Завдання служб ПР політичних партій

1. Інформування громадськості в цілому і насамперед цільових груп щодо діяльності партії взагалі і зокрема роботи її представників у органах державної влади та управління.

2. Ідеологічна та пропагандистська діяльність, спрямована на формування груп підтримки відповідної партії, на рекрутування нових її членів.

3. Формування та підтримка позитивного іміджу партії, її позиціювання на політичному ринку та відмежування від численних конкурентів.

4. Формування та підтримка позитивного іміджу керівника партії та інших її лідерів.

5. Дослідження громадської думки та прогнозування соціально-політичних процесів.

6. Інформаційно-аналітичне забезпечення виборів до органів державної влади своїх представників.

7. Інформаційне забезпечення участі партії у розробці проектів управлінських документів, законодавчих актів, різноманітних державних програм.

8. Визначення об’єктів та інформаційне забезпечення спонсорської та благодійної діяльності партії.

9. Моніторинг засобів масової інформації щодо діяльності політичних партій та органів влади.

Виборчі комунікації є важливою складовою владних та партійних комунікацій, пов’язані із взаємодією різних соціальних та політичних суб’єктів під час підготовки і проведення будь-якої виборчої кампанії.

Отже: «чорними» вважаються ті політичні технології, застосування яких передбачає пряме порушення чинного законодавства. Сюди можуть відноситься технології як відверто кримінальні:

- замахи на суперників,

- підкуп членів виборчих комісій

- компромати (якщо використовується неправдива інформація або інфомація, яка була зібрана незаконними методами)

- підкуп журналістів і розміщення інформації, яка вигідна для клієнта/замовника, в пресі на платній основі

- технології, напрямлені на те, щоб свідомо очорнити конкурента, підірвати його репутацію (ситуація Доренко-Лужков)

так і порівняно невинні, але все ж заборонені законом дії:

- «подарунки» виборцям,

- агітація з боку посадових осіб

- оспівування, як не дивно теж є чорною PR-технологією. У цьому випадку відбувається ідеалізація певної групи, персонажа або процеса. Головне при використанні цього методу - це перехвалити.

«Сірими» вважаються ті технології, які не передбачають прямого порушення закону, але вступають у суперечність з нормами суспільної моралі та прийнятими способами ведення політичної (особливо – виборчої) кампанії. Наприклад:

- присутність на мітингу якого-небудь політика групи його противників з транспарантами, листівками та іншими матеріалами опозиційного до нього змісту (з одного боку, такого роду діяльність не є порушенням закону (якщо тільки матеріали не містять наклепу на адресу політика, а самі його противники не порушують громадського порядку), з іншого – громадськість звичайно засуджує такі дії, вважаючи їх порушенням неписаних правил публічних відносин політиків)

«Білими» технологіями називаються ті, які входять у неофіційний «реєстр» «дозволених» та не суперечать закону. Переважно це найпростіші та природні технології:

1. розклеювання інформаційних листівок,

2. зустрічі з виборцями,

3. організація концертів,

4. вручення бюлетенів,

5. передвиборні обіцянки

6. різні акції агітаційно-пропагандистського звучання

7. благодійні акції (подарунки для дітей сиріт, інвалідів)

8. проведення прес-конференцій

9. зовнішня реклама (бил-борди)

72. Охарактеризувати стадії (етапи) процесу інформаційно-аналітичної діяльності в сфері зовнішньої політики.

Інформаційно-аналітична діяльність зовнішньої пол. – це особливий напрям інф. діял., пов'язаний з виявленням, опрац., збереж. та пошир. інф. переважно у сфері дипломатич., політ. та екон. діяльності. Проте, для зовн. пол. важливим є не стільки своєчасне ознайомлення з первинною інф., скільки випереджувальне виявлення проблемних сит. і прогноз розвитку подій. Необхідність в отрим. такої інф. зумовлена переходом владних структур до прогностичних форм діял. з використ. багатоваріантних моделей розвитку подій, що потребує не просто констатації фактів для доведення тієї чи іншої тези, а систем. підходу до розв'язання пробл. в цілому на основі поєднання інтелект. здібностей люд. з функціональними.

Інф-анал. діял. є ключовим і необхідним елем. забезп. ефективності діял. будь-якого держ. органу. У процесі детальної діагностики поточної ситуації аналітик повинен дотримуватися ряду принципів, а саме:

- керуватися виключно інтересами, що відповідають поставленим завданням;

- ні в якому разі не пристосовуватися під власні бажання та бажання замовника, тобто бути об’єктивним;

- не намагатися одержати заздалегідь запрограмовані результати.

Аналітична робота в зовн. політиці може бути спрямована на:

- внутрішнє середовище (робота з інф., виробленою даним та суміжними підрозділами, певним органом держ. управління, підпорядкованими організ., спрямована на з’ясування «внутрішнього», «апаратного» бачення конкретної сусп. проблеми);

- зовнішнє середов. (робота з інф., виробленою керівними структурами держ. управління, іншими органами держ. управл., органами місцевого самовряд., джерелами приватного та громадського секторів, зарубіжними джерелами, спрямована на визначення «зовнішнього», переважно «невладного» бачення конкретної сусп. проблеми та балансу сил щодо підтримки чи відторгнення потенційного рішення органу держ. управл. щодо даної проблеми).

Перш ніж перейти бехпосередньо до опису етапів інф-анал. діял., зазначиом, що можна вирізняти такі рівні інф-анал. роботи:

- ретроспективний (спрямований на збир. та аналіз інф., виробленої різними джерелами у минулому з метою визначення існуючих тенденцій щодо розв’язання певних сусп. проблем);

- оперативний (спрям. на інтенсивність, спрямування, характер та інші ознаки інф. потоків, які стосуються певної сусп. пробл. і притаманні визначеному періоду часу, що сприймається як «зараз»);

- перспективний (спрям. на визнач. перспективного розв. ситуації щодо певної проблеми, прогнозув. інф. потоків, пов’язаних з нею і грунтується на даних, отриманих під час ретроспект. та операт. аналізу інф. внутр. та зовн. середовища).

Отож, аналіт. діял. в зовн. політиці передбачає такі основні стадії:

Етап 1. Загальне знайомство із проблемою. Цей етап передбачає ознайомл. із проблемою в цілому, а також із суміжними питаннями, вивчення яких може виявитися корисним; склад. загального плану роботи із вказівкою строку виконання, виконавців і осн. джерел, які приблизно можуть бути використані. Щоб успішно впоратися із завд., дуже важливо спочатку, при загальному знайомстві із пробл. і складанні плану, діяти обдумано та розважливо.

Етап 2. Визнач. використовуваних термінів і понять. Необхідно визначити і пояснити той або інший термін або поняття так, щоб це було ясно нам самим, тим, хто контролює нашу роботу, і тим, хто корист. нашою інф. «Визначення понять» є одним з дев'яти принципів інф. роботи.

Етап 3. Збір фактів. Ця стадія дуже важлива, тому що неможна оминути жодного факту. Іноді інф. здається неважливою на початк. етапі аналізу ситуації, але згодом може виявитися, що самей цей факт мав значення для подальшого розв. ситуації.

Етап 4. Тлумачення фактів. Так коротко можна назвати процес вивчення та обробки фактів з метою взяти з них усе, що вони значать. Цей етап включає оцінку, класифікацію, аналіз і з'ясування фактів.

Етап 5. Побудова гіпотези. Робочі гіпотези, висунуті на цьому етапі, звичайно пов'язані з якими-небудь конкретними пит., відповідаючи на яке можна перевірити саму гіпотезу. Багато хто вважає побудову гіпотези найважливішим моментом б-я дослідж. як в області природних або сусп. наук, так і в області інф-анал.роботи.

Висунувши гіпотезу, ми полегшуємо з'ясування проблеми. По-друге, наукове положення є основою для з'ясування окремих фактів або явищ, тому що розкриває існуючий між ними зв'язок. Ми можемо осмислити суть нових явищ, якщо виразимо його в знайомих нам поняттях. По-третє, прийнятне наукове положення завжди містить деякі моменти, що виходять за його рамки і утворюють підставу для передбачення нових фактів та явищ.

Побудова гіпотези властива будь-якій дослідницькій роботі. На самому початку дослідж., коли виробляється загал. план, ми виходимо з певних припущень (або гіпотез) про те, які фактори, можливо, відіграють важливу роль і які майже не мають відношення до суті проблеми. Аналогічними гіпотезами ми керуємося при збиранні і тлумаченні фактів, формулюванні висновків.

Етап 6. Висновки. На цьому етапі дослідження виробляються умовиводи, необхідні для доказу або спростування робочих гіпотез, висунутих на етапі 5, і формулюються остаточні висновки, що є основою б-я інф. док.

Етап 7. Виклад. Це по суті складання документа, що завершує роботу. Укладач інф. док. повинен не тільки ясно уявляти собі те, про що він пише, але й вміти виразити свої думки в ясній формі. Необхідно вказувати ступінь вірогідності кожного твердження.

Робота, пророблена на кожному етапі, вважається попередньою, і можуть бути внесені зміни залежно від нових даних, отрим. у міру продовж. дослідж. на наступних етапах. Напр., збір фактів не можна провести відразу і закінчити за одни раз. Потім стане ясно, з яких питань потрібно зібрати додаткові дані, і тим самим ми матимемо напрямок для наступної аналітичної роботі.

Також у процесі дослідження ситуації, що склалася у міжжнар. відносинах, важливо дати відповіді на наступні питання, які характеризують ситуацію:

- які реальні ресурси мають і можуть задіяти ключові гравці (це дозволить встановити реальний ступінь можливих загроз);

- з’ясуйте наміри політ. акторів;

- встановіть лінії можливих конфліктів між політ. гравцями;

- визначіть загрози, що потенційно становлять небезпеку політ. системі;

- інформаційна активність та інтенсивність (кількісні хар-ки, скільки від певної політ. сили було заяв або інших витоків інф. в цілому в інф. просторі).

73. Охарактеризувати становлення блокового протистояння в Європі після Другої світової війни.

Після закінчення Другої Світової Війни перед загрозою нового протистояння життєво важливими для Західної Європи стали гарантії безпеки. Логіка конфронтації підказувала, що шукати їх слід не в загальноєвропейській системі, а в межах західного табору. Така система мала забезпечити недоторканність держав Західної Європи насамперед за рахунок зміцнення військового потенціалу. Центром військової інтеграції Західної Європи стала Великобританія. Роз'єднана Німеччина та слабка Франція не сприймалися в Лондоні як гарантія проти поширення комунізму, тому для досягнення цієї мети необхідна була консолідація зусиль усіх держав Західної Європи та узгодження їхніх дій зі США. Великобританія відводила для себе роль сполучної ланки між США і Європою.

Першим кроком до консолідації стало підписання 4 березня 1947 р. у Дюнкерку англо-французького Договору про союз та взаємну допомогу строком на 50 років. Його основною метою декларувалося «запобігання новій агресії з боку Німеччини».

Великобританія закликала до розширення коаліції. 22 січня 1948 р. англійський міністр закордонних справ Е. Бевін у своєму виступі перед палатою громад запропонував створити Західний союз європейських держав. Ця ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі розпочалася конференція представників Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та Люксембургу. 17 березня 1948 р. вони підписали Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та колективну самооборону. Цей договір дістав назву «Брюссельський пакт». Строк його дії також становив 50 років, а метою знову декларувалася протидія «відновленню агресивної політики Німеччини». До речі, основним питанням порядку денного конференції була проблема утворення західнонімецької держави та майбутньої її інтеграції до європейських військових угруповань. Укладення «Брюссельського пакту» певною мірою вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецького реваншизму.

Згідно з договором формувалися консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб. На початку жовтня 1948 р. була створена військова організація Західного союзу. Реалізуючи свої плани розбудови системи безпеки в Європі, Великобританія у квітні 1948 р. провела таємні переговори зі Сполученими Штатами та Канадою щодо створення трьома державами Північноатлантичного союзу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити Західний у загальній системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені Штати підтримали дії європейських союзників щодо військової інтеграції й були готові приєднатися до цього процесу.

11 червня 1948 р. сенат США ухвалив резолюцію № 239 — «резолюцію Ванденберга». Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США змогу безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед у Європі, б липня 1948 р. розпочалися ініційовані США таємні переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом майбутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Іс-ландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку. 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.

Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19 липня 1951р. конвенції «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формування ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепокоєння не лише на Сході, але й на Заході континенту.

Продовженням курсу Заходу на реінтегрування ФРН у європейські структури стало приєднання 18 квітня 1951 р. Німеччини до Договору про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі згідно з «планом Шумана».

Водночас Франція запропонувала ідею створення «європейської армії», до складу якої мали входиш й німецькі військові контингенти. Втілюючи в життя курс на відновлення військової моці Німеччини, західні держави вже в 1950 р. дали згоду на створення збройних сил ФРН, зняли обмеження військового виробництва, амністували значну кількість воєнних злочинців з числа кадрових військових. Останнім кроком на шляху консолідації Західної Європи стало включення ФРН до Західного союзу та НАТО.

Цей крок викликав жорстку негативну реакцію СРСР. Радянський Союз розірвав союзницькі угоди часів війни з Англією та Францією. У відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної де-мократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД). Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн-членів й Заходом, декларував недоторканність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпорядкування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'язавшись вивести свої війська з її території. Отже, утворення Варшавського блоку не мало практичного значення, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протягом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Блокова біполярність ставала реальністю.

74. Охарактеризувати стратегію кібербезпеки США як складову стратегії національної безпеки держави.

Питання кібербезпеки США стало актуальним саме в останні роки. Із приходом до влади, Барак Обама одразу поставив головним своїм завдання саме організацію ефективної кібербезпеки. За думками багатьох аналітиків акти кібертероризму в економічному плані зараз можуть нанести більшу шкоду ніж тероризм в класичному своєму понятті. США є однією з найбільш уразливих до кібератак країн. Причиною цього є повна залежність інфраструктури США (від ЖК-послуг до торгівельних мереж) від Інтернету. Щодня на Пентагон та Білий Дім здійснюються мільйони кібератак з різних куточків світу.

У квітні 2009 року Президентом Обамою був даний на розгляд Сенату США законопроект «Акт про Радника з Національної Кібербезпеки». Головні положення документу викладені нижче: