Навчальні завдання: розв’язати задачі 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Навчальні завдання: розв’язати задачі



Задача 1. Кортюков і його дружина виготовляли килими способом штампування різних малюнків на тканинах, які купували в магазинах. Вони також виготовляли віники зі соломи проса «сорго», вирощуваного на присадибній ділянці, а також воскових свічок перед релігійними святами. Килими Кортюкови продавали на речовому ринку, свічки — у церкві, а віники в них партіями закупали різні установи за договірними цінами. Свою діяльність вони не реєстрували й доходи в податковій інспекції не декларували.

Дайте кримінально-правову оцінку діям подружжя Кортюкових.

Задача 2. Працівник копальні «Закарпаття — золото» Савельєв викрав 200 г золота-сирцю. Приїхавши відпочивати в Одесу, він намагався продати його зубному технікові Ковтуну. Той спочатку погодився, але потім відмовився купувати золото. Савельєва незабаром було затримано.

Кваліфікуйте дії Савельєва і Ковтуна.

ВАРІАНТ: Ковтун купив у Савельєва золото, але через деякий час повернув його, забравши гроші.

Задача 3. Жаровецький та Трясун, працюючи відповідно генеральним директором та головним бухгалтером приватної страхової компанії, у процесі страхування життя та здоров’я громадян, не маючи індивідуальної ліцензії Національного банку України на проведення операцій із валютними цінностями, приймали від громадян страхові внески та здійснювали виплати/видачу відсотків за укладеними договорами страхування, повернення початково внесених сум, виплати за листками непрацездатності, надання кредитів в іноземній валюті. Усього ними було прийнято страхових платежів на суму 166 295 $ США. Податок на дохід Жаровецьким та Трясуном не декларувався і в державний бюджет не надходив.

Дайте кримінально-правову оцінку злочину, учиненому Жаровецьким та Трясуном.

Задача 4. Депутат Верховної Ради України, екс-прем’єр-міністр України П. Лазаренко виїхав за документами на чуже ім’я і виписав чек на велику суму грошей. Під час перевірки документів він не зміг дати належні пояснення про джерела походження грошей і був затриманий поліцією США до з’ясування обставин справи.

Кваліфікуйте діяння особи та поліції США.

Завдання для перевірки знань

1. Сплата податків — це конституційний чи встановлений уря­дом держави обов’язок громадян і суб’єктів підприємницької діяльності?

2. Обґрунтуйте, чому виготовлення, збут та використання під­роблених державних цінних паперів підриває економіку та кредитно-фінансову систему держави.

3. В яких роках уперше було застосовано термін «відмивання» або легалізація грошових коштів, здобутих злочинним методом і з чим це було пов’язано?

4. Чому Державний бюджет називають «малою фінансовою конституцією держави»?

5. Чи можливі правопорушення з бюджетними коштами в приватному секторі економіки?

Список рекомендованої літератури

1. Андрусів Г. В., Бантишев О. Ф. Відповідальність за злочини проти держави. — К.: Київський університет, 1997.

2. Андрушко П. Щодо відповідальності за порушення правил про валютні операції // Юридичний вісник України. — 1997. — 31 липня — 6 серпня; 21—27 серпня; 4—10 вересня.

3. Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини: соціально-правові і кримінологічні аспекти: Навчальний посібник. — К., 1994.

4. Виступ Л. Кучми // Урядовий кур’єр. — 1998. — 19 лютого.

5. Законодательство Украины о банковской деятельности. — Х.: Ксилон, 1996.

6. Законодательство Украины о валютном регулировании (по со-
стоянию на 1 декабря 1996 г.) — Х.: Ксилон, 1997.

7. Злочинність у податковій сфері // Право України. — 1999. — № 9.

8. Кернер Х. Отмывание денег. Путеводитель по действующему законодательству. — М.: Междунар. отношения, 1996.

9. Кривенко Т., Курнатова З. Расследование посягательств на целевые бюджетные кредиты // Законность. — 1996. — № 8. — С. 10—16.

10. Курган С. Государственный долг Украины // Факты. — 2002. — 07 сентября.

11. Ларичев В. Д. Преступления в кредитно-денежной сфере и противодействие им. — М.: Инфра-М, 1996.

12. Матвейчук М. И. Уголовно-правовая борьба органов внутренних дел с получением вознаграждения от граждан за выполнение работ, связанных с обслуживанием населения. — К., 1989.

13. Плаксін В., Макогон Ю. Правові проблеми охорони комерційної таємниці // Право України. — 1992. — № 4. — С. 18—21.

14. Положення про порядок надання індивідуальних ліцензій на відкриття резидентами рахунків в іноземних банках / Затв. Постановою НБУ № 328 від 29 грудня 1995 р.

15. Про оподаткування прибутку підприємств. Закон України в редак­ції від 22 травня 1997 р. з наступними змінами // Урядовий кур’єр. — 1997. — 12 червня; Голос України — 1997. — 16 грудня.

16. Про практику застосування судами кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 грудня 1996 р., із змінами від 3 грудня 1997 р. // Правовісник. — 1996. — № 1. — С. 115—120; Юридичний вісник України. — 1998. — 15—21 січня.

17. Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції. Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 квітня 1997 р. // Юридичний Вісник України. — 1997. — 14—20 серпня.

18. Про прибутковий податок з громадян. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р., із змінами від 12 вересня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №10. — Ст. 77; Закони України. — Т.12. — С. 107.

19. Про систему валютного регулювання і валютного контролю. Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р., з наступними змінами // Відомості Верховної Ради України; Закони України. — Т.6. — С. 112; Т.7. — С. 68, 369—370; Т.8. — С. 258; Урядовий кур’єр. — 1997. — 24 червня.

20. Про систему оподаткування. Закон України в редакції від 18 лютого 1997 р., з наступними змінами // Урядовий кур’єр. — 1997. —
20 березня; 1997. — 3 липня; — 1997. — 15 травня.

21. Про цінні папери і фондову біржу. Закон України від 18 червня 1991 р., з наступними змінами // Закони України. — Т.2. — С. 3—19.

22. Стрельцов Є. Правові проблеми регулювання підприємницької діяльності (кримінально-правовий аспект) // Право України. — 1992. —№ 2.

 

 

Тема 6

Відповідальність за посадові правопорушення.
Проблемні питання боротьби з корупцією
та організованою злочинністю

Питання 1. Юридична відповідальність за посадові правопорушення.

Питання 1.1. Правова кваліфікація посадових правопорушень.

Питання 2. Співвіднесення між злочинами у сфері службової діяльності та корупцією.

Питання 2.1. Фактори, що сприяють активізації корупційних діянь.

Питання 3. Проблеми кваліфікації правопорушень, пов’язаних із корупцією та організованою злочинністю.

Питання 4. Правове визначення організованої злочинної діяльності.

Методичні вказівки

У процесі вивчення даної теми курсу необхідно опрацювати літературні джерела щодо історії походження держави, держав­ного апарату, його класовий та соціально-політичний характер, а також про сучасні погляди на державний апарат та владу в цілому.

Треба звернути увагу, що тільки за часів побудови суверенної України було ухвалено низку законів про Державну службу, правовий статус державних службовців та посадових осіб. Законодавство України в цьому напрямку наближається до передових світових стандартів.

Студентам рекомендується самостійно опрацювати документи (закони, укази Президента України, програми), в яких визначено поняття, розкривається соціальний зміст, правова характеристика корупції та організованої злочинності. Низка основних таких документів додається.

Важливо проникнутися розумінням чіткої позиції керівництва України щодо боротьби з цими негативними явищами з урахуванням їх небезпеки для існування самої держави.

Питання 1. Юридична відповідальність за посадові правопорушення

Економіка завжди являє собою базис суспільства, визначає його зміст, соціальну й політичну спрямованість. Регулювання економічних відносин здійснюється політичними, економічними, правовими важелями, методами і засобами. У результаті відбувається взаємний вплив базису й надбудови. Від стану економіки залежать усі суспільні відносини, у тому числі й право. І навпаки, стан розвитку права, законодавства, правової свідомості та дисципліни населення, особливо причетного до державного управління, впливає на стан економіки. Тому регулю­вання ринкових економічних відносин, їхній захист потребує активного кримінально-правового, адміністративного, цивільно-правового впливу.

Сьогодні ми спостерігаємо, як соціально-економічна та політична криза в Україні призвела до різкого зростання ступеня криміналізації життєво важливих сфер суспільства та функціонування держави як апарату з управління цим суспільством. Набирають сили неконтрольовані соціально-політичні та криміногенні процеси, які є прямою загрозою для національної безпеки України. Масштаби й соціальні наслідки цих явищ у сучасному вітчизняному та в міжнародному суспільстві вимагають поглибленого їхнього наукового дослідження з метою нейтралізації, боротьби та повної ліквідації, розроблення відповідної ефективної соціально-економічної і правової політики та правозастосовчої практики.

Управління суспільством, побудова ринкової економіки, правової демократичної держави залежить від гілок влади: законодавчої, судової, виконавчої — на всіх її рівнях, зокрема органів місцевого самоврядування. У той же час, особливо небезпечним і неприйнятним для суспільства є використання для скоєння злочинів та правопорушень самими працівниками органів державної влади і управління наданих їм посадових можливостей.

Проблема боротьби з посадовими злочинами завжди була гост­рою для будь-якої політичної формації. Особливість посадових злочинів та корисливих правопорушень полягає в тому, що, здається, кращі люди суспільства, обрані народом чи призначені на відповідні посади керівництвом держави для служіння, захисту інтересів держави і суспільства, насправді самі здійснюють протиправну діяльність.

Посадові злочини розхитують основи державної влади й управління, дискредитують і підривають авторитет, довіру населення до влади, порушують конституційні принципи, тобто підвалини соціальної справедливості.

Кримінальні справи на посадових осіб набувають особливого політичного резонансу та призводять інколи до заміни не тільки уряду, але й політичного устрою.


Питання 1.1. Правова кваліфікація посадових правопорушень

Проблемні питання теми розглядаються з урахуванням того, що підійшовши до завершального етапу професійної юридичної підготовки, студенти-бакалаври правознавства засвоїли відповідний комплекс навчальних дисциплін — галузей права і тому обізнані з правовою кваліфікацією службових правопорушень, мають уявлення щодо таких суспільно негативних та небезпечних явищ, як корупція та організована злочинність. Тому в цьому розділі навчального посібника акцент буде зроблено на проблемах їхньої юридичної кваліфікації з метою обґрунтування правової основи для боротьби з ними.

Зауважимо, що посадові злочини та правопорушення у сфері службової діяльності — явище не нове. І не буде великої помилки, якщо зробити висновок, що існує воно з моменту утворення держави та державного апарату.

В Україні у 2000 році було порушено 18 173 кримінальних справ, суб’єктами яких були посадові особи різних рівнів держав­ного управління та державних підприємств. При цьому насторожує те, що майже всі злочинні діяння пов’язані з хабарниц­твом. І навіть внесення у вересні 2001 року до Кримінального кодексу відповідальності за порушення правил приватизації (статті 233—235 ККУ) не похитнуло інфраструктуру злочинності, точніше суб’єктів злочинів, пов’язаних із посадовими можливостями.

Однак не тільки вони впливають на стан економіки та на правопорушення в економічній сфері. Сюди доцільно віднести всю групу злочинів у сфері службової діяльності (розділ XVII ККУ), частину злочинів у сфері господарської діяльності (розділ VII ККУ), проти правосуддя (розділ XVIII ККУ), проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (розділ V ККУ), проти встановленого порядку відбування військової служби (розділ XIX ККУ) та декілька інших складів злочинів, в яких суб’єктом виступає посадова особа державних установ та підприємств. Зауважимо, що ми розмежовуємо суб’єк­тів правопорушень державних установ від приватних та колектив­них. Можна заперечувати, обґрунтовувати, що посадові особи підприємств різної форми власності скоюють майже адекватні, типові злочини й правопорушення, але їхнє відношення до державної служби, як основної виокремленої нами ознаки, зовсім інше.

Треба також зауважити, що основна частка свідомого населення України (і країн СНД) жила в період, коли злочинна діяльність посадових осіб (у формі неналежного виконання службових обов’язків, зловживання владою або відповідним становищем, саботаж, посадова недбалість і под.), а також недбале ставлення до своїх обов’язків щодо керівництва підприємством, установою, галуззю підприємства внаслідок чого не було виконано державного плану (п’ятирічки) чи державного замовлення — розглядалися й кваліфікувалися на різних етапах побудови соціалістичної держави по-різному — від «шкідників» до ворогів народу, антирадянських елементів, саботажників і ін.

Іншими словами, більшість суб’єктів посадових правопорушень ставали суб’єктами державних (особливо небезпечних та інших) злочинів та підпадали під пильне око ВЧК — НКВС — КДБ.

Неналежне виконання особою посадових обов’язків розглядалося як політична позиція щодо радянської влади. Ці правопорушення та злочини завжди кваліфікувалися як умисні, а об’єктом їх були вищі державні інтереси.

Сучасна теорія кримінального права розглядає основним об’єктом посадових злочинів інтереси держави у сфері управління, а законодавець відніс їх аж у XVII розділ (із двадцяти наявних). Додатковим об’єктом визнають інтереси громадянина, людини. Але якщо Конституція України (стаття 3) визнає інтереси (права і свободи) людини за найвищу соціальну цінність, вказує, що держава створена для людей і відповідає перед громадянами за наслідки своєї діяльності, то постає питання: хто більше втрачає, чиїм інтересам більше завдається шкода — державі чи конкретному громадянинові? Якщо за словами Антуана де Сент-Екзюпері «жодна перемога не варта сльози дитини», то як повин­ні співвідноситися інтереси держави і інтереси людини, які порушила посадова особа, тобто така, що отримує заробітну платню за рахунок податків громадян?

Особливістю сучасного правозастосування в Україні в службовій сфері, як раніше вже неодноразово підкреслювалось, є відсутність кримінальних справ за статтями 364—367 ККУ («Зловживання владою або службовим становищем», «Перевищення влади або службових повноважень», «Службове підроблення», «Службова недбалість»). Ситуація особливо незрозуміла, якщо враховувати, що за 11 років незалежності в Україні змінилося 11 прем’єр-міністрів та складів уряду. Проведена в листопаді 2002 року «чистка» посадових осіб у деяких областях, заміна міністрів, нічим не супроводжувалися. Тільки голова Фонду державного майна отримав зауваження від Президента. Такі рішення приймалися на фоні різких виступів Президента України щодо незадовільного стану справ в області, у цілому по Україні. Не реалізована державна програма щодо приватизації стратегічних дер­жавних об’єктів, Державний бюджет не отримав запланованих коштів...

Ситуація за станом на листопад 2002 року знову нагадує відомий принцип — закон (у тому числі і кримінальний) служить політиці, а не політика відповідає закону.

Як же впливає стан боротьби з правопорушеннями у службовій сфері на дотримання законності у сфері економіки? За відсутності повної необхідної інформації розглянемо цей аспект на підставі відомостей щодо злочинності, пов’язаної з хабарництвом.

Зауважимо відразу, що ці злочини мають характерну рису — бажаний результат, мета злочину набувають матеріального виразу і забезпечуються особою, яка не входить у безпосередні посадові інтереси злочинця. Простіше — задоволення інтересів особи, що отримує хабар, і особи, що дає хабар, не входить у коло офіційних завдань, які поставлені перед посадовою особою, чиновником вищого рівня або сформульовані у відповідній інструкції.

Разом з тим, отриманий хабар не сприяє покращенню справ у державі (відомстві, установі), хоч і не завжди негативно впливає на вирішення питання щодо того, чи державі все одно, яка компанія, концерн, особа виконує замовлення. На перший погляд здається, що вся проблема полягає в тому, що посадова особа може отримати додаткове, не передбачене штатним розкладом заохочення, незаконні матеріальні (моральні) блага. Але це лише на перший погляд. Як тут знову не згадати відомі слова Президен­та України Л. Кучми, що значна кількість депутатів Верховної Ради розглядають свою заробітну платню як кишенькові гроші. А справжні гроші вони отримують від лобіювання проектів законів. У Російській Федерації держава за 2001 рік понесла збитки від хабарництва та корупційних діянь на суму близько 20 млн доларів США.

Отже, посадова особа звертає всі свої службові можливості і особисті зусилля, здібності на отримання незаконного надприбут­ку. А це вже порушує не тільки соціальну справедливість, але й економічний закон щодо отримання заробітної плати та прибутків.

Значно небезпечнішим є аспект незаконної діяльності посадових осіб, пов’язаний зі створенням умов для злочинної діяльності окремих осіб та утворювань (надання «криші», ліцензій, закриття кримінальних справ, пільгова приватизація та обкладання податками тощо). Підкреслимо, що ці дії посадової особи не націлені на підрив економіки, посягання на політичні та інші інтереси держави. Навпаки, такий правовий (а тому й політичний) безлад у державі дуже вигідний для приватних інтересів цих злочинців. Отже, на перший погляд навіть важко оцінити, чиї інтереси — держави чи громадян — більше потерпають.

Серед різних видів правопорушень посадових осіб хабарництво є одним із тих, що раніше всіх згадується в правових пам’ят­ках: про заборону приймати «тайні посули» зазначалося ще в Русь­кій Правді Ярослава, Новгородській судовій грамоті, Судебнику 1497 року. Уперше покарання за хабарництво було визначено в Судебнику 1550 року.

Заслуговує на увагу, що в Римській імперії за спробу підкупу чиновника особі відрізали носа, розрізали живіт і в одному мішку разом з диким звіром кидали в яму. Зрозуміло, що це була не перша відома спроба боротьби зі службовими злочинами, у тому числі у формі хабар­ництва. Зокрема, ще в першому столітті до нашої ери поет Давньої Греції Овідій, розкриваючи причини хабарництва, писав:

«Дары увлекают, поверь, людей и богов.

Юпитер мирится сам при виде даров.»

На беззаконня, свавілля чиновників, розквіт хабарництва в Російській імперії образно вказував не тільки відомий своїми байками Крилов, але й інші поети. Так, Я. Б. Княжин у п’єсі «Ябеда» (кінець 19 ст.) писав:

«Бери! Большой тут нет науки.

Бери, что можно только взять,

На что ж привешаны нам руки?

Как не на то, чтоб брать, брать, брать».

Зауважимо, що вперше боротьбу з хабарництвом розпочали в судовому відомстві. Відповідно до Геродота, персидський цар Камбіс
(600 р. до н. е.) призначив суддю до страти і наказав знятою з нього шкірою покрити крісло в залі судового засідання для нагадування іншим суддям. Але, як свідчить історія людства, все було марним.

А смертну кару (страту) за такі діяння було введено Іваном Грозним.

До часів Олексія Михайловича Романова відноситься практич­но єдиний народний бунт проти свавілля чиновників. Він стався в Москві 1648 року і закінчився перемогою москвичів: царем були віддані на розтерзання натовпу два «міністри-хабарники» — голова Земського наказу Плещеєв і голова Пушкарського наказу Траханіотов.

За Петра Великого були поширені як хабарництво, так і жор­стока боротьба з ним. Характерний епізод: після багаторічного слідства було викрито в скоєнні цього злочину і повішено в присутності всіх царедворців та вищих чиновників сибірського губер­натора Гагаріна. А потім, через три роки, четвертували за хабарництво обер-фіскала Нестерова — того, хто викрив Гагаріна. При чому той своєї вини не визнав.

Звертаємо увагу, що в Судебнику 1509 року і Соборном Уложенії 1649 року виділявся такий склад злочину, як перевищення владних повноважень з боку воєвод, дяків, приказних людей (приказ — орган державного управління). З часом до нього почали відносити і невиконання особою покладених на неї обов’язків, тобто бездіяльність службовця.

Фактично вже в Уложенії про покарання кримінальні і виправні (Уложение о наказаниях уголовных и исправительных) 1845 року був розділ про злочини і проступки в службі государеві й громадськості. Розділ охоплював склади злочинів, пов’язаних із перевищенням владних повноважень чи невиконанням їх, халатністю, службовою фальсифікацією (підроблення документів) та хабарництвом. Підкреслимо, що на той час вже було встановлено кримінальну відповідальність і особам, що виступали як посеред­ники в даванні чи вимаганні хабара. Не зрозуміло, з яких причин ця категорія громадян, правова свідомість і законослухняність яких не відповідають загальним критеріям, звільнилася Кримінальним кодексом України 2001 року від юридичної відповідальності.

Протягом усього царювання дому Романових хабарництво залишалося чималим джерелом прибутку і дрібних державних службовців, і сановників. Наприклад, канцлер Бестужев-Рюмін отримував за службу Російській імперії 7 тисяч рублів на рік, а за послуги британській короні (як «агент впливу») — дванадцять тисяч у тій же валюті.

З останніх передреволюційних епізодів, крім випадку з Распутіним, доцільно згадати діяння балерини Кшесинської і великого князя Олексія Михайловича, які, перебуваючи фаворитами, за величезні хабарі допомагали фабрикантам отримувати військові замовлення під час першої світової війни.

Хвиля хабарництва й свавілля з боку чиновників усіх рівнів поглинула і молоду Радянську владу. Поряд з іншими декретами, необхідними для організації самої влади, захисту від контрреволюції, бандитизму, Радянська влада вже 8 травня 1918 року ухвалює Декрет «Про хабарництво». Посилюючий санкції, новий Декрет «Про боротьбу з хабарництвом» було прийнято 16 серп­ня 1921 року. Зауважимо, що під час організації роботи створеного для боротьби з хабарництвом спеціального Управління в Раді народних комісарів Ф. Дзержинський рекомендував «періодично розстрілювати весь керівний склад відомств і підприємств». Це приблизно нагадує висловлення О.Суворова відносно того, що кожного інтенданта в армії треба розстрілювати через рік після перебування на цій посаді. Ставлення до хабарників у перші роки Радянської влади було досить жорстоким. Відомо такий випадок: 2 травня 1918 року Московський революційний трибунал розглянув справу чотирьох співробітників слідчої комісії, що звинувачувалися в хабарах і шантажі, і засудив їх до шести місяців ув’язнення. Голова РНК В. І. Ленін, дізнавшись про це, наполіг на перегляді справи. При повторному її розгляді трьох із чотирьох осіб було засуджено до десяти років позбавлення волі. В архівах зберігається записка В. І. Леніна комісару юстиції Д. І. Курському про необхідність негайного внесення законопроекту про найсуворіші покарання за хабарництво і лист В. І. Леніна в ЦК РКП (б) з пропозицією винести на порядок денний питання про виключення з партії суддів, які винесли дуже м’які вироки в справі про хабарників. Декрет РНК «Про хабарництво» від 8 травня 1918 року став першим у Радянській історії правовим актом, що передбачав кримінальну відповідальність за цей вид злочину (позбавлення волі на строк не менше п’яти років, сполучений із примусовими роботами на той же термін). Цікаво, що в цьому декреті замах на отримання або давання хабара прирівнювався до завершеного злочину. Крім того, існував і класовий підхід: якщо той, хто підкуповував, належав до заможного класу, то він засуджувався «до найбільш важких і неприємних примусових робіт», а все майно підлягало конфіскації.

Історія боротьби радянської влади з корупцією закінчилася разом із самою владою, не завершившись успіхом. Однак вона характеризується декількома цікавими і важливими рисами. Радянська «правосвідомість» завжди пояснювала причини цих протиправних явищ, як пережиток минулого. Так, у закритому листі ЦК КПРС «Про посилення боротьби з хабарництвом і розкраданням народного добра» від 29 березня 1962 року зазначалося, що хабарництво — це «соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства».

Останній шанс вплинути на стан справ у сфері злочинності в державі був у колишньої влади в липні 1991 року, коли було ухва­лено Постанову Секретаріату ЦК КПРС «Про необхідність посилення боротьби із злочинністю у сфері економіки». Але, як не дивно, про хабарництво в ній не було жодного слова.

Характерно, що позбавлення органів КДБ у 1954 році права агентурно-оперативної розробки членів КПРС в урядових структурах та працівників партійних органів призвело до того, що фак­тично з цього часу проблему злочинності відповідних посадових осіб вирішували вищі партійні особи залежно від прихильності правопорушника до того чи іншого партійного авторитету. Закладалися основи радянської корупції та організованої злочинності.

Спроби окремих принципових комуністів та чесних громадян боротися зі злочинцями на державних посадах були не в змозі вплинути на докорінні причини, які породжують цю злочинність, оскільки вони торкалися найважливіших умов існування системи: боротьба проти корупціонерів нерідко переростала в боротьбу проти конкурентів на ринку корупційних послуг.

Відомо, що особливого розквіту хабарництво досягло в період введення на Русі системи «кормління» (винагороди), за якої посадові особи, представники центральної і місцевої влади утримувалися за рахунок поборів із населення. І хоч ця система була скасована ще в середині ХVI століття, позбутися психологічних «установок» не вдається до цього часу.

Майже всі види злочинів та інших правопорушень у службовій сфері, як негативне суспільне явище, стають можливими тільки завдяки специфічним, притаманним тільки даній сфері, суспіль­ним відносинам, що виникають між громадянином, якому треба вирішити своє питання і який є представником юридичної особи, та посадовою особою, що наділена відповідними повноваженнями. Специфіка полягає ще й у тому, що службовець ігнорує своє призначення працювати на благо держави, суспільства, перенацілюючи посадові можливості на здобуття незаконних приватних матеріальних (моральних) благ.

Ззовні хабарництво можна розглядати як незаконний договір підряду: замовляється послуга — виконання замовлення здійснюється за винагороду, яка адресована чиновнику. Способи вручення хабара постійно вдосконалюються: від «борзих цуценят» (байки Крилова), отримання грошей «в борг» («Ревізор» М. Го­голя) до вдалої гри в карти, більярд або навіть укладання парі. До речі, у Російській Федерації після узагальнення досвіду, набутого за перші роки перебудови суспільства, народним обранцям та чиновникам заборонено укладати парі та грати в карти «на інтерес». Бо завжди вигравали службовці.

Особлива небезпека посадових злочинів полягає в тому, що вони порушують не тільки найважливішу умову нормального роз­витку держави й суспільства — чітке функціонування державного апарату й органів місцевого самоуправління, — але й порушують саму віру в можливість справедливості, законності. Громадяни утримують особу сплаченням податків, створюють для неї необхідні умови (кабінети, службові авто тощо), а у відповідь, замість чесного виконання своїх обов’язків, вона вимагає ще й додаткової, незаконної плати. Однак саме держава, державний апарат, державні службовці існують для громадянина, а не народ існує для чиновника.

Усі склади злочинів, передбачені розділом 17 ККУ, мають такі спільні характерні ознаки:

· вони можуть бути скоєні тільки особливим суб’єктом — посадовою особою, державним службовцем або службовцем органу місцевого самоврядування. Виняток становить суб’єкт давання хабара. Та якщо бути об’єктивними, слід зазначити, що його дії зумовлені не власною волею;

· ці правопорушення можуть бути скоєні тільки завдяки державній посаді і не пов’язані зі службовою необхідністю;

· такі діяння порушують нормальне, законне функціонування державного органу чи органу місцевого самоврядування, скоюються попри інтереси служби.

Зауважимо, що до суб’єктів службових правопорушень належать і командний та керівний склад правоохоронних органів, збройних сил та прикордонних військ.

Об’єктом злочинних посягань є законодавчо регламентована діяльність державного апарату та органів місцевого самоврядування. Додатковим об’єктом можуть виступати законні інтереси громадян, держави, суспільства, окремих організацій, закладів. За своєю суттю ці правопорушення націлені на незаконне збагачення. Якщо особа переслідує мету заподіяння шкоди інтересам держави і суспільства, то це кваліфікується як державний злочин. Інколи можливе скоєння правопорушень внаслідок невірно зрозумілих інтересів служби (т. з. жертва службової старанності).

Суб’єктами правопорушень у сфері службової діяльності можуть бути тільки особи, що мають особливі ознаки, а саме — це особа, що постійно, тимчасово або за спеціальним повноваженням реалізує функцію представника влади або виконує організаційно-розпоряджувальну чи адміністративно-господарську функції у відповідних державних і місцевих органах влади та уста­новах. Під використанням службових повноважень проти законних інтересів служби розуміється скоєння діянь у межах відповід­ної компетенції з використанням авторитету посади, службових зв’язків, що виникли завдяки посаді, в особистих, корисливих, злочинних цілях.

Правопорушення, залежно від кваліфікації діяння (об’єктивної сторони) та наслідків, поділяються на злочини, адміністративні та дисциплінарні проступки. Згідно з цим, наступає конкретний вид юридичної відповідальності, передбачений у Кримінальному кодексі України, КпАПП, статутах, відомчих інструкціях.

Питання 2. Співвіднесення між злочинами у сфері службової діяльності та корупцією

Раніше вже підкреслювалось, що суспільна небезпека хабарництва та інших корисливих посадових злочинів полягає не тільки в тому, що окремі службові особи незаконним способом збагачуються.

Подібно тому, як іржа роз’їдає метал і робить непридатною цілу споруду, так і посадові злочини розхитують, руйнують державний апарат, породжують у населення недовіру до влади і розбещують частку громадян, які сумісно з посадовими особами скоюють ці злочини.

Слід зауважити, що злочинність у службовій сфері у всіх її сучасних проявах — це не вітчизняне надбання, хоч багато чого суверенна Україна отримала від СРСР та УРСР.

Існує безліч публіцистичного та правового довідкового матеріалу щодо того, як посадові злочини, корупція та організована злочинність поширюються майже у всіх державах світової співдружності.

За оцінками експертів, жодна країна не може вважати себе застрахованою від корупції. Так, 1994 року Швейцарія, яка пишалася непідкупністю своїх державних службовців, була приголом­шена грандіозним скандалом щодо посадовця з округу Цюріх — ревізора ресторанів і барів. Йому інкримінувалися хабарі на суму майже 2 мільйона доларів. Відразу услід за цим було почато розслідування проти п’яти ревізорів-хабарників з уряду Швейцарії, державного постачання, які надавали протекційні послуги окремим фірмам.

У Франції відбулися масові розслідування корупційних дій, що здійснювалися бізнесменами і політичними діячами. 1993 року Прем’єр-міністр уперше пообіцяв, що не буде цьому перешкоджати. «Ситуація у Франції поступово міняється, ще 10 років тому тут заборонялося розслідування випадків хабарів і корупції», — проголосив французький суддя Жан-П’єр Тьері.

Численні випадки корупції та хабарництва в Італії, що тор­кнулися найвищих політичних кіл, привели до того, що більше 700 бізнесменів і політичних діячів постали перед судами внаслідок розслідувань, розпочатих 1992 року в Мілані.

У вересні 1996 року в Берліні пройшла спеціальна конференція з проблем боротьби з корупцією. За представленими там матеріалами, в багатьох великих містах ФРН прокуратури проводять розслідування декількох тисяч випадків корупції: у Франк­фурті-на-Майні — більше за тисячу, у Мюнхені — близько 600, у Гамбурзі — майже 400, у Берліні — понад 200. 1995 року було офіційно зареєстровано близько 3 тис. випадків хабарництва. 1994 року до суду притягнено майже 1,5 тис. осіб, а в 1995 — біль­ше 2 тис., причому експерти вважають ці дані неостаточними. У корупцію залучені відомства з перевірки іноземних біженців, пункти реєстрації нових автомобілів і багато інших установ. Так, за готівку можна незаконно «купити» право на відкриття ресторану або казино, посвідчення водія, ліцензії на відбуксирування неправильно припаркованих автомобілів. Найбільш сильно коруп­цією заражено будівельну індустрію.

Час від часу ми стаємо свідками великих корупційних скандалів, герої яких — лідери провідних держав світу й вищі керівники поважних міжнародних організацій. Суми хабарів, про які йде мова, у багато разів перевищують прибутки наших корупціонерів. В одному зі своїх бюлетенів міжнародна громадська організація «Трансперенсі Інтернешнл» (далі — ТІ), мета якої — учинення опору корупції на міжнародному і національних рівнях та в бізнесі, стверджувала: «Корупція стала звичним явищем у багатьох провідних індустріальних державах, багатство і стійкі політичні традиції яких дозволяють, однак, приховати розмах величез­ного збитку, що заподіюється корупцією соціальній і гуманітар­ній сферам. При цьому корупція в державному секторі набуває однакових форм і впливає на ті самі сфери, незалежно від того, чи відбувається це в розвиненій країні, чи в країні, що розвивається».

У теорії кримінального права та кримінології проблему злочинності в службовій діяльності з 80-х років минулого століття завжди розглядають разом із такими чинниками, як корупція та організована злочинність. У суверенній Україні вперше в 1995 році було ухвалено закон «Про боротьбу з корупцією», а потім Концепцію боротьби з корупцією на 1998—2005 роки, уведену в дію Указом Президента України від 24 квітня 1998 року.

Але характерно, що, визначивши корупцію як «вкрай негативне явище..., один із основних чинників, що створюють реальну загрозу національній безпеці та демократичному розвитку держави...», влада не скористалася способом криміналізації цього явища чи цих діянь.

Такий підхід дає підстави для різних висновків: починаючи з неспроможності правознавців дослідити це явище, до небажання пануючої верхівки «віддавати своїх», прагнення вирішити проблеми первинного накопичення капіталу за рахунок колишньої загальнонародної власності «малою кров’ю», способом підміни кримінального покарання адміністративними стягненнями тощо.

Та проблема залишається невирішеною ні в теоретичному, ні, тим більше, у практичному планах. Яке з цих явищ є причиною іншого — корупція сприяє посадовим злочинам, чи неефективна боротьба зі злочинами у сфері службової діяльності породжує корупцію?

Є достатньо підстав вважати, що корупція це — злочинна діяльність у сфері політики або державного управління, що полягає у використанні посадовими особами довірених їм прав і владних повноважень для особистого збагачення. Корупція є не самостійним складом злочину в кримінальному законодавстві України, а збірним поняттям, що охоплює низку службових злочинів (таких, як хабарництво, зловживанн



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2020-03-02; просмотров: 118; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.234.83.135 (0.059 с.)