Старішi корені. Велика Кимерія

 

Відомості з минулого постачає нам археологія, розкопуючи те, що полишилося від отого минулого, чи не в прямому сенсі слова. Чимало своїх набутків має вона із розкопів поховань. Старішими з них є поховання “катакомбної культури”, що замінюються похованнями “зрубної культури”, яка починається на теренах України десь 4–5 тисяч років тому; або 2–3 тисячі років перед нашою ерою (п. н. е.).

Звідки ми знаємо вік археологічної знахідки? Колись це було цілою проблемою, та – не тепер. Зараз все це робиться з досить високою точністю, радіовуглецевим методом. Хоч так можна визначати вік залишків лише орґанічного походження (див. Доп.2).

Отже, це були дуже, дуже старі часи. Не було іще імперії хеттів, кретомінойської культури, а в Єгипті тільки починалося Середнє царство, іще не побудовано незрівняних храмів Карнаку; пройдуть сотні років, поки у Вавілоні будуть проголошені закони Хамурапі.

Хто були ці люди зрубної культури, що ховали своїх померлих у тих зрубах, подібних домівкам? – цього ми теж певно не знаємо. Але, наша мова зберегла пам’ять і про це у слові “домовина”, яке походить від того ж кореня, що й слово “дім”. Воно й досі нагадує нам про ті зруби. Слово “труна” – то вже пізнішого походження, скитське (ґотське). Віддзеркалює деяку зміну похоронних звичаїв, пов’язану, можливо, зі змінами в етносі. Є й інші, дуже старі слова, наприклад, “багаття”, про яке ми вже згадували. Воно має, схоже, спільного кореня зі словом “багатство” та є, можливо, із тих часів, коли й власний вогонь був багатством первісної людини. А то вже часи, воістину, незапам’ятні.

Від них же, схоже, тягнеться до нас і слово “тулятись”. Сучасний фінський словник містить слова “тулема” – прихід, та “тулі” – вогонь. Теж, мабуть, таке щось – дуже давнє. Можливо, що колись “тулятися” – означало просто приходити на вогник. Люди, що були тут на той час і полишили нам це слово, зтикалися, виходить, із фінськими народами, які, можливо, жили у нас перед тим; або, принаймні, жили значно ближче до нас, ніж потім.

Усе це є цікаві дрібностки, не більше. Але, накопичення такого матерілу та його правильне подальше осмислення – здатні змінювати, часом, наші погляди на минуле.

Отже, зараз можна твердити досить певно, що ті люди були індоєвропейцями та належали до народів балтицької групи, від яких насьогодні полишились тільки латиші та литвини (В. Суслопара). Про невірогідну широкість розселення цих народів у ті часи – дає достатнє уявлення певна подібність сучасної литовської мови до латини на заході або до індійського санскриту на сході. Отже, вони були балти, “балтаі“ – білі, світлі (лит.). Балтицькою, так само, є основа нашої української мови (та, загалом, інших слов’янських мов) та значна частина її лексики (словного запасу). Десь біля семи сотен коренів слів, що поріднюють нашу мову із сучасною литовською (а скільки ж прошло часу!), – переконливо свідчать, що й ці люди не зникли без сліду, що ми є їх прямими нащадками.

Греки Еллади, що з’явилися в Європі значно пізніше, називали цих людей, своїх сусідів та попередників, – пеласгами та лелегами. Останні, щоправда, якось хутко зникли з історії; та – за досить цікавою леґендою (див. Доп. 3). Мабуть саме з тих пір в Україні вважається великим гріхом убити журавля або чорногуза. Але, пеласги… То вже є цілком історичні люди, яких в Елладі вважали навіть першими людьми на землі, та збірка “Грецькі міти” Роберта Ґрейвза (1958) починається саме “Пеласгічним мітом про створення світу”. Греки Еллади згадують пеласгів як відважних мореплавців та кіннотників, перших у світі хліборобів та добрих пастурів.

До цих же людей, балтів, яких греки називали потім кимеріянами, належить, можливо, славетна Трипільська культура, чи не старіша в Європі, залишки якої вперше відкрив наш видатний учений Вікентій Хвойка (див. Доп. 4). Він був чехом, але прожив більшу частину життя в Україні, яку вважав своєю другою батьківщиною. Він їй добре й прислужився, відкривши нашу велику древню культуру. На ті часи вона була обмежена його знахідками у Києві та Трипіллі, але пізніші дослідження показали всю розлеглість древньої Кимерії. Знахідки її культури протягуються від Дона, включають Крим із його Боспором Кимерійським (Керченська протока) та всю Україну. На захід і на південь ця культура сягала Чехії та Балкан. Тобто, зверніть увагу, теренів, які й зараз є слов’янські.

Ця обставина є важливою історично. Бо, як ті люди розмовляли балтицькими мовами, а всі слов’янські народи досі розмовляють схожими, то… значить вони більше нізвідки туди особливо не розселювалися, а тисячами років жили на своїх старих землях.

Кимеріяни були у своєму світі люди понад відомі, та полишили по собі спогади навіть у Біблії – у постаті грізних “гимраім” (тобто – тих же “кимеріян”), у ламентах пророків. Отже, їх тодішні військові (правдоподібно – морські) походи – сягали берегів Ханаану. Мало не тими ж словами буде потім описувати вторгнення скитів пророк Ієремія.

Двох кимерійських воїнів ми бачимо зображеними на грецькому саркофазі з Клазомен, та краще один раз поглянути, нiж тричі почути.

Вони скачуть на баских конях, розмахуючи над головами своїми характерними бронзовими мечами, яких учені знаходили й в австрійському Гальштаті. Їх леза дуже подібні за формою до листа верби. Поруч них біжать, припадаючи на високих ногах, чи то два величезних собаки, чи то двоє вовків. Обидва кимеріяни у гострих шапках, схоже – не шоломах. Радше в’язаних ніж шитих. Такі й досі не вийшли з моди; від Скандинавії та по Румунію.

Вдома, в Україні, ці люди жили у хатах, які за технологією побудови не порізнювались від тих, що нам знайомі, глиняних, білених та з камишевою стріхою, хоч їх підмуровок та долівка виконувалися з опаленої глини, як і пічка та лави. Для важких робіт вони вживали волів, а кінь служив тільки для їзди верхи, – стара, неймовірно стара традиція кочових та кінних культур. Розводили свині та вівці. Вони полишили нам велику силу високохудожньої кераміки, яка вражає й досі. Її орнаменти та вiзерунки – як тільки не тлумачаться! – заключають у собі, ніби, у символічному вигляді, мало не всі космічні уявлення тих далеких людей. Що ж, може й так є; як тут важко певно щось твердити, то й з’являються різні сучасні фантазії на цю тему. Полишили вони й сліди, залишки, чи не старішіх у світі міст; численних та дивно, як на той час, – розлеглих.

Старі кимерійські городища було відкрито вже по війні, надійним шляхом аерофотозйомки. Вони були сплановані заздалегідь, на що указує правильність забудови, були великими то просторими. Часом займали (три тисячі років тому!) площу сучасних Риму або Парижа (Майданецьке городище).

За давніх часів міста були центрами торгівлі та ремісництва, та траплялися зрідка. Саме таким було скитсьме місто Гелон, десь на Ворсклі, про яке пише нам Геродот, та яке вразило його уяву так, що він навіть виміряв довжину його стін (десь 20–25 км.) В античному світі таких розмірів сягне лише Рим, та й те, набагато пізніше, – більше, як півтисячоліття потім.

З яких причин закладалися та існували ці величезні міста Кимерії – ми не знаємо. Бо пізніша скитська Україна знала, хіба, Геродотів Гелон. А ще пізніша “Едда”, хоч і згадує деінде про якісь міста “стадір”, але конкретно про міста не свідчить. Ну, крім леґендарного Асґарду на Тереку, ясна річ. Чи, бува, знову незворотньо змінився триб життя цілої країни?

Часом можна почути з приводу цих міст і зовсім дивні думки. Мовляв, люди оброблювали землю навкруги цих міст, а років через десять коли вона вже дещо виснажувалась, – спалювали старе місто та будували нове, на новому місці. Раціонального тут усього й є те, що дійсно, такий звичай був у Ґерманів, – спалювати старі хати переселяючись на нове місце. Так робили ланґобарди, переселяючись до Італії, та франки, коли уходили з Ґерманії до Ґаллії. Значить, був такий звичай і у скитів. Чи був у балтів Кимерії? – можливо; скажімо так: міг бути. Але, є ще деякі міркування, які руйнують усю гіпотезу. Отже, кожні десять років – нове місто, добре. Але, як Кимерія проіснувала тисячу років (а вона існувала довше), то вона мала полишити від кожного такого міста, принаймні сто городищ, – чи бува, не забагато? Бо, не одне ж єдине місто мала Велика Кимерія… Що ж до спалення, то це могло бути пов’язане з приходом скитів. Бо, саме тоді на цю велику культуру чекало велике випробування.

Десь за сім століть п. н. е. до Украіни приходять з‑за Дону, з південного сходу – нові народи… численні та войовничі, що установлюють свою домінацію. А для греків Кимерія перетворюється з того часу на Скитію. Бо ті прихідці назвали її Свитьюд, що їх мовою означало “Світлий люд”. Вони були теж індо–європейцями, але правдоподібно вже ґерманського роду, – відомі потім, за нашої ери, – “світлі аси” “Едди”, ґоти й алани.

Грецький історік Геродот (484–425 п. н. е.), що навідав нашу країну, привіз до Еллади леґенду про те, ніби кимеріяни, не в стані протиставитись скитам, – знялися з місця та й пішли собі геть, вимандрували на захід. Він пише:

 

Підчас наступу скитів, кимеріяни, маючи на увазі численність війська, що наближувалось, почали радитись між собою та опінії їх поділилися навпіл, а саме, на думку народу слід було піти та не піддавати себе небезпеці в боротьбі з численними військами, а царі пропонували боротись за батьківщину. Однак, ні нарід не забажав послухатися царів, ні царі народу; перший надумав піти без бою, віддавши рідну землю ворогові, а царі взяли за краще легти мертвими до рідної землі, а не бігти разом із народом….

 

Вони (царі) й поділилися навпіл та перебили одне одного, а далі, як пише Геродот:

 

Усіх царів, перебитих одне одним, кимерійський нарід поховав біля річки Тірас (Дністр) – їх могила видна й досі, а сам пішов із країни, так що скити, які вторглися – зайняли вже країну без населення.

 

От, така леґенда. Певно, може дехто так і вчинив, як тут описується, але далеко не всі. Та є, однак, іще балтицька основа нашої сучасної української мови. А це неодмінно свідчить про те, що балти – кимеріяни по скитах нікуди не поділися, не зникли. Бо, можна втратити власну мову, але полишити її комусь, пішовши геть – безумовно неможливо. А тоді й розмовляли би ми всі іншою мовою, радше якоюсь на зразок скандинавських. Тому що скити–ґермани, які розселилися по Україні поруч із балтами з VII ст. п. н. е., – полишили нашій мові ненабагато менше, ніж балти, – десь до чотирьох–п’яти сотен коренів. Таких в українській мові є значно більше, ніж у будь–якій слов’янській. Зауважимо, до цього, що й отого славетного кургану побіля Дністра, де ніби поховані останні кунігаси українських балтів, – теж і досі не знайдено.

Саме ця збережена до сьогодні гото–ґерманська лексика нашої мови, що потрапила до неї ще перед нашою ерою (на зразок стріхи, стежки або труни) – викликає й досі силу непорозумінь. Як зразок подібного сусідського невігластва, – наведемо таке посилання:

 

Але потім у відторгнутій Галичині, за австрійської підтрути, були вирощені спотворена українська ненародна мова, нашпигована німецькими та польськими словами….

(А. И. Солженицын, Как нам обустроить Россию, Москва, 1990)

 

Так вважає ця людина, яка – можу за це поручитись, – знає німецьку та польську мови не ліпше, ніж знає українську; тобто – ніяк. На превеликий жаль, всі ці “німецькі” слова, є більше, як на дві тисячі років старіші.

Отже, у VII ст. п. н. е. минула зрубна, потім Трипільська або Кимерійська балтицька культура, – починає зазнавати могутніх впливів культури скитської – ґерманської, ґотської. Закінчується балтицька кимерійська епоха, що протривала не менше, як півтори тисячі років, та настає нова, скитська, балто–ґерманська, яка протриває іще тисячу років. Полишив нам Геродот, однак, і леґенду про походження скитів (див. Доп.5).

Ґоти були на початку кочовиками, але переходили на осілий триб життя вже за часів Геродота. Алани продовжували кочувати аж до прийняття християнства.

На відміну від балтицької Кимерії–України, яка покінчилась із бронзовою епохою, балто–ґерманська Скитія–Україна вступає до епохи заліза. Отой, другий з них, творців “наукі наук”, – Енґельс, що так совався зі своєю виссаною з пальця “воєнной дємократієй”, – надавав цій події непропорційно великого значення:

Людині стало слугувати залізо, останній та найважливіший вид сировини, з тих, що відігравали революційну роль в історії…

Насправді революційним було відкриття металів взагалі, зокрема бронзи; перехід до заліза був, якоюсь мірою, – вторинним. Але греки (наприклад – Елланікос із Мітілени) впевнено твердили, навіть, що це саме скити винайшли залізо та засоби його обробки. Можливо, це так, та скити дійсно майстерно виготовляли сталеву зброю. В ті часи все ґотське, – зброя, коні, доблесть, – вважалося першим у світі, найкращим. Не випадково англійське “ґуд” або німецьке “ґуте” – добрий, походять обидва, правдоподібно, від старого прикметника “ґотське”. Мабуть насправді великим був той нарід, що дав таке слово аж кільком мовам. Серце ґерманського світу століттями билося тоді на Дніпрі.

Українські ґоти згодом заселили Скандинавію, а вдома почали зливатися з балтами в один нарід – основу майбутньої єдиної нації. То вони полишили нам силу скитського золота у похованнях своїх конунгів. Золота, яке є тепер гордістю чужих музеїв.

Дозволимо собі тут звернути увагу на важливу обставину. Року 1994, об’явленого ЮНЕСКО роком Вінцента Хвойки, – весь світ об’їхала виставка Трипільської кераміки з українських музеїв. Вона справила повсюди велике враження, але… то була тільки кераміка. В той же час захоронення скитів вражають нас скитським золотом. Країн, що дали світові таку кількість золотих ювелів непорівняної якості, – є дві на землі. Це далеке Перу інків у Новому Світі, та Україна скитів у Старому. Все це виготовлене з місцевого золота; але – де є власне, золото кимеріян? Чи може вони – не знали золота? Таке навряд чи може бути. Бо, якісь там технології його видобутку з руди, з’являються лише у нашому столітті, а люди завжди збирали золото самородне.

Так як же з тим золотом у кимеріян? – тут, шкода, ми про жодне золото не чули; деяка загадка. Але, повернемося до ґотів.

 

* * *

 

Люди, що вважали себе чистими ґотами, жили в Україні ще за часів “Слова о полку Iгореве” (датується 1187): “Се бо ґотськії краснії дєви поспєша на березі сінему морі…” Південні ґоти доживали свій вік у Криму, бо монах Віллем Рубрук, посол до Великого Хана монголів у середині ХIII ст., писав, що “мова цих людей – тевтонська”; тобто – ґерманська.

Ґоти та балти України розвинули торгівлю та побудували нові міста, уся торгова лексика сучасної української мови – ваги, крам, торг тощо, – є ґотського походження. Город Гелон, торгiвельний центр, у східній Україні, мав стіни довжиною у 25 км.; таких розмірив Рим сягне тільки за часів імператора Авреліана (270–275). Але, як на власні часи, то Гелон був неперевершений.

Про могутність тодішньої Скитії–України свідчать незаперечні факти. Македонський цар Філіп, батько більш відомого Олександра з Македонії (356–323 п. н. е.) – здійснив був похід на північ, на скитів. Його відбив із військом цар Атеяс, якому тоді було вже, кажуть, 90 років; та й наклав головою. Пишуть, ніби Філіп одержав тоді великої перемоги, але… Чомусь так собі нічого й не пригородив. А, чому б і ні, чому б і не пригородити, як дійсно, переміг? Та ні, чогось до Скитії взагалі більше не потикався. Поготiв, його син Олександр – чомусь теж не став воювати ближчих скитів, а подався ген на схід, шукати супротивника по силах. Зауважимо, що по берегах Скитії було безліч грецьких міст, яких можна було, як не “звільнити”, то “добровільно приєднати” до своєї імперії; але – ні, натомість пішов війною на далекий Iран. Потім він, щоправда, вийшов на східний край Дешт–и Кипчак, але досить невдало. Скуштувавши біля долини Фергани доброго скитського батога від волелюбних саків та масагетів, степових побратимів західних чорноморських скитів, він мерщий подався до Iндії. Не побажав розділити долю свого попередника, Кира Великого. Тому, кажуть, спочатку відрубали голову та кинули до цеберки з кров’ю, щоб напився досхочу. А потім зробили з його черепа пам’ятний келих, оправивши у золото. Як то було у звичаї по всьому Великому Степові, від Алтаю та по Альпи.

Ця епоха дещо завершується на тому, що десь за два століття п. н. е. зі сходу приходить в Україну нова група угро–тюркських народів – так звані сармати. То була теж, купа поріднених народів: предки сучасних мадярів, гуни, авари тощо. Люди, які провіщують епоху тюрків у Великому Степові. Саме гуни та лише почасти авари – стануть згодом, уже за нашої ери, третьою та останньою складовою нашого етносу.

Вони теж полишили багаті сліди в нашій лексиці. Можна налічити щось до двох сотен слів, спільних зі сучасною мадярською мовою та кілька сотен тюркських коренів, більшість яких принесена, правдоподібно, гунами.

Не меншим був величезний вклад цих народів у городництво: бахчеві культури, разом із усією термінологією та назвами. Вони ж принесли до нас такі чудові культури, як квасоля та перець.

 

 

Україна та Рим

 

Прочитавши щось подібне, людина може й знизати плечима: “де Рим, а де Крим…” Як Україна, а хоч і Скитія, – то, до чого ж тут Рим? – хіба це близько? Адже, не сусіди. Але, це буде й дещо безпідставно. Бо нащо вже далеко від Риму наша Україна, але Вірменія чи Арабія іще далі, але ж і там воювали римські легіони. На українській землі вони практично не воювали, а – чому ж саме? Чи, бува, плодючi чорноземи України – гірші від сухих полонин Вірменії?

Нагадаємо, що постійне поширення Риму було не так наслідком войовничості, скільки рабовласницької господарки, яка хутко виснажувала оброблювані землі. Саме це, більше ніж будь–що інше, спонукало його захоплювати нові землі “варварів”.

Відносини Риму з Україною того часу, то є лише частина загальних відносин Риму з варварським світом, що лежав за його кордонами, Райном та Дунаєм. То був найдовший на той час кордон європейського світу, якого стерегло не менше 15 римських легіонів (із 25!), стаціонованих біля кордону. Він установився остаточно після імператора Августа (30 п. н. е. – 14 н. е), славетний “Лімес Ґерманікум” – ґерманський кордон.

Кордон було закріплено після великої поразки Риму в Ґерманії, коли самонадіяний трибун (генерал) Варус вторгнувся на землі ґерманів за Райном на чолі трьох легіонів (більше як 20 000 солдатів) та зазнав нищівної поразки. Бо римляни, як і всі агресори – їх наступники, – погано воювали в лісах та горах. Всі римляни, крім Варуса, полягли в Тевтобурґському лісі, вибиті ґерманами. Операцію спланував та здійснив без великих утрат конунг херусків Армін. Генерала доставили до Кьольну (римська Колоніа), де він, склавши короткого рапорта імператорові, – заколовся власним мечем. Був тиждень національного трауру в Римі, та більше там сумували за тим, що римські солдати полишились непохованими, здобиччю диких звірів. Тільки по смерті Августа ґермани поступилися та допустили до Тевтобурґу римську похоронну команду. Перший Рим, то був не “трєтій Рім”, кістки солдатів якого, що доблесно пали в останній війні – ще й досі валяються деінде непохованими по лісах.

Числа трьох загиблих легіонів – ХVII, ХVIII та ХIХ – не поновлювались, за римським звичаєм, бо їх знамена полишились у руках варварів. Такi були справи в Ґерманії, західній сестрі Скитії.

Агресія Риму проти скитського світу починалася ще за Юлія Цезара, коли пригадуються військові конфлікти Риму з державою даків та ґетів на теренах сьогоднішньої Румунії, яку на той час очолював конунг Буревіста (Той, хто віщує бурю або Вісник Бурі). Перші ж дацькі війни розпочинаються за Доміціана (81–96), але не мають успіху, даки навіть оточують та знищують цілий римський легіон (V – Алауда). Вони покінчуються миром 89 із тодішнім конунгом даків та ґетів, Декебалом.

Війни поновлюються тільки за імператора Траяна (98–117), другого імператора після Августа, який полишає по собі добру пам’ять у Римі. Траян розуміє, що зі скитами потрібно воювати ґрунтовно та великими силами, виділяючи на це 10 відбірних легіонів, що складає більше 50 000 бійців; залучається майже стільки ж “ауксілій” – допоміжних та інженерних військ. Адже, без них ні фортеці не взяти, ні через широченний Дунай не переправитись. Дацькі війни тягнуться 5 років, але покінчуються кінцевою перемогою та вбивством конунга Декебала. У 106 році нарешті наступає мир та в Римі святкують повну перемогу: до Риму приєднано нову провінцію, розмірами десь більше 200 000 км. кв. Даків, яких не донищили, – кудись виселяють, депортують.

На честь імператора Траяна в степу Доброґеї (місцевість між тим відтинком Дунаю, де він тече з півдня на північ, та морем) споруджується величний монумент: на сорокаметровому кубі, викладеному з каменю ставиться подоба Траяна у вигляді Марса, 15 метрів заввишки; славетний римський “Тропеум Траяні”. Він згадуватиметься й тисячу років потім: пам’ятаєте оту загадкову для коментаторів “Тропу Траяню” у “Слове о полку Iгореве”? – ото ж він і є – Тропеум Траяні. Для степових варварів він був добрим орієнтиром.

Насьогодні від цього, чи не найвеличнішого (хоч i не піраміда Хеопса), колись монумента Європи, – полишилось не надто багато: досить іще вражаючі руїни кубу та рештки розбитої фігури Траяна у музеї сусіднього румунського містечка Адамкліссі.

Свари Риму зі скитською Україною починаються та не завершуються захопленням Дакії, агресія просунулася була й за Прут, хоч ми й не знаємо її подробиць; коли римські війни не завершувались перемогою, – про них відповідно мало й пригадувалося. На наш час полишились тільки деякі матеріальні свідоцтва того, що римська агресія проти Скитії була широко закроєною. Старіший римський вал проти скитів проходить саме Доброґеєю, на південь від порту Констанца – до Дунаю; іще два – також у широтному напрямі, знаходяться за Дунаєм, на теренах власне Скитії, – за Прутом.

Перший з них проходить теренами України та Молдови, від озера Сасик, на південь від Татарбунар, другий розтягся на південь від Бендер у Молдові, та доходить Пруту. Обидва вали місцями порядно постраждали підчас останньої війни.

Але, що б там не було, а підбадьорений успіхом Рим створює нове інавґураційне поздоровлення, побажання цезарям, що вступають до влади: “Будь великодухішим за Августа та щастивішим Траяна!”, а тим часом пильно придивляється, а чого б там собі ще прихопити у варварів?

Минає час та наступає 13 років Маркоманських воєн Риму (167–180), коли імператор–філософ (зі школи стоїків, за сучасними енциклопедіями) Марк Аврелій (161–180) вирішує захопити державу маркоманів та квадів на півночі, на теренах Чехії, Словаччини та почасти Угорщини. Проти них та їх конунга Маробода, крім військових дій, імператор–філософ застосовує весь арсенал римської підлоти: змови, провокації, скритовбивства… Одне слово, все те що стане згодом чи не головнішою зброєю наступних двох Римів. Але, справи йдуть гірше гіршого, бо війна хутко переноситься до імперії. Цього разу варвари наїздять до Північної Італії та облягають її міста, під загрозою Рим. З римських хронік ми не без здивування довідуємось про обложні машини варварів, а це вщент руйнує наші уявлення про технічну перевагу Риму. Одночасно чуємо про наїзди спільників маркоманів, кінних скитів–костобоків з України. Вони палять та плюндрують римські Балкани вздовж Адріатики – найпритульніший закуток імперії, весь забудований мармуровими віллами римських можновладців. Вони приходять на допомогу з України, з‑за Пруту, за добру тисячу кілометрів (по прямій!), але – це ж варвари: “Для кінських ніг – немає далеких доріг!” Бо, як писав десь двісті років по тому про тодішню Україну римський історик Амміан Марцеллін: “Там живуть алани і костобоки, і незчисленні скитські племена, розсіяні землями, край яких невідомий… “

Костобоками цих людей прозвали за їх платiвкову броню, нашиту на шкіряну підкладку. Ці платівки виготовлялись з розпрямленого на пару волов’ячого рогу: легка, але непіддатна на сталь броня; одне слово – “костяні боки”. Рогу на такий одяг потрібно чимало, та певно, не бідними вони були, оті варвари. Хто саме вони були, – балти чи ґермани? Оскільки історик відрізняє їх від добре йому знайомих аланів, то радше вони були сарматського походження, щось близьке гунам.

У маркоманських війнах Римові вже нічого не вдається прибрати, та вони покінчуються ремісом. Для Риму, звичного захоплювати чуже такий виник нічого доброго не віщує: далі підуть самі поразки.

Тим часом відбувається подія, якою свідомо нехтує офіційна російська історія. Iдеться про вислів одного з батьків церкви, александрійського єпископа Тертулліана (160–240), який написав, що Скитія, то загалом християнська країна. А в такій справі негоже не вірити батькові церкви, бодай – католицької. Нагадаємо, що християнство було прийняте Римською імперією як державна релігія лише за імператора Константина (306–337), з 313 року, – 63 роки по смерті Тертулліна. Отже, занотуйте, – Україна мала не тільки найстарішу в Європі демократичну державність суспільства вільних виробників, але й була, можливо, її першою християнською країною. Християнство, щоправда, іще недержавного – апостольського, принесеного Андрієм Первозваним, хрестителем ґотів.

Може саме тому, коли 249–250 імператор Децій (249–251) розпочинає у себе чергову кампанію переслідування християн, – вибухають жахливі для Риму Ґотські війни (250–278) з Україною, в яких відразу наклав головою сам імператор, разом із сином та співправителем, теж Децієм. У них брали участь усі народи Скитії–України, навіть лівобережні гуни, що морем наїздили до римської Малої Азії. Вони, люди з Лівобережжя – Леведії, не були тоді християнами, бо не були ними й пізніше, 375.

Наслідком цих воєн стає, насамперед, звільнення від Риму Дакії, здобичі щастивого Траяна. За мирним договором із неї, до 1 січня 274 року, має піти останній римський солдат, та має виселитися останній римський колоніст. Це велика перемога варварів над загарбницькою імперією. Адже, звільнено країну, площею більше як 200 000 км. кв. На жаль, її власників даків – небагацько по Римові полишилось, та її приєднує балто–ґотське королівство тсервінґів – Візіґода. Остроґоти (східні готи) Наддніпрянщини, – ґревтунги або “царські скити” Геродота, та гуни Леведії, – задовольняються римською здобиччю та римськими контрибуціями, платою за поразку.

Совєцьку історіографію не вчити нахабному фальшуванню історії, та вона нізащо не визнає Ґотських воєн, як таких. Бо, воюючою стороною можуть бути тільки держави, до того – “централізованниє” (імперіалістичні), а жодних держав в Україні раніше від “дрєвнєрусского государства в Кієвє” – бути не може й не повинно; можуть бути тільки “плємєна”. Отже, вона й вирішує проблеми Дакії з властивою їй шахрайською зграбністю, зі своїм великим досвідом у перекрученні історії. А саме:

 

…Відбивши нове вторгнення ґотів на терени дунайських провінцій, Авреліан із метою полегшення захисту дунайського кордону вирішив очистити Дакію. Він наказав відвести війська з Дакії на правий берег Дунаю, а також виселитися римським колоністам, поселеним на дакійських землях.

(История древнего Рима, Москва, 1962, с. 20)

 

От так, просто та коротко: вирішив і зробив. Нічим отой ґенсек, невдаліший з невдалих: “Ми тут посовєтовалісь і рєшілі…” Та ніколи не напишуть вони, що той же Авреліан (270–275) наказав спорудити навколо Риму величезні стіни (див. Доп. 5). Бо він особисто воював із ґотами, та добре знав, що нема жартів із вільною Скитією; зрозумів це на власному досвіді. Втім, і стіни Авреліана не допомогли Римові вистояти 410 проти ґотів Аларіха.

Найбільш цікавими тут, у Ґотських війнах, видаються чисто військові справи. Кінні скити воюють, як звичайно, на суші, але… Поряд із цим на терени імперії, на її тили, на Пелопоннес (Греція) та на Малу Азію, – висаджуються потужні морські десанти, легіони варварів, бо морська потуга України на той час не знає собі рівних у античному світі. Ось як описує це римський історик, який зовсім не зобов’язаний бути об’єктивним до варварів:

 

На двох тисячах човнів пройшли крізь Боспор та дісталися до нас орди скитських племен, зробивши жахливого спустошення на землі та на морі. Однак, вони повернулися, втративши більшість своїх людей. В бою з варварами пали два імператори Деції, батько та син. Були обложені памфільськi міста, спустошені острови, спалено цілу Македонію, а багато людей обложило Тессалоніки а також Кизікос. Була взята Анхіала, а одночасно й Нікополь, котрого заклав імператор Траян у пам’ять своєї перемоги над даками. Після багатьох крутих поразок, нанесених супротивником, був зруйнований Філіпополіс, а сто тисяч людей в його стінах, якщо не брешуть літописці, – було вимордовано. Iноземні вороги вільно тулялися Епіром, Тессалією та всією Грецією, поки не прийшов до влади славетний імператор Клавдій…

(Амміан Марцеллін, Присмерк Римської імперії, книга ХХХI, 5, 15–17)

 

Дві тисячи човнів, тільки подумати! Але, що ж то були за човни? Бо потім їх, ці самі дві тисячі, – кому ж тільки не приписувано! I Олегові–кагану, що ніби прибив свого щита на брамі Цареграду і Iгореві–князю. Та, тільки не могли вони їх мати у такій кількості; бо, не та вже була на той час Україна…

Поняття про них ми можемо мати з римських описів або безпосередніх археологічних знахідок. Стрункі килеві судна, десь біля 20 м. завдовжки, 4–5м. завширшки та більше метра глибиною. Коли ґоти України з часом сколонізували Скандинавію, вони потім, за епохи вікінгів, – відкривають для себе безмежжя Атлантики. На таких саме вітрильниках із простим квадратним вітрилом наїжджають до Європи. На подібному ж судні Ерік Рудий відкрив Ґренландію де заснував Браттаглід; На такому ж його син Лейф Еріксон відкрив потім північний континент Америки (див. Доп. 7).

Такі судна звалися дракарами (драконами), на відміну від десь у півтора рази менших – снекарів (змій), та їх пропроції, розміри та засіб побудови, – майже не змінювалися за відому нам тисячу років. Бо наближувались досконалості. На такому кораблі розміщувалося, звичайно, 40 людей, з усім необхідним; менше – коней. Отже, дві тисячі кораблів могли перевезти, 80 000 солдатів – цілу велику армію.

Пізніші запорізькі чайки є прямими нащадками ґотських суден, зберігають їх пропорції та основні експлуатаційні показники. Та є двоюрідними родичами кораблів вікінгів, на яких був підкорений Атлантик. Бо їх спільні корені лежать у балтицькій та ґотській Україні, колишній морській потузі Європи та світу.

Морська потуга козацької України – відродження національної традиції скитських часів, – дає знати про себе з загостренням відносин Лехістану (Польща) та Туреччини, з посиленням турецького тиску на Україну. Тоді й починаються відповіді, далекі морські рейди з України; зокрема отой леґендарний похід на ближчу кримську Кафу (Феодосію) 1601, що приніс ніби байкову здобич козакам – оте славетне “золото Кафи”. Але надобре все розпочинається з приходом гетьмана Петра Конашевича (Сагайдачний) у 1606–1622 роках. То він організував великий морський похід, коли козаки погромили Трабзон та на час опанували Синоп, що був базою турецького флоту; знищивши чималу його частину. Його вершиною стала морська виправа 1615, за якої запорожці захопили та пограбували пригороди самого Iстанбулу – столиці турків, колишнього Цареграду. Як досі турецька погоня трапляла на порожнечу, то цим разом султанська ескадра наздогнала чайки та сточився бій, але… Невеличкі рухливі чайки з їх легкими але далекострільними гарматками – без великих втрат потопили важку ескадру переслідувачів. Зауважимо, що саме ця маневреність надавала перевагу іще ґотським суднам над важкими римськими галерами та тріремами. Отже, стара скитська традиція. Були й інші походи, до Варни тощо.

Не слід гадати, що саме багата здобич була головною метою цих далеких рейдів, хоч іноді вона бувала й насправді леґендарною. Гетьман Петро Конашевич був освіченою людиною, великим політиком та інтелектуалом свого часу. Він добре розумів, що як турецького агресора не шахувати постійно з моря, – він сам може поставити ногу на континенті. Поґотів, маючи таку добру базу, як Крим. Та, завдяки його далекоглядності – цього так і не сталося.

Але, повернемося до Риму та його часів. Ґотські дракари могли перевозити по 40 озброєних, з усім необхідним. Але, нагадаємо ще раз, що після 410 на таких (очевидно!) суднах наїхали до Британії, англи, ґоти (вони ж – юти) та поріднені ним сакси, що як писав літописець – переїздили “з жеребцями та кобилами”. Тобто, на таких суднах можна було переправляти й кінноту. Дивні справи!

В одному можна бути абсолютно певними, якби той великий Рим був би в стані здійснити щось подібне, – про це й досі писали б по всіх шкільних підручниках Європи, та – аж з яким піететом! Але, то були всього тільки якісь там скитські варвари, якісь нікому не відомі люди…

Отже, після відносного ремісу у Маркоманських війнах – тяжка поразка. Ґотські війни добре далися взнаки Римові, хоч і непомітно проминули для варварів, з їх гнучкою вільною господаркою. По цих війнах наступає не тільки найдовша економічна криза в імперії, якої вдається дещо подолати тільки інтеліґентному цезареві Діоклетіану (284–305) котрий не лише мужньо здевальвував сестерцій, але й прийняв декрет про максимальні ціни, так званий “Едикт про ціни”. З тих самих часів у світі добре відомо, що кризи ніколи не подолати – не прикартавши жадість спекулянта, пустивши ціни напризволяще.

Ґотські війни породили, схоже, ще й політичну кризу. Саме з тих пір починаються намагання розділити управління імперією, яка стає некерованою в умовах тодішніх засобів зв’язку. Iніціатива в цьому й зіходить, здається, теж до Діоклетіана.

Він сам був не лише найздібнішим із цезарів по Траянові, але й спромогався ввести деяку новацію: проправивши два десятки років та наладнавши справи в державі, – пішов у відставку. Першим із римських цезарів, та здається й останнім: новація не прищепилась. Він оселився у Сполєто (Спліт), у рідний Албанії, та й зайнявся городництвом.

З усієї півсотні, приблизно, цезарів Риму, – лише половина померла власною смертю. Iнші або були убиті змовниками, – новими претендентами на владу, або скинуті збунтованими легіонами.

 

 

Велика війна в Україні

 

Ми простежили відносини Риму з варварами, які пройшли усі етапи: від перемог щастивого Траяна за Дунаєм (101–106), до нічиєї у Маркоманських війнах (167–180) та до повної поразки у Ґотських (250‑278). Чітко помітно, як згубно розтягуються в часі ці війни, та як стрімко чаша успіху схиляється у бік варварів. Ці війни довели, що є в Європі потуга, яка не поступається першій імперії античного світу, – скитська Україна. До того – потуга не рабовласницька, засуджена історією, а – як треба: вільна та демократична; де можновладців – обирають.

На початку IV ст. Рим христианізується та все рідше наважується воювати зі скитами або ґерманами. Настають дещо мирні відносини. Більше від того, численні люди з Ґерманії та Скитії (їх на той час розділяє Вісла) прибувають до Риму. Хоробрі та досвідчені воїни, вони служать найманцями в елітних військах Риму, ґерманських легіонах, отримуючи за це найменше тридцять римських солідів (десь 150 гр. золота). На сучасні гроші це близько 1 500 доларів США на рік, але – коли пригадати, що рівень цін із того часу тільки зростав, – то й ці заробітки могли бути байковими (див., наприклад, Доп. 9).

Коли по закінченні контракту служби ці люди повертаються додому, вони привітають одне одного розхожою назвою римського солдата – “каліга!” А, як вони іноді й покалічені, порубані у боях, то це слово задомовлюється в нас у дещо іншому сенсі – “каліка”. Згодом його відноситимуть до будь–якої каліченої людини. Приносять вони з собою й римський здобуток цивілізації вкупі з назвою – “аква віта” – “вода життя”, що з часом перетвориться на всім відому “оковиту” (шведською – “аквавіт”).