Уявлення про предмет психології .

Уявлення про предмет психології.

Кожна наука має свій предмет, тобто сферу дійсності, яку вона вивчає. З сивої давнини походить думка, що ті явища, які вивчає психологія, особливі – не такі, як інша реальність. Дійсно, сприймання книги, це не сама книга; спогад про подію – це ще не сама подія. Всі ці явища належать до внутрішнього світу людини поряд з тими явищами, які її оточують і становлять так званий зовнішній світ. Зв’язок зовнішнього і внутрішнього світу став предметом філософських дискусій ще в давнину.

Ідеалістичний підхід полягає в тому, що він протиставляє духовне життя матеріальній дійсності. Духовне життя вважають проявом вищого розуму. Цей особливий внутрішній світ (суб’єктивний) ніяк не залежить від зовнішніх умов, тому його не можна зовні спостерігати, а можна розкрити в самоспостереженні.

Предметом психології спочатку вважали внутрішній світ, що розумівся як душа. Назва пішла від грецького “психо” – душа і “логос” – наука. Пізніше, Декарт розглядав психіку як утворену з двох частин (дуалізм). Одна з них простіша, що включала відчуття, сприймання та інші елементарні психологічні процеси, пояснювалась тими ж законами, що і інша реальність. А друга – це мислення, воля, уява – вищі психічні прояви. Вони лежать за межами дії законів реальності, і керуються вищим розумом. В науковому поясненні елементарної психіки Декарт вперше використав поняття рефлексу (від лат. – відображати), яке розглядалось як механічне явище. Приблизна схема тодішнього розуміння рефлексу така: зовнішній поштовх приводить внутрішні провідні шляхи у коливання, що передаються у головний мозок. Показово, що тоді психологія намагалась взагалі представити людину як механізм, автомат. Звичайно, така механістична схема не в змозі була пояснити вищих проявів розуму волі, уяви людини. Зокрема, дію машини легко передбачити, але кожна людина діє своєрідно і переважно передбачувано.

Таке ж дуалістичне уявлення зберігається у XIX ст. (Еббінгауз, Вундт). Початки іншого погляду зароджувались в роботах французьких матеріалістів, які намагаються розглядати психічні явища, як усі інші явища природи. Поворотний момент настав з появою роботи Сєченова “Рефлекси головного мозку”, яка довела необхідність і можливість наукового вивчення психіки.

Так, ще Декарт вводить поняття рефлексу, пояснюючи ним елементарні відчуття і прояви психіки, пам’ять тощо.

Сеченов розглядав найбільш складні процеси психічного життя як рефлексии. Поняття рефлексу доз-воляє розкрити зв’язок внутрішнього сві-ту із зовнішнім, обумовленість психіки людини зовнішніми умовами. Психіка розглядається не як замкнений і недосяжний для спостережень світ, а як регулятор діяльності, що виникає у відповідь на подразник. Психічне явище не обмежуються лише тим, що дано людині при спостереженні за своїми почуттями, думками; а воно включає в свій склад вплив зовнішнього подразника і рухову відповідь на нього. Погляди Сеченова стали основою сучасного уявлення про предмет психології, оскільки розкрили рефлекторну природу психіки.

 

 

Поняття про психіку.

Психос - душа. Психологія – наука про душу, внутрішній світ людини.

Психологія – це наука про механізми, факти, закономірності функціонування та встановлення психіки людини та тварини. Предмет психології – психіка, психічні процеси, стани та властивості. Психіка – якісно високоорганізована матерія що полягає у відображенні навколишньої дійсності, суб’єктивний образ об’єктивної дійсності.

Психіка містить у собі не тільки психічні образи, але і позаобразні компоненти - загальні ціннісні орієнтації особистості, змісти і значення явищ, розумової дії.

Психіка властива людині і тваринам. Однак, психіка людини, як вища форма психіки, позначається ще і поняттям "свідомість". Але поняття психіки ширше, ніж поняття свідомості, тому що психіка містить у собі сферу підсвідомості і надсвідомості ("Над-Я").

Усі психічні явища діляться втричі групи:

1) психічні процеси - це акт психічної діяльності, що має свій про " єкт відбитка й свою регуляційну функцію. Психічні процеси підрозділяються на пізнавальні (відчуття, сприйняття, мислення, пам " ять й уява), емоційні й вольові.

2) психічні стани - це своєрідність психічної діяльності, обумовлена її змістом й ставленням людини до цого змісту. Психічні стани є стійкою інтеграцією всіх психічних проявів людини при певній його взаємодії із дійсністю. Психічні стани виявляються в загальній організованості психіки.

Психічний стан - це загальний функціональний рівень психічної активності в залежності від умів діяльності людини й її особистісних особливостей

3) психічні властивості особистості - типові для даної людини особливості його психіки.

До психічних властивостей особистості відносяться:

1)темперамент; 2) спрямованість; 3) здатності й 4) характер.

3.Зв'язок психології з іншими науками.

Психологія має багатогранні зв’язки із природничими і соціальними науками.

Теоретико-методологічною основою психології є філософія. Без філософії психологія не могла б створювати власну методологію, робити необхідні теоретичні узагальнення. Психологія тісно пов’язана з логікою. Логіка, як і психологія, вивчає людське мислення, тільки перша – його процесуальний, а друга – результативний аспекти.

Із суспільними науками (історією, економікою, соціологією, лінгвістикою, літературознавством, теорією мистецтв, юридичними і політичними науками тощо) психологію поєднує те, що вони потребують даних про природу соціально-психологічних явищ, особливостей індивідуальної і групової поведінки людей, закономірностей формування навичок, ціннісних орієнтацій, міжособистісних стосунків тощо.

Природознавство (біологія, фізіологія, фізика, хімія та ін.) поглиблює уявлення про психіку, доводить вивчення її механізмів до фізіологічного, нейрофізіологічного, біохімічного рівнів.

Медичним наукам, зокрема, психіатрії, психологія може допомогти в діагностиці захворювань, розумінні “внутрішньої картини” хвороби.

Розвиток технічних наук має враховувати параметри реакцій людини на зовнішні подразники, характеристики сприймання, збереження і переробки нею різних форм інформації. Але найтісніший зв’язок психологія має з педагогікою.

Акцентуації характеру.

Акцентуація характеру - перебільшений розвиток окремих властивостей характеру на шкоду іншим, у результаті чого погіршується взаємодія з оточуючими людьми. Вираженість акцентуації може бути різноманітною - від легкої, помітної лише найближчому оточенню, до крайніх варіантів, коли треба замислюватися, чи немає хвороби - психопатії.

Акцентуації характеру часто зустрічаються в підлітків і юнаків (50-80%). Визначити тип акцентуації або її відсутність можна за допомогою спеціальних психологічних тестів.

Акцентуації рис характеру виявляються лише за певних умов.

Вони виробляються під впливом певних умов соціального середовища, але базовими чинниками акцентуації є своєрідні природжені індивідуальні особливості, що і створюють грунт для виникнення акцентуацій за відповідних соціальних умов.

Існують різні типології акцентуацій характеру.

Демонстративний тип.(прагнення за будь-яку ціну завжди бути в центрі уваги; завищена самооцінка, намагання приймати «бажане за дійсне».)

Педантичний тип. В спілкуванні люди цього типу приваблюють рівним настроєм, надійністю в справах, сумлінністю та охайністю.

Застряглий тип. Основна риса цього типу акцентуації -значна стійкість афекту, «злопам'ятність», прагнення і в головному і в дрібницях відстоювати свою точку зору, не враховуючи позицію групи.

Збудливий тип. Для таких осіб є характерною схильність до «вибуху» емоцій, як засобу періодичної розрядки нервової системи.

Гіпертимний тип. Людям цього типу притаманні високий рівень оптимізму, а також жадоба діяльності при можливій схильності до поверхових висновків.

Дистимічний тип. Для цього типу акцентуації є характерною песимістична спрямованість особистості, фіксація на похмурих сторонах життя.

Тривожний тип. Головна риса - високий рівень тривожності, сильно розвинений «комплекс неповноцінності» - як підтвердження заниженої самооцінки.

Циклотимічний тип. Провідна ознака - схильність до невмотивованих різких змін настрою протягом короткого часового інтервалу: від підвищено-оптимістичного до знижено-песимістичного і навпаки.

Екзальтований тип. Для носіїв цього типу акцентуації є характерним великий діапазон емоційних станів, вони захоплюються чимось радісним і так само легко впадають у відчай.

Емотивний тип. Це чутливі та вразливі люди, що відзначаються глибиною переживань у галузі тонких емоцій.

Екстравертований тип. Люди цього типу відкриті до всякої інформації, готові вислухати і надати допомогу кожному, хто до них звертається, здатні до конформізму.

Інтровертований тип. Для таких осіб є характерними низька контактність, замкненість, відірваність від реальності, схильність до філософствування.
26.Темперамент та його характеристика.

Tемперамент - характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що складають цю діяльність психічних процесів і станів.

Темперамент - якість особистості, що сформувалося в особистому досвіді людини на основі генетичної обумовленості його типу нервової системи і значною мірою визначальний стиль його діяльності. Розрізняють чотири основних типи темпераменту: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік.

Холерик – характеризується швидкістю дій, сильними, швидко виникаючими почуттями, яскраво відображених у мові, жестах, міміці. Холерики – люди активні і дуже енергійні, вони рухливі, сильні і наполегливі. Люди, які відносяться до холеричного типу темпераменту відрізняються швидкою збудливістю, імпульсивною реакцією. Їх рухи і почуття відрізняються стрімкістю, мова – емоційністю, запалом.

Сангвінік – властиві жвавість, швидка збудливість і легка змінюваність емоцій. Сангвініки – люди активні, сильні, рухливі. Люди сангвінічного типу темпераменту відрізняються врівноваженістю, стриманістю. Завдяки рухливості нервових процесів, сангвініки активно мислять і відчувають. Сангвініків відрізняє жива, емоційна мова, швидка реакція.

Флегматик - характеризується повільністю, спокоєм, слабким проявом почуттів зовні. Флегматики – люди сильні, врівноважені, при цьому пасивні та малорухомі, спокійні, працездатні, повільні, віддають перевагу спокійній, звичній обстановці. Нервові процеси протікають повільно, тому у них тривала, але глибока реакція.

Меланхоліком прийнято називати людину, схильну до депресії, сумного настрою, пригніченості. З точки зору психології меланхолік – характеризується підвищеною вразливістю і відносно незначним зовнішнім виразом почуттів. Для меланхоліків характерний слабкий тип нервової системи. Це люди емоційні, вони погано переносять нервові навантаження, тому їм необхідно надавати постійну психологічну підтримку, давати можливість регулярно відпочивати.

У даний час визнано, що поряд з чотирма традиційними типами темпераменту, які в чистому вигляді майже не зустрічаються, існує велика кількість проміжних типів, різних варіантів темпераменту. Їх прийнято визначати за допомогою системи координат.

Психологічна характеристика типів темпераменту визначається його властивостями:

1) сенситивністю (підвищеною чутливістю до подій, що відбуваються);

2) реактивністю (ступінь мимовільної реакції на зовнішні та внутрішні подразники однакової сили);

3) активністю (енергійність впливу людини на навколишнє середовище);

4) темпом реакцій (швидкість протікання різних психічних процесів);

5) пластичністю та ригідністю (гнучкість пристосування до зовнішніх впливів або інертність);

6) екстраверсією та інтроверсією (залежність реакцій і діяльності людини від зовнішніх вражень — екстравертованість, чи від образів, уявлень, пов´язаних з минулим — інтровертованість);

7) емоційною збудливістю (мінімальний вплив, необхідний для виникнення емоційної реакції і швидкість її виникнення).

Властивості темпераменту.

Властивості темпераменту - найстійкіші індивідуальні властиво­сті, які виникають у ранньому дитинстві, зберігаються впродовж життя і виявляються в поведінці, спілкуванні, діяльності, проявах емоцій і почуттів, стилі мислення.

Систему психологічних властивостей темпераменту утворюють:

1) чутливість (сензитивність).

2) реактивність (величина реакції на вплив).

3) активність. Її ознаки - зосередженість, цілеспря­мованість, енергійність, з якими людина впливає на світ, долає перешкоди на шляху до мети.

Активна людина настирлива у подоланні труднощів, довше зберігає бадьорість і не «опускає руки» у важких ситуаціях, схильна доводити справу до кінця;

4) співвідношення реактивності і активності. Реак­тивні люди діють переважно під впливом випадкових зовнішніх або внутрішніх причин («забажалось»), активні - свідомо визначають лінію поведінки, діють залежно від планів, намірів;

5) темп реакції (швидкість перебігу психічних про­цесів і реакцій - рухи, мова, винахідливість тощо).

Ознаки його високого розвитку - швидші й енергійні­ші рухи; швидка і впевнена розмова, відповідь на запи­тання; оперативне згадування;

6) емоційна збудливість.

7) екстравертованість-інтровертованість. Екстра­версія - спрямованість психічної активності особисто­сті назовні, до якої спонукають враження, зумовлені впливом зовнішніх обставин у певний момент. Інтроверсія - спрямованість психічної активності особистості всередину (на себе), до якої спо­нукають раніше пережиті враження, думки про майбут­нє.

8) пластичність і ригідність. Проявляються в легко­сті (пластичності) чи труднощах (ригідності) пристосу­вання до зовнішніх впливів.

9) тривожність. Проявляється у схильності сприй­мати все нове як загрозу для себе, відчувати при цьому незвичайний страх і неспокій.

10) товариськість.

11) опірність, працездатність (здатність і сила про­тидіяти втомі, іншим несприятливим умовам праці, наприклад стресу).

Цілі та мотиви діяльності.

Мета — це те, до чого прагне людина, для чого вона працює,за що бореться, чого хоче досягти у своїй діяльності. Без мети неможе бути свідомої діяльності.

Цілі людської діяльності виникли й розвивались історично,у процесі праці. Вони породжуються суспільним життям, умовами,в яких живе людина, і залежать від виконуваних людиною ролей,суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних особливостей.

Мотив — це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину додіяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетичнопов'язані з і її органічними та культурними потребами. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об'єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними.

Мотиви діяльності людини пов'язані з її цілями. Цілі й мотиви дій можуть збігатися. Наприклад, якщо студента спонукає до виконання лабораторної роботи прагнення засвоїти певні знання або навички, то тут ціль і мотив його дій збігаються. Якщо студент керується у своїх діях не стільки інтересом до змісту, скільки прагненням одержати позитивну оцінку або уникнути неприємностей за невиконання завдання, то мотив і безпосередня ціль його діяльності явно нетотожні.

Взаємозумовленість цілей і мотивів людини очевидна, оскільки ціль діяльності завжди залежить від її мотиву. Для того щоб предмет або явище дійсності стало метою нашої діяльності, необхідне попереднє усвідомлення людиною, що даний предмет має відношення до задоволення наявної в неї потреби, і потреба в ньому спонукає її до відповідної дії. Мотив спрямовує сили людини в напрямі задоволення її потреб.

На відміну від цілей, далеко не всі мотиви актуально усвідомлюються людиною. Поряд із добре усвідомленими інтересами, прагненнями, переконаннями у психічному жити людини мають місце й такі особистісні тенденції та уста­новки, які недостатньо адекватно усвідомлюються, що зу­мовлює викривлення у світобаченні, у поведінці.

Цілі та мотиви діяльності людини визначаються суспільними умовами життя, виробничими, навчальними, ігровими відносинами. Між цілями та мотивами діяльності людей існує певний зв'язок. З одного боку, мета та мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визначають її зміст і способи виконання, а з іншого — вони й формуються у процесі діяльності, під впливом умов, за яких вона відбувається. У процесі діяльності виникають і розвиваються нові потреби та інтереси, ідеали та переконання —виробничі, розумові, естетичні, спортивні.

35. Структура та види діяльності.

Структура діяльності

В усіх різновидах діяльності люди користуються рухами природженими (безумовно-рефлекторними) та набутими (умовно-рефлекторними). Безумовно-рефлекторні рухи у процесі життя,у результаті досвіду, навчання та виховання перебудовуються відповідно до вимог умов життя, культури трудових дій та поведінки. Рухи (ходіння, мовлення, писання, читання, пов'язані зобробкою матеріалів, грою на інструменті) під впливом навчання та виховання настільки змінюються, що в них важко розпізнати первинний, природжений характер.

У діяльності залежно від її мети та змісту, матеріалу та способів його обробки рухи об'єднуються в різноманітні комплекси і системи. Систему рухів, спрямованих на присвоєння предмета чийого змісту, називають діями. Розрізняють дії предметні та розумові.

Предметні, або зовнішні, дії спрямовані на оволодіння предметами, контакти з людьми, з тваринами, рослинами і т. ін. Розумові дії виявляються у сприйманні, діяльності пам'яті, мислення та ін. Розумові дії утворюються на ґрунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії в результаті перенесення у внутрішнє життя людини, стають змістом розумової діяльності.

Отже, діяльність — це сукупність цілеспрямованих, усвідомлюваних дій. Свідома діяльність людини характеризується нетільки цілями та мотивами, а й певними засобами, за допомогою яких вона здійснюється.

Успішне виконання будь-якої діяльності потребує від людини оволодіння необхідними для неї засобами. Воно передбачає вироблення у людини вмінь і навичок користуватися ними для досягнення поставленої мети.

Основні різновиди діяльності

Людська діяльність різноманітна й багатогранна. Залежно від мети, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра,у шкільному — навчання, а у зрілому віці — праця.

Гра та навчання властиві й людям, й тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів діяльності є інстинкти, а у людини вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться якісно,набагато складніші та багатші за змістом і формою.

Праця за природою та змістом — суспільно-історична категорія. У процесі праці виникла й розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності полягає в тому, що найчастіше вони пов'язані з мовною діяльністю. Остання сприяє розвиткові змісту та форм усіх різновидів діяльності, їх цілеспрямованості та мотивації.

Ігрова діяльність. Як основна форма вияву активності дитини дошкільного віку ігрова діяльність є водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу, відображення його у формі відчуттів, сприймань, уявлень тощо. Але вона відрізняється від навчання та праці. Гра — не продуктивна діяльність. У грі дитина захоплюється переважно процесом, який викликає у неї задоволення. Як тільки інтерес до гри зникає, дитина припиняє її.. В іграх формуються всі якості особистості дитини, зокрема такі моральні риси, як колективізм, дружба, това-риськість, правдивість, чесність тощо. Тому ігри дошкільниківвідіграють важливу роль у підготовці їх до шкільного навчання.

Навчальна діяльність. Навчання — основний різновид діяльності дітей шкільного віку; активна, свідома й цілеспрямована діяльність, яка полягає у засвоєнні знань, вироблених людством з метою підготовки дітей до майбутньої самостійної трудової діяльності. Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя.

Поряд із загальноосвітніми цілями з'являються практичні — підготовка дітей до життя, засвоєння практичних знань, умінь і навичок. На ґрунті загальноосвітніх знань здійснюються політехнічне навчання та професійна освіта.

Праця — свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування та розвитку людини. Перша й необхідна умова будь-якої праці — наявність мети:створити певний продукт.

Класифікація відчуттів.

Класифікація відчуттів відбувається за кількома ознаками:

1. За наявністю безпосереднього контакту рецептора з подразником, який викликає відчуття, виділяють дистантні і контактні відчуття. Зір, слух, нюх відносяться до дистантних. Ці види відчуттів забезпечують орієнтування в навколишньому середовищі. Смакові, больові, тактильні відчуття - контактні.

2. За розташуванням рецепторів прийнято ділити відчуття на три групи:

а) екстероцептивні (від лат. - зовнішній) - відображають якості предметів і явищ навколишнього світу, рецептори знаходяться зовні тіла, до них належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні та інші відчуття;

б) інтероцептивні (від лат. - всередині) - рецептори розташовані на внутрішніх органах і відображають їхній стан, до них належать органічні відчуття;

в) пропріоцептивні (від лат. - власний) - рецептори розташовані в рухових апаратах нашого організму, вони дають нам інформацію про рух і положення тіла в просторі. Це кінестезичні та статичні відчуття.

У межах кожної з цих груп відчуття поділяють на види залежно від аналізаторів і адекватних (відповідних) їм подразників.

Адекватними називають ті подразники, до сприймання яких певний орган пристосований і які в звичайних умовах його збуджують (наприклад, світло - для ока, звукові коливання - для вуха).

Неадекватними (невідповідними) називають такі подразники, до сприймання яких орган не пристосований і які, звичайно, його не збуджують (наприклад, світло - для вуха, механічна дія - для ока і т.д.).

40. Сприйняття та його властивості.

Сприймання – це відображення цілісних предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. Коли людина перебуває в оточенні звичайних речей, у неї формуються цілісні образи навколишніх предметів. Вона бачить речі, чує їхнє звучання, торкається їх.

Властивості сприймання:

1) активний саморегульований характер (для виникнення образу сприймання необхідна участь організму, рухи рецепторних апаратів). Проводився експеримент. Досліджувані були в окулярах, які перевертали зображення догори ногами. В підгрупі, якій дозволялося активно пересуватися, обстежувати кімнату, згодом досліджувані починали сприймати дійсність адекватно. В групі, діяльність якої обмежувалась, відновлення сприймання наставало пізніше, ніж в першій;

2) історичність: обумовленість конкретними умовами і минулим досвідом – аперцепція. Здатність до сприймання формується у дитини під впливом засвоєння сенсорних еталонів, прийнятих у суспільстві (шкала музичних звуків, система геометричних форм і кольорів). При сприйманні предметів людина виділяє ті частини, які відповідають сенсорним еталонам (художник у кольорі морської води бачить більше відтінків, оскільки система його еталонів повніша);

3) предметність – це віднесення всіх відомостей про навколишнє до об’єктивного світу. Виявляється предметність у структурності, цілісності.

Види сприймання:

1) за конкретним змістом об’єкту: сприймання тексту, мистецтва, природи, учбового матеріалу;

2) за формами існування матерії: часу, простору, руху;

3) за провідним аналізатором Арістотель виділяв зорове, слухове, нюхове, смакове, дотикове; кінестетичне (рухове).

Цілісність: образ виникає як результат послідовного обстеження предмета, коли він виник, то всі сприйняті ознаки постають одночасно в єдності. Людина сприймає цілісну структуру предмета, хоча інформація може надходити лише про його частину. Наприклад: у вікно ми бачимо дерева, будинки, вулицю, хоча на сітківку потрапляє інформація про певні їх частини. У телевізорі говорить диктор, а не його голова.

Константність – відносна постійність образу сприйнятого при змінах умов сприймання. Так при віддаленні від будинку його зображення на сітківці зменшується, але розмір будинку сприймаємо як постійний. Ця особливість формується. Проводилось дослідження серед племен, які проживають у лісі. Виявилося, що віддалені предмети вони сприймають як маленькі. Відсутність у них константності розміру пояснюється браком досвіду сприймання певних об’єктів здаля і зблизька.

Осмисленість – людина відображає значення предметів, усвідомлює їх функції. Називаючи предмет, людина відносить його до певного класу, групи. Образ сприймання – не набір подразників, а пошук пояснення сприйнятих даних. Особливо виявляється при сприйманні подвійних і невизначених зображень (конфігурацію хмар сприймають як літаючу тарілку, кущ у темряві – як постать). Ця ознака свідчить про нерозривність між сприйманням і мисленням.

Об’єм сприймання – він визначається тим, скільки предметів людина може сприйняти одномоментно. Число об’єму дорівнює 4-8 одиниць.

Сприймання часу - відображення тривалості, послідовності і швидкості подій, або явищ реального світу.

Основою процесу сприймання часу є умовні рефлекси. Проміжки часу, визначенню яких сприяють слухові, рухові відчуття, виробляються під впливом ритмічних процесів, що відбуваються в організмі людини. Ритмічне дихання, ритм режиму дня, навчальної і трудової діяльності сприяють виробленню рефлексу на час. Тривалі проміжки часу сприймаються, з одного боку, у зв'язку з процесами, що відбуваються в організмі (відчуття голоду, втоми), а з другого - зв'язку з ритмом явищ у природі (зміна дня і ночі, температури тощо). Спостерігається і суб'єктивна оцінка тривалості часу, що може бути пов'язано із зацікавленістю і характером діяльності людини, а також із захворюванням. Так, у хворих з депресивним, пригніченим станом час минає дуже повільно.

Сприймання руху - відображення просторового переміщення предметів визначається віддаленістю предметів, швидкістю переміщення їх або пересування самого спостерігача у просторі. У сприйманні руху беруть участь кілька аналізаторів, а особливе значення має переміщення зображення на сітківці ока і рухи очей і голови в бік руху предмета.

Простір - це одна з основних форм існування матерії. Основу сприймання простору становить пізнання непросторових властивостей об'єктів через зорові, вестибулярні, рухові та шкірні відчуття. У комплексі вони дають змогу судити про відношення тіла до вертикалі, про просторове положення і відстань до інших об'єктів. Сприймання простору не природжене, а виникає і розвивається у процесі життя.

Уявлення про предмет психології.

Кожна наука має свій предмет, тобто сферу дійсності, яку вона вивчає. З сивої давнини походить думка, що ті явища, які вивчає психологія, особливі – не такі, як інша реальність. Дійсно, сприймання книги, це не сама книга; спогад про подію – це ще не сама подія. Всі ці явища належать до внутрішнього світу людини поряд з тими явищами, які її оточують і становлять так званий зовнішній світ. Зв’язок зовнішнього і внутрішнього світу став предметом філософських дискусій ще в давнину.

Ідеалістичний підхід полягає в тому, що він протиставляє духовне життя матеріальній дійсності. Духовне життя вважають проявом вищого розуму. Цей особливий внутрішній світ (суб’єктивний) ніяк не залежить від зовнішніх умов, тому його не можна зовні спостерігати, а можна розкрити в самоспостереженні.

Предметом психології спочатку вважали внутрішній світ, що розумівся як душа. Назва пішла від грецького “психо” – душа і “логос” – наука. Пізніше, Декарт розглядав психіку як утворену з двох частин (дуалізм). Одна з них простіша, що включала відчуття, сприймання та інші елементарні психологічні процеси, пояснювалась тими ж законами, що і інша реальність. А друга – це мислення, воля, уява – вищі психічні прояви. Вони лежать за межами дії законів реальності, і керуються вищим розумом. В науковому поясненні елементарної психіки Декарт вперше використав поняття рефлексу (від лат. – відображати), яке розглядалось як механічне явище. Приблизна схема тодішнього розуміння рефлексу така: зовнішній поштовх приводить внутрішні провідні шляхи у коливання, що передаються у головний мозок. Показово, що тоді психологія намагалась взагалі представити людину як механізм, автомат. Звичайно, така механістична схема не в змозі була пояснити вищих проявів розуму волі, уяви людини. Зокрема, дію машини легко передбачити, але кожна людина діє своєрідно і переважно передбачувано.

Таке ж дуалістичне уявлення зберігається у XIX ст. (Еббінгауз, Вундт). Початки іншого погляду зароджувались в роботах французьких матеріалістів, які намагаються розглядати психічні явища, як усі інші явища природи. Поворотний момент настав з появою роботи Сєченова “Рефлекси головного мозку”, яка довела необхідність і можливість наукового вивчення психіки.

Так, ще Декарт вводить поняття рефлексу, пояснюючи ним елементарні відчуття і прояви психіки, пам’ять тощо.

Сеченов розглядав найбільш складні процеси психічного життя як рефлексии. Поняття рефлексу доз-воляє розкрити зв’язок внутрішнього сві-ту із зовнішнім, обумовленість психіки людини зовнішніми умовами. Психіка розглядається не як замкнений і недосяжний для спостережень світ, а як регулятор діяльності, що виникає у відповідь на подразник. Психічне явище не обмежуються лише тим, що дано людині при спостереженні за своїми почуттями, думками; а воно включає в свій склад вплив зовнішнього подразника і рухову відповідь на нього. Погляди Сеченова стали основою сучасного уявлення про предмет психології, оскільки розкрили рефлекторну природу психіки.

 

 

Поняття про психіку.

Психос - душа. Психологія – наука про душу, внутрішній світ людини.

Психологія – це наука про механізми, факти, закономірності функціонування та встановлення психіки людини та тварини. Предмет психології – психіка, психічні процеси, стани та властивості. Психіка – якісно високоорганізована матерія що полягає у відображенні навколишньої дійсності, суб’єктивний образ об’єктивної дійсності.

Психіка містить у собі не тільки психічні образи, але і позаобразні компоненти - загальні ціннісні орієнтації особистості, змісти і значення явищ, розумової дії.

Психіка властива людині і тваринам. Однак, психіка людини, як вища форма психіки, позначається ще і поняттям "свідомість". Але поняття психіки ширше, ніж поняття свідомості, тому що психіка містить у собі сферу підсвідомості і надсвідомості ("Над-Я").

Усі психічні явища діляться втричі групи:

1) психічні процеси - це акт психічної діяльності, що має свій про " єкт відбитка й свою регуляційну функцію. Психічні процеси підрозділяються на пізнавальні (відчуття, сприйняття, мислення, пам " ять й уява), емоційні й вольові.

2) психічні стани - це своєрідність психічної діяльності, обумовлена її змістом й ставленням людини до цого змісту. Психічні стани є стійкою інтеграцією всіх психічних проявів людини при певній його взаємодії із дійсністю. Психічні стани виявляються в загальній організованості психіки.

Психічний стан - це загальний функціональний рівень психічної активності в залежності від умів діяльності людини й її особистісних особливостей

3) психічні властивості особистості - типові для даної людини особливості його психіки.

До психічних властивостей особистості відносяться:

1)темперамент; 2) спрямованість; 3) здатності й 4) характер.

3.Зв'язок психології з іншими науками.

Психологія має багатогранні зв’язки із природничими і соціальними науками.

Теоретико-методологічною основою психології є філософія. Без філософії психологія не могла б створювати власну методологію, робити необхідні теоретичні узагальнення. Психологія тісно пов’язана з логікою. Логіка, як і психологія, вивчає людське мислення, тільки перша – його процесуальний, а друга – результативний аспекти.

Із суспільними науками (історією, економікою, соціологією, лінгвістикою, літературознавством, теорією мистецтв, юридичними і політичними науками тощо) психологію поєднує те, що вони потребують даних про природу соціально-психологічних явищ, особливостей індивідуальної і групової поведінки людей, закономірностей формування навичок, ціннісних орієнтацій, міжособистісних стосунків тощо.

Природознавство (біологія, фізіологія, фізика, хімія та ін.) поглиблює уявлення про психіку, доводить вивчення її механізмів до фізіологічного, нейрофізіологічного, біохімічного рівнів.

Медичним наукам, зокрема, психіатрії, психологія може допомогти в діагностиці захворювань, розумінні “внутрішньої картини” хвороби.

Розвиток технічних наук має враховувати параметри реакцій людини на зовнішні подразники, характеристики сприймання, збереження і переробки нею різних форм інформації. Але найтісніший зв’язок психологія має з педагогікою.