Правопорушення у сфері господарської діяльності

Питання 1. Загальні положення про правопорушення в галузі господарської діяльності.

Питання 2. Протидія законній підприємницькій діяльності.

Питання 3. Фіктивне підприємництво.

Питання 4. Використання або незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комер­ційної таємниці.

Питання 5. Приховування стійкої фінансової неспроможності та фіктивне банкрутство

Методичні поради

Під час вивчення даної теми курсу необхідно спершу ознайомитися з чинним законодавством, що регулює суспільно-економічні від­носини у сфері господарської, підприємницької діяльності в Україні. У навчальному посібнику висвітлено окремі проблеми юридичної відповідальності за найбільш поширені правопорушення, пов’язані з початком підприємницької діяльності, та на стадії її завершення.

Разом з тим, доцільно звернути особливу увагу на кваліфікацію суб’єктів цієї групи правопорушень. Зокрема, протидію законній підприємницькій діяльності чинять не тільки суб’єкти, передбачені VII розділом Кримінального кодексу, але й посадові особи. Це зумовлює необхідність уміти відрізняти розглядувані правопорушення від злочинів, що скоюються у сфері службової діяльності (розділ XVII ККУ).

Ознайомлення з положенням Закону України «Про державну службу в Україні» та відповідними статутами і інструкціями сприятиме чіткому розмежовуванню студентами злочинів та інших правопорушень і тим самим забезпечить правильний вибір виду юридичної відповідальності.

Навчальний курс зосереджує основну увагу на об’єктивній та суб’єктивній сторонах складу злочинів та правопорушень. Інші аспекти розглядаються детальніше в процесі вивчення курсів кримінального, цивільного, адміністративного та господарського права.

Питання 1. Загальні положення про правопорушення в галузі господарської діяльності

Перехід України до ринкової економіки привів до нечуваного зростання суспільно-економічної діяльності в різних формах господарської, підприємницької діяльності. Офіційно зміст і характер цих суспільних відносин було визначено прийнятими 1991 року (одними з перших у суверенній Україні) законами «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», а також Конституцією України.

Під господарською діяльністю визнається будь-яка діяльність особи, спрямована на отримання доходу в грошовій, речовій або нематеріальній формах, якщо безпосередня участь такої особи в організації даної діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю розуміють зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через агента, довірену або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи [4].

Закон від 7 лютого 1991 року «Про підприємництво» проголошує, поряд з іншими принципами, свободу підприємницької діяльності. Проте ця свобода не може бути безмежною, перед-
усім на користь самим підприємцям і повинна — відповідно до Конституції України — не приносити шкоди інтересам інших громадян, суспільству в цілому та державі. Підприємці мають також організовувати свою діяльність таким способом, щоб не порушувати законних прав і інтересів своїх партнерів.

Якби ці положення дотримувалися всіма учасниками підприємницької діяльності, то інститут юридичної відповідальності виконував би роль потенційного важеля.

Та реальність у цьому аспекті виявилася зовсім іншою. Позбавившись тоталітарного режиму та командної економіки, значна кіль­кість громадян, причетних до державного та приватного сектору економіки, м’яко кажучи, недостатньо свідомо поставилася до свого конституційного та законодавчого обов’язку дотримуватися взятих на себе громадських зобов’язань не допускати злочинів та інших правопорушень, своєчасно та в повному обсязі сплачувати податки, компенсувати спричинені збитки тощо. Про стан справ та рівень юридичної відповідальності суб’єктів господарювання може свідчити тільки той факт, що сума боргу підприємств, що взяли кредит під гарантії уряду на 2000 рік, становила 885,93 млн доларів США. І виплачувати кредити ніхто не поспішає.

У підприємницькій, або господарській, діяльності переважають цивільно-правові відносини, для яких характерна рівність волі сторін. Тому й регулювання, захист господарських правовідносин у контексті юридичної відповідальності здійснюється, переважно, засобами цивільно-правової відповідальності.

Разом з тим, практика свідчить, що ефективна підприємницька діяльність можлива тільки за наявності системи адміністративного регулювання та захисту прав власності суб’єктів господарської діяльності заходами кримінального закону.

Конкретизуючи й доповнюючи норми цивільного права, адміністративно-правові акти визначають статус суб’єктів підприємництва, їхні права та обов’язки, механізм регулювання цих прав й обов’язків органами управління (у тому числі з питань захисту прав суб’єктів власності). Зокрема, статтях 12 та 13 Закону України «Про підприємництво» визначають умови здійснення господарської діяльності, взаємодії підприємців і держави та гарантії захисту їхніх майнових та інших прав з боку держави. Нор­ми адміністративного права, визначаючи сферу свободи соціального індивіда в інтересах суспільства, одночасно створюють і відповідний режим щодо захисту його прав. У межах цього режиму слід розглядати положення глави 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення, в якій закріплено та визначено порядок реалізації права фізичних і юридичних осіб на оскарження й опротестування постанов, рішень адміністративних органів та їхніх посадових осіб, порядок перегляду справ, наслідки скасування постанов тощо.

Якщо інші форми захисту не задовольнили їхні вимоги щодо відновлення порушених прав, визначення виду та змісту юридич­ної відповідальності винної особи, громадяни і суб’єкти підприємницької діяльності можуть апелювати до судового виду захисту.

Отже, юридичну відповідальність можна розглядати як визначений законодавством засіб забезпечення правомірної поведінки суб’єктів господарської діяльності, належного виконання ними своїх обов’язків та боротьби з правопорушеннями.

Юридична відповідальність настає тільки на підставі виникнення правовідносин між державою та суб’єктом правопорушення (зокрема цивільно-правових відносин), який своїми діями вчинив шкоду конкретному суб’єкту господарської діяльності. Об’єктивною умовою юридичної відповідальності є наявність у юридичної особи правоздатності, яка виникає з моменту її державної реєстрації або реєстрації її статусу. Тільки тоді можна говорити про цивільну дієздатність суб’єкта господарювання, тобто здатність набувати такої категорії прав і відповідати за зобов’язання, що виникають у процесі господарської діяльності.

Отже, якщо громадянин чи група громадян, що вирішили спіль­но провадити підприємницьку діяльність, офіційно не зареєструвалися у відповідному державному органі, то їхнє утворення не може розглядатися як суб’єкт підприємницької діяльності. А тому вони не мають права розраховувати на юридичний захист із боку держави, бо є суб’єктами правопорушення й підпадають під юридичну відповідальність.

Загалом, усі законодавчі норми, що приписують, визначають порядок проведення підприємницької чи господарської діяльності, несуть елемент юридичної відповідальності особи правопорушника. Держава та інші суб’єкти господарювання зацікавлені у встановленні чіткого правопорядку та у високій правовій дисципліні.

Підсистемою цього правопорядку є низка законів, що визначають кримінальну відповідальність за злочини у сфері підприємницької діяльності. Треба зауважити, що перехід до ринкової економіки значно розширив сферу захисту економічних суспільних відносин кримінальним законом.

Існування більшості з чинних нині 36 законів, статей VII розділу Кримінального кодексу України було неможливе за часів командно-адміністративної економіки. Вони передбачають, зокре­ма, такі склади злочинів: порушення правил зайняття господарською та банківською діяльністю стаття 202, зайняття забороненими видами господарської діяльності стаття 203, фіктивне банкрутство стаття 218, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків стаття 208 тощо.

Особливістю юридичної відповідальності за порушення порядку проведення господарської діяльності та за здійснення заборонених видів господарської діяльності є те, що в разі невиконання своїх обов’язків, суб’єктами правопорушень може бути визнано й державні органи, їхні посадові особи, які відповідають за ефективність порядку створення, реєстрації та організації діяль­ності приватних чи державних підприємств.

Невиконання функцій щодо контролю за порядком відкриття та реєстрації суб’єктів приватної підприємницької діяльності стало причиною існування фіктивних трастів. У процесі пошуку їхніх засновників правоохоронні органи виявили масові порушення щодо перевірки достовірності документів, за якими реєструвалися ці трасти, адміністративними органами. Такі недоліки не усунено і на цей час. Незаконне виникнення суб’єктів підприємницької діяльності — явище досить поширене. Особливо це стосується суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що створюються спеціально для здій-
снення контрабанди наркотичних засобів, зброї, енергетичних носіїв тощо. Деякою мірою ситуація в економічній сфері в державі може бути визначена наведеними нижче офіційними даними Верховного Суду України і Міністерства юстиції України про кількість осіб, засуджених протягом 1993—1999 років за господарські злочини (за чинним на той час Кримінальним кодексом України):

Види злочинів	Статті ККУ	Роки
		1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999
Господарські злочини (усього) У тому числі:	147-163-1	8669	9949	12 449	13 830	13 879	114 47	10 587
Випуск або реалізація недоброякісної продукції	147	—	—	3	3	9	8	7
Злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської техніки	147-2	10	6	11	42	92	83	69
Злочинно-недбале зберігання зерна та насіння олійних культур	147-3	—	—	1	4	4	1	—
Заняття забороненими видами підприємницької діяльності	148	3	15	43	85	133	128	111
	ч. 1	2	6	23	47	95	70	63
	ч. 2	1	9	20	38	38	58	48
Ухилення від сплати податків, зборів, інших обо­в’язкових платежів	148-2	3	25	265	1019	1781	2401	2111
	ч.1	3	23	203	652	1417	1615	1122
	ч. 2	—	2	62	367	340	610	688
	ч. 3	—	—	—	—	24	176	301
Порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю	148-3		8	6	782	936	629	397
Фіктивне підприємство	148-4	—	—	—	3	4	5	5
Шахрайство з фінансовими ресурсами	148-5	—	1	73	155	238	279	280
	ч. 1	—	—	23	18	56	58	49
	ч. 2	—	1	50	137	182	221	231

Закінчення табл.

Види злочинів	Статті ККУ	Роки
		1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999
Порушення порядку випуску (емісії) цінних паперів	148-8	—	1	—	—	1	—	1
Виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними	149	617	838	1688	2449	3631	3062	3186
Підробка знаків поштової оплати і проїзних квит­ків	153	9	1	2	6	15	9	7
Незаконне виготовлення, підробка, використання або збут незаконно виготовлених і одержаних чи підроблених марок акцизного збору	153-1	—	—	—	—	7	28	33
Спекуляція	154	1497	1817	1723	1154	265	29	14
	ч. 1	295	214	361	273	85	14	4
	ч. 2	598	240	147	69	31	2	5
	ч. 3	604	1363	1315	812	149	13	5
Обман покупців	155	3866	4517	4511	5371	4129	3122	2381
	ч. 1	3383	4013	3883	4711	3908	2975	2292
	ч. 2	483	503	628	660	221	147	89
	ч. 3	—	1	—	—	—	—	—
Обман замовників	155-1	59	68	44	64	69	93	116
	ч. 1	45	51	36	54	65	90	109
	ч. 2	14	17	8	10	4	3	7
Одержання незаконної винагороди від громадян за виконання робіт, пов’яза­них з обслуговуванням населення	155-2	87	90	110	187	196	106	101
	ч. 1	50	32	29	116	158	91	90
	ч. 2	37	58	81	71	38	15	11
Порушення правил торгівлі	155-3	1784	816	492	181	46	25	11
	ч. 1	407	189	123	77	37	18	7
	ч. 2	632	169	77	14	2	7	4
	ч. 3	745	458	292	90	7	—	—
Штучне підвищення і підтримання високих цін на товари народного споживання та послуги населенню	155-5	1	—	1	2	4	4	1
Незаконна торговельна діяльність	155-6	335	921	2107	1644	2103	1178	676
	ч. 1	24	70	133	393	585	407	286
	ч. 2	231	608	1130	29	1193	604	321
	ч. 3	80	243	844	1222	325	167	69
Протидія законній підприємницькій діяльності	155-8	—	—	—	—	1	—	1
Порушення ветеринарних правил	157	—	2	—	—	—	—	2
Потрава посівів і пошкодження насаджень	159	1	—	1	9	7	6	1
Незаконна порубка лісу	160	93	262	516	498	193	73	48
Незаконне полювання	161	46	79	60	73	68	66	108
Незаконне заняття звіриним, рибним або іншим водним добувним промислом	162	259	493	772	1048	1134	1067	906
Незаконне видобування корисних копалин	162-1	—	1	20	29	7	15	14

За офіційним визнанням, держава в перші роки побудови рин­кової економіки занадто довірливо поставилася до використання громадянами конституційного права на власність та приватну господарську діяльність. Значну шкоду розвитку ринкової економіки завдали прогалини та інші недоліки національного законодавства. Так, стаття 7 Закону України «Про власність» передбачає, що власник не відповідає за зобов’язаннями створеної ним юридичної особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Це положення не викликає особливих зауважень стосовно державних підприємств, що, як відомо, ще посідають істотне місце серед інших організаційно-правових форм юридичних осіб. Інша справа — юридичні особи, створені фізичними особами у вигляді приватних і сімейних підприємств. Дане положення дозволяє їхнім власникам укладати зобов’язання від імені юридичної особи, а отримані майнові вигоди використовувати в особистих цілях. Задоволення ж вимог кредиторів вкрай ускладнено через відсутність відповідних кош­тів на рахунках приватних чи сімейних підприємств. Унаслідок цього виникає необхідність законодавчого встановлення відповідальності власників приватних і сімейних підприємств за борги створених ними юридичних осіб. З метою захисту інтересів кредиторів бажано підвищити також мінімальний розмір статутних фондів акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю.

На даний час процес формування ринкових суспільно-економічних відносин продовжує відчувати на собі такі недоліки законодавства, як протиправна діяльність окремих підприємців чи, навпаки, надмірне адміністративне втручання в діяльність приватних підприємців з боку державних контролюючих органів.

Відсутність чіткого механізму застосування норм юридичної відповідальності до посадових осіб, що неправомірно втручаються в приватну господарську діяльність, механізму правового захисту інтересів приватних підприємців створює умови для корупції та організованої злочинності, розквіту хабарництва.

Для наведення порядку держава повинна одночасно посилити правовий контроль як за учасниками господарських зобов’язань, так і за діяльністю контролюючих органів, а також активніше застосовувати заходи адміністративного, цивільно-правового і дисциплінарного впливу та активізувати дії щодо виховання правової свідомості населення.

Питання 2. Протидія законній підприємницькій діяльності

Характерними ознаками приватної господарської діяльності є те, що вона здійснюється особою або групою осіб за власною ініціативою, на свій ризик, але відповідно до чинного законодавства. Разом з тим, держава має право контролювати дотримання створеною юридичною особою положень законодавства у сфері господарської діяльності, але не повинна протидіяти законній діяльності. Щоправда, дотримання таких принципів потребує подолання сприйняття економічних відносин як ланки командно-адміністративної системи.

У цілому, регулювання державою економічних суспільних відносин є необхідністю та об’єктивною реальністю. У теорії всесвітньої економіки виділяють три основних періоди у відносинах держави і підприємництва в умовах ринкової економіки залежно від функцій, обсягу та методів регулювання.

Перший період — до 30-х років ХХ ст. У цей час домінуючою була концепція невтручання держави в економічні процеси. Держава створювала відповідні закони, що забезпечили рівні умови для вільної конкуренції як першооснови ринкової економіки. Суттєве втручання держави відбувалося в екстремальних умовах, наприклад під час війни. Це був період панування ідей класичної політичної економіки, яка визнавала здатність ринкових відносин до саморегулювання.

Другий період почався після світової кризи (1929—1933 рр.), коли розміри монополій та свобода їхньої діяльності ставили під загрозу загальнодержавні інтереси. Держава визнала за необхідне регулювати макроекономічні процеси за допомогою визначення рівня кредитних ставок, обсягу інвестицій, перерозподілу національного доходу, регулювання рівня зайнятості населення, стримування зростання зарплати в окремих галузях економіки тощо. Важливим інструментом державної політики було формування фіскального (податково-бюджетного) механізму.

Цей період пов’язаний з «кейнсіанською моделлю» (за ім’ям автора Джона Кейнса (1883—1946 рр.), який у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) сформулював наукові підвалини механізму регулювання ринкової економіки на макрорівні.

Однак надмірне втручання держави в економіку призвело в середині 70-х років до глибокої кризи останньої.

Третій період характеризується визнанням необхідності державного, але не командного, регулювання економікою, а саме кредитно-грошових відносин як її основи. Регулювання економічних процесів на макрорівні — об’єктивна необхідність. А на прикладах зрушень в економіці країн СНД і України в цілому — реальна політика держави. Державний сектор залишається ще достатньо суттєвим. Та головне в цих відносинах те, що хоч держава і залишається суб’єктом ринкових відносин і всі форми власності, відповідно до Конституції України є рівними, але правила економіки, що встановлює держава, є обов’язковими для всіх інших суб’єктів господарювання.

Зауважимо, що Верховна Рада України ще в листопаді 1990 року схвалила «Концепцію переходу України до ринкової економіки». Виконання цієї Концепції і призвело до погіршення показників економічного стану України порівняно до країн світової співдружності.

Як підкреслює екс-прем’єр-міністр України Є. Марчук, «…на шляху до Європи українські «реформатори» не зупинилися навіть у Латинській Америці, а попрямували далі. За виробництвом валового продукту на душу населення, рівнем корумпованості… Україна за п’ять років сповзла до розряду слаборозвинутих країн Африки» [8].

Стаття 15 Закону «Про підприємництво» визначила права державних органів і службових осіб, які виконують регулюючі державні функції, зокрема:

· Здійснювати контроль за діяльністю підприємців;

· Давати вказівки підприємцям (тільки в межах своєї компетенції, установленої законодавством).

Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання неправомірних вказівок державних органів та їхніх посадових осіб, підлягають відшкодуванню цими органами за рішенням суду.

Чинне законодавство чітко визначає терміни та умови реєстрації суб’єктів господарської діяльності, умови отримання спеціального дозволу, ліцензій на здійснення відповідної господар­ської діяльності. Проблема полягає в нестабільності чинного законодавства та, і це є головним, у людському факторі. Зміни в психології, свідомості людини відбуваються значно повільніше, ніж зміни в суспільно-економічних та політичних відносинах.

Кожний, кому на практиці доводилося стикатися з державними контролюючими та адміністративними органами центрального чи місцевого рівня, відчув на собі форми і методи їхньої діяль­ності. Це відіграло не останню роль у тому, що іноземні інвестиції, капітал бізнесменів, які добре орієнтуються в ринковій економіці, капітал, що спершу прийшов в Україну, через 5—7 років знову повернувся за кордон.

Вітчизняний бюрократизм та система поборів, хабарництва зводять нанівець ідеї ринкової економіки. Україну зараховують до найбільш корумпованих держав у світі, через що США відмовилися визнати за нею статус держави з ринковою економікою, а це унеможливлює вступ до Всесвітньої торгової організації.

Особливо несприятливим для ринкової економіки є становище з ліцензуванням. До органів, яким надано право видавати спеціаль­ні дозволи, належать: Верховна Рада України, Президент Украї­ни, Кабінет Міністрів України, Міністерство зовнішньоекономіч­них зв’язків і торгівлі, галузеві міністерства та місцева адмініст­рація. Відносно лобіювання питань із видачею ліцензій Прези­дент України Л. Кучма 12 липня 2001 року, виступаючи в засобах масової інформації, зауважив, що багато депутатів Верховної Ради розглядають свою зарплатню як кишенькові гроші,
а справжні гроші вони отримують від лобіювання законопроектів.

Треба підкреслити, що незважаючи на те, що ще у «Своде законов Российской империи» від 1861 року (визволення селян із кріпосної залежності сприяло активному розвитку підприємниць­кої діяльності) передбачалася кримінальна відповідальність за «воспрепятствование предпринимательской деятельности», цей склад злочину є новим для України. Стаття 206 ККУ «Протидія законній господарській діяльності» спрямована, в основному, на тих суб’єктів злочину, які застосовують фізичне насильство, погрожують убивством самому підприємцю чи його близьким, родичам, знищенням їхнього майна, заподіянням шкоди іншим їхнім інтересам. Закон визнає можливість такої злочинної діяль­ності з боку організованого злочинного угрупування, а також з боку службової особи.

Статистичні дані правоохоронних органів із викриття зазначеного складу злочину не вражають. Ні в кого не викликає запитання причина, з якої діяльність Державного комітету зі сприяння малим підприємствам та підприємництву (1991—1995 рр.) виявилася неефективною. Передача його функцій спеціальному підрозділу Міністерства економіки, а в місцевих органах влади — новоствореним департаментам з розвитку підприємництва — теж не привела до успіху. За статистичними даними, процес розвитку малих підприємств гальмується, а з тих, що залишилися, близько 50 % здійснює торговельно-посередницькі операції. Їхня роль у розвитку економіки держави зводиться до нуля, і навіть є шкідливою, бо сприяє вилученню валюти в населення і вивезенню її за кордон для закупівлі нового товару. Таким способом відбувається одночасне формування боргу держави перед міжнародними фінансовими центрами і фінансування легкої промисловості інших країн.

Проблема захисту таких торговельних підприємств, вирішення питань щодо їхнього відкриття та умов діяльності вирішується, зазвичай, не в межах і засобами юридичної відповідальності, а між охоронними структурами, що належать до офіційних правоохоронних органів або до кримінальних угруповань.

Коли 1993 року київська газета опублікувала карту розподілу зон, регіонів міста, у яких діяльність малого приватного бізнесу контролювали різні злочинні угрупування (із вказівкою прізвищ авторитетів), то цим самим було більш «офіційно» визнано становище «хто є хто». Безумовно, боротьба між правоохоронними та кримінальними структурами за право впливу на мале підприємництво діє на визнані межі. Але наскільки ефективна діяльність держави щодо захисту законних прав підприємців, якщо кримінальний світ майже офіційно межує з правоохоронними структурами?

Об’єктивна сторона діянь, пов’язаних із протидією законній підприємницькій діяльності, характеризується скоєнням посадовими особами відповідних державних структур таких дій:

· неправомірна відмова в реєстрації громадянина або групи громадян як суб’єкта підприємницької діяльності;

· ухилення від реєстрації індивідуального підприємця або юридичної особи;

· неправомірна відмова у видачі спеціального дозволу (ліцензії) на право проведення конкретного виду підприємницької діяль­ності;

· неправомірне обмеження законних прав і законних інтересів фізичної чи юридичної особи;

· обмеження свободи самостійної підприємницької діяльності або інше протиправне втручання в підприємницьку діяльність.

Додатково можна назвати дії посадових осіб щодо відмови або тяганини, бюрократизму під час вирішення питань відведення землі під будівлю, призначення різних перевірок податковими, санітарними, протипожежними та іншими структурами. Арсенал цих заходів змінюється з урахуванням стану законності та правопорядку в конкретному відомстві чи регіоні.

Об’єктивна сторона дій, пов’язаних із протидією законній підприємницькій діяльності з боку кримінального елементу, характеризується застосуванням (чи погрозою) фізичного насиль-
ства, психічного тиску, погрозою знищення майна, вимагання значних розмірів плати за забезпечення захисту діяльності тощо. Жертвами кримінального елементу можуть бути як власне підприємці, так і їхні родичі, близькі. У засобах масової інформації наводиться безліч таких прикладів. Їхня масовість свідчить про низький рівень правової свідомості громадян, ефективності діяль­ності правоохоронних структур та сучасної судової системи, що не спроможна захистити підприємців.

Проблеми доведення вини першої і другої категорії правопорушників та вибір виду юридичної відповідальності до них суттєво відрізняються між собою.

Суспільна практика свідчить, що реалізація конституційного права на власність та підприємницьку діяльність, боротьба з різного роду посадовими бюрократами та хабарниками, а також із кримінальним елементом можлива тільки за умови достатнього рівня правової свідомості населення. Юридична відповідальність — це зброя, що одночасно вражає правопо­рушника і захищає правові інтереси громадянина та юридичних осіб. Судова реформа давно вже назріла і сприятиме ефективному захисту права громадянина щодо свободи підприємницької діяльності та реальній гарантії меж втручання держави в цю діяльність.

Питання 3. Фіктивне підприємництво

Проблеми застосування інституту юридичної відповідальності до протиправної діяльності, передбаченої складом злочину статті 205 ККУ «Фіктивне підприємництво», можна поділити на дві групи: перша — викриття факту та правова оцінка поведінки кож­ного з причетних осіб щодо створення або придбання суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності; друга — встановлення розмірів матеріальної шкоди, що завдана цим фіктивним підприємством державі, банковим, кредитним установам чи іншим юридичним особам або громадянам.

Фактично друга частина статті 205 ККУ є кваліфікуючою відносно першої.

Якщо суб’єктами розглядуваних правопорушень може бути особа або група осіб, що об’єдналися для досягнення корисливої мети, то не можна залишати без уваги ще одну сторону.

За відсутності зацікавленості або наявності недбалого ставлення окремих посадових осіб до виконання своїх службових обов’язків щодо перевірки документів, які подаються на реєстрацію, контролю за дотриманням підприємцями статутних завдань, за сплатою податків, умовами безпеки праці — значна кількість таких злочинів була б неможливою.

Фіктивне підприємництво як склад злочину явище не нове. На теренах України ще у 20—30 роки ХХ століття процвітали фірми, змальовані відомими письменниками І. Ільфом і Є. Петровим, як «Рога і копита». Проте тоталітарний режим і командна економіка звели майже нанівець таку підприємницьку діяльність. На кінець радянської влади вона проявилася в підпільній діяльності «цеховиків», але неймовірного розквіту набула в перші роки побудови ринкової економіки, коли існувала закріплена законодавством практика можливості отримання великих кредитів під вигадану програму та за наявності печатки юридичної особи. Кредити, в основному, видавали державні банкові установи. А як відомо, на той час стояло завдання будь-якими методами та за якомога коротший термін зруйнувати соціалістичну економіку. Керівництво державних банків було добре обізнано, що програми є фіктивними, і фірми створено для однієї-двох злочинних операцій. Але вони відразу отримували свою частку і не порушували питання про повернення кредитів.

Наступною хвилею цього виду злочинності стала діяльність добре організованих злочинних угрупувань з організації контрабанди, виготовлення та збуту наркотичних засобів, торгівлі зброєю, людьми, дітьми, проституції через фіктивні фірми.

Треба об’єктивно оцінювати ситуацію: якщо деякі посадові особи владних структур чинять протидію законній підприємницькій діяльності, то які ж сили повинні бути причетні до організації фіктивного підприємництва, яке, зазвичай, і складає економічну базу для організованої злочинності?

Державна перевірка діяльності трастів на перших етапах їхньої діяльності дозволила б своєчасно викрити злочинні наміри їхніх організаторів і захистити значну частку населення, яке було ними ошукано.

Отже, розглядаючи питання юридичної відповідальності за фіктивне підприємництво, треба не тільки визначати засоби кримінального примусу до злочинців, а й виявляти осіб, причетних до створення сприятливих умов для виникнення та діяльності таких підприємств.

У засобах масової інформації з’являються факти щодо розкриття злочинної діяльності різного роду «благодійних фондів», «туристичних агентств», «агентств з найму на роботу за кордон», внаслідок чого українські жінки і діти продаються в рабство. Але протиправна торгівля зброєю, наркотичними засобами і людьми продовжує приносити великі прибутки злочинній діяльності, і тим самим свідчить про недостатню ефективність виконання державою взятого на себе обов’язку щодо захисту інтересів, життя, гідності своїх громадян.

Незрозумілими для пересічного громадянина, а тим більше для юриста, є нарікання Президента України Л. Кучми відносно перебування 50—60 % економіки в тіньовому секторі, для уникнення чого вже давно необхідно було б вжити запобіжних заходів.

Питання 4. Використання або незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комерційної таємниці

Інформація завжди була найбільш необхідною умовою для прийняття правильного рішення в будь-якій сфері людської діяль­ності. Економічне шпигунство є частиною загального процесу, комерційне, у свою чергу, — часткою першого. Ціль, мета й засоби незаконного, протиправного збирання інформації, різних видів шпигунства майже однакові — будь-якими засобами зібрати найбільш достовірну інформацію щодо противника, конкурента для досягнення корисливої мети.

У тоталітарній державі з командною економікою підприємниць­ке шпигунство не існувало, бо в ньому не було сенсу. Саме держава планувала хто, що й скільки повинен виробити. Авторські винаходи, раціоналізаторство регулювалось окремим державним органом. Розміри премій або іншої матеріальної зацікавленості були дуже малими. Амбіційність задовольнялась державними нагородами або подякою керівництва.

Ринкова економіка, право на приватну власність, приватна підприємницька діяльність та інші кардинальні зміни в суспільно-еко­номічних відносинах різко змінили ставлення до інформації, ноу-хау. Сучасна техніка й технологія шпигунства та методи використання отриманої інформації створюють можливість для скоєння зло­чинних діянь, про які 10—20 років тому й уявити було неможливо.

Американські спеціалісти-кримінологи підрахували, що в США середня вартість від втрат складає: від одного фізичного пограбування банку — 3,2 тис. доларів; від одного шахрайства — 23 тис. доларів; від однієї комп’ютерної крадіжки — 500 тис. доларів. Найбільш резонансними були:

· Викрадення способом проведення 10 фальшивих авізо через комп’ютерну систему Центрального банку Росії 62 млрд руб. (31.01.95);

· Викрадення через комп’ютерну мережу англійської фірми 10 млн фунтів стерлінгів (Лондон, 17.03.95);

· Пограбування через комп’ютерну систему американського банку «Citibank» на 12 млн доларів (Санкт-Петербург, 03.08.95).

Зауважимо, що обсяг електронно-обчислювальної мережі в США зріс від 1,8 млрд д