Психологія особистості як наука про людину

Психологія особистості як наука про людину

Термін “особистість” має різні значення. Наука про особистість – персонологія – це дисципліна, що прагне закласти фундамент для кращого розуміння людської індивідуальності шляхом використання різних дослідницьких стратегій. Сучасна психологія особистості, будучи науковою дисципліною, трансформує умоглядні міркування про природу людини в концепції, що можуть бути підтверджені експериментально.

Особистість – це насамперед абстрактне поняття, що поєднує собою багато аспектів, що характеризують людину: емоції, мотивацію, думки, переживання, сприйняття і дії. Концептуальне значення особистості охоплює широкий спектр внутрішніх психічних процесів, що обумовлюють особливості поводження людини в різних ситуаціях. Теорії особистості сильно розрізняються між собою, тому практично неможливо просто підвести під слово “особистість” концептуальне визначення. У рамках психології немає єдиного загальноприйнятого значення – значень стільки, скільки психологів і теорій особистості, що вирішують цю задачу.

Поняття про індивідуальність

Індивідуальність- це особистість у її своєрідності. Коли кажуть про індивідуальність, то мають на увазі оригінальність особистості. Зазвичай словом “індивідуальність” визначають якусь найголовнішу особливість особистості, яка робить її відмінною від решти людей.

Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних проявляється дуже яскраво, випукло, інших- непримітно.

Індивідуальність може проявлятись в інтелектуальній, емоційній, вольовій сферах або відразу в усіх сферах психічної діяльності.

Оригінальність інтелекту може полягати у здатності бачити те, чого не помічають інші, в особливостях обробки інформації, а саме: в умінні ставити проблеми і вирішувати їх.

Своєрідність почуттів може знаходити вияв у надмірному розвиткові одного з них (інтелектуального чи морального), у великій рухомості емоцій, у переважанні чуттєвого чи раціонального у винесенні рішень.

Особливість волі виявляється в силі волі, надзвичайній мужності або володінні собою в критичних ситуаціях.

Оригінальність може також полягати у своєрідному поєднанні властивостей конкретної людини, які надають особливого колориту її поведінці або діяльності.

 

Поняття про характер

Поняття “характер” означає сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові для неї способи поводження. Характер – якість особистості, що узагальнює найбільш виражені, тісно взаємозалежні і тому чітко виявляються в різних видах діяльності властивості особистості. Це каркас і підструктура особистості, накладена на її основні підструктури. Характерними можна вважати не всі особливості людини, а тільки істотні і стійкі. Характер визначається і формується протягом усього життя людини. Велику роль тут грають суспільні умови і конкретні життєві обставини, у яких проходить життєвий шлях людини.

Зміст характеру, що відбиває суспільні діяння, впливи, складає життєву спрямованість особистості, тобто її матеріальні і духовні потреби, інтереси, переконання, ідеали і т.д. Спрямованість особистості визначає мети, життєвий план людини, ступінь його життєвої активності. Характер людини припускає наявність чогось значимого для нього у світі, у житті, щось, від чого залежать мотиви його вчинків, мети його дій, що він собі ставить.

Вирішальним для розуміння характеру є взаємовідношення між суспільно і особистістно важливим для людини. В основі єдності, цілісності, сили характеру лежить спрямованість особистості. Володіння цілями життя — головна умова утворення характеру. Однак характер і спрямованість особистості — не одне і те ж. Спрямованість особистості накладає величезний відбиток на все поводження людини. І хоча поводження визначається цілісною системою відносин, у цій системі завжди щось висувається на перший план, домінуючи в ній, додаючи характеру людини своєрідний колорит.

У характері, що сформувався, ведучим компонентом є система переконання. Переконаність визначає довгострокову спрямованість поводження людини, його непохитність у досягненні поставлених цілей, впевненість у справедливості і важливості справи, що він виконує. Подібність інтересів не припускає аналогічних особливостей характеру.

Психодинамічний напрямок

Психоаналіз Фрейда

 

Розроблена Зиґмундом Фрейдом теорія особистості шокувала представлення свого часу, тому що представила людину не як homo sapiens, що усвідомлює своє поводження, а як істота, що знаходиться в конфлікті, корені якого лежать у сфері несвідомого. Фрейд першим охарактеризував психіку як поле бою між непримиренними інстинктами, розумом і свідомістю.

Психоаналітична теорія Фрейда є прикладом психодинамічного підходу. Динаміка тут означає те, що поводження людини детерминовано, і несвідомі психічні процеси мають велике значення в регуляції поводження людини. Психодинамічна теорія особистості Фрейда є основою подальших практик – наприклад, психоаналізу.

 

Структура особистості

На початку 20-х років Фрейд переглянув свою концептуальну модель психічного життя і ввів в анатомію особистості три основних структури: ід (воно), его і суперего. Це було названо структурною моделлю особистості, при цьому Фрейд був схильний вважати їх скоріше процесами, чим структурами. Фрейд віддавав величезне значення цьому розподілу: «тут починається психоаналітична теорія»

Термін Ід походить від латинського “воно” і означає примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти особистості (сон, їжа, дефекація, копуляція), а також наповняє наше поводження енергією. Ід має своє центральне значення для індивідуума протягом усього життя, воно не має якихось обмежень, хаотично. Будучи вихідною структурою психіки, ід виражає первинний принцип усього людського життя – негайну розрядку психічної енергії, стримування якої приводить до напруги в особистісному функціонуванні. Ця розрядка одержала назву принцип задоволення. Підкоряючи цьому принципу і не відаючи страху чи тривоги, ід може становити небезпеку для індивідуума і суспільства. Також “воно” відіграє роль посередника між соматичними і психічними процесами.

Фрейдом були описані два процеси, за допомогою яких ід рятує особистість від напруги: рефлекторні дії (наприклад, кашель у відповідь на роздратування дихальних шляхів) і первинні процеси (які формують психічні образи, безпосередньо зв'язані з задоволенням основної потреби). Первинні процеси – нелогічна, ірраціональна форма людських представлень. Вона характеризується нездатністю придушувати імпульси і розрізняти реальне і нереальне. Прояв поводження як первинного процесу може привести до загибелі індивідуума, якщо не з'являться зовнішні джерела задоволення потреб. Так немовлята, за твердженням Фрейда не можуть відкладати задоволення своїх первинних потреб. І тільки після усвідомлення ними існування зовнішнього світу, з'являється здатність до відстрочки задоволення цих потреб. З моменту появи цього знання виникає наступна структура – его.

Его (від латинського “я”) – це компонент психічного апарата, відповідальний за прийняття рішень. З метою перетворення і реалізації потреб у соціально прийнятному контексті, его черпає з “ід” частину енергії, забезпечуючи безпеку і самозбереження організму. Воно використовує стратегії осмислення і сприйняття у своєму прагненні задовольняти бажання і потреби “воно”. Его у своїх проявах керується принципом реальності, ціль якого – збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення до перебування можливості його розрядки і/або відповідних умов зовнішнього середовища. Его було названо Фрейдом вторинним процесом. Звільнення деякої кількості енергії его для рішення проблем на більш високому рівні психіки є однієї з основних цілей психоаналітичної терапії.

Походження поняття суперего можна проілюструвати цитатою з “Лекцій по психоаналізу”, де Фрейд пише, що “Я можу взяти себе як об'єкт, звертатися із собою, як з іншими об'єктами, спостерігати за себою... Отже, Я розчленоване, воно розчленовується в деяких своїх функціях, принаймні, на час. Я міг би сказати просто, що особлива інстанція, що я починаю розрізняти в Я, є совістю, але більш обережним було б вважати цю інстанцію самостійної і припустити, що совість є однією з її функцій, а самоспостереження, необхідне як передумова судової діяльності совісті, є іншою її функцією”.

Отже, суперего – останній компонент особистості, що розвивається, функціонально означаючи систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийнято в оточенні індивідуума. Будучи морально-етичною силою особистості, суперего є наслідком тривалої залежності від батьків. Далі функцію розвитку бере соціум (школа, однолітки і т.д.).

Суперего підрозділяється на дві підсистеми: совість і его-ідеал. Совість здобувається за допомогою батьківських покарань. Вона включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття провини в дитини. Заохочувальний аспект супереего – его-ідеал. Він формується з позитивних оцінок батьків і веде індивідуума до встановлення в себе високих стандартів. Суперего вважається цілком сформованним, коли батьківський контроль заміняється на самоконтроль. Важливо відзначити – принцип самоконтролю не служить принципу реальності: суперего направляє людину до досконалості в думках, словах і вчинках, намагаючись переконати его в перевазі ідеалістичних ідей над реалістичними.

 

 

Рушійні сили поводження

Рушійними силами поводження Фрейд називав інстинкти – психічні образи тілесних потреб, виражені у виді бажань. Трактуючи закон збереження енергії, він сформулював, що джерелом психічної енергії служить нейрофизіологічний стан порушення. Кожна людина має обмежену кількість цієї енергії, і ціль будь-якої форми поводження є зняття напруги, викликаного скупченням цієї енергії в одному місці. Таким чином, мотивація людини цілком заснована на енергії порушення, виробленого тілесними потребами. Кількість інстинктів необмежена, але Фрейд поділяв їх на дві групи: інстинкти життя й інстинкти смерті.

Перша група інстинктів (Ерос) містить у собі сили, які служать для цілі підтримки життєво важливих процесів і для забезпечення розмноження виду. Загальновідомо, що Фрейд вважав сексуальний інстинкт одним з ведучих; енергія цього інстинкту одержала назву лібідо (енергія лібідо) – термін, вживається для позначення енергії життєвих інстинктів у цілому. Лібідо може знаходити розрядку тільки в сексуальному поводженні. Але тому що сексуальні інстинкти різноманітні в прояві, Фрейд припустив, що кожний з них зв'язаний з визначеною ділянкою тіла, тобто ерогенною зоною, і виділив чотири ділянки: рот, анус і полові органи.

Друга група інстинктів – інстинкти смерті (Танатос), що лежать в основі проявів агресивності, жорстокості, убивств і самогубств.

Любий інстинкт має чотири характеристики: джерело, мета, об'єкт і стимул. Джерело – це стан чи потреба організму, що викликає цей стан. Ціль інстинкту завжди складається в усуненні чи редукції порушення. Об'єкт означає будь-яку людину, предмет у навколишнім середовищі чи в тілі самого індивідуума, що забезпечує ціль інстинкту. Стимул являє собою кількість енергії, необхідної для досягнення мети, задоволення інстинкту.

Для розуміння динаміки енергії інстинктів і її вираження у виборі об'єктів є поняття зсув активності. Відповідно до цієї концепції, вивільнення енергії відбувається завдяки зміні поведінкової активності. Прояву зміщеної активності можна спостерігати, якщо вибір об'єкта по якійсь причині не можливий. Такий зсув лежить в основі чи творчості домашніх конфліктів через проблеми на роботі. На думку Фрейда, багато соціально-психологічних феноменів можна зрозуміти в контексті зсуву двох первинних інстинктів: сексуального й агресивного.

 

 

Природа і типи тривоги

Фрейд заявляв, що тривога є функцією его. Її призначення полягає в тому, щоб попереджати людини про загрозу, що насувається, дати можливість особистості в загрозливих ситуаціях реагувати відповідним чином. Психодинамічна теорія виділяє три типи тривоги в залежності від того, відкіля виходить загроза.

Реалістична тривога – це емоційна відповідь на загрозу і/чи розуміння реальних небезпек зовнішнього світу. Вона виконує функцію самозбереження.

Невротична тривога – це емоційна відповідь на небезпеку того, що неприйняті імпульси з боку ід стануть усвідомленими. Невротична тривога спочатку переживається як реалістична, але коли виникає реальна можливість імпульсам ід прорватися через контроль его, виникає тривога невротична.

Виникнення моральної тривоги пояснюється відповіддю на погрозу покарання его з боку суперего. Моральна тривога виникає тоді, коли ід прагне до активного вираження аморальних думок чи дій, і суперего відповідає на це почуттям провини і сорому.

Аналітична психологія Юнга

Аналітична психологія – одна зі шкіл глибинної психології, що базується на поняттях і відкриттях людської психіки, зроблених швейцарським психологом Карлом Густавом Юнгом. У результаті переробки Юнгом психоаналізу з'явився цілий комплекс складних ідей з різних областей знань: психології, філософії, археології, міфології, теології, літератури.

Розглянемо структуру особистості по Юнгу. Він затверджував, що душа складається з трьох окремих взаємодіючих структур: его, особистого несвідомого і колективного несвідомого. Его є центром сфери свідомості і містить у собі всі думки, почуття, спогади і відчуття, завдяки яким ми почуваємо свою цілісність. Его є основою нашої самосвідомості. Особисте несвідоме вміщає в себе конфлікти і спогади, що колись усвідомлювалися, але тепер подавлені і забуті. Юнг увів поняття комплексу, чи скупчення емоційно заряджених думок, почуттів і переживань, винесених індивідуумом з особистого чи спадкоємного несвідомого досвіду. Комплекси можуть виникати навколо самих звичайних тем і впливати на поводження. Юнг затверджував, що матеріал особистого несвідомих унікальний і доступний для усвідомлення. Нарешті, більш глибокий шар у структурі особистості – колективне несвідоме, що представляє собою сховище латентних слідів пам'яті людства. У ньому відбиті думки і почуття, загальні для всіх людських істот. Ця концепція була основною причиною розбіжностей поглядів Юнга і Фрейда. Також принциповою лінією розмежування З.Фрейда і К.Юнга є тлумачення “лібідо”, чи психічної енергії.

Юнг висловив гіпотезу про те, що колективне несвідоме складається з могутніх первинних психічних образів – архетипів. Архетипи – уроджені ідеї чи спогади, що привертають людей сприймати, переживати і реагувати на події певним чином; інакше кажучи, це універсальні моделі сприйняття, мислення і дії у відповідь на якийсь об'єкт чи подію. Серед архетипів, описаних Юнгом, є мати, дитина, герой, мудрець, Сонце, шахрай, Бог, смерть і т.д. Найбільш важливі архетипи – персона (наше публічне обличчя), тінь (подавлена, темна сторона особистості), анимус/анима (внутрішній образ жінки в чоловікові і навпаки, внутрішній образ чоловіка в жінці), самость (серцевина особистості, навколо якої організовані й об'єднані всі інші елементи).

Найбільш відомим внеском Юнга в психологію вважаються описані їм дві основні его-направленності: экстраверсія і інтроверсія. Ідея психічної енергії, саморегуляції, компенсації тісно зв'язана в аналітичній психології з класифікацією “психологічних типів”. Розрізняються кілька таких типів. Вони відносяться до уродженої різниці в темпераменті, інтегральному сполученні стійких психодинамічних властивостей, що виявляються в діяльності, що змушують індивідів сприймати і реагувати специфічним образом. Насамперед варто розрізняти два стійких типи: екстраверт і інтроверт.

Екстраверт характеризується уродженою тенденцією направляти свою психічну енергію, чи лібідо, зовні, зв'язуючи носія енергії з зовнішнім світом. Даний тип природно і спонтанно виявляє інтерес і приділяє увагу об'єкту – іншим людям, предметам, зовнішнім манерам і благоустрою. Екстраверт відчуває себе щонайкраще, коли має справу з зовнішнім середовищем, взаємодіє з іншими людьми. І робиться неспокійним і навіть хворим, виявляючись на самоті, монотонному одноманітному середовищі. Підтримуючи слабкий зв'язок із суб'єктивним внутрішнім світом, екстраверт буде остерігатися зустрічі з ним, буде прагнути недооцінити, применшити і навіть опорочити будь-які суб'єктивні запити як егоїстичні.

Інтроверт же характеризується тенденцією свого лібідо спрямовуватися усередину, неодмінно зв'язуючи психічну енергію зі своїм внутрішнім світом подумки, чи фантазії почуття. Найбільше успішно інтроверт взаємодіє сам із собою й у той час, коли він звільнений від обов'язку пристосовуватися до зовнішніх обставин. Інтроверт свою власну компанію, свій “тісний світ” і негайно замикається у великих групах.

Як екстраверт, так і інтроверт виявляють ті чи інші свої недоліки в залежності від виразності типу, але кожен мимоволі прагне недооцінити іншого. Екстраверту інтроверт здається самоцентричним, так сказати, “зацикленим на собі”. Інтроверту екстраверт здається дрібним порожнім пристосованцем чи лицеміром.

Люба реальна людина несе в собі обидві тенденції, але звичайно одна розвита трохи більше, ніж інша. Як протилежна пара вони діють за законом протилежностей – тобто надмірний прояв однієї установки неминуче веде до виникнення іншої, їй протилежної.

Екстраверсія і інтроверсія усього лише дві з багатьох особливостей людського поводження. На додаток до них Юнг виділяв чотири функціональних типи, чотири основні психологічні функції: мислення, почуття, відчуття, інтуїція.

Мислення є раціональна здатність структурувати і синтезувати дискретні дані шляхом концептуального узагальнення. Почуття – функція, що визначає цінність речей, що вимірює і визначає людські взаємини. Мислення і почуття – функції раціональні, оскільки мислення оцінює речі під кутом зору “істина – неправда”, а почуття – “прийнятне – неприйнятно”. Ці функції утворять пари протилежностей, і якщо людина більш досконала в мисленні, то йому явно не дістає чуттєвості. Кожен член пари прагне замаскувати іншого і загальмувати.

Відчуття – функція, що говорить людині, що щось є, вона не говорить, що це, але лише свідчить, що це щось присутнє. У відчутті предмети сприймаються так, як вони існують самі по собі в дійсності. Інтуїція визначається як сприйняття через несвідоме, тобто зниження картин і сюжетів дійсності, походження, яких неясно, смутно, погано з'ясоване. Функції відчуття й інтуїції є ірраціональними – зовнішнім і внутрішнім сприйняттям, незалежним від будь-яких оцінок.

У свою чергу, раціональні й ірраціональні функції діють взаємовиключним образом. Усі чотири функції представлені двома парами протилежностей: мислення – почуття, відчуття – інтуїція. Хоча кожен індивід потенційно має у своєму розпорядженні всі чотири функції, на перевірку одна з них звичайно виявляється найбільш розвинутою, ніж інші. Її називають ведучою. Функція ж, що розвита менше інших, як правило, перебуває в несвідомому стані і виявляється підлеглою. Найчастіше ще одна функція може бути досить розвита, наближаючи по ступені активності до ведучої функції. Очевидно, що вона представлена іншою парою протилежностей. Ця функція допоміжна. Відповідно до ведучого функцією ми будемо мати чотири функціональних типи: розумовий, почуттєвий, сенсорний, інтуїтивний.

Розумовий тип ідентифікує себе з розумовими процесами і не усвідомлює в собі наявності інших функцій, а попросту придушує їх; його мислення носить автократичний характер, інтелектуальні формули сковують цілісний прояв життя. Почуття виявляється підлеглою функцією. Людські взаємини зберігаються і підтримуються лише доти, поки вони служать і випливають керуючим інтелектуальним формулам, у всіх інших випадках вони легко приносяться в жертву.

Почуттєвий тип відповідно більше розповсюджений у жінок. Твердження і розвиток міжособистісних взаємодій і відносин партнерства є тут головною метою. Чутливість і чуйність до нестатків інших є показовою рисою, основною якістю даного типу. Найбільше задоволення тут зустрічає переживання емоційного контакту з іншими людьми. У своєму крайньому прояві цей функціональний тип може викликати ворожість своїм надмірним інтересом, нездоровою цікавістю з приводу особистих справ інших. Мислення виявляється функцією підлеглої, як таке обслуговуючи інтереси почуттєвих взаємин.

Сенсорний (чутливий) тип характеризується пристосованістю до звичайної миттєво хвилинної реальності, до “тут і зараз”. Чутливий тип виглядає стійким і земним, реальним і сьогоденним у змісті готовності “жити” у дану хвилину, але одночасно він виглядає досить дурним. Чутливий тип фактично придушує інтуїтивні прояви як нереалістичні фантазії й у такий спосіб рятується від обтяжних дріжджів внутрішньої незграбності, інертності.

Інтуїтивний тип мотивується головним чином постійним потоком нових бачень і передчуттів, що виникають від його внутрішнього активного сприйняття. Усе нове і можливе, незрозуміле й інше, відмінне є принадою для даного типу. Інтуїтивний тип частіше вхоплює слабкі зв'язки між речами, що для інших здаються незв'язаними і далекими. Його розум працює стрибкоподібно і швидко, важко простежити його дію. Якщо попросити його діяти більш повільно, він може дратуватися і вважати своїх співрозмовників тугодумами і тупицями. Відчуття як психічна властивість у нього підлегла і подавлена. У реальному житті найчастіше така людина залишається незрозумілим навколишніми, і його прозріння, якщо в результаті вони виявляються конструктивними, повинні терпляче розроблятися іншими людьми.

Звичайний розвиток допоміжної функції зм'якшує і модифікує гостроту прояву описаних вище характеристик. Але і це ще не всі, оскільки відповідно до встановленого типу кожна з функцій може бути орієнтована або інтровертно, або екстравертно. Можливі типи вражено описані в однойменному томі з зібрання творів К.Г. Юнга – “Психологічні типи”, а також у книзі Р. Робертсона “Введення в психологію Юнга” (Ростову-на-Дону, 1999).

В ідеалі індивід повинний повноцінно володіти всіма чотирма функціями для того, щоб давати відповідну адекватну відповідь на будь-які життєві запити. На жаль, у дійсності це недосяжно, хоча і залишається бажаною метою, визначаючи в такий спосіб одну з головних задач аналітичної психотерапії: привести до свідомості дане положення речей і допомогти в розвитку підлеглих, гноблених, нерозвинених функцій для того щоб досягти психічної цілісності.

 

 

Гуманістичний напрямок

Теорія Абрахама Маслоу

Термін “гуманістична психологія” визначений групою психологів на чолі з Абрахамом Маслоу. Маслоу назвав свій підхід психологією третьої сили, протиставляючи її біхевіоризму і психоаналізу. Гуманістичній концепції властивий екзистенціальний погляд на людину. Як основні принципи висувається трактування особистості як єдиного цілого, марність досліджень на тварин, сприйняття людини як істоти позитивного і творчого у своїй основі, акцент на вивчення психічного здоров'я.

Теорія Маслоу описує мотивацію в термінах ієрархії потреб. Нижчі (основні) потреби повинні бути розумно задоволені, перш ніж потреби вищого порядку стануть домінантою спонукальних сил у поводженні людини. Ієрархія потреб у порядку домінування наступна: 1) фізіологічні; 2) безпеки і захисту; 3) приналежності і любові; 4) самоповага; 5) самоактуалізації.

Маслоу розрізняв два типи мотивів у людини: дефіцітарні мотиви і мотиви росту. Перші спрямовані на зниження напруги, а другі – на підвищення напруги за допомогою пошуку нових і хвилюючих переживань. Маслоу припустив, що обидва роди мотивів біологічно закладені в людях.

Їм було виділено декілька метапотреб (наприклад, істина, краса чи справедливість), за допомогою яких описав самоактуалізуючих людей. Незадоволення метапотреб повинне викликати метапатологи (наприклад, апатія, цинізм і відчуження).

Емпіричні дослідження Маслоу сконцентровані на концепції самоактуалізації. Самоактуалізуючі люди – “колір” людства, люди, що живуть повним життям і досягли потенційним рівнем особистісного розвитку. Їхні характеристики наступні: більш ефективне сприйняття реальності; прийняття себе, інших і природи; безпосередність, простота і природність; центрированість на проблемі; незалежність: потреба в самоті; автономія: незалежність від культури й оточення; свіжість сприйняття; верхові переживання; суспільний інтерес; глибокі міжособистісні відносини; демократичний характер; розмежування засобів і цілей; філософське почуття гумору; креативність (творчі здібності); опір окультуренню.

 

Структура Айзенка

Представником диспозиціонального напрямку є Ганс Айзенк. Теорія типів особистості Айзенка ґрунтується на факторному аналізі. Його ієрархічна модель структури особистості включає типи, риси особистості, звичні реакції і специфічні реакції. Типи являють собою безлічі, у яких між двома екстремальними поглядами розташовуються характеристики індивідів. Айзенк підкреслює, що більшість людей не підпадає під крайні категорії. По Айзенку, в основі структури особистості лежать два головних типи (суперриси): інтроверсія – екстраверсія і стабільність – нейротизм. Наявність екстра- чи інтроверсії визначається залежністю реакцій і діяльності людини від зовнішніх вражень, що виникають на даний момент (екстравертованість), чи від образів, уявлень і думок, пов’язаних із минулим і майбутнім (інтровертованість). У невротиків легко виникають депресивні стани навіть у звичайних життєвих ситуаціях. На думку Айзенка, два фактори – нейротизм та екстраверсія-інтроверсія – є основними параметрами особистості людини.

Екстраверти добре засвоюють соціальні норми та легко налагоджують контакти з іншими людьми, тоді як інтроверти погано пристосовуються до незвичайних ситуацій і важко входять у чужий для них світ почуттів інших людей.

Екстраверт відкритий для зовнішніх впливів, а інтроверт, навпаки, глухий до всього, що існує поза його власною особистістю.

Г.Айзенк вважав, що в основі екстраверсії лежить слабкість генерації процесу збудження в поєднанні із силою, швидкістю реактивного гальмування.

 Також розглядається третя суперриса: психотизм – сила суперего При цьому Айзенк надає великого значення генетичному фактору.

Г.Айзенк та його послідовники розробили чимало спеціальних тестів-опитувачів, які дозволяють визначити темперамент людини, ступінь її екстраверсії-інтроверсії та невротизму. Ці тести широко використовуються у психофізіологічних експериментах.

 

Висновки

Коли психологи звертаються до вивчення особистості, то перше на що вони наштовхуються, це різноманіття властивостей і їх проявів в поведінці. Інтереси і мотиви, схильності і здібності, характер і темперамент, ідеали, цінності орієнтації, вольові, емоційні і інтелектуальні особливості, співвідношення свідомого і несвідомого (підсвідомого) і багато іншого – ось це і є далеко не повний перелік характеристик, з якими доводиться мати діло, якщо ми намагаємося намалювати психологічний портрет особистості.

Володіючи різноманіттям властивостей, особистість разом з тим представляє собою єдине ціле. Звідси витікають дві взаємозв’язані задачі: по-перше, зрозуміти всю численність властивостей особистості як систему, виділивши в ній те, що прийнято називати системовиникаючим фактором (або властивістю), і, по-друге, розкрити об’єктивні основи цієї системи.

В даній роботі розглядається своєрідність кожного з підходів до вивчення теорії особистості і між особових відносин. Це - теорія З.Фрейда, К.Юнга, А.Адлера, А.Маслоу, К.Роджерс, Г.Айзенк і теорія К.Платонова.

Розроблену З.Фрейдом психоаналітичну теорію особистості, досить популярну в країнах Заходу, можна віднести до типу психодинамічних, неекспериментальних, охоплююча все життя людини і використовуючи для опису його як особистості, внутрішні психологічні властивості індивіда, в першу чергу його потреби і мотиви. Він вважав, що лише незначна частина того, що на справді відбувається в душі людини і характеризує його як особистість, актуально ним усвідомлюється.

Аналітична психологія Юнга допомогає нам краще зрозуміти поведінку особистості в взаєминах з оточуючими в т.ч. соціальну сторону його поведінки. Це викликає нашу особливу зацікавленість, як юристів і безперечно приносить користь в практичній діяльності педагога – розкриття якості особистості.

Індивідуальна психологія Адлера включає в себе основні принципи – людина є єдиним, самогласним і цілісним, людське життя – це динамічне прагнення до переваги, індивідуум – є творча сутність, що самовизначається, соціальна приналежність індивідуума.

Гуманістична теорія Маслоу висуває основні принципи трактування особистості як єдиного цілого, марність досліджень на тварин, сприйняття людини як істоти позитивного і творчого у своїй основі, акцент на вивчення психічного здоров'я. В свою чергу Карл Роджерс визначав особистість в термінах самості: як організовану, довгочасну сутність, що складає серцевину наших переживань.

Айзенк за певними психологічними критеріями поділив всіх індивідів на екстравертів, інтровертів і невротиків.

В запропонованій Платоновим динамічній функціональній структурі особистості міститься як координаційний, так і субординаційний принципи побудови.

 

 

Список використаної літератури:

 

1. Л.Хьелл, Д.Зиглер “Теории личности”. Санкт-Петербург, 1999.

2. Р.Робертсон «Введение в психологию Юнга». Ростов-на-Дону, 1999.

3. З.Фрейд “Аналитическая психология. Прошлое и настоящее”. М, 1995.

4. Р.С.Немов “Психология” 2 тома М., 19994.

5. В.Г.Казаков, Л.Л.Кондратьева “Психология”. М., 1989.

6. В.А.Крутецкий “Психология”. М., 1986.

7. В.С.Лозниця “Психологія і педагогіка”. К., 2000.

 

 

Психологія особистості як наука про людину

Термін “особистість” має різні значення. Наука про особистість – персонологія – це дисципліна, що прагне закласти фундамент для кращого розуміння людської індивідуальності шляхом використання різних дослідницьких стратегій. Сучасна психологія особистості, будучи науковою дисципліною, трансформує умоглядні міркування про природу людини в концепції, що можуть бути підтверджені експериментально.

Особистість – це насамперед абстрактне поняття, що поєднує собою багато аспектів, що характеризують людину: емоції, мотивацію, думки, переживання, сприйняття і дії. Концептуальне значення особистості охоплює широкий спектр внутрішніх психічних процесів, що обумовлюють особливості поводження людини в різних ситуаціях. Теорії особистості сильно розрізняються між собою, тому практично неможливо просто підвести під слово “особистість” концептуальне визначення. У рамках психології немає єдиного загальноприйнятого значення – значень стільки, скільки психологів і теорій особистості, що вирішують цю задачу.