Дії прокурора щодо підготовки та пред’явлення позовної заяви до суду в справах щодо протидії легалізації незаконних доходів. Участь прокурора у судових засіданнях в суді першої інстанції.

    Для пред’явлення прокурором позовної заяви до суду у справах з питань протидії легалізації незаконних доходів перш за все необхідно додержуватися вимог чинного законодавства. Так статтями 17,18 Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”, встановлено цивільно-правові санкції за порушення законодавства в сфері легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, так:

юридичні особи, які здійснювали фінансові операції з легалізації (відмивання) доходів або фінансували тероризм, можуть бути ліквідовані за рішенням суду;

неодноразове порушення суб’єктами первинного фінансового моніторингу вимог закону тягне за собою за рішенням суду обмеження, тимчасове припинення дії та позбавлення ліцензії чи іншого спеціального дозволу на право провадження певних видів діяльності в порядку, встановленому законодавством;

за рішенням суду доходи підлягають конфіскації в дохід держави або повертаються їх власнику, права чи законні інтереси якого були порушені, або відшкодовується їх вартість;

угоди, спрямовані на легалізацію (відмивання) доходів і фінансування тероризму, визнаються недійсними у встановленому законом порядку.

Таким чином, аналіз визначених законодавцем санкцій дає можливість виокремити категорії позовів, які можливо пред’явити прокурору до суду задля усунення порушення законодавства у сфері протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом.

	Визнання недійсними установчих документів тприпинення державної реєстрації		Визнання недійсними угод, фіктивних підприємств		Стягнення штрафних санкцій з суб’єктів первинного фінанс. моніторингу

Відповідно і представницьку діяльність прокурора в даній категорії справ можна умовно поділити на три блока.

Щодо першої категорії позовів, можна зазначити наступне: ст. 238 ГК України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади адміністративно-господарські санкції.

У разі здійснення суб’єктом господарювання діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, до нього може бути застосовано адміністративно-господарську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації цього суб’єкта (ст. 247 ГК України).

Відповідно до п.2 ст. 38 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” підставою для судового рішення щодо припинення юридичної особи є, зокрема, визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, яку не можна усунути.

Якщо позовні вимоги стосуються лише визнання недійсним запису про державну реєстрацію юридичної особи позивачами у таких справах можуть бути державні реєстратори відповідних рад у зв’язку з тим, що чинним законодавством не визначено коло осіб, які можуть звертатись до суду з відповідними вимогами.

В обґрунтування позовів про визнання недійсними установчих документів, крім вищевикладеного, необхідно зазначити, що згідно ст.42 ГК України підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на особистий ризик господарська діяльність, яка здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних та соціальних результатів і отримання прибутку.

Статтею 87 ЦК України передбачено, що для створення юридичної особи її засновники розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма засновниками.

Свою подальшу діяльність підприємство здійснює у відповідності зі статутними документами та діючим законодавством.

Крім того, відповідно до ст.66 Господарського кодексу України джерелом формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески його засновників.

Для забезпечення доказової бази за вказаними позовами необхідно, у тому числі, долучати акти перевірок наявності підприємств за юридичною адресою, оскільки за ст.93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах. Звернення з вимогами про визнання недійсними державної реєстрації фіктивних підприємств, установчих документів можливо також у порядку цивільного законодавства.

Відповідачами у таких справах є особи, які стали засновниками фіктивних підприємств, але не мали наміру займатися підприємницькою діяльністю.

Таким чином, виходячи з суб’єктного складу сторін, визначається й підсудність справ зазначеної категорії – місцеві суди чи окружні адміністративні суди.

Наступним блоком в організації представницької діяльності на цьому напрямку є заявлення позовів про стягнення до бюджету незаконно отриманого за нікчемними правочинами, укладеними за участю підприємств, установчі документи яких та записи про їх державну реєстрацію вже були визнані судом недійсними.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, у тому числі:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим

актам цивільного законодавства, а також моральним засадам

суспільства,

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і

відповідати його внутрішній волі,

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових

наслідків, що обумовлені ним.

Згідно положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Виходячи з цього, правочини, укладені за участю підприємств, установчі документи яких та записи про їх державну реєстрацію вже були визнані судом недійсними, є нікчемними, тобто недійсними за законом.

Відповідно до ч.1 ст.207, ч.1 ст.208 ГК України господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції, може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

У даному випадку посилання на положення Господарського кодексу України обумовлено тим, що чинним Цивільним кодексом України не передбачено в якості наслідків визнання недійсними угод стягнення з недобросовісної сторони отриманого за угодою на користь держави.

Актуальність позовів вказаної категорії і полягає саме в тому, що у випадку, коли господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін (у разі виконання зобов’язання обома сторонами) – у доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Пленум Верховного Суду України №3 від 28.04.78 “Про судову практику у справах про визнання угод недійсними” (з наступними змінами та доповненнями) зазначив, що до угод, які укладені з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, тобто порушують основні принципи існуючого суспільного ладу, належать угоди, спрямовані на приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування доходів.

Пунктом 7.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №1056 від 25.07.02 “Про заходи щодо забезпечення однакового і правильного застосування законодавства про податки” доказами спрямованості умислу на приховування від оподаткування прибутку та доходів у суб’єкта оспорюваних угод можуть бути, зокрема, надані податковими органами відомості про відсутність підприємства за юридичною та фактичною адресою, про визнання недійсними у встановленому чинним законодавством порядку статутних документів, про неподання податкової звітності до органів державної податкової служби, про скасування державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності та інше.

Наступним, третім блоком в організації представницької діяльності є подання до суду прокурором позовів про визнання недійсними фінансових операцій, укладених з метою ухилення від сплати податків і відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом, обов'язкове стягнення в доход держави сум, незаконно отриманих за ними прибутків яке можливе шляхом заявлення позовів з вимогами про звернення стягнення податкового боргу на активи платника податку, арешту коштів на рахунку платника податків, стягнення з підприємства незаконно набутого майна в доход держави. 

Так, нормами Конституції України, зокрема ст.67, закріплено обов'язок кожного сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом.

Відповідно до п.п.3.1.1 п.3.1 ст. 3 Закону України “Про порядок погашення зобов’язання платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”(далі – Закон № 2181) активи платника податку можуть бути примусово стягнені в рахунок погашення його податкового боргу виключно за рішенням суду.

Згідно п.п 9.3.9. п.9.3 ст. 9 Закону № 2181 арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється за заявою податкового органу виключно на підставі рішення суду в порядку, передбаченому законодавством. 

Статтею 59 Закону України “Про банки та банківську діяльність” арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, чи стягнення цих коштів здійснюються виключно за рішенням суду про стягнення коштів або про накладення арешту в порядку, встановленому законом. 

При підготовці позовів вказаних категорій необхідно обов’язково перевіряти та долучати до позовної заяви як докази документи, що підтверджують наявність податкового зобов’язання (актів перевірок, податкового повідомлення - рішення, податкових декларацій платників податків, документів, що підтверджують отримання платником податків повідомлень - рішень податкового органу про нарахування податкового боргу тощо).

Відповідно до п.19 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/11 „ Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", у разі визнання у встановленому порядку недійсними установчих документів суб'єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реєстрації у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб'єкта підприємницької діяльності, укладені таким суб’єктом підприємницької діяльності угоди мають визнаватися недійсними згідно до ст. 49 ЦК УРСР незалежно від часу їх укладення (ст. ст. 207, 208 ГК України).

За неможливості повернути майно в натурі набувач має відшкодувати первісну вартість майна.  

Враховуючи „Прикінцеві та перехідні положення" ЦК та ГК, які набрали чинності від 1 січня 2004 р., позовні вимоги про визнання недійсними угод, які не відповідають вимогам закону або вчинені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави або суспільства та укладенні і виконані до набрання чинності вказаними кодексами, мають обґрунтовуватися порушенням норм ст.49 ЦК УРСР 1963 р. Що стосується господарських відносин, які виникли після вказаного часу, то до них застосовуються норми ст.ст.207, 208 ГК України.

Актуальність застосування заходів цивільно-правового характеру щодо визнання угод недійсними з підстав, передбачених ст. ст. 207,208 ГК України, полягає у тому, що все отримане за такою угодою обома сторонами, за наявності умислу в обох сторін, стягуються в доход держави.

Втім, найбільш поширені ситуації, коли при укладенні угоди умисел на досягнення мети, що суперечить інтересам держави і суспільства, має лише одна із сторін угоди - „фіктивна" фірма. У цьому разі отримане за угодою майно стягується на користь іншої сторони, а отримане останніми або те, що належить їй за угодою, стягується в доход держави.

 Слід також зазначити, що за змістом ст. 208 ГК України стягнення у доход держави одержаного чи належного за угодою здійснюється лише у тих випадках, коли завідомо угода, що суперечить інтересам держави і суспільства, була повністю або частково виконана хоча б однією із сторін.

Виходячи з того, що легалізація(відмивання доходів) у більшості випадків пов’язана із здійсненням фінансових операцій через банки та банківські установи, під час проведення перевірок дотримання суб’єктами підприємницької діяльності законодавства щодо протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, можливо також звернення до судів з позовами про розкриття банківської таємниці.

Відповідно до ст. 234 Цивільного процесуального кодексу України справи вказаної категорії розглядаються в порядку окремого провадження місцевими судами.

Як свідчить аналіз правозастосовчої практики дії, здійснювані з метою легалізації злочинних доходів, можуть бути досить різноманітними, наприклад: відкриття банківських рахунків, внесення коштів на такі рахунки або на рахунки інших підприємств, придбання рухомого і нерухомого майна, у т,ч. для наступного сплатного чи безоплатного відчуження цього майна; надання кредитів і позик; купівля акцій, векселів, облігацій та інших цінних паперів; інвестування та отримання доходів від інвестицій; укладання фіктивних договорів про надання кредитів або різноманітних послуг (наприклад, аудиторських, юридичних, маркетингових); операції, пов'язані із ввезенням, переказуванням і пересиланням на території України, в Україну та за її межі відповідного майна тощо.

Можливе пред'явлення позовів наступних категорій:

1. про визнання недійсними установчих документів та скасування державної реєстрації фіктивних суб’єктів підприємництва;

2. про визнання недійсними угод, укладених з метою відмивання незаконних доходів;

3. про стягнення в доход держави коштів, незаконно отриманих внаслідок фінансових операцій з фіктивними підприємствами;

4. позови про обмеження, тимчасове припинення дії або позбавлення ліцензії суб’єкта первинного фінансового мониторингу;

5. про стягнення штрафних санкцій з суб'єктів первинного фінансового мониторингу;

6. стягнення в дохід держави коштів, отриманих внаслідок порушення встановлених правил здійснення господарської діяльності;

7. про розкриття банківської таємниці, у зв’язку з проведенням перевірки з питань протидії легалізації.

Виходячи з цього, наведений перелік категорій позовів, з якими можливо звертатись до суду з метою запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, не є вичерпним.