Де валіза з банківськими білетами стає легшою ще на кілька тисяч фунтів стерлінґів

П отяг зупинився на вокзалі. Паспарту вийшов із вагона першим, за ним – містер Фоґґ, який допоміг зійти на перон своїй молодій супутниці. Філеас Фоґґ вирішив одразу ж податися на пакетбот, що прямує до Гонконга, аби зручно влаштувати місіс Ауду – поки їй загрожує небезпека, він не хотів залишати її саму.

Коли містер Фоґґ виходив із вокзалу, до нього наблизився полісмен і запитав:

– Містер Філеас Фоґґ?

– Так.

– А цей чоловік – ваш слуга? – додав полісмен, показуючи на Паспарту.

– Так.

– Прошу обох піти зі мною.

Містер Фоґґ жодним жестом не виказав свого подиву. Поліцейський був представником закону, а для всякого англійця закон – святиня. Паспарту, як справжній француз, спробував був розумувати, але полісмен торкнувся його своїм жезлом, і містер Фоґґ зробив своєму слузі знак підкоритися.

– Чи може ця пані супроводжувати нас? – запитав містер Фоґґ.

– Може, – відповів полісмен.

Поліцейський провів містера Фоґґа і його супутників до чотиримісного екіпажу, запряженого парою коней. Рушили. Під час переїзду, що тривав двадцять хвилин, ніхто не промовив жодного слова.

Екіпаж спочатку перетнув «чорне місто» – вузенькі вулички, захаращені халупами, де тулилися брудні й обірвані люди – різноплемінне населення цих кварталів. Потім він проїхав європейське місто з цегляними будинками й кокосовими пальмами обабіч дороги; тут, незважаючи на ранковий час, проїжджали елегантні вершники й рухалися розкішні карети.

Екіпаж зупинився перед непоказним будинком. Полісмен висадив своїх бранців – саме так їх можна було назвати – і провів у кімнату із ґратами на вікнах. Потім він оголосив:

– О пів на дев’яту ви постанете перед суддею Обадія!

По цих словах він вийшов і замкнув двері.

– Ну от! Нас заарештовано! – вигукнув Паспарту, опускаючись на стілець.

Місіс Ауда, марно намагаючись приховати хвилювання, звернулася до містера Фоґґа:

– Наші шляхи мають розійтися, пане! Вас переслідують через мене! За те, що ви мене врятували!

Філеас Фоґґ коротко відповів, що це неможливо. Переслідувати в справі «сутті»! Немислимо! Тут якась помилка. Містер Фоґґ запевнив, що за будь‑яких обставин не покине молодої жінки й супроводжуватиме її до Гонконга.

– Але пароплав відходить опівдні! – зауважив Паспарту.

– Ми ще до полудня будемо на пароплаві, – відповів незворушний джентльмен.

Це було сказано так переконливо, що Паспарту мимоволі повторив про себе:

– Чорт забирай! Ну, звичайно! Ще до полудня будемо на пароплаві! – Та він зовсім не був у цьому впевнений.

Пів на дев’яту двері кімнати відчинилася. З’явився полісмен і провів арештованих у сусіднє приміщення. Це був зал суду, наповнений численною публікою, що складалася з європейців і місцевих жителів. Містер Фоґґ, місіс Ауда й Паспарту сіли на лаву перед підвищенням, призначеним для судді й секретаря.

Майже одразу в супроводі секретаря ввійшов і сам суддя Обадія. Це був огрядний, зовсім круглий чоловік. Він зняв із цвяха одну з перук і спритно надягнув її собі на голову.

– Слухається перша справа, – оголосив він.

Але раптом він підніс руку до голови й вигукнув:

– Еге! Та це ж не моя перука!

– Ваша правда, містере Обадія, – це моя, – сказав секретар.

– Любий містере Ойстерпуф, невже ви думаєте, що суддя може винести правильний вирок у перуці секретаря?

Відбувся обмін перуками. Під час усього цього дійства Паспарту згоряв од нетерпіння – йому здавалося, що стрілка величезного годинника, який висів у залі суду, з шаленою швидкістю рухається по циферблаті.

– Слухається перша справа, – повторив суддя.

– Філеас Фоґґ! – оголосив секретар Ойстерпуф.

– Я, – відповів містер Фоґґ.

– Паспарту!

– Тут! – відгукнувся Паспарту.

– Чудово! – почав суддя. – Ось уже два дні, як вас шукають у всіх поїздах, що прибувають із Бомбея.

– Але в чому нас звинувачують? – нетерпляче перебив Паспарту.

– Ви зараз довідаєтеся про це, – відповів суддя.

– Пане, – почав Філеас Фоґґ, – я британський громадянин і маю право…

– До вас нешанобливо поставилися? – запитав суддя.

– Аж ніяк.

– Чудово! Викличте позивачів.

За наказом судді двері розчинили навстіж, і пристав увів у залу трьох індійських жерців.

– Так я й думав! – прошепотів Паспарту. – Це ті самі мерзотники, що хотіли спалити нашу молоду пані.

Жерці постали перед суддею, і секретар голосно зачитав їхню скаргу на Філеаса Фоґґа і його слугу, яких звинувачували у блюзнірському оскверненні брамінського святилища.

– Ви чули? – запитав суддя Філеаса Фоґґа.

– Так, – відповів містер Фоґґ, поглянувши на годинника, – чув і визнаю.

– То ви визнаєте?..

– Так, визнаю і чекаю, аби ці три жерці у свою чергу зізналися в тому, що вони мали намір зробити в пагоді Пилладжі.

Жерці перезирнулися. Вони, здавалося, нічого не зрозуміли зі слів обвинуваченого.

– Саме так, – нетерпляче втрутився Паспарту, – у тій самій пагоді Пилладжі, перед якою вони збиралися спалити свою жертву!

Знову цілковита розгубленість жерців і превелике здивування судді Обадія.

– Яку жертву? – запитав він. – Кого спалити? У самому центрі Бомбея!

– Бомбея? – вигукнув Паспарту.

– Так. Адже йдеться не про пагоду Пилладжі, а про пагоду Малабар‑Гілл у Бомбеї.

– Як речовий доказ представлені черевики святотатця, – додав секретар, ставлячи на стіл пару взуття.

– Мої черевики! – крикнув Паспарту, який був до того здивований, що не міг стримати мимовільного вигуку.

Можна здогадатися, яка плутанина була в думках і пана, і його слуги. Вони давно забули про випадок у бомбейській пагоді, і раптом він привів їх на лаву підсудних тут, у Калькутті.

Річ у тім, що детектив Фікс оцінив весь зиск, який він міг мати зі злощасного вчинку паспарту. Відклавши свій від’їзд на дванадцяту годину, Фікс запропонував жерцям Малабар‑Гілла пораду й допомогу. Він пообіцяв їм домогтися великого відшкодування за порушення святості храму, добре знаючи, що англійський уряд суворо ставиться до таких провин, і найближчим поїздом вирушив із жерцями слідом за осквернителями. Через затримку, спричинену порятунком молодої вдови, Фікс і його індуси прибули до Калькутти раніше за Філеаса Фоґґа й Паспарту, яких попереджена телеграмою місцева влада мала затримати при виході з вагона. Можна собі уявити, як розсердився Фікс, коли довідався, що Філеас Фоґґ ще не приїхав у столицю Індії. Він вирішив, що його злодій зійшов на одній зі станцій Індійської залізниці і зник у північних провінціях.

Страшенно занепокоєний, детектив цілу добу пробув на вокзалі. І несамовито зрадів, коли вранці побачив мандрівників, що виходили з вагона; утім, з ними була молода пані, присутність якої здавалася Фіксові незрозумілою. Він одразу ж приставив до них полісмена, і от яким чином містер Фоґґ, Паспарту й удова раджі Бундельханда постали перед суддею Обадія.

Якби Паспарту менше переймався ходом справи, то помітив би в кутку зали детектива, що стежив за перебігом судового засідання із цілком зрозумілою цікавістю, бо в Калькутті він знову не одержав ордера на арешт.

Тим часом суддя Обадія наказав занести до протоколу зізнання, що вирвалося в Паспарту, який був ладен віддати геть усе, аби тільки забрати свої необережні слова.

– Чи визнаєте ви факт злочину? – запитав суддя.

– Визнаю, – холодно відповів містер Фоґґ.

– Зважаючи на те, – продовжував суддя, – що англійський закон охороняє релігійні вірування всіх народів Індії, і беручи до відома, що обвинувачуваний Паспарту визнав свою провину в тому, що намагався торкнутися блюзнірською стопою підлоги пагоди Малабар‑Гілл у Бомбеї двадцятого жовтня цього року, суд ухвалив присудити вищезгаданого Паспарту до двох тижнів в’язниці і штрафу в триста фунтів.

– Триста фунтів? – вигукнув Паспарту, якого чомусь засмутив тільки штраф.

– Мовчати! – верескнув судовий пристав.

– Беручи до уваги, – продовжував суддя Обадія, – що хоча судове слідство не довело факт змови слуги і його пана в цій справі, та пан у всіх випадках повинен відповідати за дії й учинки слуги, суд постановляє присудити вищезгаданого Філеаса Фоґґа до восьми днів в’язниці й півтори сотні фунтів стерлінґів штрафу. Секретарю, оголосіть наступну справу!

Сидячи у своєму кутку, Фікс смакував невимовну насолоду. Філеаса Фоґґа затримано в Калькутті на цілих вісім днів, а цього часу цілком достатньо для того, аби прибув ордер на його арешт.

Паспарту був приголомшений. Цей вирок розоряв його пана. Парі у двадцять тисяч фунтів програно, і все через те, що він, Паспарту, як останній йолоп, приблудив у трикляту пагоду!

Філеас Фоґґ навіть бровою не повів, зберігаючи цілковите самовладання, наче вирок його зовсім не стосувався. Та коли секретар почав оголошувати наступну справу, він підвівся з місця й заявив:

– Я пропоную заставу.

– Це ваше право, – відповів суддя.

Фікса мороз продрав по спині, але він швидко заспокоївся, коли почув, що суддя, зважаючи на ту обставину, що Філеас Фоґґ і Паспарту не є жителями Калькутти, призначив для кожного з них величезну заставу – тисячу фунтів.

Це має коштувати містерові Фоґґу дві тисячі фунтів, якщо він не зволіє відбути покарання.

– Я плачу, – мовив наш джентльмен.

Він дістав із саквояжа, якого тримав Паспарту, пачку банківських білетів і поклав її на стіл секретаря.

– Вас звільнено під заставу, – оголосив суддя.

– Ходімо! – сказав містер Фоґґ своєму слузі.

– Нехай вони принаймні повернуть мені черевики! – люто вигукнув Паспарту.

Черевики йому віддали.

– Дорого ж вони мені обійшлися! Понад тисячу фунтів кожний! Та ще й муляють! – бурчав Паспарту.

Зовсім пригнічений, він пішов за містером Фоґґом, який запропонував руку молодій леді. Фікс, який до останньої миті сподівався, що його злодій ніколи не зважиться розпрощатися із сумою у дві тисячі фунтів і зволіє відсидіти вісім днів у в’язниці, кинувся слідом за ними.

Містер Фоґґ найняв екіпаж і сів у нього з місіс Аудою і Паспарту. Фікс побіг назирці за екіпажем, що незабаром зупинився на набережній.

За півмилі від них, на рейді, уже стояв «Рангун» із прапором на щоглі. Продзвонило одинадцяту годину. Містер Фоґґ прибув на годину раніше розкладу. Фікс бачив, як він вийшов із карети й разом із пані та слугою сів у човен. Детектив тупнув ногою.

– Негідник! – вигукнув він. – Він їде! Дві тисячі фунтів пропали! Він марнотратний, як злодій. Ну що ж, коли треба, я поїду за ним на край світу. Та якщо так піде й далі, він невдовзі розтринькає всі вкрадені гроші!

Інспектор поліції мав усі підстави обурюватися. Справді, відколи Філеас Фоґґ залишив Лондон, він витратив на дорожні видатки, нагороди, купівлю слона, заставу і штраф понад п’ять тисяч фунтів стерлінґів, але ж зі зменшенням викраденої суми зменшувалася й премія детектива.

 

Розділ шістнадцятий,