Захисні механізми особистості

Прагнучи позбутися від неприємних емоційних станів людина за допомогою “Я“ виробляє в себе так названі захисні механізми.

1) Заперечення. Коли реальна дійсність для людини дуже неприємна, він “закриває на неї очі”, прибігає до заперечення її існування, чи намагається знизити серйозність виникаючої для його “Поверх-Я” загрози. Одна з найбільш розповсюджених форм такого поводження неприйняття, заперечення, критики у свою адресу з боку інших людей, твердження, що те, що критикується, насправді не існує. У деяких випадках таке заперечення грає визначену психологічну роль, наприклад, коли людина дійсно серйозно хвора, але не приймає, заперечує цей факт: Тим самим, він знаходить у собі сили продовжувати боротися за життя. Однак найчастіше заперечення заважає людям жити і працювати, оскільки не визнаючи критики у свою адресу, вони не прагнуть позбутися від наявних недоліків, що піддаються справедливій критиці.

2) Придушення. На відміну від заперечення. яке здебільшого відноситься до інформації, що надходить ззовні, придушення відноситься до блокування з боку “Я” внутрішніх імпульсів і загроз, що йдуть від “Поверх-Я”. У цьому випадку неприємні визнання самому собі і відповідні переживання як би витісняються зі сфери свідомості, не впливають на реальне поводження. Найчастіше придушуються ті думки і бажання, що суперечать прийнятим самим собі людиною моральними цінностями і нормами. Відомі випадки зовні непоясненого забування, що не супроводжуються вираженими психічними розладами, є прикладами активної роботи несвідомого механізму придушення.

3) Раціоналізація. Цей спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків і дій, що суперечать моральним нормам і викликають занепокоєння. Звертання до раціоналізації характерно тим, що виправдання вчинку знаходиться звичайно вже після того, як він зроблений. Найбільш типові прийоми раціоналізації наступні:

а)виправдання своєї нездатності що-небудь зробити;

б)виправдання досконале небажаної дії, об'єктивно сформованими обставинами.

4) Формуванняреакції. Іноді люди можуть ховати від самих себе мотив власного поводження за рахунок його придушення через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу. Приміром, несвідома ворожість до військовослужбовця може виражатися в навмисній увазі до нього. Така тенденція й одержала назву “формування реакції”.

5) Проекція. Усі люди мають небажані властивості і риси особистості, що вони неохоче визнають, а частіше зовсім не визнають. Механізм проекції виявляє свої дії в тім, що власні негативні якості людини несвідомо приписує іншому обличчю, причому, як правило, у перебільшеному виді.

6) Інтелектуалізація. Це своєрідна спроба піти з емоційно загрозливої ситуації шляхом не як би відстороненого обговорення в абстрактних, інтелектуалізованих термінах.

7) Заміщення. Воно виражається в частковому, непрямому задоволенні неприйнятного мотиву яким-небудь морально припустимим способом.

Якщо ці й інші захисні механізми не скидають, то незадоволені імпульси, що виходять з “Воно”, дають про себе знати в закодованій, символічній формі, наприклад, у сновидінні, описках, обмовках, жартах, дивинах поводження людини, аж до появи патологічних відхилень.

Теорія особистості З.Фрейда і концепція неофрейдістів неодноразово зазнали критики й у нашої й у закордонній літературі. Ця критика стосувалася крайньої біологізації людини, ототожнення мотивів його соціального поводження з біологічними потребами тварин і приниження ролі свідомості в керуванні його діями.

Але безсумнівно викладена вище інформація про захисні механізми особистості становить величезний інтерес для нас. Наприклад узяти такий момент, як адаптація особистості до військового середовища і, що випливає з цього питання про формування військового колективу. Адже неодмінно на цих етапах визначена частина колективу буде “ставити” свої захисні механізми. В одних вони будуть слабко виражатися, але будуть і яскраво виражені випадки заперечення, чи придушення наприклад раціоналізації. Саме в цей момент особливо важливу роль для офіцера-вихователя грає уміння простежити за тим, щоб ці захисні механізми не звернулися негативною спрямованістю, як стосовно самої особистості, так і стосовно навколишнього.

 

 

Аналітична психологія Юнга

Аналітична психологія – одна зі шкіл глибинної психології, що базується на поняттях і відкриттях людської психіки, зроблених швейцарським психологом Карлом Густавом Юнгом. У результаті переробки Юнгом психоаналізу з'явився цілий комплекс складних ідей з різних областей знань: психології, філософії, археології, міфології, теології, літератури.

Розглянемо структуру особистості по Юнгу. Він затверджував, що душа складається з трьох окремих взаємодіючих структур: его, особистого несвідомого і колективного несвідомого. Его є центром сфери свідомості і містить у собі всі думки, почуття, спогади і відчуття, завдяки яким ми почуваємо свою цілісність. Его є основою нашої самосвідомості. Особисте несвідоме вміщає в себе конфлікти і спогади, що колись усвідомлювалися, але тепер подавлені і забуті. Юнг увів поняття комплексу, чи скупчення емоційно заряджених думок, почуттів і переживань, винесених індивідуумом з особистого чи спадкоємного несвідомого досвіду. Комплекси можуть виникати навколо самих звичайних тем і впливати на поводження. Юнг затверджував, що матеріал особистого несвідомих унікальний і доступний для усвідомлення. Нарешті, більш глибокий шар у структурі особистості – колективне несвідоме, що представляє собою сховище латентних слідів пам'яті людства. У ньому відбиті думки і почуття, загальні для всіх людських істот. Ця концепція була основною причиною розбіжностей поглядів Юнга і Фрейда. Також принциповою лінією розмежування З.Фрейда і К.Юнга є тлумачення “лібідо”, чи психічної енергії.

Юнг висловив гіпотезу про те, що колективне несвідоме складається з могутніх первинних психічних образів – архетипів. Архетипи – уроджені ідеї чи спогади, що привертають людей сприймати, переживати і реагувати на події певним чином; інакше кажучи, це універсальні моделі сприйняття, мислення і дії у відповідь на якийсь об'єкт чи подію. Серед архетипів, описаних Юнгом, є мати, дитина, герой, мудрець, Сонце, шахрай, Бог, смерть і т.д. Найбільш важливі архетипи – персона (наше публічне обличчя), тінь (подавлена, темна сторона особистості), анимус/анима (внутрішній образ жінки в чоловікові і навпаки, внутрішній образ чоловіка в жінці), самость (серцевина особистості, навколо якої організовані й об'єднані всі інші елементи).

Найбільш відомим внеском Юнга в психологію вважаються описані їм дві основні его-направленності: экстраверсія і інтроверсія. Ідея психічної енергії, саморегуляції, компенсації тісно зв'язана в аналітичній психології з класифікацією “психологічних типів”. Розрізняються кілька таких типів. Вони відносяться до уродженої різниці в темпераменті, інтегральному сполученні стійких психодинамічних властивостей, що виявляються в діяльності, що змушують індивідів сприймати і реагувати специфічним образом. Насамперед варто розрізняти два стійких типи: екстраверт і інтроверт.

Екстраверт характеризується уродженою тенденцією направляти свою психічну енергію, чи лібідо, зовні, зв'язуючи носія енергії з зовнішнім світом. Даний тип природно і спонтанно виявляє інтерес і приділяє увагу об'єкту – іншим людям, предметам, зовнішнім манерам і благоустрою. Екстраверт відчуває себе щонайкраще, коли має справу з зовнішнім середовищем, взаємодіє з іншими людьми. І робиться неспокійним і навіть хворим, виявляючись на самоті, монотонному одноманітному середовищі. Підтримуючи слабкий зв'язок із суб'єктивним внутрішнім світом, екстраверт буде остерігатися зустрічі з ним, буде прагнути недооцінити, применшити і навіть опорочити будь-які суб'єктивні запити як егоїстичні.

Інтроверт же характеризується тенденцією свого лібідо спрямовуватися усередину, неодмінно зв'язуючи психічну енергію зі своїм внутрішнім світом подумки, чи фантазії почуття. Найбільше успішно інтроверт взаємодіє сам із собою й у той час, коли він звільнений від обов'язку пристосовуватися до зовнішніх обставин. Інтроверт свою власну компанію, свій “тісний світ” і негайно замикається у великих групах.

Як екстраверт, так і інтроверт виявляють ті чи інші свої недоліки в залежності від виразності типу, але кожен мимоволі прагне недооцінити іншого. Екстраверту інтроверт здається самоцентричним, так сказати, “зацикленим на собі”. Інтроверту екстраверт здається дрібним порожнім пристосованцем чи лицеміром.

Люба реальна людина несе в собі обидві тенденції, але звичайно одна розвита трохи більше, ніж інша. Як протилежна пара вони діють за законом протилежностей – тобто надмірний прояв однієї установки неминуче веде до виникнення іншої, їй протилежної.

Екстраверсія і інтроверсія усього лише дві з багатьох особливостей людського поводження. На додаток до них Юнг виділяв чотири функціональних типи, чотири основні психологічні функції: мислення, почуття, відчуття, інтуїція.

Мислення є раціональна здатність структурувати і синтезувати дискретні дані шляхом концептуального узагальнення. Почуття – функція, що визначає цінність речей, що вимірює і визначає людські взаємини. Мислення і почуття – функції раціональні, оскільки мислення оцінює речі під кутом зору “істина – неправда”, а почуття – “прийнятне – неприйнятно”. Ці функції утворять пари протилежностей, і якщо людина більш досконала в мисленні, то йому явно не дістає чуттєвості. Кожен член пари прагне замаскувати іншого і загальмувати.

Відчуття – функція, що говорить людині, що щось є, вона не говорить, що це, але лише свідчить, що це щось присутнє. У відчутті предмети сприймаються так, як вони існують самі по собі в дійсності. Інтуїція визначається як сприйняття через несвідоме, тобто зниження картин і сюжетів дійсності, походження, яких неясно, смутно, погано з'ясоване. Функції відчуття й інтуїції є ірраціональними – зовнішнім і внутрішнім сприйняттям, незалежним від будь-яких оцінок.

У свою чергу, раціональні й ірраціональні функції діють взаємовиключним образом. Усі чотири функції представлені двома парами протилежностей: мислення – почуття, відчуття – інтуїція. Хоча кожен індивід потенційно має у своєму розпорядженні всі чотири функції, на перевірку одна з них звичайно виявляється найбільш розвинутою, ніж інші. Її називають ведучою. Функція ж, що розвита менше інших, як правило, перебуває в несвідомому стані і виявляється підлеглою. Найчастіше ще одна функція може бути досить розвита, наближаючи по ступені активності до ведучої функції. Очевидно, що вона представлена іншою парою протилежностей. Ця функція допоміжна. Відповідно до ведучого функцією ми будемо мати чотири функціональних типи: розумовий, почуттєвий, сенсорний, інтуїтивний.

Розумовий тип ідентифікує себе з розумовими процесами і не усвідомлює в собі наявності інших функцій, а попросту придушує їх; його мислення носить автократичний характер, інтелектуальні формули сковують цілісний прояв життя. Почуття виявляється підлеглою функцією. Людські взаємини зберігаються і підтримуються лише доти, поки вони служать і випливають керуючим інтелектуальним формулам, у всіх інших випадках вони легко приносяться в жертву.

Почуттєвий тип відповідно більше розповсюджений у жінок. Твердження і розвиток міжособистісних взаємодій і відносин партнерства є тут головною метою. Чутливість і чуйність до нестатків інших є показовою рисою, основною якістю даного типу. Найбільше задоволення тут зустрічає переживання емоційного контакту з іншими людьми. У своєму крайньому прояві цей функціональний тип може викликати ворожість своїм надмірним інтересом, нездоровою цікавістю з приводу особистих справ інших. Мислення виявляється функцією підлеглої, як таке обслуговуючи інтереси почуттєвих взаємин.

Сенсорний (чутливий) тип характеризується пристосованістю до звичайної миттєво хвилинної реальності, до “тут і зараз”. Чутливий тип виглядає стійким і земним, реальним і сьогоденним у змісті готовності “жити” у дану хвилину, але одночасно він виглядає досить дурним. Чутливий тип фактично придушує інтуїтивні прояви як нереалістичні фантазії й у такий спосіб рятується від обтяжних дріжджів внутрішньої незграбності, інертності.

Інтуїтивний тип мотивується головним чином постійним потоком нових бачень і передчуттів, що виникають від його внутрішнього активного сприйняття. Усе нове і можливе, незрозуміле й інше, відмінне є принадою для даного типу. Інтуїтивний тип частіше вхоплює слабкі зв'язки між речами, що для інших здаються незв'язаними і далекими. Його розум працює стрибкоподібно і швидко, важко простежити його дію. Якщо попросити його діяти більш повільно, він може дратуватися і вважати своїх співрозмовників тугодумами і тупицями. Відчуття як психічна властивість у нього підлегла і подавлена. У реальному житті найчастіше така людина залишається незрозумілим навколишніми, і його прозріння, якщо в результаті вони виявляються конструктивними, повинні терпляче розроблятися іншими людьми.

Звичайний розвиток допоміжної функції зм'якшує і модифікує гостроту прояву описаних вище характеристик. Але і це ще не всі, оскільки відповідно до встановленого типу кожна з функцій може бути орієнтована або інтровертно, або екстравертно. Можливі типи вражено описані в однойменному томі з зібрання творів К.Г. Юнга – “Психологічні типи”, а також у книзі Р. Робертсона “Введення в психологію Юнга” (Ростову-на-Дону, 1999).

В ідеалі індивід повинний повноцінно володіти всіма чотирма функціями для того, щоб давати відповідну адекватну відповідь на будь-які життєві запити. На жаль, у дійсності це недосяжно, хоча і залишається бажаною метою, визначаючи в такий спосіб одну з головних задач аналітичної психотерапії: привести до свідомості дане положення речей і допомогти в розвитку підлеглих, гноблених, нерозвинених функцій для того щоб досягти психічної цілісності.