У якому йдеться про те, як Філеас Фоґґ із супутниками заглибились у хащі індійського лісу і що з того вийшло

А би скоротити шлях, провідник залишив осторонь залізницю, на якій активно завершували будівельні роботи. Колія була звивистою через примхливі відноги Віндійських гір, тому це був не найкоротший шлях і вкрай невигідний Філеасові Фоґґу. Парс добре знав усі місцеві дороги і стежки, тож повіз мандрівників навпростець через ліс, аби скоротити миль із двадцять. Філеас Фоґґ і сер Френсіс Кромарті, заховані у свої кошики по саму шию, потерпали від труського клусу слона, якого без упину підганяв махут. Однак своє вкрай незручне становище вони терпіли із суто британською стриманістю і, лише забачивши один одного, зрідка перекидалися словами.

Паспарту сидів на спині тварини і перший приймав на себе всі поштовхи; затямивши напучування свого хазяїна, він намагався тримати язика за зубами лише з остраху відкусити його. То зіслизаючи на шию слона, то скочуючись на круп, парубійко втинав складних трюків, ніби клоун на трампліні. Але, попри ці шалені стрибки, він тараторив, сміявся і подеколи діставав із сумки шматок цукру й простягав розумному Кіуні. Той приймав частування кінчиком хобота, навіть на хвильку не сповільнюючи свого розміреного клуса.

За дві години провідник зупинив слона, аби той трохи відпочив. Тварина поїла гілляччя та молодих пагонів і втамувала спрагу з болота неподалік. Сер Френсіс Кромарті не скаржився на зупинку. Він почувався розбитим. Проте містер Фоґґ виглядав таким свіжим, наче щойно прокинувся.

– Ви що, залізний? – із замилуванням запитав бригадний генерал.

– З кованого заліза! – відповів Паспарту, який саме заходився готувати нехитрий сніданок.

Опівдні провідник подав знак рушати. Місцевість ставала дедалі безлюднішою. Високі пальмові дерева змінилися заростями тамаринду й карликових пальм; згодом подорожні виїхали на широку долину, вкриту хирлявим чагарником і всіяну великими кам’яними брилами. Уся гірська частина Бундельханду населена племенами фанатиків, що належать до однієї з найжорстокіших сект індуської релігії. Панування англійців ще не усталилося в області, що перебуває під владою раджів, адже сюди важко дістатися через круті Віндійські гори.

Кілька разів мандрівники зустрічали оскаженілі юрби індусів, що гнівними жестами проводжали швидкохідного слона. Парс, наскільки це було можливо, прагнув уникати таких зустрічей, резонно вважаючи їх небезпечними. Вони майже не бачили тварин: за цілий день їм трапилися лише кілька мавп, які одразу ж кинулися навтьоки і своїми мармизами вельми потішили Паспарту.

Увесь час нашого парубійка гризла одна думка, хоча насправді думок у нього в голові було не злічити, та ця йому геть не давала спокою: що містер Фоґґ робитиме зі слоном, коли вони прибудуть до Аллахабада? Візьме його з собою? Це неможливо! Транспортні витрати, додані до вартості слона, зробили б цю покупку абсолютно невиправданою. Може, він його продасть? Чи відпустить на волю? Шляхетна тварина цілком заслуговувала на щасливу долю. А раптом містер Фоґґ візьме та й подарує слона йому, Паспарту? Тоді він опиниться у досить складному становищі. Ця думка зовсім поглинула Паспарту.

О восьмій годині вечора мандрівники залишили позаду Віндійський гірський ланцюг і зробили привал у зруйнованому бунгало біля підніжжя північного схилу хребта.

За день вони подолали близько двадцяти п’яти миль, до станції Аллахабад залишалося стільки само.

Уночі було холодно. Всередині бунгало парс розпалив багаття із сухого гілляччя, і всі одразу ж відчули приємне тепло. Вечерю приготували з харчів, куплених у Кольбі. Виснажені й розбиті подорожні жадібно допалися до їжі. Бесіда, що почалася кількома уривчастими фразами, незабаром перейшла в лунке хропіння. Провідник пильнував біля Кіуні, який спав стоячки, обіпершись на стовбур могутнього дерева.

Ніч минула спокійно. Лише ревіння гепардів і пантер та пронизливий регіт мавп час від часу порушували тишу. Проте хижаки обмежувалися гарчанням і не робили нічого ворожого проти мешканців бунгало. Сер Френсіс Кромарті спав міцно, як солдат після тяжкого походу. Паспарту в тривожному сні повторював курбети, пророблені ним за день. Що ж до містера Фоґґа, то він спав так само мирно, як у своєму затишному будинку на Севіль‑роу.

О шостій годині ранку мандрівники знову рушили в путь. Провідник сподівався надвечір дістатися до станції Аллахабад. Так містер Фоґґ втрачав лише частину тих сорока восьми годин, які він заощадив на початку мандрівки.

Минувши останні відноги гірського Віндійського хребта, Кіуні знову перейшов на клус. До полудня провідник обігнув селище Калленджер на річці Кен, що впадає в одну з приток Ґанґу. Він весь час тримався осторонь населених місць, почуваючись у безпеці серед пустельних полів і низин, що вказували на наближення великої річки. Станція Аллахабад була приблизно за дванадцять миль на північний схід. Останній привал зробили в затінку бананових дерев, соковиті плоди яких, такі ситні, як хліб, і настільки ж смачні, як вершки, наші мандрівники належно оцінили.

О другій годині проводир завернув під покрив густого лісу, що простягався на кілька миль. Їхати лісом було безпечніше, ніж відкритою місцевістю. У всякому разі, дотепер не сталося жодної неприємної зустрічі, тож можна було сподіватися, що подорож мине без пригод, аж раптом слон зненацька зупинився, явно чимось стривожений.

Була четверта година пополудні.

– Що трапилося? – запитав сер Френсіс Кромарті, висуваючи голову зі свого кошика.

– Не знаю, генерале, – відповів парс, вслухаючись у нечіткі звуки, що долинали крізь зарості.

За кілька митей гамір став виразнішим. Здавалося, здаля долітав злитий водно звук людських голосів та інструментів.

Паспарту напружив слух і зір. Містер Фоґґ терпляче чекав, не мовлячи жодного слова.

Проводир зіскочив на землю, прив’язав тварину до дерева й заглибився в лісові хащі. За кілька хвилин він повернувся зі словами:

– Це процесія брамінів, що прямує в наш бік. Постараємося, щоб вони нас не помітили.

Він од’язав слона й завів його в кущі, порадивши мандрівникам не сходити на землю. Сам став насторожі, готовий будь‑якої миті скочити на слона, якщо доведеться швидко тікати. Він сподівався, що юрба вірян пройде повз, не помітивши їх за густим листям дерев.

Неузгоджений гул голосів і музичних інструментів наближався. Було чути одноманітний спів, бій барабанів і дзенькіт цимбалів. Незабаром під деревами, за півсотні кроків від наших мандрівників, з’явилася голова процесії. Містер Фоґґ і його супутники крізь листя розрізняли чудернацькі фігури учасників цієї релігійної церемонії.

У першому ряді виступали жерці з митрами на головах і в довгому, гаптованому золотом убранні. Їх оточували чоловіки, жінки й діти, виводячи якихось похоронних псалмів, що уривалися ритмічними ударами там‑тама й цимбалів. За ними, запряжена двома парами зебу в розкішних попонах, рухалася колісниця на високих колесах, спиці й ободи яких утворювали химерне зміїне плетиво. На ній височіла потворна чотирирука статуя з темно‑червоним тілом, дикими очима, закошланим волоссям, висолопленим язиком і розтягнутими, пофарбованими хною, губами. На шиї в неї було намисто з голів, а на стегнах – пояс із відрубаних рук. Вона стояла на розпластаному тілі велетня без голови.

Сер Френсіс Кромарті упізнав цю статую.

– Богиня Калі, – прошепотів він, – богиня любові й смерті.

– Смерті – згодний, але любові – ніколи! – заявив Паспарту. – Ох і мерзенна особа!

Парс знаком звелів йому замовкнути.

Довкола статуї метушилися, борсалися, звивалися старі факіри, посмуговані коричневою фарбою і вкриті хрестоподібними порізами, з яких краплями сочилася кров; це були ті несамовиті фанатики, які під час урочистих індуських церемоній і нині ще кидаються під колісниці Джаґґернаута.

За ними кілька брамінів у пишних східних убраннях вели якусь жінку, що ледве переставляла ноги.

Ця жінка була молода, білошкіра, скидалася на європейку. Її голова, шия, плечі, вуха, руки й ноги були прикрашені коштовними каменями, намистами, браслетами й кульчиками. Золота туніка, покрита легкою пеленою, облягала її фігуру.

Слідом за молодою жінкою – який жахливий контраст для очей! – варта із заткнутими за пояс оголеними шаблями й довгими пістолетами, оздобленими срібними насічками, несла в паланкіні мерця.

Це було тіло старого, одягнене в розкішне вбрання раджі; як за життя, на ньому був тюрбан із перлами, гаптований золотом шовковий халат, прикрашений діамантами кашеміровий пасок і дорогоцінна зброя індійського можновладного князя.

За ними йшов оркестр музикантів, супроводжуваний юрбою фанатиків, чий дикий лемент часом забивав звуки музичних інструментів.

Сер Френсіс Кромарті провів сумним поглядом цю пишну ходу і, звернувшись до провідника, сказав:

– Сутті!

Парс ствердно кивнув головою і приклав пальця до губів. Довжелезна процесія повільно пройшла під деревами, незабаром останні її ряди зникли в лісових хащах.

Помалу спів затих. Якийсь час ще долинали віддалені вигуки, і, нарешті, весь цей галас змінила глибока тиша.

Філеас Фоґґ чув слово, вимовлене сером Френсісом Кромарті, і, щойно тубільці пішли, запитав:

– Що таке «сутті»?

– Сутті – це, містере Фоґґ, людське жертвопринесення, – відповів бригадний генерал, – але жертвопринесення добровільне. Жінку, яку ви щойно бачили, спалять узавтра з появою перших сонячних променів.

– Негідники! – вигукнув Паспарту, який не міг стримати свого обурення.

– А мрець? – поцікавився містер Фоґґ.

– Це князь, її чоловік, – відповів провідник, – раджа незалежного князівства Бундельханд.

– Як, хіба ці варварські звичаї все ще існують в Індії? І англійці досі не викорінили їх? – запитав Філеас Фоґґ, у голосі якого не промайнуло й тіні хвилювання.

– У більшій частині Індії, – відповів сер Френсіс Кромарті, – таких жертв більше не приносять, але ми не маємо ніякої влади в диких віддалених місцевостях і, зокрема, у Бундельханді. У північних відногах гір Вінах’я не припиняються вбивства й грабежі.

– Нещасна! – прошепотів Паспарту. – Її спалять живцем!

– Так, – відповів бригадний генерал, – а якщо її не спалять, ви й уявити не можете, на яке жахливе існування приречуть її близькі! Таким жінкам відрізають коси, їм дають на день усього кілька пучок рису й уважають нечистими тваринами; вони вмирають, як паршиві собаки. Звісно, ця жахлива перспектива, а не любов чи релігійний фанатизм, штовхає нещасних на смертельні муки. Втім, іноді такі жертвоприношення справді бувають добровільні, тож потрібне рішуче втручання влади, щоб запобігти їм. Кілька років тому, коли я жив у Бомбеї, до губернатора звернулася молода вдова з проханням дозволити спалити її разом із тілом чоловіка. Як ви здогадуєтесь, губернатор відмовив. Тоді ця жінка залишила місто, пішла до володінь якогось раджі й там принесла себе в жертву.

Під час розповіді бригадного генерала проводир увесь час кивав головою і, коли той скінчив, сказав:

– Жертва, яку взавтра принесуть на сході сонця, не буде добровільною.

– Звідки ви знаєте?

– Про це знає весь Бундельханд.

– Однак ця нещасна навіть не намагається пручатися, – зауважив сер Френсіс Кромарті.

– Так, адже її одурманено парами опіуму й коноплі.

– Куди її ведуть?

– У пагоду Пилладжі, що за дві милі звідси. Там вона проведе ніч в очікуванні жертвоприношення.

– Коли ж це станеться?

– Взавтра, з першими проблисками зорі.

Сказавши це, провідник вивів слона з хащі й заліз йому на шию. Але, перш ніж він подав сигнал особливим свистом, містер Фоґґ зупинив його і, звернувшись до сера Френсіса Кромарті, запитав:

– А що, як ми врятуємо цю жінку?

– Врятувати цю жінку, містере Фоґґ!.. – вигукнув бригадний генерал.

– У мене в резерві ще дванадцять годин. Я можу ними пожертвувати.

– Та ви, виявляється, людина із серцем! – захоплено мовив сер Френсіс.

– Іноді, – просто відповів Філеас Фоґґ. – Коли в мене є час.

 

Розділ тринадцятий,