Де описано, як Паспарту виявив занадто жвавий інтерес до справ свого пана і що з того вийшло

Г онконг – невеликий острів, за Нанкінською угодою після війни 1842 року він перейшов у власність Англії. За кілька років колонізаторської діяльності завзята Велика Британія звела тут велике місто і порт, назвавши його Вікторією. Цей острівець лежить у гирлі річки Кантон. Від португальського міста Макао, що по той бік річки, його відділяє лише шістдесят миль. У комерційній війні Гонконг неминуче мав узяти гору над Макао, і нині більша частина китайського транзиту проходить через англійське місто. Кинувши оком на доки, верфі, пакгаузи, лікарні, готичний собор, «governement‑house»[17], на вимощені щебенем вулиці, можна подумати, що опинився не в Китаї, а в одному з торговельних міст графства Кент чи Серрей, прорізавши товщу земної кулі і зринувши на її протилежному боці.

Паспарту, заклавши руки в кишені, попростував у порт, вирячаючись на паланкіни – криті ноші, досі модні в Піднебесній імперії, і з цікавістю розглядаючи юрби китайців, японців і європейців, що наводнили вулиці. По суті, це був той самий Бомбей, Калькутта чи Сінгапур, що знову постали на шляху нашого доброго молодика. Ланцюг англійських міст розтягнувся земною кулею.

Паспарту прийшов у порт Вікторія. Там, біля гирла річки Кантон, стояло безліч суден усіх країн: англійських, французьких, американських, голландських, військових кораблів і комерційних суден, японських і китайських човнів, джонок, сампанів і навіть човнів із квітами, що утворювали на воді плавучі квітники. Прогулюючись, Паспарту помітив кількох старезних китайців, одягнених всуціль у жовте. Зайшовши до цирульні, щоб поголитися «на китайський штиб», він довідався від місцевого Фіґаро, який швидко говорив англійською, що кожному з цих дідів виповнилося щонайменше вісімдесят років і що, досягши цього віку, вони одержали право носити жовтий колір, а це в Китаї вважають імператорським привілеєм. Паспарту це здалося доволі кумедним.

Поголившись, він повернувся в порт, де стояв «Карнатик», і помітив там Фікса, що відмірював кроки туди‑сюди. Паспарту анітрохи не здивувався цій зустрічі, але він прочитав на обличчі поліцейського інспектора досить промовисте невдоволення й розгубленість.

«Еге! – подумки потішився Паспарту, – видно, кепські справи в джентльменів із Реформ‑клубу!»

Удавши, що не помічає Фіксового поганого настрою, він підійшов до нього, сяючи усмішкою.

Детектив мав достатньо підстав проклинати свою фатальну невдачу. Ордера на арешт досі не було! Очевидно, він подорожує слідом за ним і може наздогнати його, лише якщо Фікс на кілька днів затримається в якомусь місті. Але Гонконг був останньою англійською територією на шляху Фоґґа, тож це означало, що його треба за всяку ціну затримати тут, інакше він остаточно вислизне.

– Ну як, містере Фікс, ви таки надумали супроводжувати нас до Америки? – запитав Паспарту.

– Так! – процідив крізь зуби Фікс.

– Отакої! – вигукнув із голосним реготом Паспарту. – Я знав, що ви не можете розпрощатися з нами. Що ж, ходімо, замовите собі каюту!

І вони разом увійшли до бюро морських повідомлень і замовили чотири каюти. При цьому службовець попередив їх, що «Карнатик» відремонтовано і пакетбот вирушить не наступного ранку, як передбачалося, а сьогодні о восьмій годині вечора.

– Чудово! – вигукнув Паспарту. – Це цілком улаштовує мого пана. Піду попереджу його.

Аж ось Фікс нарешті зважився. Він вирішив усе відкрити Паспарту. Це був, мабуть, єдиний спосіб на кілька днів затримати Філеаса Фоґґа в Гонконгу.

Вийшовши з бюро, Фікс запропонував своєму супутникові зайти в таверну освіжитися. Паспарту ще мав час і прийняв Фіксове запрошення.

На набережній вони надибали досить пристойну таверну. Обидва увійшли до неї. Це була простора, добре прибрана зала, у глибині якої стояло щось на зразок величезного похідного ліжка з численними подушками. На ньому лежало кільканадцять соньків.

Із тридцять відвідувачів сиділи за маленькими столиками з плетеного очерету. Хтось пив англійське пиво, ель чи портер, хтось смакував алкогольні напої – лікер, джин або бренді. Крім того, більшість курила довгі череп’яні люльки, натопкані кульками опіуму, змішаного з трояндовою есенцією. Час від часу хтось із курців непритомнів і скочувався під стіл, і тоді двоє офіціантів хапали його за голову й за ноги і клали на ліжко, де вже лежало близько двадцяти чоловік в останній стадії сп’яніння.

Фікс і Паспарту допетрали, що потрапили до однієї з тих курилень, куди сходяться нещасні, схудлі, отупілі люди, яким заповзятлива Англія щороку продає опіуму на двісті шістдесят мільйонів франків! Мерезенні мільйони, зароблені на використанні однієї з найзгубніших людських пристрастей!

Китайський уряд, упроваджуючи суворі закони, давно прагне покласти край цьому злу, та марно. Від забезпечених верств населення, яким колись було надано виключне право курити опіум, звичка перейшла до всіх прошарків суспільства, і спинити масове споживання дурману стало практично неможливо. У Китаї опіум курять повсюдно й особливо в центральній частині країни. Чоловіки і жінки, що звикли вдихати дим опіуму, без нього відчувають болісні судоми в шлунку. За день курець може викурити до восьми люльок, але через п’ять років такого життя він помирає.

В одну з цих численних у Гонконгу курилень і потрапили Фікс із Паспарту, вирішивши трохи освіжитися. Паспарту не мав із собою грошей, зате охоче скористався «люб’язністю» свого супутника, сподіваючись віддячити йому при нагоді.

Вони замовили дві пляшки портвейну, які француз високо поцінував. Фікс, більш стриманий, дуже пильно спостерігав за своїм супутником. Говорили про те, про се, а найбільше про чудову ідею Фікса також здійснити подорож на «Карнатику». Згадали, що пароплав має вирушити на кілька годин раніше встановленого часу. Паспарту, спорожнивши обидві пляшки, підвівся, аби попередити свого пана.

Фікс притримав його.

– Хвилинку, – сказав він.

– Що ви хочете, містере Фікс?

– Мені треба з вами поговорити про серйозні справи.

– Про серйозні справи! – вигукнув Паспарту, допиваючи останні краплі вина, що лишилися на дні його склянки. – Що ж, ми поговоримо про них узавтра. Сьогодні мені ніколи.

– Залиштеся, – наполягав Фікс, – справа стосується вашого пана!

Паспарту при цих словах пильно поглянув на свого співрозмовника.

Вираз Фіксового обличчя здався йому дивним. Він знову сів.

– Що ж ви хочете мені повідомити? – запитав він.

Фікс понизив голос і, взявши парубка за лікоть, сказав:

– Ви здогадалися, хто я такий?

– Ще б пак! – усміхнувся Паспарту.

– Тоді я вам у всьому зізнаюся…

– Тепер, коли я й так усе знаю, приятелю! Це цілковите безґлуздя! Ну гаразд, давайте. Але спочатку дозвольте мені сказати, що ваші джентльмени даремно витратилися.

– Даремно?! – запитав Фікс. – Вам легко говорити. Одразу видно, що ви не знаєте, яка сума…

– Дуже добре знаю! – відповів Паспарту. – Двадцять тисяч фунтів.

– П’ятдесят п’ять тисяч фунтів! – виправив Фікс, стискаючи руку француза.

– Як? – вигукнув Паспарту. – Містер Фоґґ ризикнув!.. П’ятдесят п’ять тисяч фунтів!.. Ну, тоді ще більше підстав не втрачати жодної хвилини, – додав він, удруге намагаючись підвестися з‑за столу.

– П’ятдесят п’ять тисяч фунтів, – повторив Фікс, із зусиллям посадивши Паспарту на місце й наказавши принести ще пляшку бренді. – У разі успіху я одержу премію дві тисячі фунтів. Хочете п’ятсот фунтів за умови, що ви мені допоможете?

– Допоможу вам? – здивовано витріщив на нього очі Паспарту.

– Так, допоможете мені на кілька днів затримати пана Фоґґа в Гонконгу!

– Що за чортівня?! Що за дурниці ви верзете! – загорланив Паспарту. – Мало того, що ваші джентльмени стежать за моїм паном, сумніваються в його порядності, так вони ще здумали йому перешкоджати! Мені просто соромно за них!

– Як? Що ви цим хочете сказати? – запитав Фікс.

– Я хочу сказати, що це непорядно. Це однаково, що обібрати містера Фоґґа й витягти гроші з його кишені.

– Саме цього ми й прагнемо!

– Так це ж пастка! – заволав Паспарту, розбурханий дією бренді, що Фікс доливав у його склянку. – Справжнісінька пастка! А ще колегами називаються! Джентльмени!

Фікс нічого не втямив.

– Колеги! – продовжував кричати Паспарту. – Члени Реформ‑клубу! Знайте ж, містере Фікс, мій пан – порядна людина, і коли він закладається, то грає за всіма правилами.

– За кого ви мене маєте? – запитав Фікс, пильно вдивляючись у Паспарту.

– Дідько вас візьми! Звичайно, за агента членів Реформ‑клубу, якому доручено перевіряти маршрут мого пана, – це просто ганебно! Ось чому я нічого не сказав містерові Фоґґу, хоча вже давно вас розкусив!

– Він нічого не знає?.. – жваво запитав Фікс.

– Нічого, – відповів Паспарту, укотре спорожнюючи свою склянку.

Детектив утер рукою чоло. Він не наважувався продовжувати розмову. З чого почати? Омана Паспарту здавалася правдивою, та це лише ускладнювало виконання агентового плану. Було очевидно, що француз говорив щиро й аж ніяк не був спільником свого пана, а цієї співучасті Фікс і боявся найбільше.

«Отже, – подумав детектив, – коли він не спільник, то він мені й допоможе».

Й інспектор зважився вдруге. Час підпирав, тож іншого виходу він не бачив. Фоґґа треба було затримати в Гонконгу в будь‑який спосіб.

– Слухайте! – швидко заговорив Фікс. – Слухайте мене уважненько. Я зовсім не той, за кого ви мене маєте. Я не агент членів Реформ‑клубу.

– Он воно як! – протягнув Паспарту, глумливо дивлячись на нього.

– Я – поліцейський інспектор, маю доручення від столичної поліції…

– Ви… поліцейський інспектор?

– Так, і я це вам зараз доведу, – продовжував Фікс. – Ось мої повноваження.

Поліцейський агент дістав із портмоне свої документи й показав співрозмовникові повноваження, підписані начальником лондонської поліції. Оторопілий Паспарту, втративши дар мови, витріщився на Фікса.

– Парі містера Фоґґа, – продовжував Фікс, – лише привід, за допомогою якого він надурив і вас, і своїх колег із Реформ‑клубу, бо він зацікавлений у тому, щоб забезпечити собі вашу мимовільну співучасть.

– Але в чому? – вигукнув Паспарту.

– Слухайте. Двадцять дев’ятого вересня з Англійського банку викрали п’ятдесят п’ять тисяч фунтів стерлінґів. Прикмети людини, що скоїла цей злочин, встановлено. Погляньте, вони достоту відповідають зовнішності Фоґґа.

– Ще чого! – закричав Паспарту, б’ючи своїм могутнім кулаком по столу. – Мій пан – найчесніша людина у світі!

– Ви впевнені? – заперечив Фікс. – Адже ви його зовсім не знаєте! Ви стали до нього на службу в день від’їзду, а виїхав він поспіхом, скориставшись безґлуздим приводом, навіть без речей, прихопивши з собою лише велику суму грошей. І після цього ви насмілюєтеся стверджувати, що він – порядна людина!

– Так! Так! – машинально повторював бідолашний парубок.

– Ви хочете, щоб вас арештували як спільника?

Паспарту схопився за голову – його було не впізнати. Він не смів глянути на поліцейського інспектора. Філеас Фоґґ – злодій! Він, рятівник Ауди, смілива й великодушна людина! А тим часом які жорстокі докази висунуто проти нього. Паспарту силувався відкинути всі підозри, що зродилися в його мозку. Ні, він не хотів вірити у причетність свого пана до цієї справи!

– Зрештою чого ви від мене хочете? – запитав він детектива, неймовірним зусиллям волі опанувавши себе.

– Ось чого, – відповів детектив. – Я простежив пана Фоґґа до Гонконга, але цього мало: я досі не одержав дозволу на його арешт, що має надійти з Лондона. Ви мусите допомогти мені затримати його в Гонконгу…

– Я? Щоб я…

– А я поділюся з вами премією у дві тисячі фунтів стерлінґів, обіцяною Англійським банком.

– Ніколи! – відповів Паспарту, вкотре спробував звестися і знову гепнувся на стілець, відчуваючи, що сили й розум зраджують його. – Містере Фікс, – вимовив він запинаючись, – якщо навіть усе, що ви мені сказали, правда… якщо навіть мій пан і є злодієм, якого ви розшукуєте… хоча я відкидаю це… я був… я в нього на службі… і я бачив, що він добрий і великодушний… Зрадити його!.. ніколи… за жодні скарби світу. Я не з того тіста зроблений!

– Ви відмовляєтеся?

– Відмовляюся.

– Будемо вважати, що я нічого вам не говорив, – сказав Фікс, – а тепер випиймо.

– То випиймо!

Паспарту відчував, що хміліє дедалі сильніше. Фікс, розуміючи, що треба у будь‑який спосіб розлучити слугу й пана, вирішив його доконати. На столі лежало кілька люльок з опіумом. Одну з них Фікс уклав у руку Паспарту, той підніс її до губ, запалив і кілька разів затягнувся; під дією отрути його голова стала ніби чавунна і схилилася на стіл.

– Нарешті! – сказав Фікс, дивлячись на нерухомого Паспарту. – Наш пан Фоґґ не буде попереджений вчасно про відхід «Карнатика», а якщо він все‑таки виїде, то принаймні без цього клятого француза!

І він вийшов із таверни, сплативши рахунок.

 

Розділ двадцятий,