Філософія всеєдності В. Соловйова



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Філософія всеєдності В. Соловйова



Філософія всеєдності Соловйова складається з безлічі важливих постулатів. Спробуємо сформулювати основні з них. У концепції Соловйова як би з’єднуються два протилежних полюси.

Перший полюс вільний від матеріальних форм, він існує тільки у вигляді чогось, поки не вираженого, це потенціал, ідея. Він «живе» вище за все існування. Другий полюс, навпаки, постає перед нами у всьому різноманітті своїх форм. Абсолют можна позначити як всеєдність. Воно вже є. Весь світ же, це тільки стає всеєдність. Ці два полюси нерозривно пов’язані між собою.

Філософія всеєдності Соловйова висуває тезу про те, що абсолют неможливо уявити без безпосереднього прояву в матеріальному світі. Тобто, ці два полюси породжують самі себе і плавно перетікають один в одного. Філософія всеєдності Соловйова руйнує ідею про створення світу. Згідно великому мислителю, Бог в принципі не може існувати без людства, адже вони нерозривно пов’язані, це практично одне ціле, розділене на два полюси. Крім того, варто відзначити тезу Соловйова про те, що індивідуальність особистості – це корінь усіх світових проблем.

Ідеї В. Соловйова, про безсмертя душі, в достатній мірі суперечать християнським догмам. Філософ заперечував думки про безсмертя душі. Він писав про людину, як про універсальну індивідуальність, яка є єдиною серед усіх людей, а не відокремленою. Тут можна вказати ще один цікавий момент. Філософія всеєдності виключає важливість однієї людини. Більш того, по подібній системі, відособлена особистість є всього лише абстракцією. Однак Володимир Соловйов визнає людство у своєму всеєдності однієї дійсної реальністю, яка тільки може бути.

 

Вчення Бердяєва про свободу та творчість

Николай Александрович Бердяев (1874-1948) русский религиозный и политический философ, представитель экзистенциализмa. В его учениях ключевая роль принадлежала человеку, свободе личности и творчеству («Философия свободы» и «Смысл творчества»): единственный механизм творчества — свобода. "Человек не устраним из философии… И философия есть прежде всего учение о человеке, о целостном человеке и учение целостного человека…"

Внутренней основой его философии являются свобода и творчество. Свобода определяет царство духа. Дуализм в его метафизике — это Бог и свобода. Свобода угодна Богу, но в то же время она — не от Бога.

Понятие “личность” понимается Бердяевым как неповторимая, уникальная

субъективность. Через присущую ей свободу и возможность свободного

творчества она направлена на созидание нового мира. История человечества

предстает в виде процесса развития личностного начала человека, а сам он

достигает наивысшего блаженства в единении с Богом в своем творческом акте, направленном на достижение высших божественных ценностей: истины, красоты и блага, на достижение нового бытия, нового, подлинного мира, царства Духа.

Приверженность “философии органического духа” позволила Бердяеву решить

поставленные им проблемы “реальности, свободы, личности”. Дух присутствует в человеке как бесконечная свобода и неограниченное творчество, человек является “Божьей идеей”. Каждый человек, по мнению Бердяева, должен отгадать “Божью идею о себе”, самореализоваться и “помогать Богу в осуществлении замысла Божьего в мире”.

Философ считает, что Бог действует в царстве свободы, а не в царстве необходимости, именно в духе, а не в детерминированной природе.

Бердяев всегда отстаивал неприкосновенность свободы к необходимости.

Н.А. Бердяев остается во многом нашим современником, призывающим при решении всех философских проблем ставить в центр человека и его творчество.

 

Екзистенціальна філософія (Гайдетгер, Сартр, Камю). Свобода та відповідальність

Existentia по-латински означает “существование”. Первым назвал свою философию “экзистенциальной” датский писательСёрен Кьйркегор (1813-55).

Философы-экзистенциалисты хотят понять человеческое существование и отдельные его “феномены” – смерть, страх, заботу, скуку и др., в их абсолютной уникальности. Разум для этого не годится. Он способен понимать лишь повторяющееся, типичное. Крупной сетью всеобщих понятий, которыми оперирует разум, нельзя уловить то своеобразное и неповторимое, что образует существо человеческой личности, ее экзистенцию.

Разум всюду ищет причины и следствия, он объясняет вещи, между тем экзистенцию нельзя объяснить – ее можно лишьописать. И вот Мартин Хбйдеггер (1889-1976), самый глубокий мыслитель-экзистенциалист XX века, всю жизнь придумывает специальный философский язык для описания подлинного бытия человеческого “я”.

Но лучше, адекватнее всего понять экзистенцию позволяет художественный образ. Поэтов и художников Хайдеггер именует «хранителями бытия». Ведь образы искусства, в отличие от научных понятий, описывают не личность вообще, а всегда ту или иную конкретную личность. Такой образ позволяет в совершенстве передать уникальный внутренний мир личности.

О подлинном же, экзистенциальном бытии человеку напоминают внеразумные эмоциональные состояния – безотчетный и беспричинный “страх” (Кьеркегор, Хайдеггер), “тревога” и “тошнота” (Жан-Поль Сартр), “скука” (Альбер Камю).


Філософія української діаспори (Д. Донцов, Д. Чижевський

Философская культура украинской диаспоры характеризуется разнообразием проблемного поля исследований. В ней разрабатывается философия национальной идеи и в этом контексте философия рассматривается как репрезентатор национальной культуры и истории (Д.И. Чижевский), в духе волюнтаризма Шопенгауэра и Ницше предлагается версия «интегрального национализма» (Д. Донцов), в религиозно аспекте интерпретируется феномен нации и народа, создается так называемая «философия счастья». Философия счастья или «конкордизм» поднимает тему, волнующую человека и человечество – тему счастья. Счастье понимается как состояние внутренней гармонии, следующее за достижением равновесия между жизненными ценностями, предполагающем согласованность между разными сферами бытия, между индивидуальным и коллективным. «Философия счастья» размышляет о счастье человека и человечества, о том самом главном, ради чего человечество и существует. Донцов опираясь на философские взгляды Ницше, Шопенгауэра и др., приходит к выводу, что внедрить национальную идею может только сильный человек, национальная элита. Донцов в отличие от Драгоманова, Грушевского и др. украинских мыслителей не оставил четкой концепции государственности. Его интересовали больше идеологические, чем государствообразующие проблемы. Так, например, интеллекту, рационализму, которые были свойственны философии Драгоманова, Донцов противопоставляет иррационализм, национальный романтизм. На пацифизм он отвечает идеей борьбы, экспансии, на скептицизм - недостатком веры, на партикуляризм, анархизм и либерализм - высшими интересами нации. Перед каждой нацией стоит дилемма: или победить, или погибнуть. Свои взгляды Донцов называл «мировоззрением», в центре внимания которого - способный на самопожертвование человек-патриот. Спектр научных интересов Д. Чижевского был очень широкий, но основное внимание он уделял изучению интеллектуальных связей Украины и Западной Европы, особенно Германии. Он считал, что интеллектуальная история Украины складывалась под влиянием факторов, которые возникали в процессе культурологических немецко-славянских отношений. На развитие философии Украины особо повлиял немецкий мистицизм и немецкая философия.

 

Філософія прагматизму

Прагматизм (“прагма” – справа, дія), виникає в США, пронизує всі сфери суспільства, а потім розповсюджується на інші регіони. Представники прагматизму: Чарлз Сандерс Пірс, Уільям Джеймс, Д. Дьюі , вважають, що філософія повинна займатись не проблемами філософів, а “людськими проблемами”, тобто цілями та засобами їх вирішення і таким чином повинна бути перетворена в інтересах того, що є вигідним для життя людини.

Сутність прагматизму складається у наступному. Людина повинна діяти у ірраціональному світі та спроби досягнути об’єктивної істини є безглуздими. Тому до наукових теорій, соціальних ідей, моральних принципів слід підходити “інструментально”, тобто з точки зору їх вигоди, зручності для досягнення цілей. Те, що корисне, що приносить успіх, те й істинне.

Пізнавальна діяльність, згідно Ч.Пірсу, - не відображення реальної дійсності, а біологічна функція, спрямована на вироблення звички реагувати на оточуючі умови.

Усвідомлена звичка діяти, тим чи іншим образом складає вірування, досягнення якого є єдиним ланцюгом мислення. Принцип Ч.Пірса: “існувати значить мати практичні наслідки”.

Центральним поняттям У.Джеймса є довід, який охоплює все те, з чим ми маємо справу. Крім досвіду немає нічого. Змістом досвіду є те, що людина відчуває, переживає, тобто досвід є потік переживань, потік свідомості. Він містить не тільки відчуття, але і будь-які чуття, емоційні стани, вольові імпульси, настрої та ін. Відчуття, приходячи невідомо звідки, створюють “речовину”, з якої складається значна частина світу або реальності. Крім відчуттів, реальність містить ще дві рівноправні частини. Відносини, які не привносяться у досвід ззовні, а існують так само, як існують відчуття. І сукупність тих істин, які ми виказуємо про перші дві частини. Але речі, як щось визначене, не подані у досвіді, що виступає як нероздільний потік, чи хаос відчуттів, а беруться чи виділяються з досвіду самим суб’єктом, зусиллям його волі. Слід мати на увазі, що прагматизм є близьким до позитивізму.

 

Проблема свідомості

Проблема свідомості – одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується багатозначністю підходів і тлумачень.Свідомість – це особлива форма відображення, регуляції та управління ставленням людей до навколишньої дійсності, до самих себе та своїх способів спілкування, які виникають і розвиваються на основі практично-перетворювальної діяльності.Свідомість, як і матерія, це реальність. Але якщо матерія це об'єктивна реальність, що характеризується самодостатністю і самообоснованістю, то свідомість - це реальність суб'єктивна, це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Воно не існує само по собі, а має підставу в іншому, в матерії. Іншими словами, діалектико-матеріалістичний підхід до свідомості виходить з примату буття по відношенню до свідомості, що не тільки не виключає, а припускає, що сам спосіб буття людини у світі завжди передбачає свідомість, що людська діяльність вся пронизана свідомістю і без нього не існує. Але буття - більш широка система, і свідомість виступає як умова і засіб для того, щоб людина могла вписатися в цю ширшу, цілісну системи буття. Далі, мабуть, слід назвати пам'ять, здатність свідомості накопичувати інформацію, зберігати, а при необхідності і відтворювати її, а також використовувати раніше набуті знання у діяльності. Найважливішою складовою свідомості, що ставить всі інші його компоненти як би за одну дужку, є самосвідомість.Самосвідомість - своєрідний центр нашої свідомості, що інтегрує початок в ньому. Самосвідомість - це свідомість людини свого тіла, своїх думок і почуттів, своїх дій, свого місця в суспільстві, простіше кажучи, усвідомлення себе як особливої і єдиної особистості.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.124.210 (0.008 с.)