ІІ. УСТРІЙ, ПОБУТ І КУЛЬТУРА



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ІІ. УСТРІЙ, ПОБУТ І КУЛЬТУРА



 

У сьому періоді нам до­во­диться ма­ти діло не з од­ним Ук­раїнським, а й з Ли­товським на­ро­дом. В Ли­товську дер­жа­ву вхо­ди­ли тоді ось які давні князівства: на півночі князівство По­лоцьке, Мінське і Смо­ленське, що ра­зом зва­ло­ся Білою Русью; західні те­перішні повіти Грод­ненської і Мінської гу­бернії зва­ли­ся Чор­ною Русью; князівства Київське, Чер­нигівське і Сіверське зва­ли­ся Ук­раїною, або - Ма­лою Русью; князівство Га­лицьке - Чер­во­ною Русью; землі по р. При­петі - Полісся; по рр. Стирі і Го­рині - Во­линь; по р. Західньому Бу­гу - Поділля. Хоч на­ро­ду Ук­раїнсько­го в Ли­товській дер­жаві бу­ло най­більше, про­те не бу­ло йо­му од то­го ко­ристі: скільки не бу­ло яких пе­ремін в ук­раїнських зем­лях за сей час, усім зап­рав­ля­ли князі та бо­яре, а на­роднього го­ло­су не бу­ло й чу­ти.

 

Князі

 

Такий лад йшов із За­хо­ду, че­рез Польщу, кот­ра свої по­ряд­ки за­во­ди­ла зра­зу в Га­ли­чині, пізнійше в зем­лях ли­товських, аж ціла ніби то Ли­товсько-руська дер­жа­ва пе­рей­шла під польські по­ряд­ки і під польські пра­ва. В при­лу­че­них до Лит­ви ук­раїнських зем­лях Ли­товське пра­ви­тельство зас­та­ло бо­яр і кня­жих вой­ов­ників, зе­мельну арис­ток­ратію, міщан, се­лян влас­ників та всіля­ких иньших лю­дей, але на самім чолі сто­яли княжі ро­ди.

Великі князі Ли­товські, заб­рав­ши під свою ру­ку більш культур­ну тоді, ніж Лит­ва, Ук­раїну, пе­рей­ня­ли од неї і зви­чаї і мо­ву її. Жи­ли во­ни у сто­лиці своїй Вільні і пот­ро­хи ста­ли за­во­ди­ти круг се­бе двір з уся­ки­ми прид­вор­ни­ми уря­да­ми (чи­на­ми) на зра­зок то­го, як у Західніх дер­жавців. Ос­танні удільні князі не ма­ють ніяких осо­бис­тих прав і ма­ють уря­ди при Ве­ликім князі, а як що й ма­ють свої уділи, то й тоді зос­та­ються підлеглі Ве­ли­ко­му кня­зеві. Та сі князі, - чи з по­ру­ше­них ли­товських родів (як Олелько­вичі, Бєльські, Глинські та инші), чи чис­то ук­раїнсько­го ро­ду (як Чар­то­рий­ські, Ост­рожські, Виш­не­вецькі, Сан­гуш­ки, Зба­ражські та инші) - яв­ля­ли з се­бе най­ви­щу верст­ву люд­нос­ти; у Ве­ли­ко­му Князівстві Ли­товсько­му во­ни ма­ли уділи та землі до смерті своєї, - да­ва­ло­ся у дідич­не (наслідствен­не) во­лодіння („вис­лу­ги"); з них і з бо­яр, - од­на­ко­во як ук­раїнських, так і ли­товських, - скла­да­ла­ся ра­да, що бу­ла ко­ло Ве­ли­ко­го кня­зя і зва­ла­ся „Па­но­ве-ра­да". Та поп­ри князів тво­ряться панські ро­ди не кня­жо­го по­хо­жен­ня, які сильно роз­бо­гатіли і чим­раз більшо­го на­би­ра­ли значіння. Гніздом тої арис­ток­ра­тиї бу­ла Во­линь і біло­руські землі над Німа­ном. Най­більшеж дрібної шлях­ти бу­ло на Підля­шу.

 

Бояре і земяне

 

Після то­го, як Ягай­ло став ко­ро­лем Польським, а Ли­товсько-Руське князівство поєдна­ло­ся з Польщею, польські уря­довці розп­рос­то­рю­ються по Ук­раїні. Замість удільних князівств - нас­та­ли воєводст­ва, котрі поділя­ються на повіти. Зем­ля, по но­вих пра­вах, ста­ла на­ле­жа­ти пра­ви­тельству; по­ряд­ку­вав нею Ве­ли­кий князь (що на­га­дує сильно західньо-евро­пей­ський фев­далізм). Во­на бу­ла поділе­на на не­ве­ликі дач­ки (ху­то­ри); сі дач­ки зва­ли­ся служ­ба­ми або дво­ри­ща­ми. Кож­ний, хто брав та­ку служ­бу, по­ви­нен був, ско­ро тільки за­га­дає князь або воєво­да, вис­тав­ля­ти од­но­го зброй­но­го воїна. Ті, хто дер­жав такі дач­ки, зва­ли­ся „зе­мя­не". За важні пос­лу­ги кня­зеві, або на війні зе­мя­не здо­бу­ва­ли такі служ­би у власність, і ті служ­би зва­ли­ся тоді „вис­лу­гою" або „отчи­ною". Зе­мя­не, або, як їх по­ча­ли зва­ти, „па­ни", ста­ють ви­щою верст­вою в тодішньому уст­рої дер­жав­но­му.

Бояре, по­том­ки ко­лишніх дру­жин­ників, за ли­товських часів бу­ли при­пи­сані до замків та го­родів і мусіли од­бу­ва­ти військо­ву служ­бу не тільки польову, а й зам­ко­ву. А як що ті землі, котрі во­ни дер­жа­ли, увіхо­ди­ли у яку-не­будь дач­ку, од­да­ну зе­мя­ни­нові, то бо­яре, що опи­ня­лись із своєю зем­лею у такій дачці, ро­би­ли­ся за­леж­ни­ми од то­го зе­мя­ни­на, і він мав над ни­ми усі пра­ва: су­див, ка­рав і ми­лу­вав, од­да­вав до війська і та­ке ин­ше.

Одколи поєдна­ла­ся Лит­ва з Польщею, з'яви­ли­ся й нові уря­ди, як от: ве­ликі Гетьма­ни ко­ронні, ли­товські і польні, що бу­ли на­чальни­ка­ми оруж­ної си­ли; підскарбій, що завіду­вав скар­бом (каз­ною), підко­морій - завіду­вав дво­ром ко­ро­ля або кня­зя і був най­близ­чий до нього чо­ловік; у війську вищі уря­ди бу­ли: пи­сарь, пол­ков­ни­ки, сот­ни­ки, хо­рунжі та инші; земські уря­ди - підко­морій, земський суд­дя, підсу­док і пи­сарь.

 

Городи

 

Багато го­родів за ті ча­си дос­та­ли од князів Ли­товських так зва­не „Маг­де­бурське пра­во". Се пра­во да­ва­ло го­ро­дя­нам ве­ли­ку са­мостійність і не­за­лежність од влас­ти дер­жав­ної; по то­му пра­ву го­родська ра­да по­ряд­ку­ва­ла усіма спра­ва­ми в го­роді: гро­ма­да вибіра­ла з-поміж се­бе „бур­го­мист­ра" і „ла­ву", в котрій бу­ло чо­ти­ри „райці", два­най­цять „лав­ників" (при­сяжні засіда­телі) і „війт"; війта обіра­ли до смерті - він був судією для го­ро­дян. „Ра­да" і „ла­ва" зва­ли­ся за­ра­зом „ма­гист­рат".

Усі ре­мес­ни­ки здо­бу­ва­ли собі по то­му пра­ву теж де-які по­лекші: ре­мес­ни­ки кож­но­го ре­мест­ва скла­да­ли гро­ма­ду, що зва­ла­ся „це­хом" або „брацт­вом", і кож­не та­ке брацт­во ору­ду­ва­ло спра­ва­ми своєї гро­ма­ди та ма­ло свій скарб (каз­ну); з нього да­ва­ли по­мо­чи своїм гро­ма­дя­нам і бра­ли гроші тоді, ко­ли тре­ба бу­ло на які гур­тові свої спра­ви. Де-котрі „брацт­ва" бу­ли ду­же за­можні. Кож­ний го­род із та­ким Маг­де­бурським пра­вом мав свій герб і свою ко­рог­ву, а кож­ний „цех" - свою. Тількиж на­ших лю­дий, себ­то ук­раїнських, ста­ли ви­пи­ра­ти в це­хах на дальші місця, а далі й пе­ресліду­ва­ти, так, що їм вкінці годі бу­ло до цехів на­ле­жа­ти і во­ни тим щирійше ста­ли гур­ту­ва­ти­ся в брацт­ва.

 

Кріпости

 

За часів Вітов­та на Дніпрі од нас­коків та­тарських зміцне­но бу­ло в де-кот­рих го­ро­дах кріпос­ти, як от у Ка­неві, і збу­до­ва­но нові: Чер­ка­си, Кре­мен­чуг, Ми­шу­рин-Ріг, а ко­ло мо­ря кріпость Дашів (Очаків) і Хад­жи­бей, або Ко­чу­бей (Оде­са), кот­ру Вітовт од­няв од Та­тар; на р. Бузі - Вітов­то­ве (Бо­го­яв­ленськ ко­ло Ми­ко­лаєва); на р. Дністрі, про­ти Ге­ну­езської кріпості Ман­каст­ро (Акер­ман), збу­до­ва­но за­мок, а ви­ще по р. Дністру - кріпость Тегінь (Бен­де­ри). Кріпос­ти ті бу­ли зміцнені про­ти нас­коків Та­тар, що без-пе­рес­тан­ня тур­бо­ва­ли Лит­ву і Ук­раїну. Сю­ди во­ни зви­чай­но про­хо­ди­ли трьома шля­ха­ми: шлях, що йшов до Льво­ва по­уз Чер­ка­си, Кор­сунь, Київ, Луцьк і Со­каль, звав­ся „Чор­ним шля­хом"; той, що йшов од Да­ше­ва на Бар і на Львів, звав­ся „Куч­манським шля­хом", а той, що йшов Дністром на По­кут­тя, теж до Льво­ва, звав­ся „Во­лошським, або По­кутським шля­хом".

За Казіміра IV ска­со­ва­но удільні ук­раїнські князівства, а замість них за­ве­де­но воєводст­ва і ста­рост­ва. Ба­га­то го­родів, місте­чок, сел роз­да­но за­можнім ук­раїнським ро­дам, і тим до-краю зни­ще­но ко­лишній вічо­вий устрій в них. По го­ро­дах розм­но­жи­ло­ся Жидів, котрі дер­жа­ли­ся міцно сво­го гур­ту, „ка­га­лу". Жи­ди ті зовсім приб­ра­ли до своїх рук тор­гов­лю і про­мис­ли, і міща­не по-ма­лу по­винні бу­ли пос­ту­пи­ти­ся пе­ред ни­ми, навіть по тих го­ро­дах, що ма­ли вже Маг­де­бурське пра­во.

 

Села

 

Уся ос­тан­ня людність то­го­час­ної Ук­раїни, - ті, що жи­ли по се­лах, - зва­ли­ся тоді „поспільство", пос­по­литі, або прос­то „лю­де". Ті, що жи­ли по зем­лях, котрі на­ле­жа­ли зам­кам, зва­ли­ся „слу­жилі лю­де", а ті, що по тих се­лах, котрі увійшли у дач­ки зе­мян, зва­ли­ся „лю­де панські", „гос­по­дарські", або „зе­мянські"; як ті, так і другі спла­чу­ва­ли по­дать на­ту­рою і грішми і ма­ли пра­во вільно пе­ре­хо­ди­ти з місця на місце, по­чи­та­ли­ся людьми вільни­ми, уп­рав­ля­ли­ся своїми гро­ма­да­ми і вибіра­ли собі ста­рос­ту - „ота­ма­на", або „ти­ву­на", де­сятських і сотських, і їх час­то-гус­то стверд­жу­вав на тих по­са­дах пан; ма­ли свій ви­бор­ний („коп­ний") суд, але най­ви­щий суд для них був - пан або зе­мя­нин, кот­рий дер­жав ту зем­лю. Землі та служ­би роз­да­ва­ли­ся по тих воєводст­вах, котрі ле­жа­ли дальш од сте­пу, од гра­ниці, де блу­ка­ли Та­та­ри. Як розм­но­жи­ло­ся лю­дей, то й умо­ви­ни за зем­лю, кот­ру во­ни зай­ма­ли, ста­ва­ли важчі; аж в р. 1447 се­лян увільне­но від судів дер­жав­них, а підчи­не­но су­дам панським. Пра­во стає пра­вом шля­хетським, а для хло­па не­ма ніяко­го за­ко­на. Че­рез те лю­де по­ча­ли пе­ре­хо­ди­ти за р. Рось, де бу­ли вільні землі - так зва­не „Ди­ке по­ле"; (край, що так звав­ся, ле­жав над долішнім Дніпром, Бу­гом і Дністром). По­со­ву­ва­тись ту­ди по­ча­ли лю­де ще у по­ло­вині XV віку, і ті, що осе­ли­ли­ся там, не зна­ли ніяких по­датків. Жит­тя по тих сте­пах у ті ча­си бу­ло ду­же і ду­же не­без­печ­не: тре­ба бу­ло завж­ди бу­ти на-по­го­тові та сте­рег­ти­ся та­тарсько­го нас­ко­ку. Лю­дей тих про­зи­ва­ли „ко­за­ки"; хто ви­хо­див на жит­ло у „Ди­ке по­ле", про тих ка­за­ли - „ідуть у ко­за­ки". З тих ви­ходців по­ча­ла­ся но­ва верст­ва лю­дей, кот­ра зро­би­лась не­за­ба­ром у історії на­шо­го краю най­го­ловнішою.

 

Духовенство

 

У Га­ли­чині - з то­го ча­су, як при­лу­че­но її до Польщи - пе­ре­ва­жає ка­то­лицька церк­ва: мит­ро­полія Львівська мусіла ус­ту­пи­ти своє місце Ла­тинській епис­копії, а пра­вос­лавні - у сусідньому селі збу­до­ва­ли храм, де й ста­ла ка­тед­ра Львівсько­го мит­ро­по­ли­та. Важ­ке жит­тя нас­та­ло за-для пра­вос­лав­ної церк­ви. Панст­во ук­раїнське, ба­чу­чи, що усякі вільго­ти та уря­ди ко­ролі роз­да­ють панст­ву ка­то­лицько­му, й собі по­ча­ло пот­ро­ху пе­ре­хо­ди­ти на ла­тинську віру, і че­рез те церк­ва пра­вос­лав­на у Га­ли­чині все більш ста­ла піду­па­да­ти та убожіти. У Київі, як ми ба­чи­ли, зас­но­ва­на бу­ла ок­ре­ма мит­ро­полія, до кот­рої на­ле­жа­ли усі пра­вос­лавні епис­копії Ли­товсько-Русько­го князівства. Мит­ро­по­ли­ти київські бу­ли під зверхністью Конс­тан­ти­но­польсько­го патріарха, і Київ зно­ву стає осе­ред­ком пра­вос­лав­ної віри на Ук­раїні. За Ли­товських часів ка­то­лицьке ду­хо­венст­во не втру­ча­ло­ся у спра­ви пра­вос­лав­ної церк­ви, і князі Ли­товські, хоч де-котрі з них бу­ли ка­то­ли­ки, не бо­ро­ни­ли вільно роз­ви­ва­ти­ся пра­вос­лавній вірі і ствер­жу­ва­ли її пра­ва своїми гра­мо­та­ми. До київської мит­ро­полії на­ле­жа­ли епис­копії: Львівська, Пе­ре­мишльська, Во­ло­ди­мирська, Холмська, Чер­нигівська, Луцька, Смо­ленська, Ту­ровська і По­лоцька. Низ­чо­му ду­хо­венст­ву жи­ло­ся не­га­разд: свя­щен­ни­ки втих па­рахвіях, котрі бу­ли в дач­ках або служ­бах, що-го­да ста­ва­ли все більш за­леж­ни­ми од дідичів (панів); дідичі обк­ла­да­ли їх по­датью, а далі заб­ра­ли до своїх рук і суд над ни­ми.

З кінцем XVI століття вся Ук­раїна бу­ла вже пе­рест­роєна на польський лад. Всю­ди за­ве­де­но польські пра­ва і польські по­ряд­ки. З по­чат­ком XVII ст. во­ни пе­ре­хо­дять за Дніпро і на най­дальших ок­раїнах ши­рять свій устрій.

 

***

 

Устрій в Польщі

 

Який же був той польський устрій? Польща скла­да­ла­ся зі шлях­ти і (дво­рян), з ду­хо­венст­ва, з міщан і хлопів. Шлях­та й ду­хо­венст­во ма­ли всі пра­ва, міща­ни сто­яли собі осібно, ніби дер­жа­ва в дер­жаві, а се­ля­ни не ма­ли ніяких прав. Шлях­тич зап­ла­тив два гроші по­дат­ку від ла­ну (30 моргів, або 20 де­ся­тин) і більше йо­го нічо не об­хо­ди­ло. Зі шлях­тичів ви­би­ра­ються пос­ли на сейм, зі шлях­тичів усі уряд­ни­ки дер­жавні, зі шлях­тичів су­ди - чо­гож їм бо­яти­ся? Оди­но­ки­ми уряд­ни­ка­ми не шля­хетськи­ми, а ко­ролівськи­ми бу­ли ста­рос­ти, ніби намісни­ки в по­оди­но­ких ок­ру­гах, але й ті підхо­дять зго­дом під пе­ре­ва­гу шлях­ти. Міста до кер­ми дер­жа­вою не міша­ються, от­же Польща в XVI століттю стає шля­хетською ре­публікою, в котрій па­нує од­на тільки верст­ва: шлях­та, кот­ра зо­ве се­бе на­ро­дом польським (на­род шля­хетський). Шлях­та дбає пильно оте, щоб в Польщі па­ну­ва­ла рівність, але ро­зуміється тільки між людьми „шля­хет­но-урод­же­ни­ми", а всьо иньше - се „бид­ло".

 

Король

 

А щож ко­роль? Ко­роль був ніби го­ло­вою тої шля­хетської ре­публіки, але си­ли не мав він ніякої. Він ро­бив те, що йо­му па­но­ве-шлях­та ка­за­ла. Хіба, що роз­да­вав де­які дер­жавні маєтки і ти­ту­ли, але і в тім мусів слу­ха­ти тих панів, що за­хо­пи­ли си­лу і значіння в свої ру­ки. Де­які з ко­ролів, як Сте­фан Ба­то­рий, або Во­ло­дис­лав IV хотіли ви­би­ти­ся з та­кої прик­рої за­ви­си­мос­ти, щоб не бу­ти мальова­ни­ми па­ну­ючи­ми, ані лялька­ми в ру­ках вельмож та шлях­ти, але се не бу­ла лег­ка спра­ва, бо шлях­та зби­ра­ла­ся на сей­ми і на них мог­ла ух­ва­лю­ва­ти, що са­ма хотіла, мог­ла відмо­ви­ти жовніра на війну, а навіть вя­за­ти­ся в кон­фе­де­рації про­ти ко­ро­ле­ви і без­кар­но підно­си­ти бун­ти. От­же ко­роль хотьби й рад був ча­сом щось доб­ро­го та спра­вед­ли­во­го зро­би­ти, то не міг, бо йо­му па­ни не да­ва­ли.

 

Сейм

 

Без доз­во­лу се­на­ту не міг ко­роль ані за гра­ни­цю дер­жа­ви виїха­ти, ані оже­ни­ти­ся, ані послів при­ня­ти, нічо. Кож­ний йо­го крок був спу­та­ний сей­мом, або уго­дою, яку при ви­борі на ко­ро­ля з ним па­ни спи­са­ли, а якої він не сьмів пе­рес­ту­пи­ти, щоб не ви­повіли йо­му пос­лу­ху.

Сейм скла­дав­ся з ко­ро­ля, се­на­торів та з послів. Се­на­то­ри, се ар­хи­епис­ко­пи й єпис­ко­пи ка­то­лицькі, воєво­ди, каш­те­ля­ни та міністри. Міністра­ми бу­ли: мар­шал­ки, канц­лері, підканцлєри й підскарбі. Послів ви­би­ра­ла шлях­та на сей­ми­ках. Сейм відбу­вав­ся що два ро­ки, а як тре­ба, то й частійше. На сеймі відчи­ту­ва­но ух­ва­ли се­на­ту, пе­ре­го­во­ри з дво­ра­ми заг­ра­нич­ни­ми, ко­роль роз­да­вав спо­рож­нені уря­ди і ко­ролівщи­ни, пе­ре­вод­же­но ревізиї ра­хунків та ух­ва­лю­ва­но за­ко­ни. Сейм міг кож­дий по­сол зірва­ти, од­ним сло­вом: ve­to (не год­жу­ся), і тоді всі йо­го ух­ва­ли бу­ли не­важні. Не­важ­ний вва­жав­ся сейм навіть тоді, ко­ли трівав по­над при­пи­са­ний час, т. є. по­над 14 днів, або шість неділь.

 

Конфедерация

 

Коли сейм не міг якоїсь спра­ви до­вес­ти до кінця, то за­вя­зу­ва­ла­ся кон­фе­де­ра­ция, з ко­ро­лем і за йо­го відо­мом, або без нього, а навіть про­ти ньому. Кон­фе­де­ра­ти по­тя­га­ли де­ко­ли ко­ро­ля до відвічальнос­ти, гро­зи­ли, що ски­нуть йо­го і тоді зва­ли­ся во­ни „ро­ко­ша­ми".

 

Духовні

 

Духовенство в Польщі ма­ло ве­ликі пра­ва. Ду­хов­ни­ки час­то бу­ли най­вис­ши­ми уряд­ни­ка­ми та засіда­ли в се­наті. Ма­ли та­кож ве­ликі доб­ра, а не пла­ти­ли ніяких по­датків, хіба доб­ровільний да­ток. Крім то­го дос­та­ва­ли де­ся­ти­ну з дібр ко­ролівських і шля­хетських. Але тільки ду­хо­венст­во польське й ка­то­лицьке. Пра­вос­лавніж сьвя­ще­ни­ки не ма­ли ніяких прав.

 

Судівництво

 

В кожнім ок­рузі був суд земський, ви­би­ра­ний шлях­ти­ча­ми з поміж шлях­ти. Зби­рав­ся три­чи в рік і су­див спра­ви цивільні шлях­ти. Су­ди підко­морські су­ди­ли спо­ри гра­ничні, а ста­рос­тиньські роз­суд­жу­ва­ли спра­ви кримінальні. Від всіх тих судів був відклик до три­бу­налів.

Духовні тільки в про­це­сах о маєток зі шлях­тою ста­ва­ли на су­дах шля­хетських, иньшіж їх про­ви­ни су­див суд ду­хов­ний, до яко­го дер­жа­ва не міша­ла­ся. Міща­ни на німецькім праві ма­ли свої власні су­ди, зло­жені з бурмістра й рад­них, або з віта й лав­ників. Жи­ди про­це­су­ва­ли­ся в ка­га­лах, а спо­ри Жидів з хрис­ти­яна­ми на­ле­жа­ли до судів воєводських. Хлопів су­див їх дідич, або иньши­ми сло­ва­ми для них не бу­ло су­ду. Тільки для хлопів в доб­рах ко­ролівських був суд ре­фе­рен­дарський, але й там годі бу­ло хло­по­ви зі шлях­тою знай­ти спра­вед­ливість.

 

Військо

 

Від 1553 ро­ку з чет­вер­тої час­ти до­ходів ко­ролівських удер­жу­ва­но наємне військо з ріжних на­родів до бе­ре­жан­ня гра­ниць дер­жа­ви, особ­ли­во Ук­раїни. Крім то­го де­які па­ни та міста мусіли ста­ви­ти своїм кош­том військо. І так приміром Ост­роські да­ва­ли Польщі 300 їздців і тільки піших, а більші міста, як Краків або Львів, ма­ли свої власні армії. В прикрій пот­ребі ко­роль скли­кав шлях­ту, щоб бо­ро­ни­ла краю і се на­зи­ва­ло­ся „пос­по­ли­те ру­шен­ня". Але де­ко­ли та­ка доб­ровільна армія, не­зор­ганізо­ва­на і до пос­лу­ху неп­ри­вик­ла, по­вер­та­ла­ся про­ти ко­ро­ле­ви.

Військо удер­жу­вав зра­зу скарб ко­ролівський, пізнійше дер­жав­ний, а з ко­ролівських до­ходів йшла тільки чет­вер­та час­ти­на (квар­та). Але по­дат­ки в Польщі бу­ли малі, бо шлях­та са­ма їх на се­бе ух­ва­лю­ва­ла. От­же й скарб бу­вав зви­чай­но бідний, а що не бу­ло з чо­го пла­ти­ти, то військо зви­чай­но не ма­ло зап­ла­че­но­го жол­ду, бун­ту­ва­ло­ся й не хотіло слу­жи­ти. Уряд­ни­ки діста­ва­ли не плат­ню, тільки маєтки, кот­рих не відда­ва­ли, от­же й про уряд не ду­же дба­ли.

 

Шляхта

 

Як зі ска­за­но­го вид­но, шлях­та в ко­ролівстві польськім бу­ла оди­но­кою верст­вою, кот­ра хісну­ва­ла­ся всіми людськи­ми пра­ва­ми. Во­на ма­ла свої су­ди, уря­ди, во­на тво­ри­ла сейм, три­ма­ла ко­ро­ля в своїх ру­ках, сло­вом, ро­би­ла що хотіла, а що зло­го во­на для се­бе не мог­ла хотіти, так всю біду, всі тя­гарі скла­да­ла на дру­гих, а са­ма тільки всіля­ки­ми при­ви­ле­ями хісну­ва­ла­ся. Шля­хетст­во бу­ло дідич­не, во­но пе­ре­хо­ди­ло з батька на си­на, або діста­ва­ло­ся яко­му хло­по­ви, чи міща­ни­но­ви за особ­ливі зас­лу­ги. Зра­зу на­да­вав шля­хетст­во ко­роль, а від XVI столітя, тільки сейм. На­зи­ва­ло­ся се нобіліта­циєю. Вся шлях­та бу­ла пе­ред пра­вом рівна. Ти­ту­ли князів, графів та ба­ронів не ма­ли осібно­го значіння. Шлях­та од­на тільки мог­ла ма­ти зем­лю на власність, до шлях­ти­ча на­ле­жа­ло та­кож те, що в йо­го землі бу­ло, т. є. ме­талі та же­ре­ла. Шлях­та мог­ла бу­ти уряд­ни­ка­ми, тільки во­на мог­ла діста­ва­ти доб­ра ко­ролівські, а пла­ти­ла лиш такі по­дат­ки, які са­ма на се­бе на­ло­жи­ла. І прав тільки та­ких слу­ха­ла, які са­ма ух­ва­ли­ла. Так са­мо судів. Як хлоп, або міща­нин вбив шлях­ти­ча то йшов на смерть, а як шлях­тич вбив хло­па, то пла­тив не­ве­лич­ку ка­ру, а ко­ли то був йо­го влас­ний хлоп, то нічо. Шлях­ти­ча, без по­пе­ред­но­го при­су­ду су­до­во­го не вільно бу­ло вяз­ни­ти, от­же бу­ли во­ни, не­мов які пос­ли, не­до­тор­кальні. Шлах­тич ви­би­рав ко­ро­ля і міг бу­ти виб­ра­ний ко­ро­лем. Пе­ред ним сто­яли от­во­ром уря­ди, су­ди, шко­ли, сей­ми, навіть ко­ролівський пристіл, а пе­ред хло­пом всьо бу­ло по­за­чи­ню­ва­не.

Не ди­во, що в Польщі кож­ний рад був ста­ти шлях­ти­чем, а ук­раїнські та ли­товські па­ни, навіть такі, що від князів свій рід ви­во­ди­ли, пер­ли­ся між польських шлях­тичів, бо там бу­ло вигідно й доб­ре панській душі, як нігде на сьвіті.

 

Міщани

 

Не так вже доб­ре діяло­ся в Польщі меш­кан­цям міст. По на­па­дах та­тарських спро­вад­же­но міщан з заг­ра­ниці, особ­ли­во з Німеч­чи­ни, щоб во­ни за­се­лю­ва­ли та за­гос­по­дарьову­ва­ли пус­тарі, зни­щені Та­тар­вою. За се да­но їм всілякі пра­ва та при­ве­леї. Во­ни ма­ли свою уп­ра­ву, свої су­ди, свої маєтки, всьо. Але зго­дом, як міста чу­жи­ми ру­ка­ми по­за­гос­по­дарьову­ва­ли­ся і як шлях­та прий­шла до ве­ли­ко­го значіння, то на міщан по­ух­ва­лю­ва­ли шля­хетські сей­ми ду­же тяжкі пра­ва. Во­ни не мог­ли бу­ти ніяки­ми уряд­ни­ка­ми, хіба мійськи­ми, їх не ро­би­ли ви­щи­ми ду­хов­ни­ми, не мог­ли ку­пу­ва­ти землі і бу­ти діди­ча­ми, ані слу­жи­ти в війську, їм го­ди­ло­ся тільки тор­гу­ва­ти та ремісни­ку­ва­ти, але й на тор­гов­лю нак­ла­ду­ва­но що раз то нові тя­гарі. Як міща­нин спро­вад­жу­вав який то­вар з заг­ра­ниці, то пла­тив усякі ми­та, а як шлях­тич, то ні. Міща­нам не вільно бу­ло від XVII віка навіть пиш­них уборів но­си­ти, хоть не од­но­го з них ста­ти бу­ло на се. Щоб значіння міщан по­ни­зи­ти, ух­ва­ле­но, що шлях­тич, який хо­че вес­ти тор­гов­лю, або міщанський про­ми­сел, тра­тить шля­хецт­во. Давні пра­ва міст що раз більше підко­пу­ва­ли воєво­ди та ста­рос­ти, міша­ли­ся до мійських судів та нак­ла­да­ли на них всілякі по­дат­ки. То бу­ло в містах вільних, ко­ролівських, що ма­ли всілякі давні при­ви­леї, а в містах при­ват­них, що їх зак­ла­да­ли шлях­тичі та ду­хов­ни­ки у своїх доб­рах, бу­ло так, як їх влас­ти­тель за­хотів.

 

Селяни

 

Найгіршеж діяло­ся в Польщі се­ля­нам, або як там ка­за­ли, хло­пам. Від 1496 р. поз­бав­ле­но їх волі осо­бис­тої. Не тільки хлоп, але та­кож йо­го син - оди­нак - не сьмів вий­ти з се­ла без доз­во­лу пансько­го. А як бу­ло більше синів, то тільки од­но­го відпус­кав пан, щоб собі йшов шу­ка­ти де­будь хліба. Так са­мо хлопській донці не вільно бу­ло відда­ва­ти­ся, по­ки пан не дав сво­го доз­во­лу. Від 1543 р. шлях­тич міг хло­па з грун­том, або без, з ро­ди­ною, або са­мо­го, про­да­ти, зас­та­ви­ти, да­ру­ва­ти, що хотів, міг з ним зро­би­ти. Хлоп не мав сво­го по­ля, бо зем­ля мог­ла бу­ти тільки шля­хетська. Хло­пиж сиділи на своїх по­лях, ніби дер­жавці - по­се­со­ри і за те, що ужит­ко­ва­ли панське по­ле, ма­ли ша­но­ви на йо­го ла­нах відраб­ля­ти, зра­зу (від р. 1520) один день в тижд­ни, а потім що-раз більше, так, що хлоп не мав для се­бе ні дня, ні но­чи, ні сьвя­та, ні неділі. Сіль, се­ледці і на­пит­ки мусів хлоп ку­пу­ва­ти в коршмі сво­го діди­ча, а то що мав до про­да­ня: ку­ри, яй­ця, сир, мас­ло, мусів про­да­ва­ти в дворі. Тільки в двірськім млині вільно бу­ло хло­по­ви мо­ло­ти своє збіже і тільки в двірській кузні міг він ку­ва­ти ко­ня. На зарібки не мав пра­ва хо­ди­ти, ху­до­би міг тільки пле­ка­ти, кілько пан поз­во­лив і тільки по­лот­на вільно бу­ло йо­му ро­би­ти. Сво­го па­на він не міг пе­ред суд по­зи­ва­ти, бо су­диєю між ним, а па­ном, був той са­мий пан. Дідич, або йо­го зас­туп­ник су­див хло­па і ка­рав йо­го тор­ту­ра­ми, та бу­ка­ми. Об­ти­на­ли та­кож хло­пам уши, ніс, ви­па­лю­ва­ли на чолі ши­бе­ни­цю, або ка­ра­ли якою завгідно смер­тию. Трош­ки лек­ше ди­ха­ло­ся хло­пам в зем­лях ли­товських та хло­пам на праві німецькім, але зго­дом і до них дібра­ла­ся шлях­та та пе­реміни­ла їх в та­кеж „бид­ло'", як всю­ди.

Не ди­во, що хло­пи ки­да­ли зем­лю, на котрій з діда-прадіда пра­цю­ва­ли, ки­да­ли час­то-гус­то ро­ди­ну і тіка­ли в ліси на роз­бої, або на схід, де все та­ки панів-шлях­ти бу­ло тро­хи меньше.

На око, то во­но ніби жи­ло­ся се­ляньству під Польщею кра­ще, чим ко­лись за кня­жих часів на Ук­раїні, бо в Польщі ніби не бу­ло невільників-рабів, (во­ни пе­рей­шли між се­лян без­зе­мельних). Але щож - ті невільни­ки пе­ре­хо­дя­чи між се­лян без­зе­мельних - ос­ла­би­ли їх пра­ва, і зго­дом на всіх се­лян ста­ли иньші лю­де ди­ви­ти­ся, як на невільників. Всі людські та го­ро­жанські пра­ва за­хо­пи­ла шлях­та, а хло­пам ли­ши­ло­ся од­но: пра­ця і пос­лух.

А що шлях­та і па­ни, чим-раз більше з ли­царів, обо­ронців краю ро­би­ли­ся рільни­ка­ми-спе­ку­лян­та­ми, котрі хотіли як най­більше до­хо­ду ви­тяг­ну­ти з землі, от­же й пра­ця хлопська ста­ва­ла для них чим-раз потрібнійшою і во­ни з кож­дим ро­ком більше тої праці від хло­па ви­ма­га­ли. А що­би той хлоп, бо­ро­ни Бо­же, не схотів бо­ро­ни­ти­ся від та­ко­го ви­зис­ку, то відібра­ли йо­му суд, осьвіту і всякі пра­ва, та пе­реміни­ли йо­го не в невільни­ка, а пря­мо в ро­бу­чу ху­до­би­ну.

Такий то устрій був в тодішній Польщі і такі по­ряд­ки за­во­ди­ла во­на та­кож в заб­ра­них зем­лях, зра­зу в Га­ли­чині, а потім що раз дальше на схід. Лю­ди втіка­ли в сте­пи, в дикі по­ля, а па­ни-По­ля­ки йшли за ни­ми з каньчу­ком і пу­та­ми. Про­ти та­ким по­ряд­кам бо­ро­нив­ся нарід ук­раїнський вся­ки­ми спо­со­ба­ми: тво­рив ко­зацт­во і підіймав бун­ти. О тім бу­ла вже і єще бу­де мо­ва. Але во­юва­ли наші пред­ки в обо­роні своїх людських прав та­кож иньши­ми спо­со­ба­ми: зак­ла­да­ли брацт­ва, ши­ри­ли просьвіту, тво­ри­ли письменьство. О тім хо­че­мо те­пер ко­ро­тенько ска­за­ти.

 

***

 

У бо­ротьбі за свій на­род і віру не мен­шу си­лу ви­яви­ли і не мен­шу ко­ристь зро­би­ли свой­ому краєві і брацт­ва. Перші брацт­ва зас­но­вані бу­ли міща­на­ми на взірець своїх це­хо­вих брацтв. З то­го ча­су як по­ча­ло міцніти у Польщі ка­то­лицт­во і ба­га­то пра­вос­лав­них Ук­раїнців, над­то за­мож­них, по­ча­ли по­вер­та­ти­ся на ла­тинст­во, го­ро­дя­не по­ба­чи­ли, що церк­ви їхні бідніють і зовсім нищіють, що ду­ховні не ма­ють потрібної осьвіти, тоді во­ни по­ча­ли ку­пи­тись у гро­ма­ди, з кот­рих зго­дом по­ви­рос­та­ли цер­ковні брацт­ва. Брацт­ва ма­ли свій скарб (каз­ну); він скла­дав­ся з тих гро­шей, що да­ва­ли брат­чи­ки; брат­чи­ки збіра­ли­ся на бесіди, де чи­та­ли Свя­те Письмо та роз­мов­ля­ли про віру. Па­мя­та­ючи сло­ва Хрис­та: „Лю­би ближнього, як са­мо­го се­бе", во­ни із скар­бу сво­го у кож­но­му брацтві со­дер­жу­ва­ли „шпи­талі", де жи­ли бідні старі, не­мощні брат­чи­ки, кош­том брацт­ва. Далі, по­ба­чив­ши, що Єзуїти ко­ло своїх ма­нас­тирів по­за­во­ди­ли шко­ли та ви­хо­ву­ють в них та­ки справжніх во­рогів пра­вос­лав­ної віри, во­ни ко­ло своїх брацтв теж по­за­во­ди­ли шко­ли, і там вчи­ли­ся їх діти; з тих шкіл ви­хо­ди­ли вже го­тові на ро­зум­ну бо­ротьбу за свою віру борці. Брат­чи­ки бу­ли усі рівні: не бу­ло тут а-ні па­на, а-ні хо­ло­па, як і той, так і дру­гий ма­ли од­на­кові ви­го­ди; як той так і дру­гий по­винні бу­ли слу­ха­тись і дер­жа­тись по­рядків, за­ве­де­них у брацтві, і на­ле­жа­ли до су­ду брат­чиків. Суд той, виб­ра­ний із са­мих брат­чиків, ди­вив­ся за тим, як хто по­во­диться у житі, і як що ко­ли хто з брат­чиків поч­не ро­би­ти щось не га­разд, то йо­го ка­ра­ли штра­фом - грішми, ме­дом, вос­ком або чим ин­шим, і все те йшло в братську каз­ну, а иноді - то й са­до­ви­ли на який­сь час у дзвіни­цю, і се по­чи­та­ло­ся за ве­ли­кий со­ром. Су­ди­ли брат­чи­ки не тільки своїх гро­ма­дян та їх жінок, а й свя­щен­ників, навіть ар­хиєреїв; пра­во су­ду над свя­щен­ни­ка­ми і ар­хиєре­ями у-пер­ше дав Львівсько­му, а за ним і усім братц­вам, патріарх Конс­тан­ти­но­польський Єремїя при кінці XVI в., як він пе­реїздив че­рез Львів. Най­стар­ше братст­во бу­ло у Львові, а далі у Вільні, Мо­ги­леві, Мінську, Більську, Бресті, Луцьку та в ин­ших го­ро­дах. Львівське, став­ро­пигійське, за­ло­же­но в по­ло­вині XV віку, а в році 1580 зре­фор­мо­ва­но за­хо­дом виз­нач­них міщан, Іва­на Кра­совсько­го та Юрія Ро­га­тин­ця. При то­му брацтві бу­ла й шко­ла з бур­сою для не­за­мож­них шко­лярів. Між учи­те­ля­ми тої шко­ли був ду­хов­ний Ар­сеній, що ви­дав 1592 р. слав­ну гра­ма­ти­ку грецької та цер­ков­но-сла­вянської мо­ви. У Вільні, окрім зви­чай­но­го брацт­ва, як і по ин­ших містах, бу­ло зас­но­ва­не ще й дру­ге брацт­во ко­ло Свя­то-Троїцько­го ма­нас­ти­ря, що зва­ло­ся „Панське Братст­во", і брат­чи­ки в ньому бу­ли найбільш лю­де значні та за­можні; у спис­ках їх ми стрічаємо такі ро­ди­ни, як князів Ост­рожських, Ру­жинських, Виш­не­вецьких, Лу­комльських, Сапіг, Скуміних, то що. Зас­но­ва­не у Київі за Са­гай­дач­но­го і мит­ро­по­ли­та Іова Бо­рецько­го Бо­го­яв­ленське Брацт­во ста­ло од­ним з най­міцніщих і за­можніщих брацтв; шко­лу йо­го за мит­ро­по­ли­та Пет­ра Мо­ги­ли по­ши­ре­но, і во­на зго­дом зро­би­ла­ся Ака­демією.

 

Петро Могила

 

Петро Мо­ги­ла - по­то­мок Мол­давсько­го гос­по­да­ря Си­ме­она, кот­ро­го прог­на­ли з Мол­давії Тур­ки; брат то­го Си­ме­она, Єремія, у по­чат­ку XVII в. здо­був го­род Мо­ги­лев і віддав йо­го по­са­гом за своєю доч­кою Марією, що пішла за Сте­фа­на По­тоцько­го. Стар­ща доч­ка йо­го Раїна, жінка кня­зя Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го, бу­ла ду­же по­бож­на, міцно дер­жа­ла­ся пра­вос­лав­ної віри; за свій ко­рот­кий вік во­на збу­ду­ва­ла три ма­нас­тирі: Гус­тинсько-При­луцький, Ла­динсько-Підгорський і Мгарсько-Лу­бенський.

Старший її син Яре­ма пе­рей­шов на ка­то­лицт­во і був лю­тий во­рог Ук­раїни, а внук її Ми­хаїл був ко­ро­лем Польським. Пет­ра Мо­ги­лу, ще ма­ло­го при­ве­зе­но у Польщу; вчив­ся він у Франції і, скінчив­ши там на­уку, став слу­жи­ти у польсько­му війську, але ско­ро по­ки­нув служ­бу і, як пра­вос­лав­ний, приїхав у Київ, і тут у 1625 році пост­риг­ся у Лаврі в ченці. Че­рез три ро­ки йо­го виб­ра­ли ар­хи­манд­ри­том Київо-Пе­черської Лав­ри. Він за­раз наб­рав кілька мо­ло­дих хлопців і пос­лав їх, своїм кош­том, вчи­тись за гра­ни­цю; а як во­ни по­вер­ну­лись звідтіль, то він зро­бив їх вчи­те­ля­ми у школі, кот­ру він по­ши­рив за Гетьма­на Пет­ра­жицько­го, за зго­дою йо­го і Київських брат­чиків. Шко­ла ся зас­но­ва­на і збу­до­ва­на ще за Гетьма­на Пет­ра Са­гай­дач­но­го у 1615 році і по­да­ро­ва­на Київсько­му брацт­ву па­нею Гальшкою Гу­ле­ви­че­вою; з тієї шко­ли Пет­ро Мо­ги­ла зро­бив ви­щу шко­лу, де вчи­те­ля­ми бу­ли ті, ко­го він по­си­лав за гра­ни­цю; у ній вчи­ли­ся діти ко­заків, міщан та свя­щен­ників.

У 1632 році Пет­ра Мо­ги­лу вис­вя­че­но у Львові на мит­ро­по­ли­та Київсько­го. Ду­же зраділи Ки­яне, ма­ючи знов сво­го мит­ро­по­ли­та; зібра­ли­ся во­ни і, під про­во­дом Ба­ляс­ка, Ве­ремієнка і слю­са­ря Би­хов­ця ки­ну­ли­ся до Софійсько­го Со­бо­ру, що був тоді у ру­ках уніятів, виг­на­ли їх відтіль і з дру­гих цер­ков, котрі бу­ли в уніятських ру­ках, і з то­го ча­су Со­бор св. Софії став знов пра­вос­лав­ною мит­ро­по­ли­чою церк­вою. По­вер­нув­шись до Київа мит­ро­по­ли­том, Пет­ро Мо­ги­ла за­раз най­більшу ува­гу звер­нув на свя­щен­ників і, щоб зро­би­ти з них міцних борців за пра­вос­лав­ну віру про­ти уніятів і ка­то­ликів, він не вис­вя­чу­вав ніко­го на свя­щен­ни­ка до­ти, по­ки той не про­бу­де у Київі год, або й більше, і не нав­читься як слід ро­зуміти свою віру. А за-для то­го Пет­ро Мо­ги­ла з братської шко­ли зро­бив ви­щу Ук­раїнську Ака­демію (так во­на й зва­ла­ся „Мо­ги­лянська Ака­демія"), де вже вчи­ли­ся не тільки діти, а й свя­щен­ни­ки. Мо­ги­ла на­пи­сав кілька ду­хов­них кни­жок: ка­те­хи­зис, де по­да­но ос­но­ви віри пра­вос­лав­ної; треб­ник - як пра­ви­ти служ­бу. Ко­ло Ака­демії для бідних дітей він завів, своїм кош­том, бур­су, де діти жи­ли й хар­чу­ва­лись. Київська Ака­демія за йо­го ста­ла міцною обо­ро­ною пра­вос­лав­ної віри про­ти та­ких ка­то­лицьких шкіл, що бу­ли за­ве­дені ще й до то­го Єзуїта­ми: во­на да­ла ве­ли­ких лю­дей Ук­раїні, а пізніще - її освітою та її уче­ни­ка­ми ко­рис­ту­ва­лось і Мос­ковське царст­во; бу­ла во­на на ті ча­си як універ­си­тет, і сту­дентів в ній бу­ва­ло більше ти­сячі; з них ви­хо­ди­ли потім і ду­ховні і світські, навіть воєнні лю­де. Пет­ро Мо­ги­ла по­мер 1 січня (янва­ря) 1647 ро­ку; йо­му бу­ло тоді пльки 50 років. Пе­ред смертью він од­пи­сав на Братську шко­лу у Київі усі свої гроші.

Та все те не змен­ши­ло му­ки на­ро­дові, кот­рий сто­го­ном стог­нав під важ­ким гнітом польським, не вва­жа­ючи на те, що Ко­роль при­хильний був до Ук­раїнців. Але він нічо­го не міг вдіяти сам без сей­му. Лег­ше тільки жи­ло­ся на За­по­рожжі, хоч і важ­ким ду­хом ди­ха­ли на нього По­ля­ки.

 

Унія і борба за віру

 

Борба з Польщею та з єї по­ряд­ка­ми пе­ре­нес­ла­ся та­ким спо­со­бом та­кож на релігійне по­ле. По­ля­ки хотіли Ук­раїну пе­ре­вес­ти на римську віру, щоб і з го­го бо­ку не бу­ло поміж ни­ми а Ук­раїнця­ми ніякої ріжнищ і щоб їх опісля мож­на бу­ло лек­ше зро­би­ти По­ля­ка­ми.

Від са­мих пер­ших часів христіянства бу­ла в ста­ро­руськім письменстві жи­ва полєміка про­тив ла­тинським но­вос­тям, особ­ли­во про­тив ужи­ван­ня опрісноків замість квас­но­го хліба при при­частії і про­тив віри в по­ход­женє Ду­ха св. від От­ця і Си­на, тзв. fi­li­oque. Ся по­леміка з ча­сом за­ост­ря­ла­ся. Та ко­ли Ук­раїна пе­рей­шла під па­но­ван­ня ка­то­лицької Лит­ви, са­ма со­бою ви­ри­ну­ла дум­ка поєдна­ти бо­дай на ук­раїнськім грунті обі розєднані церк­ви. Особ­ли­во го­ря­чим при­хильни­ком сеї дум­ки був Ве­ли­кий князь Ли­товський Ви­товт. Ви­товт вис­лав Київсько­го мит­ро­по­ли­та Ізи­до­ра з чис­лен­ною дру­жи­ною на все­ленський Со­бор у Фльоренції, що роз­по­чав­ся в році 1435, а скінчив­ся чо­ти­ри ро­ки пізніще у Фер­рарі зак­лю­ченєм фор­мальної унsq між ла­тинською єрархією і час­ти­ною грецької, але та­кож жи­вим про­тес­том знач­ної мен­шос­ти грецько­го ду­хо­венст­ва. Ізи­дор був один із най­го­рячійших обо­ронців дум­ки про унію, і здо­був за се в Римі ти­тул кар­ди­на­ла, але вер­нув­ши на Русь і доїхав­ши аж до Моск­ви, не міг удер­жа­ти­ся в ній, мусів утіка­ти з Мос­ковської дер­жа­ви, тай у Ли­товській не вдер­жав­ся дов­го. Іме­но­ва­ний по нім мит­ро­по­ли­том Бол­га­рин Цамб­лак взяв участь у со­борі в Ба­зилєї, але швид­ко по по­во­роті зрікся мит­ро­по­ли­чо­го прес­то­ла і вер­нув до чер­не­чо­го ста­ну в Ня­мецькім ма­нас­тирі в Мол­давії. Цамб­лак має та­кож не­ве­лич­ке місце в історії на­шо­го письменст­ва.

Початок XVI віку приніс твір сек­ре­та­ря київсько­го ла­тинсько­го єпис­ко­па Сак­ра­на п. з.- De er­ro­ri­bus Rut­he­no­rum (Про блу­ди Ру­синів), у яко­му пер­ший раз сис­те­ма­тич­но з ка­то­лицько­го бо­ку пе­рег­ля­не­но не тільки відміни пра­вос­лав­но­го об­ря­ду від ка­то­лицько­го, але та­кож чис­ленні нас­лоєня апок­рифічних тра­дицій і лю­до­вих віру­вань та це­ре­моній, що про­тя­гом століть знай­шли собі місце спеціяльно в півден­но-руській пра­вос­лавній церкві і на­да­ли їй фізіономію ба­га­то в де чо­му відмінну від грецько­го і за­га­лом орієнтально­го пра­вос­лавія. Із тої книж­ки, зви­чай­но не ци­ту­ючи її, чер­па­ли пізнійші ка­то­лицькі по­лемісти, як ось римський кар­ди­нал Ан­тоній Пос­севіно.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.0.150 (0.019 с.)