Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Іі. Устрій, побут і культура↑ ⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 5 Содержание книги Поиск на нашем сайте
У сьому періоді нам доводиться мати діло не з одним Українським, а й з Литовським народом. В Литовську державу входили тоді ось які давні князівства: на півночі князівство Полоцьке, Мінське і Смоленське, що разом звалося Білою Русью; західні теперішні повіти Гродненської і Мінської губернії звалися Чорною Русью; князівства Київське, Чернигівське і Сіверське звалися Україною, або - Малою Русью; князівство Галицьке - Червоною Русью; землі по р. Припеті - Полісся; по рр. Стирі і Горині - Волинь; по р. Західньому Бугу - Поділля. Хоч народу Українського в Литовській державі було найбільше, проте не було йому од того користі: скільки не було яких перемін в українських землях за сей час, усім заправляли князі та бояре, а народнього голосу не було й чути.
Князі
Такий лад йшов із Заходу, через Польщу, котра свої порядки заводила зразу в Галичині, пізнійше в землях литовських, аж ціла ніби то Литовсько-руська держава перейшла під польські порядки і під польські права. В прилучених до Литви українських землях Литовське правительство застало бояр і княжих войовників, земельну аристократію, міщан, селян власників та всіляких иньших людей, але на самім чолі стояли княжі роди. Великі князі Литовські, забравши під свою руку більш культурну тоді, ніж Литва, Україну, перейняли од неї і звичаї і мову її. Жили вони у столиці своїй Вільні і потрохи стали заводити круг себе двір з усякими придворними урядами (чинами) на зразок того, як у Західніх державців. Останні удільні князі не мають ніяких особистих прав і мають уряди при Великім князі, а як що й мають свої уділи, то й тоді зостаються підлеглі Великому князеві. Та сі князі, - чи з порушених литовських родів (як Олельковичі, Бєльські, Глинські та инші), чи чисто українського роду (як Чарторийські, Острожські, Вишневецькі, Сангушки, Збаражські та инші) - являли з себе найвищу верству людности; у Великому Князівстві Литовському вони мали уділи та землі до смерті своєї, - давалося у дідичне (наслідственне) володіння („вислуги"); з них і з бояр, - однаково як українських, так і литовських, - складалася рада, що була коло Великого князя і звалася „Панове-рада". Та попри князів творяться панські роди не княжого похоження, які сильно розбогатіли і чимраз більшого набирали значіння. Гніздом тої аристократиї була Волинь і білоруські землі над Німаном. Найбільшеж дрібної шляхти було на Підляшу.
Бояре і земяне
Після того, як Ягайло став королем Польським, а Литовсько-Руське князівство поєдналося з Польщею, польські урядовці розпросторюються по Україні. Замість удільних князівств - настали воєводства, котрі поділяються на повіти. Земля, по нових правах, стала належати правительству; порядкував нею Великий князь (що нагадує сильно західньо-европейський февдалізм). Вона була поділена на невеликі дачки (хутори); сі дачки звалися службами або дворищами. Кожний, хто брав таку службу, повинен був, скоро тільки загадає князь або воєвода, виставляти одного збройного воїна. Ті, хто держав такі дачки, звалися „земяне". За важні послуги князеві, або на війні земяне здобували такі служби у власність, і ті служби звалися тоді „вислугою" або „отчиною". Земяне, або, як їх почали звати, „пани", стають вищою верствою в тодішньому устрої державному. Бояре, потомки колишніх дружинників, за литовських часів були приписані до замків та городів і мусіли одбувати військову службу не тільки польову, а й замкову. А як що ті землі, котрі вони держали, увіходили у яку-небудь дачку, оддану земянинові, то бояре, що опинялись із своєю землею у такій дачці, робилися залежними од того земянина, і він мав над ними усі права: судив, карав і милував, оддавав до війська і таке инше. Одколи поєдналася Литва з Польщею, з'явилися й нові уряди, як от: великі Гетьмани коронні, литовські і польні, що були начальниками оружної сили; підскарбій, що завідував скарбом (казною), підкоморій - завідував двором короля або князя і був найблизчий до нього чоловік; у війську вищі уряди були: писарь, полковники, сотники, хорунжі та инші; земські уряди - підкоморій, земський суддя, підсудок і писарь.
Городи
Багато городів за ті часи достали од князів Литовських так зване „Магдебурське право". Се право давало городянам велику самостійність і незалежність од власти державної; по тому праву городська рада порядкувала усіма справами в городі: громада вибірала з-поміж себе „бургомистра" і „лаву", в котрій було чотири „райці", дванайцять „лавників" (присяжні засідателі) і „війт"; війта обірали до смерті - він був судією для городян. „Рада" і „лава" звалися заразом „магистрат". Усі ремесники здобували собі по тому праву теж де-які полекші: ремесники кожного ремества складали громаду, що звалася „цехом" або „брацтвом", і кожне таке брацтво орудувало справами своєї громади та мало свій скарб (казну); з нього давали помочи своїм громадянам і брали гроші тоді, коли треба було на які гуртові свої справи. Де-котрі „брацтва" були дуже заможні. Кожний город із таким Магдебурським правом мав свій герб і свою корогву, а кожний „цех" - свою. Тількиж наших людий, себто українських, стали випирати в цехах на дальші місця, а далі й переслідувати, так, що їм вкінці годі було до цехів належати і вони тим щирійше стали гуртуватися в брацтва.
Кріпости
За часів Вітовта на Дніпрі од наскоків татарських зміцнено було в де-котрих городах кріпости, як от у Каневі, і збудовано нові: Черкаси, Кременчуг, Мишурин-Ріг, а коло моря кріпость Дашів (Очаків) і Хаджибей, або Кочубей (Одеса), котру Вітовт одняв од Татар; на р. Бузі - Вітовтове (Богоявленськ коло Миколаєва); на р. Дністрі, проти Генуезської кріпості Манкастро (Акерман), збудовано замок, а вище по р. Дністру - кріпость Тегінь (Бендери). Кріпости ті були зміцнені проти наскоків Татар, що без-перестання турбовали Литву і Україну. Сюди вони звичайно проходили трьома шляхами: шлях, що йшов до Львова поуз Черкаси, Корсунь, Київ, Луцьк і Сокаль, звався „Чорним шляхом"; той, що йшов од Дашева на Бар і на Львів, звався „Кучманським шляхом", а той, що йшов Дністром на Покуття, теж до Львова, звався „Волошським, або Покутським шляхом". За Казіміра IV скасовано удільні українські князівства, а замість них заведено воєводства і староства. Багато городів, містечок, сел роздано заможнім українським родам, і тим до-краю знищено колишній вічовий устрій в них. По городах розмножилося Жидів, котрі держалися міцно свого гурту, „кагалу". Жиди ті зовсім прибрали до своїх рук торговлю і промисли, і міщане по-малу повинні були поступитися перед ними, навіть по тих городах, що мали вже Магдебурське право.
Села
Уся остання людність тогочасної України, - ті, що жили по селах, - звалися тоді „поспільство", посполиті, або просто „люде". Ті, що жили по землях, котрі належали замкам, звалися „служилі люде", а ті, що по тих селах, котрі увійшли у дачки земян, звалися „люде панські", „господарські", або „земянські"; як ті, так і другі сплачували подать натурою і грішми і мали право вільно переходити з місця на місце, почиталися людьми вільними, управлялися своїми громадами і вибірали собі старосту - „отамана", або „тивуна", десятських і сотських, і їх часто-густо стверджував на тих посадах пан; мали свій виборний („копний") суд, але найвищий суд для них був - пан або земянин, котрий держав ту землю. Землі та служби роздавалися по тих воєводствах, котрі лежали дальш од степу, од границі, де блукали Татари. Як розмножилося людей, то й умовини за землю, котру вони займали, ставали важчі; аж в р. 1447 селян увільнено від судів державних, а підчинено судам панським. Право стає правом шляхетським, а для хлопа нема ніякого закона. Через те люде почали переходити за р. Рось, де були вільні землі - так зване „Дике поле"; (край, що так звався, лежав над долішнім Дніпром, Бугом і Дністром). Посовуватись туди почали люде ще у половині XV віку, і ті, що оселилися там, не знали ніяких податків. Життя по тих степах у ті часи було дуже і дуже небезпечне: треба було завжди бути на-поготові та стерегтися татарського наскоку. Людей тих прозивали „козаки"; хто виходив на житло у „Дике поле", про тих казали - „ідуть у козаки". З тих виходців почалася нова верства людей, котра зробилась незабаром у історії нашого краю найголовнішою.
Духовенство
У Галичині - з того часу, як прилучено її до Польщи - переважає католицька церква: митрополія Львівська мусіла уступити своє місце Латинській епископії, а православні - у сусідньому селі збудовали храм, де й стала катедра Львівського митрополита. Важке життя настало за-для православної церкви. Панство українське, бачучи, що усякі вільготи та уряди королі роздають панству католицькому, й собі почало потроху переходити на латинську віру, і через те церква православна у Галичині все більш стала підупадати та убожіти. У Київі, як ми бачили, заснована була окрема митрополія, до котрої належали усі православні епископії Литовсько-Руського князівства. Митрополити київські були під зверхністью Константинопольського патріарха, і Київ знову стає осередком православної віри на Україні. За Литовських часів католицьке духовенство не втручалося у справи православної церкви, і князі Литовські, хоч де-котрі з них були католики, не боронили вільно розвиватися православній вірі і ствержували її права своїми грамотами. До київської митрополії належали епископії: Львівська, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Чернигівська, Луцька, Смоленська, Туровська і Полоцька. Низчому духовенству жилося негаразд: священники втих парахвіях, котрі були в дачках або службах, що-года ставали все більш залежними од дідичів (панів); дідичі обкладали їх податью, а далі забрали до своїх рук і суд над ними. З кінцем XVI століття вся Україна була вже перестроєна на польський лад. Всюди заведено польські права і польські порядки. З початком XVII ст. вони переходять за Дніпро і на найдальших окраїнах ширять свій устрій.
***
Устрій в Польщі
Який же був той польський устрій? Польща складалася зі шляхти і (дворян), з духовенства, з міщан і хлопів. Шляхта й духовенство мали всі права, міщани стояли собі осібно, ніби держава в державі, а селяни не мали ніяких прав. Шляхтич заплатив два гроші податку від лану (30 моргів, або 20 десятин) і більше його нічо не обходило. Зі шляхтичів вибираються посли на сейм, зі шляхтичів усі урядники державні, зі шляхтичів суди - чогож їм боятися? Одинокими урядниками не шляхетськими, а королівськими були старости, ніби намісники в поодиноких округах, але й ті підходять згодом під перевагу шляхти. Міста до керми державою не мішаються, отже Польща в XVI століттю стає шляхетською републікою, в котрій панує одна тільки верства: шляхта, котра зове себе народом польським (народ шляхетський). Шляхта дбає пильно оте, щоб в Польщі панувала рівність, але розуміється тільки між людьми „шляхетно-уродженими", а всьо иньше - се „бидло".
Король
А щож король? Король був ніби головою тої шляхетської републіки, але сили не мав він ніякої. Він робив те, що йому панове-шляхта казала. Хіба, що роздавав деякі державні маєтки і титули, але і в тім мусів слухати тих панів, що захопили силу і значіння в свої руки. Деякі з королів, як Стефан Баторий, або Володислав IV хотіли вибитися з такої прикрої зависимости, щоб не бути мальованими пануючими, ані ляльками в руках вельмож та шляхти, але се не була легка справа, бо шляхта збиралася на сейми і на них могла ухвалювати, що сама хотіла, могла відмовити жовніра на війну, а навіть вязатися в конфедерації проти королеви і безкарно підносити бунти. Отже король хотьби й рад був часом щось доброго та справедливого зробити, то не міг, бо йому пани не давали.
Сейм
Без дозволу сенату не міг король ані за границю держави виїхати, ані оженитися, ані послів приняти, нічо. Кожний його крок був спутаний сеймом, або угодою, яку при виборі на короля з ним пани списали, а якої він не сьмів переступити, щоб не виповіли йому послуху. Сейм складався з короля, сенаторів та з послів. Сенатори, се архиепископи й єпископи католицькі, воєводи, каштеляни та міністри. Міністрами були: маршалки, канцлері, підканцлєри й підскарбі. Послів вибирала шляхта на сеймиках. Сейм відбувався що два роки, а як треба, то й частійше. На сеймі відчитувано ухвали сенату, переговори з дворами заграничними, король роздавав спорожнені уряди і королівщини, переводжено ревізиї рахунків та ухвалювано закони. Сейм міг кождий посол зірвати, одним словом: veto (не годжуся), і тоді всі його ухвали були неважні. Неважний вважався сейм навіть тоді, коли трівав понад приписаний час, т. є. понад 14 днів, або шість неділь.
Конфедерация
Коли сейм не міг якоїсь справи довести до кінця, то завязувалася конфедерация, з королем і за його відомом, або без нього, а навіть проти ньому. Конфедерати потягали деколи короля до відвічальности, грозили, що скинуть його і тоді звалися вони „рокошами".
Духовні
Духовенство в Польщі мало великі права. Духовники часто були найвисшими урядниками та засідали в сенаті. Мали також великі добра, а не платили ніяких податків, хіба добровільний даток. Крім того доставали десятину з дібр королівських і шляхетських. Але тільки духовенство польське й католицьке. Православніж сьвященики не мали ніяких прав.
Судівництво
В кожнім окрузі був суд земський, вибираний шляхтичами з поміж шляхти. Збирався тричи в рік і судив справи цивільні шляхти. Суди підкоморські судили спори граничні, а старостиньські розсуджували справи кримінальні. Від всіх тих судів був відклик до трибуналів. Духовні тільки в процесах о маєток зі шляхтою ставали на судах шляхетських, иньшіж їх провини судив суд духовний, до якого держава не мішалася. Міщани на німецькім праві мали свої власні суди, зложені з бурмістра й радних, або з віта й лавників. Жиди процесувалися в кагалах, а спори Жидів з християнами належали до судів воєводських. Хлопів судив їх дідич, або иньшими словами для них не було суду. Тільки для хлопів в добрах королівських був суд референдарський, але й там годі було хлопови зі шляхтою знайти справедливість.
Військо
Від 1553 року з четвертої части доходів королівських удержувано наємне військо з ріжних народів до бережання границь держави, особливо України. Крім того деякі пани та міста мусіли ставити своїм коштом військо. І так приміром Остроські давали Польщі 300 їздців і тільки піших, а більші міста, як Краків або Львів, мали свої власні армії. В прикрій потребі король скликав шляхту, щоб боронила краю і се називалося „посполите рушення". Але деколи така добровільна армія, незорганізована і до послуху непривикла, поверталася проти королеви. Військо удержував зразу скарб королівський, пізнійше державний, а з королівських доходів йшла тільки четверта частина (кварта). Але податки в Польщі були малі, бо шляхта сама їх на себе ухвалювала. Отже й скарб бував звичайно бідний, а що не було з чого платити, то військо звичайно не мало заплаченого жолду, бунтувалося й не хотіло служити. Урядники діставали не платню, тільки маєтки, котрих не віддавали, отже й про уряд не дуже дбали.
Шляхта
Як зі сказаного видно, шляхта в королівстві польськім була одинокою верствою, котра хіснувалася всіми людськими правами. Вона мала свої суди, уряди, вона творила сейм, тримала короля в своїх руках, словом, робила що хотіла, а що злого вона для себе не могла хотіти, так всю біду, всі тягарі складала на других, а сама тільки всілякими привилеями хіснувалася. Шляхетство було дідичне, воно переходило з батька на сина, або діставалося якому хлопови, чи міщанинови за особливі заслуги. Зразу надавав шляхетство король, а від XVI столітя, тільки сейм. Називалося се нобілітациєю. Вся шляхта була перед правом рівна. Титули князів, графів та баронів не мали осібного значіння. Шляхта одна тільки могла мати землю на власність, до шляхтича належало також те, що в його землі було, т. є. металі та жерела. Шляхта могла бути урядниками, тільки вона могла діставати добра королівські, а платила лиш такі податки, які сама на себе наложила. І прав тільки таких слухала, які сама ухвалила. Так само судів. Як хлоп, або міщанин вбив шляхтича то йшов на смерть, а як шляхтич вбив хлопа, то платив невеличку кару, а коли то був його власний хлоп, то нічо. Шляхтича, без попередного присуду судового не вільно було вязнити, отже були вони, немов які посли, недоторкальні. Шлахтич вибирав короля і міг бути вибраний королем. Перед ним стояли отвором уряди, суди, школи, сейми, навіть королівський пристіл, а перед хлопом всьо було позачинюване. Не диво, що в Польщі кожний рад був стати шляхтичем, а українські та литовські пани, навіть такі, що від князів свій рід виводили, перлися між польських шляхтичів, бо там було вигідно й добре панській душі, як нігде на сьвіті.
Міщани
Не так вже добре діялося в Польщі мешканцям міст. По нападах татарських спроваджено міщан з заграниці, особливо з Німеччини, щоб вони заселювали та загосподарьовували пустарі, знищені Татарвою. За се дано їм всілякі права та привелеї. Вони мали свою управу, свої суди, свої маєтки, всьо. Але згодом, як міста чужими руками позагосподарьовувалися і як шляхта прийшла до великого значіння, то на міщан поухвалювали шляхетські сейми дуже тяжкі права. Вони не могли бути ніякими урядниками, хіба мійськими, їх не робили вищими духовними, не могли купувати землі і бути дідичами, ані служити в війську, їм годилося тільки торгувати та ремісникувати, але й на торговлю накладувано що раз то нові тягарі. Як міщанин спроваджував який товар з заграниці, то платив усякі мита, а як шляхтич, то ні. Міщанам не вільно було від XVII віка навіть пишних уборів носити, хоть не одного з них стати було на се. Щоб значіння міщан понизити, ухвалено, що шляхтич, який хоче вести торговлю, або міщанський промисел, тратить шляхецтво. Давні права міст що раз більше підкопували воєводи та старости, мішалися до мійських судів та накладали на них всілякі податки. То було в містах вільних, королівських, що мали всілякі давні привилеї, а в містах приватних, що їх закладали шляхтичі та духовники у своїх добрах, було так, як їх властитель захотів.
Селяни
Найгіршеж діялося в Польщі селянам, або як там казали, хлопам. Від 1496 р. позбавлено їх волі особистої. Не тільки хлоп, але також його син - одинак - не сьмів вийти з села без дозволу панського. А як було більше синів, то тільки одного відпускав пан, щоб собі йшов шукати дебудь хліба. Так само хлопській донці не вільно було віддаватися, поки пан не дав свого дозволу. Від 1543 р. шляхтич міг хлопа з грунтом, або без, з родиною, або самого, продати, заставити, дарувати, що хотів, міг з ним зробити. Хлоп не мав свого поля, бо земля могла бути тільки шляхетська. Хлопиж сиділи на своїх полях, ніби державці - посесори і за те, що ужитковали панське поле, мали шанови на його ланах відрабляти, зразу (від р. 1520) один день в тиждни, а потім що-раз більше, так, що хлоп не мав для себе ні дня, ні ночи, ні сьвята, ні неділі. Сіль, селедці і напитки мусів хлоп купувати в коршмі свого дідича, а то що мав до проданя: кури, яйця, сир, масло, мусів продавати в дворі. Тільки в двірськім млині вільно було хлопови молоти своє збіже і тільки в двірській кузні міг він кувати коня. На зарібки не мав права ходити, худоби міг тільки плекати, кілько пан позволив і тільки полотна вільно було йому робити. Свого пана він не міг перед суд позивати, бо судиєю між ним, а паном, був той самий пан. Дідич, або його заступник судив хлопа і карав його тортурами, та буками. Обтинали також хлопам уши, ніс, випалювали на чолі шибеницю, або карали якою завгідно смертию. Трошки лекше дихалося хлопам в землях литовських та хлопам на праві німецькім, але згодом і до них дібралася шляхта та перемінила їх в такеж „бидло'", як всюди. Не диво, що хлопи кидали землю, на котрій з діда-прадіда працювали, кидали часто-густо родину і тікали в ліси на розбої, або на схід, де все таки панів-шляхти було трохи меньше. На око, то воно ніби жилося селяньству під Польщею краще, чим колись за княжих часів на Україні, бо в Польщі ніби не було невільників-рабів, (вони перейшли між селян безземельних). Але щож - ті невільники переходячи між селян безземельних - ослабили їх права, і згодом на всіх селян стали иньші люде дивитися, як на невільників. Всі людські та горожанські права захопила шляхта, а хлопам лишилося одно: праця і послух. А що шляхта і пани, чим-раз більше з лицарів, оборонців краю робилися рільниками-спекулянтами, котрі хотіли як найбільше доходу витягнути з землі, отже й праця хлопська ставала для них чим-раз потрібнійшою і вони з кождим роком більше тої праці від хлопа вимагали. А щоби той хлоп, борони Боже, не схотів боронитися від такого визиску, то відібрали йому суд, осьвіту і всякі права, та перемінили його не в невільника, а прямо в робучу худобину. Такий то устрій був в тодішній Польщі і такі порядки заводила вона також в забраних землях, зразу в Галичині, а потім що раз дальше на схід. Люди втікали в степи, в дикі поля, а пани-Поляки йшли за ними з каньчуком і путами. Проти таким порядкам боронився нарід український всякими способами: творив козацтво і підіймав бунти. О тім була вже і єще буде мова. Але воювали наші предки в обороні своїх людських прав також иньшими способами: закладали брацтва, ширили просьвіту, творили письменьство. О тім хочемо тепер коротенько сказати.
***
У боротьбі за свій народ і віру не меншу силу виявили і не меншу користь зробили свойому краєві і брацтва. Перші брацтва засновані були міщанами на взірець своїх цехових брацтв. З того часу як почало міцніти у Польщі католицтво і багато православних Українців, надто заможних, почали повертатися на латинство, городяне побачили, що церкви їхні бідніють і зовсім нищіють, що духовні не мають потрібної осьвіти, тоді вони почали купитись у громади, з котрих згодом повиростали церковні брацтва. Брацтва мали свій скарб (казну); він складався з тих грошей, що давали братчики; братчики збіралися на бесіди, де читали Святе Письмо та розмовляли про віру. Памятаючи слова Христа: „Люби ближнього, як самого себе", вони із скарбу свого у кожному брацтві содержували „шпиталі", де жили бідні старі, немощні братчики, коштом брацтва. Далі, побачивши, що Єзуїти коло своїх манастирів позаводили школи та виховують в них таки справжніх ворогів православної віри, вони коло своїх брацтв теж позаводили школи, і там вчилися їх діти; з тих шкіл виходили вже готові на розумну боротьбу за свою віру борці. Братчики були усі рівні: не було тут а-ні пана, а-ні холопа, як і той, так і другий мали однакові вигоди; як той так і другий повинні були слухатись і держатись порядків, заведених у брацтві, і належали до суду братчиків. Суд той, вибраний із самих братчиків, дивився за тим, як хто поводиться у житі, і як що коли хто з братчиків почне робити щось не гаразд, то його карали штрафом - грішми, медом, воском або чим иншим, і все те йшло в братську казну, а иноді - то й садовили на якийсь час у дзвіницю, і се почиталося за великий сором. Судили братчики не тільки своїх громадян та їх жінок, а й священників, навіть архиєреїв; право суду над священниками і архиєреями у-перше дав Львівському, а за ним і усім братцвам, патріарх Константинопольський Єремїя при кінці XVI в., як він переїздив через Львів. Найстарше братство було у Львові, а далі у Вільні, Могилеві, Мінську, Більську, Бресті, Луцьку та в инших городах. Львівське, ставропигійське, заложено в половині XV віку, а в році 1580 зреформовано заходом визначних міщан, Івана Красовського та Юрія Рогатинця. При тому брацтві була й школа з бурсою для незаможних школярів. Між учителями тої школи був духовний Арсеній, що видав 1592 р. славну граматику грецької та церковно-славянської мови. У Вільні, окрім звичайного брацтва, як і по инших містах, було засноване ще й друге брацтво коло Свято-Троїцького манастиря, що звалося „Панське Братство", і братчики в ньому були найбільш люде значні та заможні; у списках їх ми стрічаємо такі родини, як князів Острожських, Ружинських, Вишневецьких, Лукомльських, Сапіг, Скуміних, то що. Засноване у Київі за Сагайдачного і митрополита Іова Борецького Богоявленське Брацтво стало одним з найміцніщих і заможніщих брацтв; школу його за митрополита Петра Могили поширено, і вона згодом зробилася Академією.
Петро Могила
Петро Могила - потомок Молдавського господаря Симеона, котрого прогнали з Молдавії Турки; брат того Симеона, Єремія, у початку XVII в. здобув город Могилев і віддав його посагом за своєю дочкою Марією, що пішла за Стефана Потоцького. Старща дочка його Раїна, жінка князя Михайла Вишневецького, була дуже побожна, міцно держалася православної віри; за свій короткий вік вона збудувала три манастирі: Густинсько-Прилуцький, Ладинсько-Підгорський і Мгарсько-Лубенський. Старший її син Ярема перейшов на католицтво і був лютий ворог України, а внук її Михаїл був королем Польським. Петра Могилу, ще малого привезено у Польщу; вчився він у Франції і, скінчивши там науку, став служити у польському війську, але скоро покинув службу і, як православний, приїхав у Київ, і тут у 1625 році постригся у Лаврі в ченці. Через три роки його вибрали архимандритом Київо-Печерської Лаври. Він зараз набрав кілька молодих хлопців і послав їх, своїм коштом, вчитись за границю; а як вони повернулись звідтіль, то він зробив їх вчителями у школі, котру він поширив за Гетьмана Петражицького, за згодою його і Київських братчиків. Школа ся заснована і збудована ще за Гетьмана Петра Сагайдачного у 1615 році і подарована Київському брацтву панею Гальшкою Гулевичевою; з тієї школи Петро Могила зробив вищу школу, де вчителями були ті, кого він посилав за границю; у ній вчилися діти козаків, міщан та священників. У 1632 році Петра Могилу висвячено у Львові на митрополита Київського. Дуже зраділи Кияне, маючи знов свого митрополита; зібралися вони і, під проводом Баляска, Веремієнка і слюсаря Биховця кинулися до Софійського Собору, що був тоді у руках уніятів, вигнали їх відтіль і з других церков, котрі були в уніятських руках, і з того часу Собор св. Софії став знов православною митрополичою церквою. Повернувшись до Київа митрополитом, Петро Могила зараз найбільшу увагу звернув на священників і, щоб зробити з них міцних борців за православну віру проти уніятів і католиків, він не висвячував нікого на священника доти, поки той не пробуде у Київі год, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А за-для того Петро Могила з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й звалася „Могилянська Академія"), де вже вчилися не тільки діти, а й священники. Могила написав кілька духовних книжок: катехизис, де подано основи віри православної; требник - як правити службу. Коло Академії для бідних дітей він завів, своїм коштом, бурсу, де діти жили й харчувались. Київська Академія за його стала міцною обороною православної віри проти таких католицьких шкіл, що були заведені ще й до того Єзуїтами: вона дала великих людей Україні, а пізніще - її освітою та її учениками користувалось і Московське царство; була вона на ті часи як університет, і студентів в ній бувало більше тисячі; з них виходили потім і духовні і світські, навіть воєнні люде. Петро Могила помер 1 січня (января) 1647 року; йому було тоді пльки 50 років. Перед смертью він одписав на Братську школу у Київі усі свої гроші. Та все те не зменшило муки народові, котрий стогоном стогнав під важким гнітом польським, не вважаючи на те, що Король прихильний був до Українців. Але він нічого не міг вдіяти сам без сейму. Легше тільки жилося на Запорожжі, хоч і важким духом дихали на нього Поляки.
Унія і борба за віру
Борба з Польщею та з єї порядками перенеслася таким способом також на релігійне поле. Поляки хотіли Україну перевести на римську віру, щоб і з гого боку не було поміж ними а Українцями ніякої ріжнищ і щоб їх опісля можна було лекше зробити Поляками. Від самих перших часів христіянства була в староруськім письменстві жива полєміка против латинським новостям, особливо против уживання опрісноків замість квасного хліба при причастії і против віри в походженє Духа св. від Отця і Сина, тзв. filioque. Ся полеміка з часом заострялася. Та коли Україна перейшла під пановання католицької Литви, сама собою виринула думка поєднати бодай на українськім грунті обі розєднані церкви. Особливо горячим прихильником сеї думки був Великий князь Литовський Витовт. Витовт вислав Київського митрополита Ізидора з численною дружиною на вселенський Собор у Фльоренції, що розпочався в році 1435, а скінчився чотири роки пізніще у Феррарі заключенєм формальної унsq між латинською єрархією і частиною грецької, але також живим протестом значної меншости грецького духовенства. Ізидор був один із найгорячійших оборонців думки про унію, і здобув за се в Римі титул кардинала, але вернувши на Русь і доїхавши аж до Москви, не міг удержатися в ній, мусів утікати з Московської держави, тай у Литовській не вдержався довго. Іменований по нім митрополитом Болгарин Цамблак взяв участь у соборі в Базилєї, але швидко по повороті зрікся митрополичого престола і вернув до чернечого стану в Нямецькім манастирі в Молдавії. Цамблак має також невеличке місце в історії нашого письменства. Початок XVI віку приніс твір секретаря київського латинського єпископа Сакрана п. з.- De erroribus Ruthenorum (Про блуди Русинів), у якому перший раз систематично з католицького боку переглянено не тільки відміни православного обряду від католицького, але також численні наслоєня апокрифічних традицій і людових вірувань та церемоній, що протягом століть знайшли собі місце спеціяльно в південно-руській православній церкві і надали їй фізіономію багато в де чому відмінну від грецького і загалом орієнтального православія. Із тої книжки, звичайно не цитуючи її, черпали пізнійші католицькі полемісти, як ось римський кардинал Антоній Поссевіно. Під впливом того самого Поссевіна виступив віденський проповідник, Єзуіт Петро Скарга в р. 1577 з нижкою: O jednosci Kosciola Bogego, що дала почин до політичного руху в справі поєднаня православної руської церкви з латинською. Князь Константин Острожський у листі до папи Климента VIII висловив бажання довести до поєднаня обох церков, та зазначив при тім, що се поєднання неможливе без згоди східніх патріархів і Московського царя. Тим часом серед південно-руської єрархії утворилася змова кількох єпископів, із ініціятиви згаданого вже Скарги і за згодою короля Жигимонта III. Епископи зїхавшися потаємно в Луцьку, уложили точки унії, в яких згодилися на додаток filioque у Вірую і на признання зверхньої власти папи, а натомість застерегли собі заховання решти православного обряду в богослуженню. Епископи думали зразу взяти на сю згоду князя Константна Острожського, але сей відказався, а за його проводом відказався від згоди також львівський єпископ Ґедеон Балабан. Тоді єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький, позаставлявши свої добра Єзуїтам, власним коштом поїхали до Риму з невеликим товариством своїх приближених, і там перед папою Климентом VIII 1595 р. підписали акт унії. До унії приступив також Київський митрополит Михайло Рагоза. На обох червоно-руських єпископів, що не хотіли приступити до унії, кинено анатеми. Православні зі свого боку під проводом князя Острожського і під презідією делегата цар-городського патріархату зложили в тім же Б<
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 288; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.171.164.77 (0.013 с.) |