Україна та Рим – подальші події. Епоха Аттіли

 

Започаткований ханом Белембером Гунський каганат, – продовжував квітнути. Система виборів голови держави – кагана – забезпечувала високий рівень влади над країною. Ґарантувала від випадкових несподіванок. Її, цю державу, часто звуть “імперією гунів”, зокрема, так назвав свою книгу Iштван Бона (Будапешт, 1984), але – то невдала назва. Бо то радше була справжня федерацiя багатьох народів, де ніхто не відчував себе пригніченим, хоч її душею полишалися енерґійні та відважні гуни. Вони інтеґрували численні народи великої країни до єдиного цілого. Наступники Белембера – кагани Каратун, Ульдин та Ругила, – далі поширювали межі каганату.

Однак, до історїї назавжди увійшла блискуча епоха Аттіли (434–453) – п’ятого кагана гунської України; дещо затьмаривши дії його попередників, що було не зовсім справедливо для них; хоч і нелегко.

Сам він був доброго роду – небіж попереднього кагана Ругили. За молодих років побував закладником у Римі – “за обміном”, звідси добре знав римську культуру. Був у пізньому Римі такий звичай: обмінюватися закладниками з добрих родин із іншими країнами. Вважалося, що це обнижує небезпеку раптових воєн, яких старенькому Римові було вже задосить. Так само, у родині Ругили прожив кілька років римлянин Ецій Флавій, згодом консул, майбутній головнокомандуючий Західного Риму. Там він став добрим кіннотником та стрільцем із лука, вражаючи цим варварським мистецтвом своїх римських колег. Доля зведе цих людей, знайомих із молодих років, наприкінці їх життя під Парижем, у величезній битві народів на Марні.

Аттіла, ставши каганом (так пишуть), якийсь час правив разом із братом Бледою, потім – ніби, убив його, прибравши на себе всю повноту каганської влади. Ну, скажімо, так:

 

445 року Аттіла зрадницьки замордував свого брата Бледу. З того часу він був єдиним володарем цілого люду і держави гунів – охоплювала вона тоді простір від Середньої Європи аж по землі над Волгою – і з усією певністю найпотужнішою людиною світу тієї епохи.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга Воєн, Варшава, 1978, с.152–153)

 

Абсолютну неправдоподібність цієї примітивної версії ми висвітлимо у Доповненні 8.

На той час розклад політичних сил у Європі – нічим не нагадує недавнє минуле, Україна тоді розтягнулася від Волги по Альпи, та її ніщо не пов’язує з Римом; чи то Західним, чи то Східним. Ролі навіть дещо перемінилися. Рим не лише став християнським, але й прийняв християнство державною релігією, а в Скитії хоч і є християни – ґоти, але гуни є тенґеріанці. Вони теж вірують в єдиного Бога–Хана Тенґрі – Владця Неба, але… Це є віра без церкви або попів, та не є державною, приватна справа кожної людини. А до того й невизнана християнством – “погани”.

Від минулого йде протилежність суспільних устроїв та тепер переважає саме це. В Гунії – країні вільних виробників, нема рабства та вона не толерує рабовласницький Рим, хоч один, а хоч другий. З ближчого – Візантії, Гунія систематично побирає данини за мир. За Аттіли вони сягають вже до 100 000 золотих солідіс річно (десь півтонни золота – до 5 млн. доларів США).

Зовнішня політика каганату полягає на тому, щоб усіляко підривати сили обох рабовласницьких імперій, поширюючи межі вільного світу варварів.

Блискуча епоха Аттіли полишила глибокі сліди в пам’яті народів. Спогади про звитяжні війни Аттіли, про нього самого, залишились у фольклорі низки європейських країн: Угорщини, Німеччини, Італії, Франції, створюючи оманливе враження, начебто вся майже тисячолітня історія гунів у Європі вмістилася у ті короткі 19 років його володарювання.

Аттіла багато воював, на заході та на сході, значно поширивши підлеглі каганату терени. Він остаточно закріпив був за ним сучасну Угорщину, поширивши її межі до Драви – притоки Дунаю на півдні. На північ? – важко судити, але німецькі тюринги, що мешкали на північ від Чехії, – займали деякі звичаї гунів, на це є незаперечні свідоцтва. Гуни, як і майї Америки, мали звичай іноді деформувати, дещо сплощувати лоб немовлятам жіночої статі. Цей звичай, як показує дослідження захоронень, – часом переймали й ґермани–тюринґи; втім, в Україні він так і не прищепився. На сході воював син Аттіли, хан Iлек, разом із досвідченим воєводою Онегом. Він приєднав, кажуть, до каганату угрів Середньої Волги та поріднені гунам народи – вашкардів (“залізні шаблі“), предків сучасних башкирів, та мадярів, які тоді кочували поміж Камою та Уралом–рікою.

Можна думати, що саме тоді була створена перша відома нам державність тих народів, бо з 490 року з’являється в історії Булгарський (Волгарський) каганат, який тоді, здається – мирно, відокремився від Гунії. Його не слід плутати із Хозарським каганатом, який утворюється пізніше на Нижній Волзі.

Обидва ці каганати, після монгольського завоювання 1238, створять могутню великодержаву пізнього Середньовіччя – Алтин Орду. Остаточно буде покінчено з державністю цих народів, коли Iван IV сплюндрує анське ханство. Татарстан та Башкортостан сьогодні, то тільки ниці залишки цих великих та древніх державницьких традицій. Таким чином, державність Булгарського каганату, що тягнеться з 490 року – на півтисячоліття старіша від російської. А розхожий вислів “Волга – русская рєка” – є не більш правдивим, ніж уся остання імперська історія.

До речі, з історії Булгарського каганату можна видобути дечого цікавого щодо національної політики у державах подібного типу. Каганат проіснував з 490 по 1238, тобто – десь більше 700 років (!); за цей час, правдоподібно, в ньому створилася мова загальнодержавного спілкування, ітіль–тюркі. Потім вона стала державною мовою Алтин Орду. Однак, аж до російського завоювання, перебуваючи у складі двох каганатів більше 1 000 років (!), – окремі волзькі народи зуміли зберегти свої ориґінальні, власні культури та мови. Більше тисячі років! Але, досить було їм пробути триста років у складі імперії, і… куди все поділося…

Так само, можливо, могли б дотривати до нашого часу в Україні ґотська та гунська мови, але… Мусили з’явитись якісь потужні чинники злиття та нової етноґенези, на слов’янському рівні, десь на початку VII ст. Схоже, що це співпадає з великою війною 610–629 та приходом до влади у каганаті “білих гунів” – аварів. На превеликий жаль, ми менше всього знаємо саме про ці століття нашої історії, чи не найважливіші для нас. Чи може українська мова, як мова міжнаціонального спілкування, – склалася в каганаті ще за гунів? – що ж, і це можливе. Але, повернемося до подій історії.

Аттіла переніс столицю країни з Києва далі на захід, спочатку на береги середньої течії Тиси, десь до сучасного Тисафюреду, а наприкінці життя – до Етцельбурґу на Дунаї (колишнiй римський Аквінкум, сучасний Будапешт). Він плекав честолюбні плани – приєднати до Гунії римську Ґаллію, на півдні якої було тепер королівство візіґотів, засноване людьми Аларіха Балта. А, як вони були родичами його підданих із Поділля та Дакії, то… Саме ця, дещо божевільна ідея – створити єдину державу вільних народів, без рабства та утиску, від Уралу та по Атлантик, – і призвела до великої битви на Аґрі Каталауні, яка навічно закарбувалася в історичній пам’яті Європи. Аґрі Каталауні означає латиною “Ґото–аланські поля”, та ця назва зберігає в собі пам’ять про мужні народи, що протиставились гунам та ґотам Аттіли 451.

Похід до римської Ґалії (тепер Франція) розпочався навесні 451 з берегів Дунаю, з Етцельбурґу.

Тодішній римський хронікер пригадує в складі армії Аттіли, крім гунів та скирів (“сокир” – отих майбутніх кривічів), ще споро ґерманів: ґепіди, остроготи, руги, тюринґи… Наїхавши Ґаллії гуни взяли Метц, потім Реймс, – старі римські міста, повернули на південь від Лютеції (Париж) та облягли Орлеан у долині Луари.

Долина Луари здавна була найбільш багатою місцевістю Ґаллії, потім Франції. Це її наїдуть та пограбують п’ятсот років потім мадяри везера Такшоня, онука Арпада, родичі гунів; вони пройдуть нею до самого океану, повернувшись додому з байковою здобиччю: для кінських ніг – не буває далеких доріг. Вони – безперечно, – добре пам’ятали походи гунів Аттіли.

Гуни вже заходили до Орлеану, коли помітили на півдні колону римських військ. Їх кількість не була їм відомою, а більшість армії перебувала на півночі, на пасовиськах між Сеною та Марною; туди й прийшлось відступити. Там, неподалік містечка Шалон сюр Марн (назва – сучасна) – і відбулася велика битва. Гунам та ґерманам Аттіли протистояли ґальські візіґоти й алани, під командою старого конунга Теодоріха, та дещо слабіші римляни консула Еція Флавія, приятеля молодих років Аттіли. Сторіччя по тому аланський священик Йордан напише в своїй славетній “Iсторії ґотів”:

 

Війська зустрілися на Каталаунських полях, що звуться також Мауріатськими. Вони 100 ліг довжиною та 70 шириною. Ґальська ліга – то є 1500 кроків. Ось ця земля й стала полем змагання незчисленних народів. З обох сторін виступали кращі сили. Не застосовувано жодних хитрощів, билися у відкритому полі. Яка ж могла бути ґрунтовна причина для руху таких великих мас? – та яка ж ненависть наказала їм так озброїтись одне проти одного? Доведене, що рід людський живе для королів, оскільки внаслідок зриву одної свідомості створюється різанина цілих народів, а воля самозакоханих монархів знищує вмить те, що природа створювала віками.

 

Досить глибокі думки, але… на політичних ідеях Йордан не надто розумівся, бо ж ні Аттіла, ні Теодоріх не були монархами; були обранцями своїх народів. Згадаємо, що то були за часи. Не існувало так званих “сілових міністєрств” з їх штатом та військовою силою. Влада Аттіли, як Теодоріха, не трималася силою чиїхось багнетів, а тільки й виключно – особистою шаною; часи озброєного народу. Люди з ними – не були мобілізовані, не існувало такого поняття, всі були добровольці, отже…

Ненависть?… Радше ні. Для гунів то була, як завжди, проблема престижу, ненависті до рабовласництва та втілення великого задуму Аттіли. Для візіґотів – питання принципу (або, знову ж, престижу), реваншу за поразку предків від воїнів Белембера. Для римлян – іще простіше – питанням життя чи смерті; їх власної імперії.

Йордан пише, що за півтори доби з обох сторін пало десь 150 000 людей. Така цифра не є, на жаль, – невірогідною.

Коли гуни зрозуміли, що їм не перемогти, вони перейшли до оборони, – виставили свої вози кругом та з‑за них відстрілювалися від нападаючих. Цікаво, що про таку саму кругову оборону з возами, напише у ХVII ст. інженер Ґійом Левассер де Боплан, описуючи військову тактику українських козаків; а пройде ж більше тисячі років!

Битва вирішилася дещо неочікувано – у бою було вбито старого конунга візіґотів Теодоріха. У ґерманів це завжди вважалося за дурний знак та сигнал до припинення походу. Візіґоти й пішли собі додому, до Тулузи, – обирати нового конунга. Після цього відступили й римляни, не в змозі одні стримати гунів, але й гуни не стали нікого переслідувати, та теж відступили, зализуючи рани. Величезна битва народів на Марні так і покінчилась ремісом.

Колись Мирослав Iванов описав у своєму “Марсовому полі” (Прага, 1974) історичні поля битв у Європі. В тому числі – й під Верденом, за першої світової. Там, у битві 1916, загинуло десь 770 000 людей. Верден знаходиться приблизно у 75 км. від Каталаунських полів. На північ, на такій же відстані від них, – є відомий Седан, де капітулювала французька армія за часів франко–пруської війни. Що ж то, однак, за кляте місце Європи? – де час від часу гине стільки людей?

Отже, битви так і не було виграно, хоч не було і програно, але… Тут ми знову приходимо до тої ж проблеми: на чому трималася у каганаті влада? Що не на “сілових міністерствах” – досить ясно. Мабуть, на чомусь ґрунтовнішому, надійнішому. На тій самій шані, повазі та вірі в людину. Адже, на Аґрі Каталауні, Аттіла, хоч і поклав трупом чи не половину армії, але все одно не виграв: чи хтось дорікнув йому за це? – цього ми не знаємо. Але те, що він повернувшись додому так само легко набрав нову армію, – ми знаємо достеменно, отже… Велика річ була, ота шана…

Не було тоді – тільки подумати! – й того, без чого ми не можемо помислити сучасного політичного життя, – реклами політичного шахрайства або продажу брехні; що сьогодні скорочено звуть пропаґандою. Хоч і була, безумовно, звичайна людська помовка; яка, схоже, працювала не гірше, хоч і правдивіше.

Але, вже наступного 452 року Аттіла з армією захоплює Північну Італію та невдовзі стоїть під Римом. Однак, побесідувавши з папою Леоном, що об’являє Рим відкритим містом – він так і не заходить до нього. Iсторики й досі ламають собі голови, – чому? Кажуть, що в небі над Римом з’явилися перед Аттілою двоє янголів, які погрожували йому мечами, але не кажуть, шкода, кому він про це розповів. Але тут, здається, – все очевидне. Зайшовши до Риму Аттіла став би другим варварським можновладем, що увійшов до нього. А, чи таке можливе? – для нього, володаря половини світу? От він і вирішив проблему з властивою йому дотепністю: став першим, хто міг зайти до Риму та знехтував цим. Не два янголи в небі врятували тоді Рим, а несмертельна тінь великого конунга – Аларіха Балта.

Великий Аттіла помер раптово, 453 у себе в Етцельбурзі. Правдоподібно, як і Аларіх, був отруєний нарешті візантійськими агентами, які на нього давно полювали.

Це привело до ряду невдач. Підступний конунг ґепідів Ардаріх, що снував змову проти Аттіли (“Ґепідська Ліга”), піднімає ґерманські народи (крім ґотів) проти гунів, та у битві на річці Недао вирішується доля Паннонії. Вона належить тепер ґепідам та ругам. Столиця каганату, очевидно, знову повертається до Києва.

Гинуть у війнах з ромеями–візантійцями сини Аттіли, хани Iлек та Тенґізі, але каганат продовжує існувати. Та, не просто існувати. Бо відомо – золоті гунські данини сплачуються Гунії навіть і в правління Юстиніана Великого (527–565). Яке одноголосно вважається істориками за своєрідний зеніт могутності Східної імперії; за її чи не золотий вік.

Недовго пережив Аттілу його римський друг і ворог Ецій Флавій. Успішне протистояння гунам на Агрі Каталауні, яке, що би там не було, але відвернуло на час чергове варварське зайняття Ґаллії, – підняло його особистий авторитет у підстаркуватому Римі. А Рим – то є Рим. За Ецієм пильно стежить західний імператор Валентиніан III, якому він свого часу допоміг дістатися влади; чи не цілиться, бува, цей улюбленець народу на його місце? Та… не сушить собі голову, убиває Еція. Він був радше боягузом, ніж злочинцем, адже половина цезарів Риму була скинута кимось з підлеглих.

Консул полишив по собі родину та родичів, але – Рим є Рим, ніхто й не подумав за нього помститись; це сталося пізніше. Був весняний, соняшний та вітряний день березня 456, та цезар особисто тренував на Марсовому полі свої легіони, забувши, що іди березня не завжди бували щастливими для цезарів Риму. Але, звідкілясь під’їхали два вершники, два літніх гуни, з іще чорними вусами та вже білими оселедцями. Вони з холодною кров’ю убили імператора на очах у скам’янілих від жаху легіонів та так само неквапно поїхали геть. Ніхто й не подумав їх затримувати. Це були Оптила і Трустила – гунські побратими Еція Флавія, які ще тоді, багато років тому у своєму далекому Києві, – навчили римського хлопчика їздити верхи та стріляти з гунського лука.

Бо те, що дарується в Римі – не дарується в Гунії: то була гунська справедливість.

Однак, для Риму то був не перший дзвінок.

Західний Рим невдовзі припинить своє існування. Його добивають разом: череда зовнішніх невдач, переселення варварів у межі імперії та жорстока гризня за владу над гинучою імперією. Iмператор змінює імператора, поки все не покінчується військовим переворотом. Його зчиняє командуючий імператорською гвардією, скир із Поділля Одоакер – син міністра Аттіли, конунга Едекона. Він відправляє на пенсію останнього неповнолітнього імператора – Ромулуса Августа (!), сина впливового сенатора Орестеса (колишнього секретаря та референта Аттіли) та вбиває самого Орестеса. Він – варвар, та розуміється на реаліях життя: рятує від Риму те, що можливо – королівство Італію; об’являючи себе її королем (476–493).

Але, Рим до кінця полишався Римом. За якихось півстоліття до загибелі Західної імперії, він (нема більше, чого робити) починає переслідувати інаковіруючих. На сході та на заході, одночасно, 426, виходять імператорські едикти, за якими іновірці (серед них найбільше було жидів та маніхеян, послідовників пророка Мані (216–276), – позбавляються права заключати будь–які юридичні акти, а через це виключаються з суспільного життя. Приречені на вигнання.

Простежимо за динамікою подій, вона заслуговує на увагу. Християнство, переслідуване ще за часів Діоклетіана (284–305), але проходить іще менше від півстоліття i воно зраджує себе, стає державною релігією своїх переслідувачів. Проходить іще кілька десятків років, і з 426 воно саме стає гноблячою та переслідуючою силою. Яка ж хутка моральна метаморфоза!

Але, підсумуємо коротко все попереднє. Отже, війни Аттіли остаточно підірвали сили Західної імперії, батьківщини рабовласництва в Європі. В цьому й був, напевно, основний історичний сенс цієї великої, хоч і такої короткої історичної епохи.

 

 

Аварська епоха

 

Війни Аттіли та його честолюбні наміри поширити терени каганату від Уралу по Атлантик, – не пішли на добре; навіть дещо підірвали сили України. Втрачено на користь ґерманських народів Паннонії (Угорщина), здобутку Ульдина та Ругили. Потім відпадають завоювання Iлека та Онега на Волзі, де з 490 року починає існувати Булгарський (Волгарський) каганат, незалежна держава волзьких народів. Там теж, ніхто нікого не утискує та живуть у мирі та добробуті багацько народів. Проте, булгари пам’ятають великодержаву, від якої пішли. Бо хан південних булгар – Аспарух, син Кубрата, – теж виводить свого походження з дому Аттіли. Це він 680 привів свій нарід із хозарської тоді Леведії, де їм щось не сподобалось, до сучасної Болгарії, римської Мезії.

Отже, для України політичне становище повертається до часів Белембера, принаймні – не гірше. Бо відомо, що візантійські золоті данини за мир продовжують надходити й у блискучу епоху Юстиніана (527–565) і Теодори; значить, не вмерла Україна й після Аттіли. Але, ми довго не чуємо про війни, не чуємо й взагалі про щось. Може так є тому, що: “Кожна мить війни озорена гучним словом літописця. Століття миру не залишили відображення у хроніках” (О. Сулейменов).

Але нарешті, 568 року, йде вістка про нас до сусідів візантійців. Бо, до двору кайсарова Юстина в Константинополі прибуває посольство з України, від гунів. Всі вони одягнені за гунським звичаєм, – шаровари з довгими та широкими шовковими поясами та низькими м’якими чоботами, вишиті сорочки без коміра. Та брокатові або шкіряні аттіли чи кептяри.

Трохи незвичною є лише їх зачіска: не один оселедець посеред бритої голови, а два – поруч. Крім того, на відміну від середнього зросту кремезних гунів, – вони всі, як один – високі. На голову вище від низькуватих ромеїв. Вище, часом, навіть рослих ланґобардів із Паннонії, гвардійців імператора. Такими Європа побачила перших аварів: посольство Кандик–хана від нового кагана Гунії – Бояна (567–604).

Попри всю свою нехіть до попередньої (бо – поганської!) історії України, про аварів згадує отой, “пєрший русскій лєтопiсєц” у Києві.

 

В си же времена бысть и Обре, иже воеваша на царя Ираклия и мало его не яша; си же Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы, сущая Словены, и насилье творяху женамъ Дулебским: аще поехати бяше Обрину, не дадяше впрячи коня, ни волу, но въпрячи 3, или 4, ли 5 жен в телегу и повести Обрина; а тако мучаху Дулебы. Бяху бо Обри телом велице, а умом горди, и потреби я Богъ, и помроша вси, и не оста ни единъ Обринъ; и есть прицта в Руси и до сего дни: погибоша аки Обри; их же несть ни племени, ни наследка.

 

“Обр” – то чеська назва аварів та одночасно означає велетня. В німецькому словнику теж можна знайти два слова, пов’язані з аварами. Це “гюненґраб” – гунська могила (тобто курган) та “гюне”, що означає, однак, велетня. А це свідчить про те, що німці ґрунтовно зіткнулися з гунами лише тоді, коли погоди в Гунії робили вже авари – “білі гуни”. Мабуть, то були дійсно рослі люди. Щодо “тєлєґі” – зауважимо, що авари, як і всі кочовики – люди кінної культури, – їздили тільки верхи: неросіяни – “тєлєґамі” не тряслися. Звідки цей дурний анекдот православного невігласа – невідомо, але російський Бог не схвалював, як бачимо, великого розуму; ні тоді, ні пізніше. Бо, пригадайте чудові рядки П. Вязємского: “К глупым полон благодати, / к умным беспощадно строг. /Бог всего, что есть некстати, /вот он, вот он – русский Бог!”

Пригадую з цього приводу й резолюцію (вже – від атеїстів), яку бачив колись на власні очі, дослівно: “із комсомола ісключіть, чтоби нє бил такой умний…”

Звично бреше цей дрімучий невіглас і про раптову загибель аварів.

Всі візантійські хроніки – уже від отих невігласів з півдня, – дійсно, в один голос скаржаться на інтелект аварів, що дозволяв їм обводити круг пальця навіть хитрих та відомих своєю підступністю ромеїв.

Авари були на той час дуже старим народом, та походили, правдоподібно, з Алтаю, який був своєрідною колискою народів. Принаймні звідти вийшли не тільки скити та авари. Деякі індіанські народи північної Америки – і тепер чи не ближче всього до алтайських хакасів. Авари кочували Джунґарією та східним Казахстаном, а перший аварський каган України Боян (Щастивий), – народився десь біля Балхашу. Та, Великий Степ становив іще на той час єдиний культурний простір, а якась частина народу аварів жила на заході чи не від приходу сарматів; на Лівобережжі та Запоріжжі.

Але народи, навіть кочові, не змінюють місця свого сталого перебування без поважних причин. В чому ж тут була справа?

Азійськіх аварів на той час не стільки вабив Захід, скільки відштовхував Схід. Там вони спромоглися десь з 413 створити свій потужний каганат, що завоював шмат Iндії, а під каганом Ахунваром 475 порядно погромив могутній Iран, що насмілився виступити проти. Але, загалом, політична ситуація була не з найліпших. Зовсім поруч існує стара імперія, яка ніколи не відмовлялася від претензій на світове панування, – Китай. Біля нього набирає сили його майбутній риваль – Тібет, якого вже об’єднують королі долини Ярлингу. Нарешті, у складі каганату білих гунів є чимало тюрків, а на півночі, десь біля 550 року, хан Тюмен–Бумін створює потужний Тюркський каганат, який незабаром розтягнеться від Сир–Дар’ї по Манджурію. Каган Тюмен–Бумін хоче визволити своїх, весь час погрожуючи аварам потоптати їх тюркськими конями.

Однак, всі ці свари та чвари мають не міжнаціональний характер, а радше цілком матеріальне підґрунтя, – спір за те, кому належатиме Великий Шовковий Шлях (та хто тягтиме собі всі прибутки від нього).

Вибір був простим: власне, його не було. Продовжувати постійну боротьбу за існування серед двох старих потуг, Iрану та Китаю, та двох нових, тюрків та Тібету, що хутко набирають сили, або… піддатись та припинити незалежне буття. Або, – виключитись із гри та піти на Захід, де аварам протистоятиме всього тільки одна великодержава, та й та – не з перших у світі, – Східний Рим.

Авари Бояна, що відразу отаборились у Паннонії, у хортобадьських степах, що на той час іще не були хортобадьськими, – застали там досить цікаве політичне становище. Iшла затята війна за першість між ґепідами, що жили вздовж середньої течії Тиси, та ланґобардами, що мешкали на захід від Дунаю. Останні нещодавно прийшли з півночі, із Люнебурзького степу в Німеччині. Тепер вони воюють за багате візантійське місто Сірміум, на Саві, центр римської торговлі, який до імперії давно не належить. Боян у місцеві чвари не втручається, спостерігає. Він – єдино: радить конунгові ланґобардів Альбоїну (565–572), що оточив у Сірміумі ґепідського конунга Кунімунда (560–567) з військом, – дещо змінити стратегію. А саме – скористатися тим, що більшість сил ґепідів обложена в місті. Отже, полишивши необхідні сили на підтримку облоги, вирушити з останніми в похід на зовсім недалеку Ґепідію. А для того, щоб на допомогу ґепідам не прийшли союзні з ними ромеї – Боян вислав на Нижній Дунай, на кордон імперії, – два тумени важкої аварської кінноти.

То був типовий зразок степових, непрямих стратегій, якi так цінували народи Великого Степу; та яких потім так широко практикували монголи.

Коли 1954 англійський капітан Б. Ліддел Гарт написав свою відому книгу “Непрямі Стратегії”, – він наводив там приклади з європейських воєн, від Епамінондоса з Тегеї – та до сучасності. Він, людина британської, а значить – найбільш ромацентричної культури, – навіть не чув про те, що непрямі стратегії – то здобуток саме кочових народів. Так було, напевно тому, що ці народи ніколи не були аж так численні (“нєісчіслімиє полчіща дікіх кочєвніков”), щоб дозволити собі перемогти когось класично, по–римськи: стінка на стінку.

Ланґобарди Альбоїна не дуже церемонилися з ґепідами. Уся Ґепідія, не приготована до несподіваного нападу, – була сплюндрована та знелюднена: хто полишився живий – був уведений до рабства. Цiлий нарід, бодай – не надто численний, – припинив свого існування; так само, як перестали існувати вандали після візантійського погрому 533–534.

Але, не може не виникнути цілком слушне запитання, – чи все це не було свідомою помстою на ґепідах з боку Гунського каганату? Бо, не забудемо, що це конунг ґепідів Ардаріх – заснував “Ґепідську Лігу” – змову за спиною Аттіли. А, коли ґепіди та руги зуміли подолати гунів на річці Недао, – вони залишили Паннонію для себе.

Якщо то була свідома помста, то вона свідчить про неперервність зовнішньої політики каганату. До того, з боку Бояна (а саме він був причиною подальшого) вона була досить витонченою: ґермани–ґепіди були винищені руками ґерманів–ланґобардів. Щодо ругів, то з ними раніше розправився Одоакер (476–493), у короткому поході 487–488 (відігнавши їх далеко на північ).

Так Альбоїн упорався з ґепідами, зробивши з черепа Кунімунда пам’ятного келиха, окутого золотом, як це практиковано здавна у всьому Великому Степові, та був цілком задоволений. Візантійці через 125 років повернули до себе місто, хоч і втратили єдиного спільника у Паннонії. Однак, все виграв Боян, що не витративши жодної стріли – мав приєднаною до України всю східну половину Паннонії, до самої Тиси.

Але, для останніх швидко настало похмілля – настав час ланґобардам платити по векселях. А це й було чи не найбільш цікаве.

На той час Італія, де закріпились були з часів Теодоріха Великого (Амала, 491–526) наддніпрянські біженці остроготи, – з 554 року знову підпала під візантійську владу. Та не було воно міцним, оте ромейське завоювання. А це й визначило подальші події.

Мокрою зимою 568 на Дунай до Альбоїна прибув самотній гунський вершник, хан із дорученням від самого Бояна, пробалакав із ним годину та так само, один, подався верхи на схід, до Тиси, де на той час у старій столиці під Тисафюредом, – заснувався новий каган. Посол привіз єдиний в історії договір, де каганові Гунії та королеві аварів (рекс абарорум) – надавалася вся земля королівства Ланґобардії, – в обмін на “вічну дружбу та союз”.

Відсвяткувавши Великдень 1 квітня 568, ланґобарди та інші, менші ґерманські народи Паннонії, спалили за старим ґерманським звичаєм свої хати зі стріхами, та подалися на південь, за Альпи, на черговий ґерманський підбій “країни, де квітнуть цитрони”. А Візантію тримав під шахом вірний “вічній дружбі та союзові” каган Гунії, знову вивівши на Дунай свою важку кінноту.

Вічного на світі нічого не буває, але незалежна Італійська держава ланґобардів проіснувала до 774, значною мірою внаслідок щирої підтримки білих гунів. Вона стала здобиччю розбійної імперії неписьменного Карла – лише за присмерків Гунського каганату (див. Доп. 9).

Iз визначних подій аварської епохи (567–795) слід виділити війну (610–629), уже по смерті Бояна. Iсторик Лев Ґумільов назвав її світовою, та цілком слушно, бо військові дії розтягнулися на три континенти: Європу, Азію та Африку. Та й воювали між собою тодішні світові потуги: Гунський каганат в союзі з Iраном – проти Візантії в союзі з Тюркським каганатом та Абісинією.

Союз візантійців із тюрками, хоч і єдиний в історії, може видатись дещо неочікуваним, але насправді таким не був. Східний Рим, після розпаду 476 Західного, постійно відчував потребу в союзниках, бо зрозумів, що наодинці не зможе плідно протиставитись Гунському каганатові в колишній Скитії. Тому, з посольством Кандик–хана до Константинополю співпадає посольство від ромеїв на схід: місія комеса Земархоса до кагана тюрків Істемі. Це саме вони привезли до Європи невірогідні розповіді про байкову пишність та багатство тюрків, про золоте ліжко кагана на чотирьох золотих же павах, та про його золотий трон. Тут інтерес був обопільний: ромеї шукали союзника проти могутніх аварів із їх важкою кіннотою, на яку не було ради, а каган Істемі ще не забув, як його батько Бумін погрожував потоптати аварів копитами тюркських коней; тепер вони знайшли одне одного.

Війна розпочалася звичною сварою між Римом та Iраном за Вірменію та хутко привела до влади кайсароса Гераклейоса (610–641), який і довів її до успішного кінця. Він, по Юстиніанові, був чи не найвидатнішим з імператорів Східного Риму. Не час тут зупинятися на її окремих подіях. Зазначимо тільки, що гуни, як завжди, не лише не одного разу облягали столицю імперії, але й висилали потужні морські десанти на Тессалоніки та навіть Крету; хоч столиці так і не взяли, а вирішальну кампанію 627 на Балканах, – не виграли.

Іранці теж, великого успіху не мали, хоч – як годиться, вже 608 обложили були Константинопіль, 614 завоювали Сирію, а 619 – Єгипет. В той час, як слід було усі сили кинути на здобуття столиці, вони так захопилися військовими діями в Африці, що невдовзі дійшли Ніґеру. Про це, не без великого здивування, довідалися у ХIХ ст. європейські дослідники від місцевих неґрів: там більше тисячі років пам’ятали про це!

Підсумком війни стало те, що всі укріплення Iрану були знищені, i він пізніше, 642–656, – став легкою здобиччю арабської навали. Гунська, тепер – аварська Україна, спекалася тільки втратою Леведії – колишнього Гунмарку, на користь Тюркського каганату, а потім його правонаступника – Хозарського каганату, її поверне, більше, як через триста років, відважний конунг Светіслейф у 975 році.

Отже, історична задача Гунії, знищити рабовласницто в Європі, – була виконана тільки наполовину. Поразка у війні 610–629 – полишила другу половину її – знищеня Східного Риму – не завершеною; з усіма наступними наслідками. В тому числі, й із майбутнім присмерком каганату.

Все це мало тоді такі сучасні риси, що тим і вражає.

Ми вже згадували про те, що основою аварського війська була важка кіннота, де одягнений у шкіряну одежу із нашитими на неї сталевими плитками вершник, сидів на подібно ж захищеному коневі. Проблема як така, мала два вирішення. Перше винайшли костобоки, замінивші сталь на легкий волов’ячий ріг; зберігши звичайного коня. Друге належить аварам, які під важку сталеву броню – вигодували відповідно потужного коня. Бо, на полі бою, серед ворожої піхоти, – такий вершник нагадував танк: нова військова якість. Він мав із собою усю необхідну зброю, – довгого ланця, шаблю та важкий аварський лук, який прицільно та вбивчо бив десь на 800 метрів (гунські луки, кажуть, сягали лише на 600 м.) На свій час ці люди були непереможні.

Важкий кіннотник потребував відповідно дужого коня, який міг все це без труду підняти: власну броню, та ще й рослого вершника, з його бронею. Авари й вирощували таких дужих коней.

Втім, ці коні – як вантажні, – знаходили й великий попит у сусідів; але, справа в тому, що серед цих сусідів були й франки.

Франки свого часу віддано слугували Римові, а тепер… Вони є піддані імперії, якої щойно створив їх король Карл (768–814), та тим і зобов’язав їх до постійної агресії – на римський зразок. В їх розпорядженні є багаті люксембурзькі поклади залізної руди, а що ж потрібно для зброї, як не залізо, не криця? Вони й одягають у крицю своїх воїнів, та вже не у платівчасту броню, а в суцільну. У таку ж одягають і лицарського коня. Не свого, ясна річ, а аварського, бо всі бельгійські велетні–першерони, що полишилися з тих часів – то є нащадки важкого аварського коня.

Так франки, на очах усього світу, починають перемагати у гонитві озброєнь; а що ж на це авари?

З ними на той час твориться щось загадкове. Втративши у війні 610–629 степи Леведії, кращу половину того, що мали, вони переселюються до Паннонії, де розпочинають політику своєрідного ізоляціонізму. Вони скупчуються у великих колах, оточених потужними валами, діаметром до 50 кв. – “кільцях”. Схоже, що серед них розповсюджуються містичні учення тібетської Тантри. Бо зверху ті кільця нагадують “Колеса Життя”, зображені на стінах кляшторів Ладакху та Тібету: в одному секторі – оселі людей, у другому – ліс із дикими звірами, а в третьому пасеться худоба…

Першу війну проти каганату франки починають 791 року; вона – ґрунтовно підготована. Дві армії вирушають одночасно, одну веде сам імператор Карл, вона суне зі заходу, долиною Дунаю. Друга іде з півдня, із нещодавно захопленої Північної Італії. Місто зустрічі десь у 500 км., під головним кільцем аварів, між Дунаєм та Тіссою, де має знаходитись каган. Самих аварів вони не бачать, крім рідких загонів розвідки, десь там, на небокраї степу. Коли вони ґрунтовно заглиблюються до чужої країни, – загадкова хвороба починає косити люди і коні. Вона й погнала мерщій назад жалюгідні рештки гордих армій, по дорогах, висланих франкськими трупами та франкським залізом. Є єдині хвороби, що убивають коня та людину, то сап або антракс; що ж саме це було?

Чи не стало це першим в історії успішним застосуванням біологічної зброї? – хто знає. Але, у тій, першій війні, – розум аварів остаточно переміг залізо франків.

Намагання поновлюються й повторюються, але сам Карл уже ніколи не насмілиться ступити на підступну землю аварів. Він плекає нездійснимі для нього прожекти, – пнеться побудувати канал, що поєднає Райн та Дунай, щоб дістатися до аварів водою. Та, з цього так нічого й не виходить. Це не було би проблемою для римських інженерів або наступних монгольських, але – це Середньовіччя. Епоха блаженого самозадоволення, торжества християнської ідеї, яка великому розумові не потурає. Заради спасіння душі забуте й те, що напрацювали колишнi поганські римляни. Приходиться повертатися до досвіду перших походів.

Тільки десь 795, пишуть хроніки, цілі ніби досягнуто. На цей час формуються три армії, що їх очолює син Карла – Піппін, префект Баварії Ґерольд та маркграф Фріулі – Еріх. Вони, нарешті, ніби займають столицю аварів, оте – найбільше “кільце”, та примушують кагана визнати себе вассалом Карла, імператора франків.

Втім, з усіх трьох переможців, довго не прожив жоден. Всі вони незабаром загинули, хто – як, але всі – за не з’ясованих обставин.

Чи дійсно авари погинули так раптом та погоджено, як це подає нам літопис? – ні, звичайно. Вони просто асимілювалися з часом, розчинившись серед інших народів. Головним чином – австрійців, баварів та мадярів, що прийдуть незабаром.

Для нас аварська епоха становить підвищений інтерес. По–перше, тому, що за нею наступили “темні роки” нашої історії; практично – невідоме сторіччя. По–друге, тому, що в отому першому літописі, хоч як же ненадійному, – перелічується низка народів, але уперто підкреслюється, – мова, мовляв, єдина – “словенська”. Схоже, що єдина слов’янська мова вже існує. Але, коли вона могла скластись?

Ретор Пріскос у середині V ст. певно пише нам, що варвари Гунії, крім “своєї варварської мови”, – знають іще ґотську та гунську (а часом – і латину). Отже, він залишає нам можливість вибору поміж двома ситуаціями, до яких однаково добре пасуватиме це його висловлювання. А саме: