідники С. Куперсміт, М. Ріган та З. Дік, автори праці «Міф про конфлікт поколінь». Вони стверджували: якщо молодь відмовляється приймати ціннісні орієнтири та стиль життя батьків, то в цьому насамперед винне суспільство.

Переоцінка цінностей молодих людей починається вже у родині, коли батьки говорять одне, а роблять інше, твердять про мораль, вимагаючи беззастережного дотримання її норм дітьми, тоді як самі ж їх порушують; власне тому діти неусвідомлено починають чинити опір ціннісним орієнтирам дорослих. Стаючи дорослішими, діти об’єднуються у свої групи, все далі відходячи від батьків; такі групи допомагають їм захищатися від стресів, викликаних тиском з боку старшого покоління, що прагне примусити молодих людей прийняти таку модель реальності, яку воно створило для дітей, але яка не відповідає дійсності [18, 14]. Яскраво виражене небажання молоді 60-х рр. повторювати життєвий шлях своїх батьків, наслідувати їхній стиль життя, відмічалася багатьма сучасниками молодіжного протесту. Французький філософ Ж.-П. Сартр наголошував з цього приводу: «Ці молоді люди не бажають майбутнього своїх батьків…; майбутнього, яке довело, що ми є хирлявими, вичерпаними, втомленими і ослабленими людьми, жертвами замкненої системи» [57, 51]. Подібні слова вклав у вуста героїні свого роману «За склом» французький письменник Р. Мерль: «Я живу в умовах постійному страху, що буду схожа на власних батьків» [19, 84]. Варто відзначити, що найбільш гостро ця проблема постала у західнонімецьких родинах, де більшість представників старшого покоління, прямо чи опосередковано пов’язаних з нацистським режимом, замовчувала його злочини перед власними дітьми, не бажала розповідати їм правду про те, чим сама займалась під час війни [66, 43].

Таким чином, згадуваний вище та загалом закономірний для всіх епох «конфлікт поколінь», «конфлікт батьків і дітей» у другій половині 60-х рр. надзвичайно загострився і набув хворобливого вигляду. Цей конфлікт настільки впадав в око західним дослідникам та різноманітним ідеологам лівого радикалізму, що багато хто з них проголошував «зіткнення поколінь» у 60-х рр. ледве не єдиною причиною революційних перетворень у суспільстві. Так, Т. Розак стверджував, що віковий процес взаємного відштовхування поколінь перетворюється на основний важіль соціальних змін [21, 1]. На універсальності ідеї «конфлікту поколінь», яка не лише пояснює причини молодіжного протесту, але й суспільні перетворення сучасності в цілому, наголошував також західнонімецький дослідник Г. Цем.

Останній зазначав, що «ми вступили в глобальну еру молоді, що простирається над усіма суспільними системами й континентами, еру, в якій стариків всюди, більшою або меншою мірою, беруть за горло» [29, 109]. Подібну думку висловлював і згаданий вже К. Лоренц, який вважав, що, попри різноманітність гасел та «зовнішніх» мотивів «молодих бунтівників», насправді вони виступають проти всіх без виключення людей певного віку, незалежно від їх політичного кредо [21, 113].

З іншого боку, більшість радянських та низка зарубіжних дослідників взагалі заперечували наявність у 50 – 60-х рр. серйозних розходжень між поглядами представників різних поколінь на морально-етичні цінності суспільства. Гострій критиці теорію «конфлікту поколінь» піддавали деякі студентські радикали. Так, один з лідерів американських студентів Т. Хейден вважав, що термін «розрив між поколіннями» вигаданий для того, щоб приховати продовження у нових умовах класової боротьби [49, 20].

Коментуючи всі наведені вище вислови, варто відмітити, що попри очевидне перебільшення ролі «конфлікту поколінь» в активізації молодіжного радикалізму в країнах Заходу в другій половині 60-х, не варто заперечувати її повністю. Не стільки власне «конфлікт», скільки його роздмухування справило певний вплив на ще не остаточно сформовану свідомість «молодих революціонерів», внаслідок чого в багатьох з них сформувався комплекс недовіри до представників старшого віку своєрідний «молодіжний расизм». Так, лідер американського молодіжного екстремістського угрупування «хіппі» Дж. Рубін неодноразово заявляв: «Не довіряйте нікому, хто старший сорока!» [33, 106]. Інший лідер «молодих бунтівників» пішов ще далі, закликавши: «Не можна довіряти тим, кому за тридцять!» [64, 35]. Безперечно, всі вони одразу «забували» про свої гасла, тільки-но самі досягали віку, приреченого ними на недовіру.

Сучасний вітчизняний дослідник В. Глєбов,намагаючись з'ясувати причини активізації молодіжного руху в другій половині 60-х рр., у числі досить вагомих абсолютно правомірно вважає вплив міжнародного фактору. Він посилається на одного з колишніх лідерів американського молодіжного руху Т. Хейдена, який серед міжнародних чинників, що сприяли піднесенню молодіжного протесту називає «апокаліпсис» у В'єтнамі, травневі барикади 1968 р. у Франції, введення радянських військ до Чехословаччини, культурну революція в Китаї, розстріл студентської демонстрації в передолімпійському Мехіко-сіті, постріли неофашистів у ФРН [48, 159].

Коментуючи це твердження, варто зазначити наступне: 1) Розглядаючи придушення чехословацької «Празької весни», автор вважає доцільним виділити у цій події два аспекти. З одного боку, введення військ Організації Варшавського договору до Чехословаччини з метою придушення демократичних процесів, безумовно, викликало хвилю обурення і протестів серед молоді Заходу. Водночас, вплив цієї події, яка відбулась десь за «залізною завісою», за межами західної цивілізації, не потрібно перебільшувати. З іншого боку, власне «Празька весна» сама розвивалась під неабияким впливом молодіжного протесту в західних країнах, наслідуючи на масовому рівні (особливо в середовищі чехословацької молоді), його дух свободи, критику істеблішменту та навіть популярні слогани і гасла. Тому, розглядати взаємозв’язок події 1968 року в Чехословаччині та молодіжний рух західної молоді потрібно обережно, дотримуючись при його аналізі причиннонаслідкового зв’язку. 2) Травневі виступи французької молоді 1968 р. в історіографії аксіоматично вважаються вищою точкою у піднесенні молодіжного руху 60-х.

Безумовно, вони мали великий резонанс, в тому числі серед американської молоді та студентства. Однак ставити його в перелік основних причин активізації молодіжного руху країн Заходу недоцільно, оскільки, по-перше, піднесення молодіжного руху в США розпочалось раніше, ніж у Європі, а, по-друге, через деякий час після паризьких травневих подій 1968 року в Західній Європі починається спад молодіжної активності.

Стосовно ж таких перелічених Т. Хейденом подій, як американо-в'єтнамський конфлікт, китайська «культурна революція», прояви неофашизму та ряд інших, то вони, безумовно, відіграли неабияку роль в активізації молодіжного протесту, а тому заслуговують на те, щоб бути розглянутими докладніше.

Одним з факторів радикалізації молодіжного руху 60-х рр. стала війна, організована США проти В'єтнаму, яка сильно похитнула віру молоді Заходу у демократичність суспільно-політичного ладу США та їх союзників по НАТО.

Молоддю був зроблений висновок щодо аморальності та імперіалістичності всієї західної цивілізації [199, 121], втіленням та еталоном якої виступали Сполучені Штати. Один зі студентських активістів, відповідаючи на запитання урядової комісії, яка вивчала причини заворушень у Колумбійському університеті, пояснив мотиви протесту наступним чином: «Нинішні студенти



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.254.246 (0.018 с.)