ТОП 10:

У якому Філеас Фоґґ за нечуваною ціною купує тварину для поїздки верхи



П оїзд від’їхав точно за графіком. Серед його пасажирів було кілька офіцерів, цивільних чиновників і торговців опіумом та індиго, яких справи спонукали відвідати східну частину країни.

Паспарту їхав в одному купе зі своїм хазяїном. Навпроти них розмістився третій пасажир.

Це був бригадний генерал, сер Френсіс Кромарті, один із партнерів містера Фоґґа у плаванні з Суеца в Бомбей; тепер він прямував до своєї військової частини, що розташовувалася на околиці Бенареса.

Сера Френсіса Кромарті, високого блондина років п’ятдесяти, який відзначився під час останнього повстання сипаїв, цілком справедливо можна вважати місцевим жителем. Він із юності жив в Індії, лише зрідка відвідуючи рідні місця. Генерал охоче розповів би багато цікавого про звичаї, історію й державний устрій Індії, якби Філеаса Фоґґа це цікавило. Але наш джентльмен ні про що не розпитував. Він не подорожував – він усе докладно занотовував. То було вагоме тіло, що пролітало довколаземною орбітою, дотримуючись законів точної механіки. У цю хвилину містер Фоґґ саме підраховував кількість годин, що спливли з часу його від’їзду з Лондона, і, звісно, став би потирати від задоволення руки, якби такий марний рух був властивий його натурі.

Сер Френсіс Кромарті встиг зауважити у своєму попутникові великого оригінала, хоча мав змогу спостерігати за ним хіба під час картярської гри і пауз між роберами. Він запитував себе, чи доступні душі Філеаса Фоґґа краса природи й високі почуття, чи має він щирі прагнення і чи б’ється людське серце під цією холодною оболонкою? Для нього все це поки що було загадкою. Жоден із оригіналів, яких бригадний генерал зустрічав у своєму житті, не був подібний до містера Фоґґа – цього витвору точних наук!

Філеас Фоґґ не приховував від сера Френсіса Кромарті мети своєї навколосвітньої подорожі й умов, за яких було укладено парі. Бригадний генерал сприйняв цей заклад лише як дивацтво, без жодної доцільності, якою розумна людина має керуватись у всіх своїх вчинках. Витівка цього чудного джентльмена не могла принести аніякої користі ні йому, ні ближнім.

Через годину після від’їзду з Бомбея потяг, пройшовши по мосту, перетнув острів Солсетт і в’їхав на материк. Минувши станцію Кальян, він праворуч залишив залізничну гілку, що через Кандаллах і Пуну веде на південний схід Індії, і незабаром досяг станції Павелл. Проїхавши цей пункт, він попрямував до Західних Ґат – розгалуженого гірського хребта з базальтовими ґрунтами; найвищі вершини цих гір укриті густим лісом.

Час від часу сер Френсіс Кромарті й Філеас Фоґґ перекидалися словом. Укотре намагаючись відновити бесіду, бригадний генерал сказав:

– А кілька років тому, містере Фоґґ, у цьому місці довелося б, імовірно, затриматися, і це порушило б ваш маршрут.

– Чого б це, сер Френсіс?

– Бо колія обривалася біля підніжжя цих гір і далі доводилося продовжувати шлях у паланкіні або верхи до станції Кандаллах, що на протилежному схилі.

– Така затримка анітрохи не порушила б моїх планів, – відповів містер Фоґґ. – Я передбачав можливість певних перешкод.

– До речі, містере Фоґґ, – помітив бригадний генерал, – ви ризикували потрапити в доволі кепську історію через пригоди цього парубійка.

Паспарту, закутавши ноги в дорожню ковдру, міцно спав, і гадки не маючи, що йдеться про його особу.

– Англійський уряд надзвичайно суворо й цілком справедливо карає такі правопорушення, що ображають релігійні вірування індусів, – провадив генерал, – і якби вашого слугу впіймали…

– Що ж, якби його піймали, сер Френсіс, – відповів містер Фоґґ, – то неодмінно покарали б і він повернувся б на батьківщину. Тож я не розумію, як це могло б мене затримати!

На цьому бесіда урвалася. За ніч поїзд перетнув хребет Західних Ґат, прибув у Насік і вранці 21 жовтня досягнув рівнини в області Кхандейш. Серед добре оброблених полів виднілися невеликі селища, де пагоди заміняли дзвіниці європейських церков. Численні річки й струмки – притоки Ґодаварі – зрошували цю родючу місцевість.

Паспарту, прокинувшись, дивився у вікно й не міг повірити, що він перетинає Індію в потязі Великої Індійської півострівної залізниці. Це здавалося йому неправдоподібним, та це справді було так! Паротяг, яким керував машиніст‑англієць і в паленищах якого горіло англійське вугілля, викидав хмари диму на кавові дерева, що росли обабіч дороги, на плантації бавовни, мускатного горіху, гвоздикового дерева, червоного перцю. Струмені пари спіраллю обвивалися навколо пальм, між якими вимальовувалися неймовірної краси бунгало, «віари» – занедбані монастирі – і чарівні храми, прикрашені примхливим орнаментом, характерним для індійської архітектури. Далі до самого обрію розкинулися непролазні джунглі з безліччю змій і тигрів, яких відлякував гуркіт поїзда, і, врешті, виднілися ліси, вирубані обабіч залізниці; там ще були слони, які задумливим поглядом проводжали навіжений потяг.

Уранці, залишивши осторонь станцію Малегаом, мандрівники минули цю лиховісну місцевість, яку нерідко зрошують кров’ю шанувальники богині Калі. Неподалік виднілася Еллора зі своїми чудовими пагодами. Вона височіла поблизу уславленого Аурангабада, колись столиці оскаженілого Ауренгзеба; тепер це просто головне місто однієї з провінцій, відрізаних від королівства Нізам. Цією територією колись правив Ферингеа – вождь тугів, король «душителів». Убивці, об’єднані ним у невловимі ватаги, душили кожного, хто траплявся на їхньому шляху, на честь богині Смерті, не проливаючи при цьому жодної краплини крові; були часи, коли, копнувши землю в будь‑якому місці, ви ризикували натрапити на труп задушеного. Британському урядові майже вдалося покласти край цим убивствам, однак жахливе співтовариство тугів діє і понині.

О пів на першу дня потяг зупинився на станції Бурханпур, де Паспарту зумів за величезні гроші роздобути пару місцевих туфель, розшитих фальшивими перлами, які він нап’яв із неприхованим задоволенням.

Мандрівники нашвидку поснідали і рушили далі – до станції Ассургур; частина шляху пролягала берегом річки Тапті, що впадає в Камбейську затоку поблизу Сурата.

Тут доречно згадати про ті думки, які вирували в голові Паспарту. До приїзду в Бомбей він гадав, і мав на це підстави, що саме в Бомбеї вся ця кампанія завершиться. Але тепер, коли потяг щодуху мчав Індією, у свідомості нашого парубчини відбувся переворот. У душі знову прокинулася жага до пригод. У ньому воскрес колишній потяг до фантазування; тепер він усерйоз сприймав плани свого хазяїна, повірив і в реальність навколосвітньої подорожі, й у те, що потрібно дотримати визначеного терміну. Його вже турбувала ймовірність запізнення й нещасних випадків, що можуть статися в дорозі. Він відчув себе зацікавленим у цьому парі й тремтів од згадки, що напередодні мало не зіпсував справу своєю непрощенною неуважністю. Не такий флегматичний, як містер Фоґґ, він був схильний непокоїтися з будь‑якого приводу. Він згадував і перелічував попередні дні, проклинав зупинки поїзда, звинувачував його в повільності й подумки засуджував містера Фоґґа за те, що той не пообіцяв премії машиністові. Наш молодий чоловік не розумів того, що поїзд – не пакетбот і швидкість його суворо регламентована розкладом.

До вечора вони зглибилися в ущелини Сатпурських гір, що розділяють Кхандейш і Бундельханд.

Уранці 22 жовтня на запитання сера Френсіса Кромарті: «Котра година?» – Паспарту, поглянувши на свого годинника, відповів: «Третя година ночі». Насправді цей чудовий годинник, виставлений за гринвіцьким меридіаном, що проходить приблизно на сімдесят сім градусів на захід, мав відставати – і відставав – на чотири години.

Сер Френсіс Кромарті, виставивши свого годинника за місцевим часом, зробив Паспарту таке саме зауваження, як і Фікс. Він постарався пояснити йому, що годинника слід переводити з кожним новим меридіаном і що, коли рухатися весь час на схід, тобто назустріч сонцю, після кожного пройденого градуса дні стають на чотири хвилини коротше. Але все було даремно. Чи зрозумів упертюх хід думок бригадного генерала – невідомо, але, у всякому разі, він не перевів свого годинника, і той продовжував показувати лондонський час. Утім, то була лише невинна примха, яка нікому не могла зашкодити.

О восьмій годині ранку поїзд зупинився за п’ятнадцять миль від станції Роталь, посеред широкої галявини, оточеної кількома бунгало й робітничими хижами. Кондуктор пройшов уздовж вагонів, повторюючи: «Пасажири, виходьте! Пасажири, виходьте!..»

Філеас Фоґґ поглянув на Френсіса Кромарті, який, здавалося, не розумів, чим пояснюється несподівана зупинка на узліссі, серед тамариндових дерев і фінікових пальм.

Паспарту, не менш здивований, вискочив із вагона, але прожогом повернувся, волаючи:

– Колія закінчилася, хазяїне!

– Що ви хочете цим сказати? – запитав сер Френсіс Кромарті.

– Я хочу сказати, що поїзд далі не поїде.

Бригадний генерал одразу ж вийшов із вагона. Філеас Фоґґ неквапом пішов слідом. Обидва подалися до кондуктора.

– Де ми знаходимося? – поцікавився сер Френсіс Кромарті.

– У селищі Кольбі, – відповів кондуктор.

– Ми тут зупиняємося?

– Ясна річ. Залізниця не добудована…

– Як не добудована?!

– А так! Залишається ще прокласти відрізок шляху миль з п’ятдесят до Аллахабада, звідти лінія прямує далі.

– Але ж у газетах повідомляли, що дорогу відкрито до самої Калькутти!

– Що поробиш, генерале, газети помилилися.

– А ви продаєте квитки від Бомбея до Калькутти! – продовжував сер Френсіс Кромарті, терпець якого вже почав уриватися.

– Так, – відповів кондуктор, – але пасажири знають, що шлях від Кольбі до Аллахабада їм треба долати власними силами.

Сер Френсіс Кромарті був розлючений. Паспарту охоче вклав би на місці ні в чому не винного кондуктора. Він не зважувався глянути на свого хазяїна.

– Сер Френсіс, – спокійно сказав містер Фоґґ, – якщо ваша ласка, ми пошукаємо якийсь спосіб дістатися до Аллахабада.

– Містере Фоґґ, ця затримка руйнує ваші плани?

– Ні, сер Френсіс, я передбачав її.

– Як? Ви знали, що дорога…

– Аж ніяк. Проте я знав, що рано чи пізно якась перешкода трапиться на моєму шляху. Нічого не втрачено. Я маю два дні про запас. Пароплав із Калькутти до Гонконга відходить двадцять п’ятого опівдні. Сьогодні тільки двадцять друге. Ми прибудемо до Калькутти вчасно.

Чи варто заперечувати, вислухавши таку впевнену відповідь?

Спорудження залізниці справді зупинилося в цьому місці. Газети, як годинник, що поспішає, передчасно повідомили про відкриття лінії. Більшість пасажирів знали про недобудовану залізничну колію. Зійшовши з поїзда, вони швидко винайняли всі засоби пересування, що були в селищі. Чотириколісні вози, візки, запряжені зебу (місцева порода биків), дорожні візки, схожі на пересувні пагоди, паланкіни, поні – усе розібрали. Містер Фоґґ і сер Френсіс Кромарті, обнишпоривши все селище, повернулися ні з чим.

– Я піду пішки, – сказав Філеас Фоґґ.

Паспарту, що саме підійшов до містера Фоґґа, промовисто скривився, подивившись на свої чудові, але непридатні для тривалої ходьби туфлі. На щастя, він також розвідував транспортну ситуацію, і тепер, трохи поміркувавши, оголосив про своє відкриття:

– Хазяїне, здається, я знайшов засіб пересування.

– Який?

– Слона! Індус, що мешкає за сто кроків звідси, має слона.

– Що ж, ходімо подивимося на слона, – відповів містер Фоґґ.

За п’ять хвилин Філеас Фоґґ, сер Френсіс Кромарті й Паспарту підійшли до хатини, поряд із якою була загорода з високим частоколом. У хатині жив селянин, у загороді – слон. На прохання товариства індус увів містера Фоґґа й обох його супутників до загону.

Там вони побачили майже ручну тварину. Господар тренував його як бойового слона, а не як в’ючного. З цією метою він намагався змінити м’який від природи характер велетня й довести його до оскаженіння, що індійською називається «муч». Цього досягають тим, що впродовж трьох місяців слона годують цукром і маслом. Такий режим, здавалося б, не може дати очікуваного результату, проте його успішно застосовують дресирувальники слонів. На щастя для містера Фоґґа, тварину лише нещодавно посадили на таку дієту.

Слон на ім’я Кіуні, як і всі його родичі, був здатний швидко й довго ходити; через брак іншого транспортного засобу Філеас Фоґґ вирішив скористатися саме цим.

Але слони в Індії дорогі, бо щорік їх дедалі меншає. Для циркових змагань придатними вважають лише самців, тож вони велика рідкість. У неволі ці тварини досить рідко дають потомство, тому їх можна роздобути тільки на полюванні. Через те слонів у цій країні дбайливо оберігають, і коли містер Фоґґ попросив індуса поступитися йому слоном, той рішуче відмовив.

Фоґґ наполягав і запропонував неймовірну ціну: десять фунтів стерлінґів за годину. Ні? Двадцять фунтів? Теж ні! Сорок фунтів? Знову відмова?! Паспарту підстрибував при кожному надвишку, але індус не поступався.

Ціна була дуже гарною. Якщо вважати, що слон до Аллахабада йтиме п’ятнадцять годин, то він заробить своєму господареві шістсот фунтів стерлінґів.

Філеас Фоґґ без вагань запропонував індусові продати слона й назвав стартову ціну – тисяча фунтів.

Індус не хотів продавати! Імовірно, проноза передчував гарну наживу.

Сер Френсіс Кромарті відкликав містера Фоґґа вбік і порадив йому добряче помізкувати, перш ніж накидати ціну. Філеас Фоґґ пояснив своєму супутникові, що не має звички діяти нерозважливо, що на кону двадцять тисяч фунтів, що слон йому конче потрібен і що він придбає його, навіть коли доведеться заплатити удвадцятеро більше, ніж той коштує.

Містер Фоґґ повернувся до індуса, чиї маленькі оченята палали жадобою і промовисто свідчили, що справа лише в ціні. Філеас Фоґґ запропонував йому тисячу двісті фунтів, потім півтори тисячі, потім тисячу вісімсот, нарешті дві тисячі. Паспарту, зазвичай такий рум’янолиций, аж сполотнів од хвилювання.

На двох тисячах індус здався.

– Присягаюся своїми черевиками, – закричав Паспарту, – нічогенька ціна за слонятину!

Угоду було укладено, залишалося знайти провідника. Це вже було легше. Молодий парс із розумною фізіономією запропонував свої послуги. Містер Фоґґ погодився, пообіцявши йому таку винагороду, що могла лише подвоїти його старання.

Слона вивели й одразу осідлали. Парс досконало знав ремесло «махута», або корнака[10]. Він покрив спину слона чимось на зразок попони й причепив з обох боків по досить незручному кошику.

Філеас Фоґґ заплатив індусові банківськими білетами, діставши їх із надр знаменитого дорожнього саквояжа. Паспарту здалося, що кожний папірець виймали у нього з бельбахів. Потім містер Фоґґ запропонував серові Френсісу Кромарті доставити його на станцію Аллахабад. Бригадний генерал погодився. Зайвий пасажир не міг стомити велетенську тварину.

Провізію закупили в Кольбі. Сер Френсіс Кромарті зайняв місце в одному кошику, Філеас Фоґґ – у другому. Паспарту сів на спину тварини, між своїм хазяїном і бригадним генералом, парс видерся слонові на шию, о дев’ятій годині вони вирушили із селища, прямуючи до Аллахабада найкоротшим шляхом – крізь густий пальмовий ліс.

 

Розділ дванадцятий,

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.47.43 (0.011 с.)