ТОП 10:

Єдність Євхаристії та Покаяння



Прихід Царства Божого є немислимий без переходу Божого люду через катарсіс, очищення від пристрастей, мук і смерті. Сам Христос мусів перемогти все це, щоб принести Царство. Тим більше цей сам шлях мусить пройти і люд Божий. Євангеліє від Луки (Лк. 22: 28-30) говорить, що лише ті, які перейшли через спокуси є гідними “їсти і пити за трапезою у Його Царстві”.

“Ви ті, що перебували зі мною у Моїх спокусах. І я завіщаю вам Царство, як мені завіщав Отець Мій, щоб їли і пили за столом у Моїм Царстві й сиділи на престолах, судячи дванадцять племен Ізраїля...”

Вхід до Царства проходить через “тісну браму” і “дорогу вузьку”, через терпіння. Це у перших віках християнства означало витримати переслідування. Лист до Євреїв виразно підкреслює цей елемент. У пізніших часах через період покаяння і посту який мусів випереджувати хрещення також підкреслювалось необхідність аскези. Цьому сприяла Чотиридесятниця з суворим постом і алітургічними днями, коли служилася Літургія лише в суботу і неділю. Хрещення спочатку було днем Пасхи. У літургійній практиці вже в Новому Завіті все що виявляється у Хрещенні є пов’язане з жертвою і мучеництвом (Мк. 10:39; Лк. 12:50) а також зі смертю (Рм. 6:4; Кол. 2:12). Власне так і сталося з Христом. У писаннях Ареопагіта, а також і св. Максим говорить про тих, “які приходять до очищення”. З літургійного погляду вони ідентифікуються з катехуменами, які готуються до “просвічення” – (тобто хрещення) і які через хрещення і Євхаристію входять у число “досконалих” або посвячених (Таїнства ініціації).

Розвиток Таїнства

В ранній період християнства таїнство покаяння відбувалося лише раз в житті, було загальним, носило терапевтичний характер і відзначалося регористичними покутами, які могли тривати бл. 20-30 років.

В 4 ст. під впливом монаших практик, традиції ірландських місіонерів та релігійно-державницьких відносин, які склалися в Візантійській Імперії після Медіоланського Едикту (313 р.), в церковній практиці починає популяризуватись індивідуальна сповідь.

В Середньовіччі розвинулась негативна практика «казуїстичного» підходу до Сповіді, коли за вчиненими гріхами забувалось про конкретну людську особу.

Сучасний підхід до Таїнства полягає у заглибленні в корінь гріха, який є наслідком складних процесів у свідомості та підсвідомості людини, які можуть очиститись та оздоровитись при дії Божої благодаті.

 

Таїнство Єлеопомазання

Хвороба - один з негативних наслідків впалого стану людини, викликане наслідками первородного гріха. Всупереч значним успіхам медицини, людський розум відчуває свою безпорадність перед лицем таємниць хвороби і смерті та таких невиліковних захворювань, як рак і СНІД. Хвороба кидає людині серйозний виклик і нагадує про її крихкість. Людська реакція на страждання може бути двоякою.

1. Егоїстичною. Коли людина сконцентрована лише на собі. Така позиція моде привести до відчаю або до спокуси відвернутися від Бога.

2. Агапічною, коли людина зі спокоєм та любов’ю ставиться до хвороби як до данності. Тоді хвороба «може також зробити людину зрілішою, допомогти їй розрізнити, що в житті головне. Дуже часто хвороба приводить до шукання Бога, до повернення до Нього»[44].

В світлі спокутування і одкровення, що явилося в Христі, стало можливим і фізичне зцілення; Христос пролив нове світло на хворобу і смерть, давши нове осмислення цих двох „ворогів” людства. Всі таїнства застосовують силу пасхальної таємниці Христа до людських страждань і смерті, особливо таїнство Єлеопомазання хворих, що подає силу страждань Христа хворій людині. У цьому таїнстві, як і у всьому християнському промислі (ейкономії-домобудівництві), розкривається зв’язок між фізичним і духовним зціленням.

А. Старий Завіт

1. У Старому Завіті хвороба часто розглядалася як наслідок гріха. Походження страждання і хвороби корениться в первородному гріху (Бут 3:16-19). Іноді хвороба розглядалася як покарання за гріх: «Хто грішить перед тим, що Створив його, нехай впаде в руки лікаря!» (Сир 38:15).

2. У іншому місці - в Книзі Йова - хвороба має таємниче походження. Джерелом бід є злий дух, і Бог хоч і не бажає їх, але попускає ради більшого блага, тобто прояви божественної перемоги над стражданням.

Зцілення приходить від Бога: «Син мій, в хворобі твоїй не будь недбалий, але молися до Господа, і Він зцілить тебе» (Сир 38:9). Слова Товії означають, що як хвороба, так і зцілення приходять від Бога: «Бо Ти покарав і помилував мене» (Тов 11:14).

Часто ставиться акцент на взаємозв’язку гріх-хвороба і покаяння-зцілення. Людина благає Бога про зцілення (Пс 6:1-3), а цей процес часто пов’язаний із наверненням, оскільки фізичне зцілення починається з прощення гріхів Богом (Пс 37:1-3). Ініціатива зцілення належить Богу, особливо коли походження хвороби загадкове: «Не трава і не пластир лікарювали їх, але Твоє, Господи, зцілююче слово» (Прем 16:12). У інших випадках чудесне одужання, таке як у Езекиї, супроводжувалося зовнішніми знаками, що дало підстави розглядати зцілення як таїнство (Пор. Іс 38). У пророчій старозавітній літературі сенс страждання як спокути є очевидним і має своє завершення у пришесті Месії, „виправдає багатьох і гріхи їх на Собі понесе” (Іс 53:11). Пророче бачення виражало надію на месіанську еру, коли гріх буде подоланий і хвороба переможена (Іс 57:18; 58:11).

Б. Новий Завіт

Сенс хвороби. У Новому Завіті хвороба також розглядається в тісному зв’язку з гріховним людським станом, проте християнське одкровення не ототожнює хворобу і покарання за гріх. Про сліпородженого Ісус ясно говорить: «Не згрішив ні він, ні батьки його, але [це] [того], щоб на ньому явилися діла Божі» (Ів 9:3).

Христос має владу зцілювати. Христос прийшов зцілити цілу людину – дух, душу й тіло. У своєму служінні Він дуже часто співчував хворим і зціляв їх. При зціленнях Христос часто використовував зовнішні знаки, щоб наочно показати, як його дії приносять хворому полегшення. У числі таких знаків - слина і покладання рук (Мк 7:32-36), грязиво і обмивання (Ів 9:6-7). Важливим чинником в зціленні хворих був фізичний контакт з Ісусом, бо «Від Нього виходила сила і зціляла всіх» (Лк 6:19). Таким чином, сенс покладання рук як особливого таємничого знаку походить із служіння Христа. Зцілення хвороби – це прояв Божої слави; це особливий момент богоявління (див. Ів 11:4).

Передача влади учням. Христос, божественний лікар, у свою чергу послав апостолів зціляти людей: Дванадцять «багато хворих мазали маслом і зціляли» (Мк 6:13, див. Мт 10:1, 8, Лк 9:2). Це можна розглядати як предпасхальне встановлення таїнства Єлеопомазання хворих.

Єлеопомазання хворих стало ще визначальнішим в церкві апостольського періоду, як описує св. Яків: «Чи хворий хто з вас, нехай прикличе пресвітерів Церкви, і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить болячого, і восставить Господь; і якщо він зробив гріхи, простяться йому» (Як 5:14-15).

Цей уривок указує на двояку присутність дійсних елементів таїнства, а саме - зовнішнього знаку (помазання єлеєм, молитви священика) та внутрішньої благодаті (молитва віри зцілить, болячого восставить Господь,гріхи простяться йому). Зовнішній знак супроводжується таїнственною дією благодаті, яка виявляється в порятунку і відновленні хворої людини. Він знаменує цілющий процес, що полягає не тільки в лікуванні тіла, але і, крім всього, в порятунку душі, і в її відновленні божественною благодаттю, і в зберіганні її від смутку і відчаю.

Висловлена ап. Яковом вставка «в ім'я Господнє», підкреслює те, що це таїнство встановлене Христом не безпосередньо, але за посередництвом апостолів, що відповідає заповіді і владі Ісуса Христа, з якими Він посилає апостолів в світ.

Багато східних церков особливо акцентують помазання єлеєм вмираючих, прообраз якого даний в Євангелії від Івана, в оповіданні про Марію, що помазала Христа єлеєм за шість днів до його страждань (Ів 12:3-8). Хоча цей епізод не означає явним чином смертельної загрози від хвороби, його можна розуміти в контексті хвороби гріха, яку Ісус зціляє власною смертю. У своїй історії церква не раз звертається до співвідношення між таїнством хворих і таїнством вмираючих («останнім помазанням»).

Історичний і богословський розвиток Єлеопомазання

У перші століття було не так багато написано відносно Єлеопомазання хворих. Одна з причин цього, можливо, та, що тоді як таїнство покаяння здійснювалося публічно, Єлеопомазання уділяли приватно. Тому цей обряд привертав менше уваги і вимагав менше пояснень, чим таїнства християнської ініціації та покаяння. Проте, очевидно, що Єлеопомазання хворих мало місце навіть в найраніші століття існування церкви.

Мале число згадок про єлеопомазання ще пояснює й те, що таїнством властиво вважалось саме освячення єлею, яке здійснював єпископ, а не помазання ним, яке могли здійснювати як пресвітери, так і миряни[45].

У Апостольському переданні (бл. 215 р.), що приписують Іполиту, обряд Єлеопомазання хворого єпископом знаходиться в кінці євхаристійної молитви[46]. Тертуліан на поч. III ст. повідомляє про те, що Север зцілив християнина Прокла «єлеєм»[47].

Послання, написане в 416 р. Папою Інокентієм I єпископу Губбіо*, вказує як розуміли та уділяли таїнство Єлеопомазання в ті часи. Папа підтвердив порядок здійснення таїнства, що включає обряд, згаданий св. ап. Яковом, і визначив, що єлей повинен бути освячений єпископом; проте здійснювати помазання єлеєм можуть і священики. Крім того, Інокентій говорив про Єлеопомазання, яке уділялось мирянами, але це слід розглядати швидше як требу (сакраменталію), ніж як таїнство, хоча у той час між таїнствами та сакраменталіями не було чіткого розрізнення.

Проте виглядає, що єлеопомазання хворих розуміли більше як таїнство, як обряд, який «має природу таїнства» ніж треба, оскільки його не могли уділяти тому, на кого було накладена єпітимію, і, отже, відлучено від євхаристії[48] чи оглашенним[49].

У тому ж V ст. на Сході св. Кирило Олександрійський у дусі Послання Якова наполягав на тому, щоб у разі хвороби «закликати пресвітерів»[50]. А Віктор Антіохійський так описує значення єлею в таїнстві елеопомазания: «Єлей - це і засіб проти втоми, і джерело світла і радості. А тому помазання єлеєм означає милосердя Боже, засіб проти недуги і просвічення для серця»[51].

У VI ст. св. Цезарій Арльській перестерігав віруючих під час хвороби покладатися на євхаристію і на єлеопомазання замість того, щоб спокушатися поганськими обрядами: «Наскільки правильніше і краще для спасіння було б поспішити в церкву, прийняти Тіло і Кров Христові й освяченим єлеєм помазати з вірою і себе, і тих, хто нам дорогий; бо, у згоді з тим, що говорить ап. Яків, вони не тільки одержать тілесне здоров’я, але й відпущення гріхів»[52]. Примітно, що Цезарій заохочує, щоб єлеопомазання уділялось не тільки тим, кому загрожує смертельна небезпека. У VIII ст. св. Беда Високоповажний написав перший коментар на Послання св. Якова, що дійшов до нас. Згідно св. Беди помазання єлеєм здійснюють пресвітери, але при тому і миряни могли користуватися єлеєм, який освятив єпископ. Він також вважає, що прощення гріхів дається виключно в таїнстві покаяння[53].

Аналізуючи християнські джерела перших VIII стт., можемо підсумувати, що перші століття єлей, освячений єпископом, застосовувався як пресвітерами так і мирянами для помазання хворих, і навіть самі хворі могли помазувати себе.

Не було чіткого розрізнення між помазанням єлеєм як святим таїнством та сакраменталією (тому ми й на даний час маємо багато треб, які використовують обряд помазання, зокрема освячення храму, дому, дзвона і т.ін.). Пройшов час, і різниця між застосуванням освяченого єлею як требою і як таїнством ставала все більш виразною.

Не було чіткого розрізнення між еклезіальним та світським використанням єлею. Адже в басейні середземномор’я, де доміную жаркий клімат, єлей часто використовувався як в гігієнічний так і медичний засіб.

В середні віки право на помазання єлеєм в таїнстві єлеопомазання хворих було збережено виключно за священиком або єпископом. У епоху Каролінгів ця дисципліна в Європі прийшла до повного занепаду, священики стали недбало відноситися до обов'язку здійснювати єлеопомазанння.

Нове розуміння та розвиток єлеопомазання принесли в Європу ірландські монахи, які пов’язували єлеопомазання з обрядом присмертного приготування чи останніми обрядами. Реформа Карла Великого, яка базувалась на поглядах ірландських монахів, наполягала на обов’язку священика забезпечувати останні церковні обряди, тобто покаяння, останнє помазання і віатик (причащання вмираючого). У 801 р. в Аахені* Карл Великий ухвалив, «щоб всі священики прихильно наділяли всіх, хто хворий, перед смертю віатиком, залученням до тіла Хрістового. Щоб, у згоді з рішеннями святих отців, якщо хто хворий, допускали його до дбайливого єлеопомазання у супроводі священичих молитв»[55].

Внаслідок виконання цього розпорядження таїнство хворих поступово стали розглядати як таїнство вмираючих.

Із текстів обряду момазання каролингского періоду ми дізнаємося, що після вступних молитов хворого помазували освяченим єлеєм, роблячи знак хреста на задній частині шиї, на горлі, між лопаток і на грудях. Також помазували особливо хворобливе місце, супроводжуючи все це молитвою, яка має триразове прикликання Святого Духу, Подавця як тілесного, так і духовного здоров’я. Крім того, таїнство часто відправлялося більш, ніж одним священиком. Остання рубрика в цьому обряді згадує також додаткове помазання п’яти органів чуття, поширене в середньовічній практиці[56].

В середні віки була розроблена ідея, що таїнство єлеопомазання не стільки дарує зцілення тіла, скільки, швидше, готує тіло і душу до слави блаженного бачення. Проте у богословів XII і XIII стт. можна розрізнити два напрямки. Перша школа розглядала єлеопомазання як таїнство хворих, хоча вона визнавала, що тілесне зцілення не є основним в ньому. Прихильником цієї думки був Гуго Сен-Вікторській (+ 1141 р.). Він стверджував:

«Це таїнство було встановлено з подвійною метою, а саме - ради відпущення гріхів і ради полегшення тілесної недуги. Але якщо раптом виявиться недоцільним, щоб хворий одержав тілесне одужання, то, приймаючи це помазання, він поза сумнівом набуває здоров’я і полегшення, необхідне його душі»[57].

Інша школа розглядала єлеопомазання хворих як таїнство передсмертне, як можна бачити з праць Вільяма Овернського, єпископа Парижа (+ 1248 р.), який торував шлях для великих учених-схоластів XIII ст.:

«Оскільки ті, хто покидає цей мир, повинні незабаром з’явитися перед Богом, не слід сумніватися в тому, що вони повинні бути освячені зняттям всякої провини, яка пристала до них під час перебування в цьому світі, подібно до того, як пил пристає до ніг пішохода, і усуненням тих незначних і буденних провин, які звично іменуються буденними гріхами; бо наречена ніколи не наближається до жениха, не зробивши заздалегідь обмивання і не вбравшись у святкову одіж»[58].

Пізніші схоласти св. Альберт Великий, св. Тома Аквінській, св. Бонавентура і Іван Дунс Скотт, всі були згодні в тому, що основна мета цього таїнства - приготування душі до вічної слави, і вказували, що єлеопомазання повинно уділятися, коли реципієнт близький до смерті; звідси появився термін «останнє помазання».

Бонавентура вбачав головну дію таїнства у відпущенні повсякденних гріхів:

«Але якщо ми говоримо про буденний гріх, лежачий на душі того, хто близький до смерті, то цей гріх може бути зцілений без небезпеки його повторення; а тому, якщо душа може понести з собою такі гріхи, які повинні бути очищені вогнем і які можуть утримувати її від слави, Боже милосердя призначило засіб, за допомогою якого вона може бути зцілена в сенсі зняття провини, а також і зняття покарання; і це - таїнство останнього помазания»[59].

 

Іван Дунс Скотт сформулювала пізніший схоластический погляд, згідно якого єлеопомазанння - таїнство вмираючих, і його краще викладати в той момент, коли людина більше не зможе згрішити[60].

З іншого боку, св. Альберт Великий і св. Тома Аквінській головну дію таїнства бачили в згладжуванні наслідків гріха. Вираз «наслідку гріха» (reliquiae peccati)означає ті наслідки, які обтяжують душі внаслідок первородного і вчиненого гріха, включаючи часове покарання, відповідне гріху. Св. Тома допускав, що таїнство єлеопомазання відпускає смертні й буденні гріхи за умови, що рецип’єнт не перешкоджає цьому. Проте він не був згоден з думкою, що це таїнство встановлено головним чином для зцілення буденних гріхів, які не можуть пробачити в цьому житті, і укладав, що «основна дія цього таїнства - відпущення гріха в сенсі усунення його слідів і, отже, навіть зняття провини за нього, якщо така є»[61].

Потім середньовічна думка розробила концепцію, згідно якої існує подібність між таїнствами ініціації (хрещення, миропомазання, євхаристія), які відкривають шлях до земної церкви, та трьома таїнства вмираючих (покаяння, єлеопомазання, євхаристія), які відкривають шлях до Церкви Небесної[62]. Таким чином, покаяння, єлеопомазання та євхаристія об’єднуються як три таїнства християнського завершення життя. Покаяння здійснюється для відпущення гріхів, єлеопомазання - для відпущення гріхів і згладжування їх наслідків, євхаристія - для мирного спілкування з Богом.

У 1439 р. Флорентійський собор підвів підсумок богословської рефлексії і ухвалив, що «останнє помазання» слід уділяти хворому, що «знаходиться в серйозній небезпеці для життя». Собор також роз’яснив, що рецип’єнту слід помазати «очі - із-за зору, вуха - із-за слуху, ніздрі - із-за нюху, рот - із-за смаку і мови, руки - із-за дотику, ноги - із-за ходьби, поясницю - як джерело насолод»[63].

Тридентський собор вчив, що таїнство хворих поступово увійшло до практики апостолів, що зціляли хворих, оскільки вони багато помазували єлеєм, так що ті видужували. Собор детально виклав, протистоячи помилкам реформаторів, доктрину про те, що таїнство єлеопомазання «істинно і у прямому розумінні» встановив Христос, а проголосив св. ап. Яків. Тридентський собор вказав також на те, що в цьому таїнстві згладжуються будь-які гріхи, які ще потрібно спокутувати, а також усуваються наслідки гріха. Тридентський собор також учив, що єлеопомазання «утішає і укріплює» хворого під час потреби, а згодом і відновлює фізичне здоров'я, коли це «корисно для порятунку душі». Трідент використовував не тільки термін «останнє помазання», але і колишній вираз «помазання хворих». Крім того, він учив, що це таїнство можна уділяти серйозно хворим, а не лише тим, хто знаходиться при смерти[64].

Сучасний етап. Подальший розвиток вчення церкви відносно єлеопомазання хворих мало місце в XX ст. У 1907 р. Святий Престол засудив деякі помилки модернізму, серед яких було заперечення того факту, що Яків мав намір проголосити Таїнство Христове. Модерністське розуміння припускало, що цей обряд - лише благочестивий звичай[65].

В 1921 р. Папа Бенедикт XV чітко пояснив, коли слід уділяти таїнство, і призвав ширше тлумачити поняття «смертельна загроза». Він наставляв, щоб ті, хто знаходиться в критичному, передсмертному стані, не барилися в уділенні єлеопомазання і віатика, якщо вони можуть ось-ось втратити свідомість, але щоб «у згоді з ученням і заповідями церкви, зміцнилися цими таїнствами, як тільки погіршає їх стан і як тільки можна буде розсудливо судити, що в є загроза смерти».

Разом з II Ватиканський собор був стимул до відновленого розуміння єлеопомазання швидше як таїнства загоєння, а не тільки підготовки на смерть. Властиво в самому формулюванні повернулися до старої назви таїнства «помазання хворих».

В 1972 р. Папа Павло VI, скориставшись апостольською владою, визначив у єлеопомазанні більш очищаючу дію таїнства.

Позиція богослів’я новітнього часу має подвійний підхід – з однієї сторони хвороба - це зло, якому необхідно чинити опір, з іншої - хвороба має позитивний сенс: це - можливість, щоб доповнити своїм терпінням страсті Господні.

Таїнство Священства

Майже у всіх релігіях є хтось, хто керує церемоніями і особливим чином здійснює поклоніння Божеству від імені народу; той, хто обирається для того, щоб бути посередником між Богом і народом. Такі служителі культу, хоч і спрощено, провіщають Вічного Священика Ісуса Христа. Господь побажав, щоб його священство, через яке Він приніс жертву в спокутування роду людського, збереглося на землі і після його воскресіння. Він розділив своє священство з своїми найближчими послідовниками, апостолами, заповідаючи передавати цю гідність в рамках церкви (правонаступництво, приємство).

Встановлення таїнства

Приготування в Старому Завіті

Старий Завіт, описуючи життя богообраного народу, говорить, що Бог приготував Ізраїлю місію бути «царським священством і народом святим» (Вих 19:6, див. Іс 61:6). Ізраїль, народ-священик, був відокремлений і покликаний Богом зі всіх племен і увійшов до спілкування з Господом через Заповіт. Проте в самому Ізраїлі Бог вибрав одне з дванадцяти племен, плем'я Левія, для літургійного служіння; сам Господь зробився його спадщиною (Числ 1:48-53). Таким чином бачимо два відмінні типи священства – загальне, чи царське, яке возложене на весь народ, та літургійне чи левітське, яке посідає лише одне коліно Ізраїля.

Прообраз незмінності священного, що походить з вічного союзу Христа і церкви, його містичної Нареченої, міститься вже в старозавітній Пісні Пісень: «Поклади мене, як печать, на серці твоїм» (Пісн 8:6). Проте, порівняно з реальністю, Старий Завіт подібний тіні: «Образи і тіні зникають перед новим обрядом». Священне Старого Закону, хоча було «встановлено для сповіщення Слова Божого і для відновлення спілкування з Богом через жертви і молитви», все ж таки залишається «нездібним зробити порятунок; воно повинне нескінченно повторювати жертвопринесення, не досягаючи остаточного освячення, яке зробить тільки жертва Христа».




Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь - 54.196.2.131