Політичний дискурс як комунікативне явище

 

Дискурс – це складний соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного середовища, який, по-перше, детермінується (прямо чи опосередковано) його соціокультурними, політичними, прагматично-ситуативними, психологічними та іншими (конституючими чи фоновими) чинниками, по-друге, має "видиму" – лінгвістичну (зв’язний текст чи його семантично значущий та синтаксично завершений фрагмент) та "невидиму" – екстралінгвістичну (знання про світ, думки, настанови, мету адресанта, необхідні для розуміння цього тексту) структуру і, по-третє, характеризується спільністю світу, який упродовж розгортання дискурсу "будується" його репродуцентом (автором) та інтерпретується реципієнтом (слухачем, читачем тощо) [28, с. 25].

У 70-х роках Е. Бенвеніст запропонував антропоцентричну парадигму мови, що дозволила розглядати дискурс як "функціонування мови у живому спілкуванні". Він одним із перших надав слову дискурс термінологічне визначення – "мова, яку привласнює той, хто говорить" [7, с. 137]. Отже, розширивши поняття і сприйняття дискурсу саме як комунікативного явище, що відрізняється від тексту, своїм тісним зв’язком із усним мовленням, цільовою аудиторією та автором промови, а головне із словниковою структурою мови.

Комунікативний дискурс як засіб соціальної взаємодії є новою формою політичної, наукової, організаційної й технічної сили суспільства, за допомогою якої індивід чи сукупність індивідів здійснюють обмін інформацією. Виконуючи зв’язну функцію, комунікативний дискурс виступає найважливішим механізмом становлення індивіда як суспільної особистості і провідником настанов соціуму, що регулюють дії учасників дискурсивного діалогу.

О. С. Фоменко у своїй дисертації дає наступне визначення дискурсу. Політичний дсикурс може бути визначений як сукупність усіх мовленнєвих актів у політичних дискусіях, а також правил публічної політики, які оформилися згідно існуючих традицій та отримали перевірку досвідом [31, с. 4].

У сучасному суспільстві політичний дискурс виступає дуже цікавим явищем, яке постійно розвивається. Політичний дискурс являє собою віддзеркалення суспільно-політичного життя країни, він несе у собі елементи її культури, а також містить у собі риси національного характеру, загальні і національно-специфічні культурні цінності [32, с. 243].

Важливо підкреслити, що будь-яке лінгвістичне і комунікативне явище – це мінлива і жива субстанція, що являє собою широкий простір для проведення досліджень і детального вивчення його особливостей, аспектів та впливу на життя суспільства. Політичний дискурс як явище багатогранне, у сучасному світі, а саме у сучасній науці займає свою нішу на стику різних дисциплін, до яких входять і лінгвістика, і перекладознавство, і політологія і соціолінгвістика, а також і культурологія. Як і зазначає Г. Л. Жуковець у своїй дисертації, наприкінці ХХ – початку ХХІ століть аналіз мовних явищ у лінгвістиці, в першу чергу англістиці, поступово набуває міждисциплінарного характеру. Міждисциплінарний підхід є доцільним і для аналізу політичного дискурсу. Ментальна модель політичного дискурсу поєднує фрагменти загальних ментальних моделей у певний історичний час, для нього характерними є обмеженість у часі, взаємодія із ЗМІ [16, с. 5]. Саме це і спонукає враховувати не лише суто вербальну частину комунікації, а й багато інших, позалінгвальних факторів, що впливають на комунікативний процес.

З огляду на те, що вербальний склад політичного дискурсу постійно змінюється, адже змінюється суспільство та історичний час, в якому він з’являється, у сучасній лінгвістиці політичний дискурс досліджується як джерело неологізмів.

Важливим фактором впливу на формування дискурсу є ідіостиль політика, у зв’язку з чим, вивчаються також особливості вербального оформлення виборчих кампаній політичних партій, техніка переговорів, моделі вирішення конфліктних ситуацій.

Необхідно зазначити і наступне питання, розглянуте Г. Л. Жуковцем. Підвищення інтересу до вивчення різних, в тому числі лінгвістичних і риторичних особливостей сучасного політичного дискурсу, зумовлене низкою причин, серед яких найголовнішими виступають поєднання вербальних і невербальних компонентів у сучасній комунікації та диверсифікація політичного дискурсу, що зумовлена розвитком інформаційних технологій [16, с. 6].

Політичний дискурс як комунікативне явище включає і наступні важливі характеристики: у політичному дискурсі поєднуються риси різних стилів мовлення: офіційно-ділового (спільні риси – клішованість, формульність резолюцій звітів та інших політичних документів), суспільно-політичного (спільні риси – лексичні одиниці), наукового (спільні риси – значний власний термінологічний фонд, мова політології як науки), стилю художньої літератури (спільні риси – синкретичність, гетерогенність, відкритість політичного словника, емоційне навантаження політичної лексики) [16, с. 9].

Головна мета політичного дискурсу – переконати аудиторію – зумовлює постійну антропосрямованість політичного дискурсу. Це вимагає урахування когнітивних, психологічних і соціальних параметрів аудиторії, рівня освіти, професійної та регіональної належності, віку і статі. На мовному рівні це відбивається на виборі лексичних одиниць, наприклад, спеціалізованої лексики, жаргонізмів, використанні звертань і привітань на мові або відповідному діалекті аудиторії [32, с. 241].

Іншою характерною рисою політичного дискурсу є його двомовність чи двозначність. Не дивлячись на відкритість, прямоту і інформативність тексту політичної промови, дискурсу все ж таки властиве замовчування певних фактів, або навмисне спотворення істини, з метою досягнення бажаного впливу на аудиторію та бажаного результату. Тут доцільно навести твердження В.В. Паніна: "Специфічною рисою агітаційно-політичних текстів є їх спільна комунікативна установка на, те щоб зацікавити, захопити, запевнити адресата, повівши за собою" [22, с. 122]. Далі у своїй статті він зазначає чотири типи двозначності у політичному дискурсі, а саме: 1) евфемізми; 2) жаргон; 3) бюрократична мова; 4) так званий "пишномовний стиль" [22, с. 123].

Отже, політичний дискурс поєднує у собі і лінгвістичні, і комунікативні ознаки, і реалізується у суспільстві як промова, яка належить одній політичній особі, з її характерними мовними особливостями, відображає мовні, соціальні та культурологічні особливості народу, в якому здійснюється, і орієнтований на певну цільову аудиторію, зі своїми психологічними та етнічними особливостями. Політичний дискурс становить складнощі для перекладача, адже його адекватний переклад із високим рівнем передачі прагматики промови передбачає передачу мовою перекладу і особливостей ідіостилю мовця, і соцікульторологічних особливостей, а також засобів політичної двозначності.