Правопорушення проти власності

Питання 1. Власність та її форми як основа існування економічних правопорушень та організованої злочинності.

Питання 2. Поняття та класифікація правопорушень проти власності.

Питання 3. Форми розкрадання майна. Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації.

Методичні поради

У процесі вивчення даної теми необхідно звернути увагу на визначення в праві та чинному законодавстві України принципового положення про власність, її форми та законодавчий захист. Відносини власності становлять зміст економічних відносин.

Виходячи з предмета регулювання різних галузей права, треба визначити види й форми юридичної відповідальності за різні види правопорушень проти власності.

Студентам рекомендується звернути увагу на засоби захисту власності та економічних відносин у державі різними галузями законодавства та підзаконними актами органів виконавчої влади.

Для чіткого орієнтування в основних проблемах теми студентам доцільно самостійно опрацювати розділи Кримінального права і Кримінального кодексу України, в яких висвітлено положення кваліфікації форм корисливих посягань на державну, колективну та приватну власність, ознайомитися з законами про державну службу в Україні та відомчими статутами, які визначають форми матеріальної та дисциплінарної відповідальності.

Питання 1. Власність та її форми як основа існування економічних правопорушень та організованої злочинності

Якщо перейматися міфом про те, що людство походить від Адама та Єви, то необхідно буде підкреслити ще один історично-міфічний факт. А саме той, що людство виникло на землі після того, як Адам, спокушений Євою, порушив заборону Бога й викрав в Едемському саду яблуко. Можна сперечатися з приводу кваліфікації даного діяння як крадіжки чи порушення адміністративної норми членами сім’ї («рукотворні діти Господа»), але фак­том є те, що чужа власність стала першим об’єктом та предметом правопорушення, скоєного людиною.

Багато змін відбулося у світі з того міфічного моменту, але власність як економічна та правова категорія залишається одним із найпоширеніших об’єктів та предметів правопорушень. Крім того, влас­ність у матеріальному виразі є також важливим складовим еле­ментом суб’єктивної сторони злочинних посягань. Бажання незаконним способом придбати чужу власність утворює мотив злочину.

Якщо розглядати окремо три форми прояву права власності, які характеризують повноту прав суб’єкта, а саме — право володіння, право користування і право розпоряджання та наслідки зазіхання на них, велика кількість злочинних діянь доповниться правопорушеннями у сфері економічних суспільних відносин, що регулюються адміністративним, цивільним правом та дисциплінарними нормами.

Поряд із хворобливими амбіціями релігійного, політичного чи особистого характеру інтереси власності завжди становлять основну мету війни — захоплення, заволодіння територією та майном іншої держави. Основні діяння відомих народних героїв Олекси Довбуша, Григорія Котовського, інших полягали в тому, що вони грабували, віднімали гроші та інші предмети власності в багатих (одних власників) і передавали інколи бідним (тепер у цивільному праві це кваліфікується як незаконне володіння).

Зауважимо, що в основі ревнощів (зокрема у випадку Отелло та Дездемони) поряд з моральними почуттями не останню роль відігравало почуття власності, а саме одноособове використання, володіння та розпорядження власною жінкою (закони Близького Сходу щодо заміжньої жінки з того часу суттєво не змінилися, про що свідчить відомий із засобів масової інформації факт побиття камінням до смерті жінки в Пакистані, яка, не будучи заміжньою, народила дитину (жовтень 2002 р.)).

Для з’ясування сутності питання «власність» завжди необхідно виділяти її економічний та правовий аспекти. Якщо ми виокремлюємо економічний, розглядаємо власність як економічну категорію, то загальновизнаним є положення, що це історично визначена система відносин, які склалися між членами конкретного суспільства з приводу привласнення природних благ, результатів праці та засобів виробництва. У такому разі під привлас­ненням розуміють повну економічну владу суб’єкта над об’єк­том власності. Такий стан передбачає повну відповідальність суб’єкта за наслідки використання об’єкта власності. У статті 13 Конституції України закріплено: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству».

Другим аспектом власності є її юридична категорія — право власності. У кожній державі економічні відносини є об’єктом державно-правового регулювання, їхнього юридичного (законодавчого) оформлення. Тобто, власність як юридична категорія — це комплекс урегульованих законом суспільних економічних відносин щодо володіння, користування та розпорядження предметами матеріального характеру: природними ресурсами, майном, засобами виробництва та результатів праці [10, с. 34—37; 26,
с. 51—253].

Об’єктивне право власності складається з норм, які визначають володіння, користування та розпоряджання об’єктом власності, а також таких, що охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Важливо підкреслити, що відносно кожного елементу зазначеної тріади можливі як злочинні, так і інші протиправні зазіхання, що становлять підстави для застосування різних форм юридичної відповідальності. Історична практика свідчить, що далеко не всі громадяни—невласники дотримуються вимог правових норм щодо утримання від будь-яких дій, які перешкоджають влас­нику реалізовувати належне йому суб’єктивне право власності за своїм розсудом і у своїх інтересах.

В Україні право власності регулюється Законом «Про власність», який було ухвалено Верховною Радою України 7 лютого 1991 року (з наступними численними змінами та доповненнями). Фактично з затвердженням цього Закону розпочався новий етап суспільних відносин в Україні. Власність виступає в приватній, колективній і державній формах. Держава взяла на себе зобов’язання забезпечити рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захист.

Визначення в законі суб’єктів власності — держави, юридичних та фізичних осіб, а також наявність положення цивільного права про законне і незаконне володіння дають підстави для визначення потенціальних правопорушників та застосування до них санкцій правових норм. Тільки в суверенній Україні стала можливою практика судового розгляду справ про порушення права власності громадян державою. Зокрема, до суду направлялися позови до Збройних сил України (з фактів влучення ракет у житловий будинок у Броварах Київської області, у пасажирський літак над Чорним морем), позов 2001 року уповноваженої Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової до Управління СБУ та Управління МВС Львівської області з факту заподіяння тяжких тілесних травм працівниками слідчого підрозділу мешканцю Львова К., що призвели до втрати годувальника сім’ї тощо.

Чинне законодавство України встановлює нотаріальний, адміністративний та судовий види захисту права власності. У свою чергу, судовий захист буває цивільно-правовим та кримінально-правовим, створюється й система адміністративних судів.

Реалізація суб’єктами свого права власності повинна забезпечуватися державою способом надання політичних, правових, економічних гарантій та створення сприятливих умов для здійснення підприємницької діяльності. Закріплення в законах правового становища суб’єктів права власності є підставою для того, що вони можуть стати учасниками численних правових зв’язків — державних, адміністративних, кримінальних, цивільних, трудових тощо.

Значна кількість усіх видів правопорушень, у тому числі перехід об’єктів і предметів власності з однієї форми в іншу незаконним способом, мотивується матеріальними інтересами.

Цивільний закон визначає, що всі юридичні факти, які утворюють правовідносини власності, поділяються на первісні (коли суб’єктивне право власності виникає вперше або незалежно від попередніх власників) та похідні (коли право власності в суб’єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника).

Це положення важливе для визначення підстав появи багатомільйонних рахунків та майна в незначної кількості громадян України, так званих нових українців. Після закінчення періоду соціалізму громадяни СРСР мали майже однаковий матеріально-фінансовий стан, тому виникає запитання про законність появи в окремих осіб з урядових структур надмірного капіталу. Як підкреслює Є. Марчук: «Левова частка мільйонних і мільярдних рахунків у зарубіжних банках належить представникам корумпованої державної (української. — Авт.) бюрократії» [17, с. 19].

Президентом України Л. Кучмою ще 1996 року під час розроб­лення програми боротьби з латентною злочинністю було зазначено, що в Україні більше 60 % економіки є тіньовою, і вона становить базис для організованої злочинності. Але ж тіньова економіка існувала і за часів соціалізму, щоправда, не в таких масштабах. Тому кримінологам майбутнього буде на що звернули увагу в процесі дослідження причин об’єктивного та суб’єктивного характеру виникнення та процвітання протягом довгого часу організованої злочинності.

У публіцистичному дусі можна зауважити, що скринька Пандори, яку охороняв радянський партійно-правовий режим, відкрилася 1991 року, і комуністи, що перебували у владних структурах, кинулися грабувати колишню загальнонародну власність. Держава, виконуючи настанови уряду США та інших потужних імперіалістичних держав і міжнародних фінансових структур, не забезпечивши цивілізований перехід загальнонародної власності до нових суб’єктів — держави, колективів та громадян, тільки сприяла цьому пограбуванню.

Усім владним та правоохоронним структурам достеменно було відомо про казнокрадну політику прем’єр-міністра П. Лаза­ренка, який переказав на свої закордонні рахунки суму, майже удвічі більшу ніж державний валютний запас (у 1999 році в НБУ було 2,2 млрд доларів США), але ніхто не вжив запобіжних заходів. Нинішній активний політик Ю. Тимошенко за 1993—1998 рр. теж «зробила» багатомільйонний капітал. Але Гене­ральна прокуратура України ніяк не може довести незаконність його походження, хоч її компаньйони з Російської Федерації давно сидять за гратами.

Можна нагадати про факт надрукування 1993 року в одній із київських газет карти поділу Києва на регіони і зони, що контролювалися різними кримінальними угрупованнями. Але замість очищення суспільства від цих кримінальних елементів ситуація закінчилася тільки констатацією факту, що визнало право «авторитетів» збирати «данину» у «своєму» регіоні.

Того ж 1993 року Є. Марчук, перебуваючи на посаді голови СБУ, зробив заяву про поінформованість відносно окремих посадових осіб держави, які відкрили валютні рахунки за кордоном. Але й до цього часу ці рахунки та закордонне нерухоме майно («хатинки») залишились у власності «нових українців» і працюють на іноземну економіку.

Незаконність фактів первісного походження надмірної власності стала характерною для всіх країн — колишніх соціалістичних радянських республік. Вона пов’язана не тільки з шахрайством, махінаціями та службовими зловживаннями під час прива­тизації, але й з безпосереднім скоєнням злочинів у формі крадіжки.

Яскравим прикладом можуть бути результати порушення кримінальної справи відносно генерального директора компанії Голден АДА Андрія Козленка, який викрав алмазів та золота на суму 187 млн доларів США. Йому призначили покарання у вигляді позбавлення волі на 6 років та випустили достроково через 3 роки. А колишній міністр фінансів РФ Н. Федоров, який безпосередньо сприяв злочинній діяльності, зовсім уникнув кримінальної відповідальності.

Криміногенна ситуація склалася в Україні в 1999—2002 рр. навколо банкрутства одного з найпотужніших комерційних банків — банку «Україна» та щодо розслідування цього факту Генеральною прокуратурою України. Голова Тимчасової парламентської комісії, що розслідувала причини та обставини банкрутства банку «Україна», назвав серед причетних до цього осіб прізвища екс-спікера Верховної Ради О. Ткаченка та голови Фонду держав­ного майна О. Бондаря. Президент України Л. Кучма висловив здивування відносно того, що особи, причетні до банкрутства бан­ку, зараз перебувають або у Верховній Раді, або в НБУ, або в Міністерстві фінансів. Але за станом на 01.02.2003 року ніяких заходів правового впливу держава до цих суб’єктів не вжила.

Проте за 11 років розбудови незалежної держави в Україні було багато зроблено для правового захисту економіки, усіх форм власності. Найбільш ефективним є прийнятий 5 квітня 2001 року Кримінальний кодекс України. Із 339 складів злочину майже половина або безпосередньо, або в іншому аспекті стосується захисту прав власності. Можна сказати, що з ухваленням цього Кодек­су підприємництво перестало бути злочином, держава уважніше стала ставитись до осіб, які скоїли злочинні діяння внаслідок скрутного становища і т. ін.

За наслідками застосування норм нового Кримінального ко-
дексу на кінець 2001 року в місцях позбавлення волі перебувало 175 тис., у СІЗО більше 48 тис. осіб.

За цими показниками Україна посідає друге місце в Європі піс­ля Російської Федерації за кількістю ув’язнених на 100 тис. населення. Однак для характеристики стану захисту права власності цих показників не достатньо. У США кожні 11 секунд відбу­вається пограбування з застосуванням вогнепальної зброї. У Великобританії кожної доби скоюється близько 20 злочинів із застосуванням вогнепальної зброї.

Питання 2. Поняття та класифікація правопорушень проти власності

Поняття права власності, як підкреслювалось раніше, залежить від різноманітних факторів, що визначають сутність конкретного історичного моменту розвитку держави й суспільства, та зокрема самого права. Тому схожі, майже ідентичні, діяння проти об’єктів власності за різних політичних та історичних умов кваліфікуються по-різному. Небажання господарів віддавати свою землю та засоби обробки землі до колгоспної власності кваліфікувалися як контрреволюційна діяльність. Юридичними санкціями були виселення та страта. А зворотна діяльність щодо привласнення загальнонародної власності, відома як мала приватизація, закінчилися тим, що приватизаційні чеки були знецінені від 1 млн 200 тис. рублів (еквівалент 1 р. — 0,80 дол. США) до 14 гривень. Більшість громадян не змогли реалізувати свої приватизаційні чеки.

Держава в особі відповідних державних установ, що організовували приватизацію, ошукала своїх громадян. Ці діяння кваліфікувалися вже не як злочин, а як порушення правил та умов приватизації, тобто як адміністративне правопорушення, і навіть дисциплінарний проступок. Тут можна провести аналогію з відомим висловленням: «Убивство однієї людини — це трагедія. Убивство тисяч людей — це статистика». Але треба також не забувати, хто це сказав і за яких обставин.

Юристи-вчені України вже давно звертали увагу на залежність стану економічних відносин у державі від стану розвитку правової бази, законодавства.

Так, станом на кінець 2000 року в Україні налічувалося близько 60 тис. нормативно-правових актів, які регулювали весь комплекс суспільних відносин, у тому числі 1 тис. 565 законів. Серед них майже 27 тис. нормативних актів (у т. ч. 605 законів) регулювали економічні відносини. Але питома вага суто «економічних» законів становила лише 2,2 %. Разом з тим, треба враховувати відсутність вітчизняного досвіду напрацювання законів. Нерідко підзаконні акти безпідставно приймалися не в інтересах держави, а в інтересах конкретної особи. Наприклад, уряд П. Лазаренка 1996 року ухвалив близько 300 постанов для регулювання порядку виробництва, купівлі та продажу тютюнових та алкогольних виробів. Унаслідок цих «персональних» нормативних актів держава втратила контроль над оборотом алкоголю і тютюну, який сягає 10—12 млрд грн на рік [23]. Як підкреслює Президент України Л. Кучма, ринок алкоголю і сьогодні залишається найбільш криміногенним [16].

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України повинні визначатися: правовий режим власності; правові засади й гарантії підприємництва; порядок утворення й функціонування вільних економічних та інших спеціальних зон; засади зовніш­ньоекономічної діяльності та цивільно-правової відповідальності.

Про невідповідність законів існуючим у суспільстві змінам економічних відносин може свідчити лише один факт, що до Закону «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року за 9 років було ухвалено 43 закони про внесення змін та доповнень
[20, с. 4—5]. Як зазначив Голова Верховної Ради України В. Литвин у своєму виступі від 4 лютого 2003 року, тільки поправки до оподаткування підприємств приймалися більше 90 разів.

Зауважимо, що несвоєчасне ухвалення законів і планування економіки та недосконале регулювання останньою не може розглядатися як злочинна діяльність, це політика. В Україні немає законів, які б регулювали політичну діяльність. За період розбудови суверенної держави жодного з представників вищих владних структур не було притягнуто до кримінальної, адміністративної чи цивільної відповідальності. Зміна державних посад не може кваліфікуватися як покарання особи або дисциплінарне стягнення за колишню діяльність у складі того самого уряду.

Не можна об’єктивно ставити питання про належну правову відповідальність юридичних чи фізичних осіб, якщо майже 10 років у новій державі з новим суспільно-політичним та економічним устроєм діяли закони колишнього СРСР: Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси від 28 грудня 1960 р., Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси від 18 липня 1963 р., Кодекс законів про працю від 10 грудня 1971 р. тощо.

Відомою є проблема впливу права на економіку, економічні суспільні відносини. Інститутом законодавства Верховної Ради України під керівництвом професора, доктора юридичних наук В. Ф. Опришка було розроблено (і схвалено Верховною Радою України) Державну програму розвитку законодавства на 1996—2002 рр. Її реалізація була покликана сприяти правовому регулюванню економіки, більш чіткому визначенню прав та юридичних обов’язків держави, юридичних осіб та громадян у системі ринкових відносин, захисту права власності. Однак Програму не було виконано.

У новому Кримінальному кодексі в ст. 11 зазначається, що злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспіль­но небезпечне діяння, учинене суб’єктом злочину. Але якщо це діяння не становить суспільної небезпеки, незначне і можлива або заподіяна державі, фізичній чи юридичній особі шкода не є суттєвою, то воно не може кваліфікуватися як злочин.

Кримінальний закон уперше не визначає неоднакового ставлення держави до захисту різних форм власності, як це було за радянських часів. Система злочинів проти власності визначена в розділі VI, статтях 185—198 ККУ. Разом з тим, аналіз юридичних складів злочинів дає підстави для висновку, що інститут власності безпосередньо стосується майже 200 статей із розділів про злочини в господарській, службовій діяльності, проти трудових і особистих прав людини, проти довкілля тощо.

У цілому злочинами проти власності визнаються суспільно небезпечні діяння, які порушують право власності, спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу або державі і вчинені, як правило, з корисливих мотивів.

Такі злочини систематизують за трьома групами з урахуванням способів та мети їх скоєння:

· корисливі посягання на власність, поєднані з розкраданням майна;

· корисливі посягання на власність за відсутності ознак розкрадання;

· некорисливі посягання на власність.

Корисливий мотив заволодіння чужою власністю за допомогою насильства, шахрайства, підробки документів є характерною ознакою для значної кількості адміністративних та цивільних правопорушень, що встановлюється в процесі судового розгляду з цивільних справ та в ході адміністративного розслідування конкретних юридичних фактів, пов’язаних із заподіянням матеріальної шкоди власнику.

Правова оцінка конкретної протиправної поведінки залежить від багатьох факторів і перш за все від політичного режиму та політичної ситуації в державі.

Так, нинішньому поколінню людей важко уявити наслідки Закону «Про посилення відповідальності за крадіжку державного та колгоспного майна» (затвердженого в СРСР 7 серпня 1932 року). Відповідно до нього всі особи, які скоїли крадіжку, визнавалися ворогами народу і підлягали смертній карі. Цей закон увійшов в історію як «закон про 5 колосків». За ним було притягнуто до кримінальної відповідальності більше 30 тис. осіб, з яких 1,5 тис. було страчено. У подальшому, після досягнення політичної мети, санкцію в законі пом’якшили через брак працівників.

Треба зауважити, що в 30-х роках ХХ ст. у Німеччині, за часів Гітлера, було страчено декілька сотень осіб (з опублікуванням у пресі їхніх прізвищ) за недотримання вимог оплати проїзду в міському транспорті.

Зрозуміло, що подібні нормативні акти не можуть бути визнані як законні, адже обслуговують короткочасну політичну амбіційну ціль.

Питання 3. Форми розкрадання майна. Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації

Процес переходу власності з однієї форми до іншої, від одного власника до іншого здійснюється як законними, так і незаконними, протиправними методами.

Як підкреслювала у своїй передвиборній програмі доктор економічних наук Н. Вітренко: «…період первісного капіталу в різних країнах проходив шляхом завоювання більш слабких країн, відвертого піратства, фізичного знищення окремих людей, племен, народностей. Для створення класу буржуазії в Україні в кінці ХХ століття методи були неприйнятні. Рецепти МВФ підказали ізувірськи прихований механізм: як обібрати народ через позбавлення конституційного захисту особистих заощаджень громадян, усунення держави від відповідальності за їх збереження і присвоєння цих багатств вузькою групою осіб. Сума капіталу, яку склали громадяни України як трудові заощадження, була величезною — 116 млрд руб. або 3 бюджети країни» [2].

Ситуація щодо заощаджень населення досить відома і за своєю суттю є наслідком та підґрунтям для політичної діяльності,
а тому, відповідно до чинного законодавства, не може бути визнана як злочинна. На той час потрібно було вирішити політичне завдання — розшарування населення країни за економічною ознакою та створення прошарку національної олігархії. Коли ця мета була досягнута, в уряді почали лобіювати проблеми поступового (по 50 грн) повернення заощаджень населенню.

Кримінальний кодекс України визначає юридичну відповідаль­ність за такі форми розкрадання власності: крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним через зловживання службовим становищем, шахрайство, викрадення способом демонтажу електричних мереж, кабельних ліній зв’язку. 2001 року тільки слідчими органами МВС було викрито 17,7 тис. злочинів, пов’язаних з розкраданням, привлас­ненням та розтратою майна. А за весь 2001 рік викрито 16 тис. 516 злочинів, пов’язаних з шахрайством з метою заволодіння майном фізичних та юридичних осіб.

Загальною для всіх форм прояву об’єктивної сторони розкрадання власності є незаконне обертання чужого майна (державного, колективного, індивідуального) на свою користь чи користь іншої особи. Поєднання конкретного способу дії особи з предметом злочину надає будь-який формі розкрадання специфічну характеристику. В основу розкрадання покладено корисливий мотив та прямий умисел, націлений проти волі законного власника майна.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли винна особа повністю реалізувала умисел щодо заволодіння майном. Заволодіння передбачає такий перехід майна до винного, який надає йому реальну, хоча б початкову, короткочасову можливість розпоряджатися чи користуватися ним (винести, заховати, передати іншим особам, знищити тощо).

Протиправне заволодіння документами, які надають лише право одержання майна (квитанція на багаж, товарний чек, жетон з гардеробу), кваліфікується як готування до розкрадання.

Привласнення вважається закінченим злочином з моменту переходу майна зі сфери державних чи колективних цінностей на користь винного. Як останній буде розпоряджатися цим майном (споживати, знищувати, передавати іншим особам), не має значення для кваліфікації злочину. Яскравим прикладом є ситуація в кінофільмі «Стережись автомобіля», коли головний герой Дєточкін крав автомобілі в осіб, які, на його погляд, придбали їх на незаконній основі, а потім їх перепродував і направляв гроші до дитячих будинків. Такі діяння робили дитячі садки незаконними власниками цих грошей.

Дрібне розкрадання державного чи колективного майна визнається не злочином, а адміністративним правопорушенням. Цей демократичний момент кримінального закону на практиці призводить до виведення з-під кримінальної відповідальності осіб не стільки судом, скільки адміністрацією. Нерідко мають міс­це факти персональної зацікавленості посадових осіб у таких випадках, коли, замість порушення кримінальної справи, відшукуються підстави для адміністративних стягнень. Унаслідок цього злочинець після сплати штрафу стає законним власником вик-
раденого майна. Можна навести численні приклади, коли в 1998—2001 рр. громадяни привозили з-за кордону іноземний автомобіль, відмовлялися сплачувати за нього мито (сума приблизно становила половину вартості авто). З цього факту митниця порушувала адмінсправу. Після розгляду справи в суді винна особа сплачувала штраф 50—100 грн. і ставала законним власником автомобіля без подальшого його «розмитнення».

У процесі кваліфікування злочинів, пов’язаних із корисливими посяганнями на власність, за відсутності ознак розкрадання можуть виникнути деякі проблемні питання. Кримінальний кодекс у статті 192 визначає склад злочину «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживанням довіри» та в статті 193 — «Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї».

Зміст (особливо об’єктивна сторона) складу злочину, передбаченого статтею 192 ККУ, має багато спільних рис з адміністратив­ними правопорушеннями посадових осіб. Серед них можна виділити такі: самовільне використання транспортних засобів, механізмів; ухиляння від сплати обов’язкових платежів; звернення на свою користь платежів, які мали надійти державі чи організації від окремих громадян тощо.

Показовими є ситуація, пов’язана з банком «Слов’янський» (щодо привласнення грошей «остарбайтерів»), злочинна діяльність низки трастів у всіх країнах СНД, коли держава, замість правового захисту громадян та виконання своїх обов’язків щодо перевірки законності діяльності трастів, їхніх адрес, наявності необхідної суми на депозиті, — все звела до положення про ризик під час здійснення підприємницької діяльності.

У середині 2002 року, після трагічних подій з людськими жерт­вами, Генеральна прокуратура порушила кримінальні справи проти директорів та головних бухгалтерів двох шахт у Донбасі відносно використання бюджетних коштів за нецільовим призначенням (купівля оргтехніки та службових автомобілів).

Але ж подібна ситуація типова для всіх державних та комерційних структур. Тому і в цих випадках застосування юридичної відповідальності та її конкретних видів має здебільшого політичний характер. Кримінальна відповідальність замінюється на адміністративну, цивільну чи навіть дисциплінарну. Доречно навести зауваження Президента Л. Кучми відносно того, що право­охоронні органи здебільшого працюють не на випередження,
а навздогін ситуації, у порядку вимушеного реагування на злочини, що стали відомими широкому колу громадськості.

З метою захисту інтересів власника держава встановила кримінальну відповідальність за незаконне привласнення знайденого майна або такого, що випадково опинилося у винного і явно належить державі чи іншому суб’єкту власності.

Знайденим вважається майно, що вийшло з фактичного володіння законного власника (внаслідок дій стихії, під час транспортування тощо). Це майно повинно перебувати в бездоглядному стані.

Поняття «знайдене майно» не охоплює таке, що було забуто людиною в місці, яке вона пам’ятає (речі, залишені в таксі, метро, в бібліотеці тощо). Заволодіння таким майном утворює склад злочину «крадіжка».

Складна ситуація може утворитися, якщо кваліфікувати діяння особи, яка знайшла археологічну знахідку, довго її зберігала,
а потім вирішила подарувати в музей. Наприклад, 4 вересня
2002 року мешканець Києва С. Платонов передав у музей Києво-Печерської Лаври свою колекцію вартістю приблизно 6 млн доларів США. До колекції входили археологічні речі побутового характеру, знайдені на території України, а також речі останнього китайського імператора, які він вивіз із собою за дозволом співробітників НКВД ще 1949 року і які зникли з тюрми після його страти.

Перебування археологічних знахідок, які за законом належать державі, та інших речей, власник яких визначений, може створити підстави для зовсім іншої юридичної кваліфікації патріотичного вчинку власника колекції. Як спеціаліст, він повинен був знати, що ці речі належать державі, та вжити заходів щодо своєчасного повернення їх законному власнику.

Зауважимо, що привласнення речей, які перебувають на трупі на місці бою, кваліфікується не як крадіжка, а як мародерство. Держава веде війну, вона знімає з бійців кримінальну відповідальність за вбивство солдат ворога. Тому все, що є у ворога, у тому числі й у мертвих, уважається державною власністю.

Чинне законодавство визначило новий підхід держави до захисту всіх видів власності у процесі кваліфікування діянь, пов’язаних з некорисливими посяганнями на власність у формі її знищення чи пошкодження (статті 194, 195, 196,197 ККУ). До цього часу об’єкт злочину кваліфікувався залежно від суб’єкта права власності. За Кримінальним кодексом УРСР 1960 року санк­ції за знищення державного та колективного майна були значно вищими, жорсткішими, ніж за знищення індивідуального, приват­ного майна.

Зауважимо, що за часів Русской Правды (911, 945 рр.), Псковской судовой грамоты, Судебника 1497 р.; Судебника 1550 р. знищення або пошкодження майна конкретної особи (княжої, цер­ковної, смерда) оцінювалося по-різному. Скоєння цих діянь способом підпалу каралося найбільш жорстоко: смертна кара, «поток» (спершу виселення злочинця і конфіскація майна; пізніше — обертання злочинця на раба і конфіскація) або пограбування майна винного. За підпал будівлі могли засудити і до смертної кари методом спалення.

Уголовное Уложение 1903 р. не кваліфікувало як крадіжку,
а виносило в окремий розділ, дії «О необъявлении о находке, присвоении чужого имущества и злоупотреблении доверием», та такі, що стосувалися порушення авторського права й самовільного використання природних ресурсів, які знаходилися на чужій території (мисливство, рибна ловля, видобування корисних копалин тощо).

Треба звернути увагу, що вилучення майна завдяки його підміні розглядається як викрадення в розмірі вартості конкретної речі.

Деякі проблемні питання щодо застосування конкретного виду юридичної відповідальності пов’язані з розмежуванням розкрадання майна від порушення правил приватизації. Зауважимо, що приватизація державного або загальнонародного майна — це відчуження майна, яке перебуває в державній власності і такого, що належить Автономній республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 року з метою підвищення соціально-економіч­ної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств, окрім зазначеного, визначено, також у чисельних законах України, указах Президента України, державних програмах приватизації, постановах і декретах Кабінету Міністрів України та низці інших законодавчих та підзаконних актів, регулюючих цей процес.

Політичну сторону процесу розкрадання загальнонародної влас­ності, що була економічним фундаментом соціалізму, ми не розглядаємо. Натомість, цікавими є результати великої та малої приватизації, належність виконання відповідних постанов Кабміну (№ 655 «Про випуск в обіг приватизаційних майнових сертифікатів» від 25.11.92, № 656 «Про порядок складання та уточнення списків громадян, які мають право на одержання приватизаційних сертифікатів» від 25.11.92, № 36 «Про затвердження Методики оцінки вартості об’єктів приватизації» від 18.01.95 р. тощо).

Зауважимо, що час дії приватизаційних майнових сертифікатів було визначено строком на 1 рік. За цей час їхня вартість від 1 млн 200 тис. крб. знизилась до 12—14 грн, внаслідок чого значна більшість громадян не змогла реалізувати право на свою частку в загальнонародній власності. Державна політика у своїй основі будувалася на злочині — таємно відібрати в людей, грома­дян власність, тобто те, заради чого ці люди й змінили радянську владу на демократію. За 75 років їм набридло жити «планами на краще майбутнє». Вони повірили, що кожному віддадуть його частку загальнодержавної власності. Наслідки, як завжди, виявилися несподіваними. Непередбачуваними — для пересічних громадян. Офіційне визнання факту наявності багатомільйонних ошуканих неможливо в державі, що будується на правових засадах. Тому питання про судове вирішення проблеми приватизації за ваучером ніким не порушувалося.

Можна тільки звернути увагу на те, що вся загальнодержавна власність України станом на початок 1991 року, була розділена на кількість населення, наслідком чого з’явилася вартість майнового сертифікату. Якщо більшість не змогла реалізувати свої приватизаційні сертифікати внаслідок їхнього знецінення, то що приватизується зараз? Адже власність, втілена у ваучери, нікуди з держави не зникла.

Приватизація об’єктів енергетики (обленерго), великих підприємств, алюмінієвих заводів, вугільних шахт, об’єктів зв’язку внаслідок систематичного недобору в Держбюджет запланованих від приватизації коштів (про що суспільство інколи дізнається завдяки засобам масової інформації) свідчить про факти шахрайства, зловживання службовим становищем, незаконного привласнення державного майна посадовими особами відповідних рівней державної влади.

Разом з тим, через 10 років від початку процесу роздержавлення загальнонародної власності влада визнала за необхідне встановити кримінальну відповідальність за протиправні діяння в цій сфері. Процес створення національної олігархії і прошарку капіталістів у цілому завершився, політичні завдання, що були поставлені перед відповідальними політичними діячами та політичними силами України — «батьками перебудови» — майже повністю виконано. Тепер можна і необхідно створити законодав­чий захист «нових українців» та виставити перепони до переходу в цей прошарок населення нових злочинців.

У Кримінальному кодексі України визначено такі склади злочинів:

· Незаконна приватизація державного, комунального майна стаття 233;

· Незаконні дії щодо приватизаційних паперів стаття 234;

· Недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання стаття 255.