ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Хмельницький зі Шведами воюють Польщу.



 

Але ко­за­ки й те­пер не да­ли за­ма­ни­ти­ся, па­мя­та­ючи давні свої га­раз­ди під польським па­но­ван­ням та зна­ючи, як во­ни вміють обіця­ти і не до­дер­жу­ва­ти сло­ва. Хмельницький не хотів навіть по­чи­на­ти ніяких пе­ре­го­ворів з Польщею, зна­ючи, як ко­за­ки та весь на­род неп­ри­хильне ди­ви­ли­би­ся на те. Та знов і під Моск­вою не доб­ре бу­ло Ук­раїні. Не на те во­на тільки кро­ви про­ля­ла, щоб іти під мос­ковську кор­ми­гу. Хмельницький хотів сам бу­ти па­ном, а ту мос­ковські воєво­ди сиділи на кар­ку у нього. Отож він і по­чав роз­ду­му­ва­ти над тим, як­би йо­му ски­нув­ши польське яр­мо, ски­ну­ти та­кож і мос­ковські ог­лоблі. По­но­вив він змо­ву з сул­та­ном ту­рецьким і по­чав змов­ля­ти­ся з угорським кня­зем Ра­кочієм. Та най­важнійша бу­ла йо­го друж­ба із шведським ко­ро­лем, Кар­лом X, кот­рий хотів ско­рис­та­ти з тяж­ких часів, які нас­та­ли бу­ли для Польщі і заб­ра­ти в ньої землі над Бал­тий­ським мо­рем. Кар­ло Х зак­ли­кав Хмельницько­го, щоб ра­зом з ним во­ював Польщу і ви­би­вав­ся з під Моск­ви, бо „Моск­ва - мов­ляв - не стер­пить свобідно­го на­ро­ду ук­раїнсько­го і скор­ше, чи пізнійше по­за­во­дить там свої невільничі по­ряд­ки". Хмельницько­му то­го навіть не тре­ба бу­ло ка­за­ти, він сам доб­ре ба­чив, яким то ду­хом від Мос­калів віє. Як за йо­го жизні та за та­кий ко­рот­кий час во­ни так ши­ро­ко роз­гос­по­да­рю­ва­ли­ся на Ук­раїні, то щож пізніще бу­де? Він доб­ре знав, що Шве­ция оди­но­кий ко­рис­ний со­юз­ник Ук­раїні, бо й да­ле­ко во­на настільки, що на Ук­раїнські землі ру­кою не по­сяг­не і ані Польщі, ані Москві при­ятелькою не бу­де, бо всі троє во­ни де­руться о Бал­тий­ське мо­ре. До то­гож ко­роль шведський обіцяв Ук­раїні свою поміч, як во­на пічне бор­бу з Польщею та Моск­вою і ка­зав, що ук­раїнських вольнос­тий ніко­ли не на­ру­шить, що Ук­раїна, зна­читься, бу­де собі цілком осібною вільною дер­жа­вою. То­му то Хмельницький прис­тав до та­кої зго­ди і ко­ли ко­роль шведський літом 1655 ро­ку по­чав во­юва­ти Польщу. Хмельньницький виб­рав­ся по­хо­дом на Га­ли­чи­ну. Поз­наньщи­на, Ма­зов­щи­на і вся Ве­ли­ка Польща підда­ла­ся Шве­дам. Вар­ша­ва од­да­ла­ся без бою. Ко­роль Ян Казімир утік в Шлеск і 7 жовт­ня Шве­ди за­ня­ли Краків.

Тимчасом на стрічу Хмельницько­му вис­ту­пив По­тоцький. Але він не міг да­ти Хмельницько­му і Бу­турліну одсічи і все од­хо­див далі. Біля Бу­ча­ча ко­за­ки роз­би­ли По­ляків і заг­на­ли їх у бо­ло­тя­ну річку Се­рет, де їх ба­га­то за­ги­ну­ло. Хмельницький ру­шив далі. Се­ла й го­ро­ди ра­до стріча­ли і підда­ва­ли­ся йо­му, шлях­та ки­да­ла свої оселі і тіка­ла до Льво­ва. Хмельницький підійшов до сього го­ро­да, об­гор­нув йо­го об­ло­гою і ота­бо­рив­ся біля церк­ви св. Юрія, що сто­яла тоді на ви­гоні.

3-го жовт­ня (октяб­ря) він пос­лав до ма­гист­ра­ту лас­ка­вий лист. Дов­го ве­ли­ся пе­ре­мо­ви, в кот­рих брав участь військо­вий пи­сарь Іван Ви­говський, що був при Хмельницько­му. На­решті під впли­вом пра­вос­лав­но­го Львівсько­го ар­хиєрея Ар­сенія, Хмельницький зго­див­ся не руй­ну­ва­ти го­ро­да, а взя­ти ви­куп 400.000 зо­ло­тих, та крім то­го ще уся­ким кра­мом. 8-го лис­то­па­да (но­яб­ря) він зняв об­ло­гу і ру­шив на Ук­раїну.

Хмельницький, хоть мав у своїх ру­ках Га­ли­чи­ну, рішив­ся та­ки вер­та­ти на Вкраїну то­му, бо з ним ішов мос­ковський воєво­да Бу­турлін і яке тільки місто Хмельницький до­був, то він за­раз і брав йо­го на царське імя та ли­шав ту мос­ковське військо, а то­го Хмельницький не міг стерпіти, щоб він був не Гетьма­ном ук­раїнським а царським пол­ко­вод­цем.

Тимчасом По­ля­ки, ба­чу­чи своє ли­хо, по­ча­ли за­побіга­ти лас­ки на два бо­ки: во­ни сла­ли послів до ца­ря Олексія, на­мов­ля­ючи йо­го до війни зі Шве­да­ми і про­бу­ва­ли приєдна­ти собі Хмельницько­го, на­мов­ля­ючи йо­го, щоб прис­та­вав зно­ву до Польщі. Один з то­го по­сольства оповідає, що Хмельницький рос­ка­зав їм на се слав­ну бай­ку свою про то­го гос­по­да­ря, що мав у хаті до­машнього ужа. Уж стеріг йо­го ха­зяй­ст­во від всього зло­го, і гос­по­дар жив в дос­тат­ках, а за те дбав про ужа і ста­вив йо­му їжу. Але один раз уж хотів на­пи­ти­ся мо­ло­ка з мис­ки, з кот­рої їв си­нок гос­по­да­ря: хлоп­чик уда­рив ужа лож­кою по го­лові, уж роз­сер­див­ся і вку­сив хлоп­чи­ка. Хлоп­чик зак­ри­чав, прибіг гос­по­дар і в за­палі вда­рив ужа і відру­бав йо­му хвіст. Хлоп­чик умер, а уж, роз­сер­див­ши­ся, пе­рес­тав по­ма­га­ти гос­по­да­ре­ви, і пішло йо­го ха­зяй­ст­во все пра­хом. Став ра­ди­ти­ся, що йо­му ро­би­ти, і по­ра­ди­ли йо­му по­ми­ри­ти­ся з ужем. Пос­та­вив гос­по­дар уже­ви мо­ло­ка і уж мо­ло­ко ви­пив, але та­ки втік потім до но­ри. Став йо­го гос­по­дар на­мов­ля­ти, аби за­був злість та став йо­му знов при­яте­лем. Але уж ска­зав йо­му: при­яте­ля­ми вже нам не бу­ти! Як ти по­ба­чиш ме­не, візьме те­бе гнів за си­на; а як я те­бе ба­чу, при­га­дую свій од­ру­ба­ний хвіст; кра­ще нам розійти­ся і жи­ти собі кож­до­му осібно. Так і Ук­раїна з Польщею. Ко­лись доб­ре бу­ло Польщі з ко­за­ка­ми, бо ті обо­ро­ня­ли її від уся­кої біди, а за се не бо­ро­не­но їм жи­ви­ти­ся по да­ле­ких ку­тах, на Ук­раїні, ку­ди не ся­га­ли ру­ки „синів ко­рон­них", панів польських. Та потім По­ля­ки ста­ли ко­заків тис­ну­ти, а ко­зач­чи­на по­ча­ла Польщу ку­са­ти. Те­пер їм уже не жи­ти ра­зом, бо між ни­ми ляг­ли гіркі спо­ми­ни за­подіяних кривд, кро­ви і вся­ких обид. Не­хай Польща відре­четься Ук­раїни, дасть їй спокій, а ко­за­ки бу­дуть їй помічні на во­рогів. А з ча­сом за­го­яться ті бо­ляч­ки, розвіються ті прикрі спо­ми­ни і нас­та­не ко­лись між ни­ми при­язнь.

На по­чат­ку 1657-го ро­ку умо­вив­ся Хмельницький з ко­ро­лем шведським Кар­лом і кня­зем Се­ми­го­родським Ра­кочієм, щоб спільно во­юв­ва­ти Польщу і поділи­ти її так: до Швеції од­хо­ди­ла б Ве­ли­ка Польща, Лівонія і Гданск з по­бе­режніми око­ли­ця­ми; до Курфірста Бран­ден­бурсько­го - Прус­си; до Угрів - Ма­ла Польща, Лит­ва, Ма­зов­щи­на і Польська Га­ли­чи­на, а Ук­раїна бра­ла собі усі ос­танні ук­раїнські землі і ста­ва­ла на віки са­мостійною, ні від ко­го не за­лежньою дер­жа­вою. Умо­ву сю підпи­са­ли за Ра­кочія Хор­ват і То­пош, а за Ук­раїну - ге­не­ральний суд­дя Самійло За­руд­ний і військо­вий оса­ул Ко­ва­левський.

Умова з ко­ро­лем шведським Кар­лом і з Ра­кочієм (по­ча­ток 1657 ро­ку)

Хмельницький скли­кав тоді на ра­ду стар­ши­ну і пол­ков­ників і ска­зав їм: „Не­ма чо­го нам доб­ра сподіва­тись од Моск­ви, ко­ли во­на з Польщею поєдна­лась, - тре­ба нам відцу­ра­тись Мос­ковсько­го ца­ря і прис­та­ти до Угорсько­го та Шведсько­го, щоб зва­ли­ти Польське ко­ролівство".

Ніхто не пе­ре­чив йо­му, і Гетьман ви­ря­див до Ра­кочія 12.000 ко­заків під про­во­дом Жда­но­ви­ча.

Спільники ру­ши­ли на Польщу. У січні (январі) 1657 р. військо че­рез По­кут­тя прой­шло до Льво­ва; 29 бе­ре­зо­ля (мар­та) всту­пи­ло у Краків, кот­рий зай­ня­ли Шве­ди, і Кра­ко­вя­не зап­ри­сяг­ли Ра­кочієві; че­рез За­мос­тя. Бе­рес­тя і Люблін дійшли до Вар­ша­ви, кот­ра теж підда­ла­ся йо­му. Скрізь по до­розі військо з уся­ких на­родів зос­тав­ля­ло за со­бою руїни, гра­бу­ва­ло, сва­ри­ло­ся і би­ло­ся по-між се­бе за здо­бич, не ро­зуміючи один од­но­го. На Вар­шаві й скінчив­ся по­ход той, бо Ян-Казімир, ко­роль Польський, уп­ро­хав ціса­ря Австрійсько­го Лєопольда, щоб той поміг йо­му, і він справді по­дав по­мо­чи, а Лю­бо­мирський тим ча­сом вско­чив у Се­ми­го­родське князівство і там по­чав руїну ро­би­ти. Тоді Ра­кочі мусів по­ки­ну­ти те, що за­ду­мав, і вер­та­тись до-до­му. Ук­раїнці теж поспіши­ли до-до­му, бо ко­роль Польський пос­лав і до Ту­рецько­го дво­ру своїх послів про­ха­ти, щоб Хан з усією ор­дою ру­шив на Ук­раїну.

 

***

 

Минало де­сять літ від тої хвилі, як Бог­дан Хмельницький підняв бо­ротьбу за во­лю Ук­раїни. За той час він став зі зви­чай­но­го собі сот­ни­ка чи­ги­ринсько­го чо­ловіком слав­ним на увесь сьвіт, на­чальним вож­дом і во­ло­да­рем Ук­раїни. Пе­рей­шов він єї, як ши­ро­ка й дов­га, з ме­чем у руці, підняв, роз­бу­див і осьвідо­мив на­род та за­па­лив у ньому го­ря­че по­лу­мя волі, кот­ре во вік не вгас­не. Ніхто пе­ред ним і ніхто по нім не вик­ли­кав на Ук­раїні та­ко­го ве­ли­ко­го ру­ху, ніхто не роз­бу­див в ук­раїнськім на­роді та­кої енергії, ніхто з йо­го душі не вик­ре­сав та­кої сильної іскри. Прав­да, що за весь той час кров не пе­рес­та­ва­ла плис­ти, по­жежі не вга­са­ли, шаблі не спо­чи­ва­ли, прав­да, що на­род­не го­ре роз­ли­лось тоді ши­ро­ко й глу­бо­ко, - алеж усьо ро­диться з бо­лю і во­ля Ук­раїни, єї сьвідомість, єї пра­во до не­за­леж­но­го жит­тя мусіло бу­ти зап­ла­че­не кро­вю, му­ка­ми й бо­лем.

Без то­го, хто зна, де бу­ли­би ми нині.

Тому то й на­род ук­раїнський, хоть не за­був Хмельницько­му тих сліз і тої му­ки, яку ви­терпів за йо­го часів, хоть не мо­же прос­ти­ти йо­му, що Ук­раїну піддав Мос­ка­ле­ви, а всеж та­ки у своїх піснях ве­ли­чає йо­го батьком, ос­во­бо­ди­те­лем, Мой­сеєм.

І справді ди­ву­ва­ти­ся тре­ба, як міг один чо­ловік підня­ти та­ку ве­ли­ку бу­рю, щоб виз­во­ли­ти свою рідну країну з чу­жої не­волі. Прецінь він за­хи­тав Польщею, підняв Моск­ву, зво­ру­шив Шве­цию, Крим, Угор­щи­ну, заціка­вив со­бою німецьке цісарст­во й Ве­не­цию і хто зна, як бу­лоб скінчи­лось по­ча­те ним діло, як­би не мав тільки всіля­ких чу­жих і своїх во­рогів. Скільки разів про­бу­ва­ли По­ля­ки відтяг­ну­ти від нього Та­тарів, як не змов­ля­ли­ся всілякі во­ро­ги, щоб зда­ви­ти грізно­го гетьма­на ук­раїнсько­го, які то лю­ди не ви­су­ва­ли­ся, щоб відня­ти від Хмельницько­го бу­ла­ву, а прецінь він все собі дав ра­ду, все щось муд­ро­го в своїй ве­ликій го­лові при­ду­мав. А ди­ву­ва­ти­ся тре­ба тим більше, що й до­ма, в ро­дині, він мав ба­га­то всіля­ких смутків і тур­бот. Най­стар­ший син зги­нув у во­лоськім по­ході, мо­лод­шо­го за­бив Чап­линський каньчу­ка­ми, (той сам Чап­линський відбив у нього лю­бов­ни­цю), оди­но­кий син, Юрась, ціла надія і потіха ве­ли­ко­го батька, ви­яв­ляв се­бе ма­лим і не­до­теп­ним… Сло­вом, не ве­се­ло бу­ло Хмельницько­му гля­ну­ти до­ко­ла се­бе. Але він не опус­кав рук, не тра­тив енергії і пев­но був­би ки­нув ли­хом об зем­лю, ко­либ не най­не­без­печнійший во­рог - смерть. Надмірні тру­ди, кілька літ жит­тя трівож­но­го, нес­покійно­го, у ве­ликім підйомі ду­ха, без­нас­танні зво­ру­шен­ня зруй­ну­ва­ли навіть та­ке ве­ли­ке здо­ров­ля, яким обділе­ний був Хмельницький. Один чо­ловік не го­ден був то­го всього пе­ре­жи­ти.

В 1656 р. ос­танній раз був Гетьман у по­ходї (на Га­ли­чи­ну), а потім став що­раз гірше нез­ду­жа­ти. В 1657 р. він рідко ко­ли вста­вав з ліжка, з тру­дом прий­мав послів та ору­ду­вав дер­жав­ни­ми спра­ва­ми. Хо­ди­ли навіть такі чут­ки, що йо­го от­руїли По­ля­ки.

Предчуваючи свій не­да­ле­кий кінець і ба­жа­ючи за­без­пе­чен­ня Ук­раїни, він скли­кав ра­ду, щоб виб­ра­ти сво­го наслідни­ка. Крізь сльози про­сив Хмельницький, щоб виб­ра­ли Пав­ла Те­те­рю, Мар­ти­на Пуш­ка­ря, або най­кра­ще військо­во­го пи­са­ря Іва­на Ви­говсько­го, кот­рий доб­ре знає усі політичні спра­ви та обс­та­ви­ни то­го­часні. „Ко­ли хоч тро­хи зна­ти­му, якої долі вам сподіва­тись, то спокійніше бу­де міні ля­га­ти в мо­ги­лу".

Юрася Хмельни­чен­ка обіра­ють наслідни­ком Бог­да­на Хмельницько­го

- «Ні, ні! - за­гу­ка­ла гро­ма­да. - За твої ве­ликі зас­лу­ги, за кріва­ву пра­цю твою, за ро­зум твій, за усе, що зро­бив-єси за-для Ук­раїни, ба­жаємо і після твоєї смерті по­ша­ну­ва­ти рід твій. Ніхто не гетьма­ну­ва­ти­ме, як не син твій Юрій! Юрія Хмельницько­го во­ли­мо собі Гетьма­ном!"

Довго зма­гав­ся ста­рий Гетьман, ка­жу­чи, що син йо­го ще мо­ло­дий, та мусів та­ки зго­ди­тись, і 16-літній син йо­го Юрій Хмельни­чен­ко був об­ра­ний Гетьма­ном. Йо­го пок­ри­ли пра­по­ра­ми і шап­ка­ми, по ста­ро­давньому зви­чаю, сур­ми­ли у сур­ми, па­ли­ли з гар­мат і руш­ниць. Але до­ки був жи­вий, гетьманську власть ста­рий Бог­дан дер­жав в своїх ру­ках.

 

Ей за­жу­риться, зак­ло­по­четься Хмельницько­го ста­рая го­ло­ва.

Що при йо­му ні сот­ників ні пол­ков­ників не­ма.

Тільки про­бу­вав при йо­му Іван Ви­говський

Писар військо­вий, ко­зак лей­ст­ро­вий.

Од своїх рук лис­ти пи­са­ли,

По го­ро­дах по пол­ко­вих по со­тен­них роз­си­ла­ли:

То сот­ни­ки, пол­ков­ни­ки як їх про­чи­та­ли,

Усе по­ки­да­ли, до гетьма­на Хмельницько­го скорійш при­бу­ва­ли.

То гетьман доб­ре їх прий­має, сло­ва­ми про­мов­ляє:

„Панове мо­лодці, доб­ре ви дбай­те,

Собі гетьма­на нас­тав­ляй­те,

Бо я стар, болію, більше гетьма­ном не здолію.

То ве­лю я вам ме­жи со­бою ко­за­ка на гетьманст­во оби­ра­ти,

Буде ме­жи ва­ми гетьма­но­ва­ти, вам ко­зацькі по­ряд­ки да­ва­ти”.

Тоді то ко­за­ки зти­ха сло­ва­ми про­мов­ля­ли:

Пане гетьма­не Хмельницький, ба­тю Зи­нов наш чи­ги­ринський!

Не мо­же­мо ми самі ме­жи со­бою ко­за­ка­ми гетьма­на обібра­ти,

А ба­жаємо од ва­шої ми­лос­ти пос­ли­ха­ти.

Оттоді то Хмельницький сти­ха сло­ва­ми про­мов­ляє:

„Єсть у ме­не Іван Ви­говський, кот­рий у ме­не двад­цять літ за джу­ру про­бу­вав,

Всі ті ко­зацькі зви­чаї поз­нав;

Буде ме­жи ва­ми ко­за­ка­ми гетьма­но­ва­ти,

Буде вам ко­зацькі по­ряд­ки да­ва­ти”.

Тоді то ко­за­ки сти­ха сло­ва­ми про­мов­ля­ли:

„Пане гетьма­не Хмельницький, ба­тю Зи­нов наш чи­ги­ринський!

Не хо­че­мо ми Іва­на Ви­говсько­го -

Іван Ви­говський близько Ляхів мос­ти­вих панів жи­ве,

Буде з Ля­ха­ми мос­ти­ви­ми па­на­ми нак­ла­да­ти,

Буде нас ко­заків за невіщо ма­ти”.

Тоді то Хмельницький сти­ха сло­ва­ми про­мов­ляє:

„Ей ко­за­ки, діти, друзі!

Коли не хо­че­те Ви­говсько­го, єсть у ме­не Пав­ло Те­те­рен­ко”.

Не хо­че­мо ми Пав­ла Те­те­рен­ка, а хо­чем ми си­на тво­го Юра­ся мо­ло­до­го,

Козака лей­ст­ро­во­го!”

„Він, па­но­ве мо­лодці, мо­ло­дий ро­зум має,

Звичаїв ко­зацьких не знає!”

„Будем ми ста­рих лю­дей біля йо­го дер­жа­ти,

Будуть во­ни йо­го на­уча­ти, бу­дем йо­го доб­ре по­ва­жа­ти,

Тебе, батька на­шо­го, гетьма­на спо­ми­на­ти!”

То Хмельницький за­чу­вав, ве­ли­кую радість собі мав,

Сідою го­ло­вою поклін од­да­вав, сльози про­ли­вав.

Оттоді то ко­за­ки доб­ре дба­ли: бун­чук, бу­ла­ву пок­ла­да­ли,

Юрася Хмельни­чен­ка на гетьманст­во нас­та­нов­ля­ли;

Тоді і з ріжних пи­щаль пог­ри­ма­ли,

Хмельниченка гетьма­ном поз­до­ров­ля­ли.

Старий Гетьман тішив­ся, що нарід хотів гетьманську бу­ла­ву ли­ши­ти в роді Хмельницьких і ос­танніми міся­ця­ми пильно брав­ся до то­го, щоб Юра­ся впро­ва­ди­ти в гетьманські спра­ви; брав йо­го до ра­ди, предс­тав­ляв пос­лам, нав­чав. А бу­ло про що нав­ча­ти. Про­ва­див Хмельницький як раз тоді пе­ре­го­во­ри з Моск­вою, Шве­циєю й Угор­щи­ною, а польський ко­роль та­кож прібу­вав єще раз дійти з Хмельницьким до зго­ди. Але Бог­дан мав иньшу гад­ку. На по­чат­ку 1657 ро­ку у спілці зі Шве­да­ми та Уг­ра­ми він по­чав був во­юва­ти Польщу.

Угорський князь, Ра­кочій, пішов на Вар­ша­ву і там зійшов­ся з ко­ро­лем шведським. Хмельницький післав їм на поміч три свої пол­ки, щоб відби­ти західню Ук­раїну. Але Ра­кочія По­ля­ки роз­би­ли, а в війську Хмельницько­го ви­явив­ся не­пос­лух. Се так розгніва­ло ста­ро­го гетьма­на, що йо­му відібра­ло мо­ву.

Дня 27 черв­ня 1657 ро­ку по­мер Бог­дан Хмельницький. Ве­ли­ка ту­га огор­ну­ла усю Ук­раїну; уся стар­ши­на і ко­за­ки пла­ка­ли, як малі діти, за своїм лю­бим Гетьма­ном. 23-го серп­ня з ве­ли­кою ша­ною, з суп­ро­во­дом війська і нес­чис­лен­но­го на­тов­пу на­ро­ду, пе­ре­нес­ли тіло йо­го у Су­ботів, і там по­хо­ва­ли йо­го в церкві св. Ілії по ко­зацько­му зви­чаю, па­ля­чи з гар­мат і руш­ниць. Сум­но гу­ли дзво­ни по душі Гетьма­на, а ще сумніше роз­ля­гав­ся у повітрі плач на­ро­ду; за пла­чем тим, як ка­же літо­пи­сець, не чу­ти бу­ло цер­ков­ної одп­ра­ви.

Тіло по­хо­ва­ли у церкві, що він сам бу­ду­вав; ко­ло до­мо­ви­ни пос­та­нов­ле­но йо­го порт­рет з над­пи­са­ми на надг­роб­ку.

 

То не чорні хма­ри яс­не сон­це зас­ту­пи­ли,

Не буйні вітри в темнім лузі бу­шу­ва­ли

Козаки Хмельницько­го хо­ва­ли,

Батька сво­го оп­ла­ка­ли.

 

Після Хмельницько­го, зос­та­ла­ся йо­го удо­ва Ган­на, рож­ден­на Зо­ло­та­ренківна, син Юрій та дві доньки: Сте­па­ни­да, що бу­ла за Да­ни­лом Ви­говським, бра­том військо­во­го пи­са­ря Іва­на Ви­говсько­го, і Оле­на, жінка Іва­на Не­чая.

Даремне бу­ло б те­пер шу­ка­ти у Су­бо­тові ос­танків ве­ли­ко­го Гетьма­на. Хоч церк­ва стоїть і досі, та у 1664 році По­ля­ки, під про­во­дом Чар­нецько­го, за­хо­пи­ли на який­сь час Су­ботів, і Чар­нецький той звелів ви­ки­ну­ти з до­мо­ви­ни кістки не­на­вис­но­го По­ля­кам Хмельницько­го, що так зав­зя­то бо­ров­ся за во­лю на­ро­ду Ук­раїнсько­го.

У Київі на май­дані про­ти Софійско­го со­бо­ру, де після Пи­ля­ви та Збо­ро­ва так радісно стріча­ли Ки­яне і ду­хо­венст­во сво­го сла­вет­но­го Гетьма­на і обо­рон­ця, пос­та­нов­ле­но у 1888 році па­мят­ник Бог­да­нові Хмельницько­му.

Дня 23-го серп­ня зібра­ла­ся ра­да у дво­рищі Хмельницько­го. Се хро­би­ли умис­не при­хильні до Ви­говсько­го стар­ши­ни і пол­ков­ни­ки зад­ля то­го, щоб на ра­ду не на­тов­пи­лось ба­га­то лю­дей. З по­коїв вий­шов Юрій, ук­ло­нив­ся гро­маді, по­дя­ку­вав за ша­ну, але, по­ка­зу­ючи на свої мо­лоді літа, про­хав гро­ма­ду сло­бо­ни­ти йо­го від по­чес­ної, але важ­кої по­са­ди гетьманської. Пок­лав­ши клей­но­ди свої на стіл, він одійшов. За ним військо­вий пи­сарь Ви­говський, по зви­чаю то­го­час­но­му, пок­лав на стіл свої пи­сарські клей­но­ди, по­дя­ку­вав за уряд і зрікся йо­го. Після йо­го Ге­не­ральний обоз­ний Ти­мохвій Но­сач пок­лав свій пер­нач, а Ге­не­ральний суд­дя військо­вий Бог­да­но­вич пок­лав свою пе­чат­ку і теж зрек­ли­ся своїх урядів. „Хмельни­чен­ко не­хай бу­де за Гетьма­на!" - гу­ка­ла гро­ма­да. Юрій дов­го од­мов­ляв­ся, ка­жу­чи, що для та­ко­го ви­со­ко­го уря­ду він ще ду­же мо­ло­дий і не до­волі освіче­ний. На­решті на се прис­та­ла й стар­ши­на: во­на доб­ре ба­чи­ла, що в такі тяжкі ча­си, ко­ли увесь ста­рий по­ря­док зла­ма­но, а но­во­го ще не за­ве­де­но, на те, щоб упо­ряд­ку­ва­ти усі спра­ви, тре­ба не та­ко­го мо­ло­до­го Гетьма­на. Тоді при­хильні до Ви­говсько­го стар­ши­ни на­ра­яли гро­маді так, що Юрій ще ду­же мо­ло­дий і на той час, по­ки він дійде своїх літ, не­хай пе­ре­дасть бу­ла­ву і клей­но­ди гетьманські Ви­говсько­му, а сей до яко­го ча­су не­хай зап­рав­ляє усим та підпи­сується, де тре­ба, так: „На той час Гетьман Іван Ви­говський". На тім ста­ла ра­да.

Але Ви­говський тим не вдо­во­лив­ся і 25-го ве­рес­ня (сен­тяб­ря) зібрав ра­ду у Кор­суні. Її справді ду­же тре­ба бу­ло на те, щоб про все, що діяло­ся на Ук­раїні після смер­ти Бог­да­на, до-ла­ду розмірку­ва­ти. До Гетьма­на приїхав царський по­сол Ар­та­мон Матвєєв і привіз такі роз­по­ряд­ки царські, з кот­рих зна­ти бу­ло якусь по­тай­ну дум­ку. По­сол ка­зав, що Царь по­си­лає на Ук­раїну, ніби-то щоб привіта­ти но­во­го Гетьма­на, намісни­ка Ка­зансько­го бо­яри­на Олексія Тру­бецько­го та намісни­ка Ржевсько­го Бог­да­на Хит­ро­во з дум­ним дя­ком Ларіоном Ло­пухіном, а за-для обо­ро­ни Ук­раїни од во­рогів, по­си­лає кня­зя Гри­горія Ро­мо­да­новсько­го з кінним і пішим військом мос­ковським, і ще бо­яри­на Ва­силія Ше­ре­метьєва, і щоб Гетьман за­га­дав заз­да­легідь на­го­тов­ли­ти за-для них харчі та підво­ди. Як по­чу­ла се стар­ши­на ко­зацька і як по­ба­чи­ла, що не­за­ба­ром і справді прий­шло мос­ковське військо і од­ним та­бо­ром із кня­зем Ро­мо­да­новським ста­ло у Пе­ре­яс­лаві, а дру­гим - з Ло­пухіним у Пи­ря­тині, то поспіши­ла­ся уп­ро­ха­ти Ви­говсько­го, кот­рий не хотів че­рез все те бра­ти гетьманську бу­ла­ву „на той час", щоб він та­ки узяв її. Ви­говський зго­див­ся, але з то­го ча­су вже годі пи­са­тись: „на той час", а зро­бив­ся справжнім Гетьма­ном. На раді тій ви­яви­лось, що стар­ши­на доб­ре зро­зуміла, як поспішив­ся Бог­дан із тим поєднан­ням з Моск­вою, і те­пер ду­же ста­ла бо­ятись за свої пра­ва і вольності та за пра­ва усього на­ро­ду Ук­раїнсько­го. Ви­говський сам охо­че прис­тав до тієї во­ро­жої Москві партії, в котрій бу­ли такі виз­начні лю­де, як пол­ков­ни­ки: Зе­ленський, Бо­гун, Ге­не­ральний суд­дя Самійло Бог­да­но­вич та инші. Юрія Хмельни­чен­ка тоді бу­ло одп­ро­ва­же­но у Київ до Ака­демії, щоб він кінчав на­уку. Ви­говський же після тієї ра­ди стає са­мостійним Гетьма­ном, а че­рез те ми й ста­но­ви­мо йо­го за­раз після Бог­да­на.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.233.139 (0.014 с.)