Юрия Хмельницького знов вибирають Гетьманом (1660 р.)

 

Юрия Хмельницько­го виб­ра­но Гетьма­ном 7 ве­рес­ня 1660 ро­ку. Узяв­ши бу­ла­ву до рук, Юрий обер­нув­ся до гро­ма­ди і спи­тав: „Ко­го ж ба­жаєте за зверх­ни­ка: чи ко­ро­ля Польсько­го, чи ца­ря Мос­ковсько­го?" Стар­ши­на і прості ко­за­ки за­гу­ка­ли, що ба­жа­ють ко­ро­ля, але опісля ви­яви­ло­ся, що тих, що за ца­ря, бу­ло більше. Мос­ковський уряд обя­вив Ви­говсько­го зрад­ни­ком і ви­ма­гав, щоб йо­го із жінкою, дітьми і бра­том Да­ни­лом бу­ло од­да­но йо­му і щоб ніко­го, хто мав прізви­ще Ви­говський, ніко­ли не прий­ма­ли у військо і не да­ва­ли б ніякої по­са­ди. Да­ни­ла та­ки справді схоп­ле­но і одп­ро­вад­же­но у Моск­ву. Там йо­го ска­ра­ли на смерть, а сам Ви­говський із семьєю утік у Польщу.

Так скінчи­ло­ся йо­го не­дов­го­час­не гетьма­ну­ван­ня, а з ним став­ся кінець і Ве­ли­ко­му Князівству Русько­му. Ви­говський не вспів пе­ре­вес­ти і укріпи­ти своїх плянів. Йо­му пе­ре­пи­ни­ли такі свої лю­ди, особ­ли­во Сірко з За­по­рож­пя­ми. Сірко, се бу­ла ду­же хо­роб­ра лю­ди­на, доб­рий во­як, але ніякий політик. Він навіть не міг зро­зуміти ве­ли­ких намірів Ви­говсько­го і замість до­по­мог­ти йо­му, щоб поз­бу­ти­ся мос­ковської на­си­ли, він ру­шив з За­по­рож­жя про­ти Ви­говсько­го і при­не­во­лив йо­го по­да­ти­ся з ліво­бе­ре­жя. Ви­говський по­вер­нув­ся, мос­ковські гарнізо­ни ос­та­ли­ся, на­род зба­ла­му­че­ний підняв крик і в. князівству Русько­му прий­шов пе­редв­час­ний кінець. Ко­роль зро­бив Ви­говсько­го воєво­дою Київським, і він із польським військом хо­див у По­лон­не, а далі у Дуб­но. У бой­овищі із Ше­ре­метьєвим, кот­рий із мос­ковським військом ішов по­хо­дом на Польщу, під містеч­ком Сло­бо­ди­ша­ми він знов ви­явив се­бе ду­же од­важ­ним і ро­зум­ним вой­ов­ни­ком; далі він до­по­ма­гав По­ля­кам у битві під Чуд­но­вим, де Ше­ре­метьєва роз­би­то у-пень. Тут і Це­цю­ра по­пав­ся до рук Ви­говсько­го, і він ска­рав йо­го на смерть у Дубні. У 1663 році, за Гетьма­на Пав­ла Те­тері, під містеч­ком Ро­кит­ним Ви­говсько­го схоп­ле­но - за те, що він ніби то зно­ву хо­че здо­бу­ти собі гетьманст­во - по­са­же­но у тюр­му, і там йо­го розстріля­ли са­ме у той час, як він нав­ко­люш­ках чи­тав ака­фист Бо­го­ро­диці. - Се бу­ло так:

Коли ко­роль Ян-Казімир з Гетьма­ном Те­те­рою ста­ра­ли­ся при­вер­ну­ти до Польщі Лівобічну Ук­раїну і ко­ли там за кож­не місточ­ко ве­лась бо­ротьба між польськи­ми і мос­ковськи­ми війська­ми, "в котрій то одні то другі би­ли при кожній на­годі Ук­раїнців, до Гетьма­на надійшла трівож­на звістка, що на Пра­во­бе­режжі по­ча­лись про­ти­во­польські роз­ру­хи під про­во­дом ко­шо­во­го за­по­рожсько­го ата­ма­на Сірка, Ко­роль пішов на північ до Мо­ги­ле­ва, а Те­те­ря з Чар­нецьким по­вер­ну­ли на Пра­вобічну Ук­раїну. Чар­нецько­го од­на­че не­за­ба­ром пок­ли­кав до се­бе ко­роль, а на­чальни­ку­ва­ти над польським військом, що бу­ло да­но в поміч Те­тері, до­ру­че­но звістно­му зі своєї не­на­вис­ти до Ук­раїнсько­го на­ро­ду польсько­му пол­ков­ни­ку Се­бастіяну Ма­ховсько­му, що пе­ред тим ще був ос­тав­ле­ний на Пра­во­бе­режжі, яко предс­тав­ник польської влас­ти. Че­рез сього Ма­ховсько­го зги­нув один з най­спосібніщих дипльоматів на­ших, але не­да­ле­ко­зо­рий, бо­язький політик - Гетьман Ви­говський. По­ча­ло­ся з то­го, що Ма­ховський по­чав підмов­ля­ти Ви­говсько­го ста­ти гетьма­ном на місто Те­тері, а од­но­час­но до­но­сив ко­ро­леві, що го­лов­ним провідни­ком роз­рухів на Пра­во­бе­режжі є влас­не Ви­говський. Так са­мо завірив він Те­те­рю, що Ви­говський є йо­го най­більшим во­ро­гом і що ко­ли ще Те­те­рю досі не ски­ну­то з гетьманст­ва, то се він по­ви­нен зав­дя­чу­ва­ти йо­му - Ма­ховсько­му. Ко­роль на до­но­си Ма­ховсько­го на­пи­сав до Ви­говсько­го лист, при­ка­зу­ючи йо­му вис­ту­па­ти од­нос­тай­но з Ма­ховським про­ти во­рогів Польщі. В наслідок сих листів ви­дав Ви­говський звістний універ­сал 1 мар­та, в яко­му між ин­чим ка­же, що він гетьманст­ва не до­би­вається, і ко­за­ки все собі мо­жуть виб­ра­ти гетьма­ном то­го, ко­го хо­чуть, тим більше, що, як йо­му звістно, Те­те­ря хо­че від гетьманст­ва відмо­ви­ти­ся. Сей універ­сал був ви­да­ний в по­ро­зуміню з ко­ро­левським польським уряд­ни­ком Ма­ховським, в ру­ках кот­ро­го він пос­лу­жив яко до­каз для Те­тері, що Ви­говський та­ки справді хо­че ски­ну­ти Те­те­рю з гетьманст­ва. Чи справді Ви­говський хотів ста­ти гетьма­ном, не зна­ти. Се ду­же мож­ли­во, ко­ли зва­жи­мо, що Ма­ховський, на­чальник польсько­го війська, обіцяв йо­му свою поміч. До­сить, що про­во­кація Ма­ховсько­му, підвлад­но­му, як звістно, Чар­нецько­го, вда­ла­ся. Ви­говський після по­во­ро­ту Те­тері на Пра­во­бе­реж­жя ру­шив зі сво­го Ба­ру під Білу Церк­ву і сей йо­го похід Ма­ховський ви­тол­ку­вав Те­тері, як по­ча­ток повс­тан­ня про­ти Гетьма­на. Од­но­час­но Ма­ховський зап­ро­сив до се­бе Ви­говсько­го на військо­ву ра­ду і Ви­говський нічо­го не підозріва­ючи, поспішив до нього до Кор­су­ня. Там з ве­ли­ким по­ди­вом зас­тав він у нього то­го, про­ти кот­ро­го все агіту­вав Ма­ховський - Те­те­рю. Ма­ховський зло­жив військо­вий суд (Те­те­ря, як сам потім ка­зав, не брав в ньому учас­ти) і Ви­говсько­го на підставі фальши­вих зізнань лю­дей, кот­рих пос­ти­на­ли пе­ред приїздом Ви­говсько­го, за те, що він мав підмо­ви­ти не­на­че ко­заків до підданст­ва Москві, за­суд­же­но на смерть. Так по­мер при­ятель Річпос­по­ли­тої, се­на­тор, кот­ро­го ли­ше сойм мав пра­во су­ди­ти. - Ма­ховсько­го за йо­го служ­бу на­го­род­же­но, а „ге­рой" Чар­нецький дістав після Ви­говсько­го Київське воєводст­во.

 

***

 

Отсі свар­ки та ко­лот­не­ча по-між со­бою в-край зни­щи­ли Ук­раїну. „Си­ла ко­зацька ос­лаб­ла од тієї за­мо­та­ни­ни, - пи­сав Ви­говський до Ко­ро­ля. - Ве­ли­чезні пол­ки: Пол­тавський, де бу­ло 40.000 лю­ду, Мир­го­родський, де бу­ло 30.000, При­луцький та Іркліївський за­ги­ну­ли в-кінець; го­ро­ди та се­ла за­рос­та­ють кро­пи­вою". „Тут стра­шен­не стов­пот­воріння ва­ви­лонське, - го­во­рить су­час­ник-По­ляк: - містеч­ко воює з містеч­ком, син гра­бує батька, батько - си­на. А усім од­не в го­лові: щоб не бу­ти ні під вла­дою ко­ро­ля, ні під вла­дою ца­ря, і во­ни ду­ма­ють, що осяг­нуть то­го, гніва­ючи та ля­ка­ючи ко­ро­ля - ца­рем, а ца­ря - ко­ро­лем". В та­кий тяж­кий час стає ук­раїнським Гетьма­ном чо­ловік і мо­ло­до­го віку і не ве­ли­ко­го ро­зу­му - Юрий Хмельницький.

Юрий Хмельни­чен­ко ро­див­ся од пер­шої жінки Бог­да­на - Ган­ни Сомківни, і ще за батька, на Пе­ре­яс­лавській раді, був виб­ра­ний на Гетьма­на. Йо­му бу­ло тоді тілько 16 год. Тим то він і пе­ре­дав тоді гетьма­ну­ван­ня Ви­говсько­му. Те­пер, че­рез два ро­ки, на раді у Гер­манівці, як вже Ви­говсько­го бу­ло ски­ну­то, хотів зро­би­ти­ся Гетьма­ном рідний дядько Юрія, пол­ков­ник Пе­ре­яс­лавський Яким Сом­ко. Але по­ба­чив­ши, яким ду­хом ди­хає гро­ма­да, він без ніякої су­пе­реч­ки пос­ту­пив­ся тим пра­вом для мо­ло­до­го не­бо­жа свой­ого. На раді на Взенні від Білою Церк­вою Юрий прий­няв бу­ла­ву і бун­чук, щоб гетьма­ну­ва­ти під зверхністью Ко­ро­ля, але ско­ро ко­ло містеч­ка Ржи­що­ва на Жер­довій до­лині, зібра­ла­ся ра­да, і на ній пос­та­нов­ле­но зрек­ти­ся Га­дяцької умо­ви, що уло­жив Ви­говський із Польщею, і по­вер­ну­ти­ся зно­ву під ру­ку ца­ря Мос­ковсько­го, тілько ви­го­во­ри­ти собі тро­хи більші вільнос­ти про­ти Пе­ре­яс­лавської умо­ви, а са­ме: щоб Гетьманська власть бу­ла міцніща, щоб ук­раїнська церк­ва бу­ла не­за­леж­на од Мос­ковсько­го патріарха і Мос­ковське військо ви­ве­де­но бу­ло з Ук­раїни.

З сією пос­та­но­вою ра­да пос­ла­ла до царсько­го воєво­ди Тру­бецько­го своїх послів. Воєво­да зго­див­ся на сі умо­ви і на­ка­зав, щоб Гетьман і стар­ши­на зібра­ли­ся на ра­ду у Пе­ре­яс­лаві, та не­хай впе­ред при­сяг­нуть ца­реві, а тоді вже роз­мов­ля­ти­муть про умо­ви. Ніде бу­ло дітись, - та й Юрий був не та­кий чо­ловік, щоб доб­ре зро­зумів, яким вітром повіяло, - він зібрав ра­ду у Пе­ре­яс­лаві, і на ній при­сяг­ли на вірність Ца­реві. Юрий був ствер­же­ний на гетьманстві, а що до умов, то він мусів був зго­ди­тись не на те, щоб по­ши­ре­но бу­ло Пе­ре­яс­лавські умо­ви, а на тяжкі об­ме­жен­ня їх. Так, власть Гетьма­на знач­но вко­ро­чу­ва­ла­ся - він не має вже пра­ва зно­си­ти­ся з чу­жин­ни­ми дер­жа­ва­ми; ко­за­ки мусіли по­ви­во­ди­ти свої пол­ки із Білої Русі; мит­ро­по­лит і усе ук­раїнське ду­хо­венст­во ста­ють підлег­ли­ми Мос­ковсько­му патріархові; пол­ков­ників і стар­ши­ну нас­та­нов­ляє не Гетьман, а ра­да; уся­кий має пра­во обер­та­тись прос­то до Мос­ковсько­го уря­ду, не пи­та­ючись Гетьма­на. Сим ос­таннім пунк­том Мос­ковський уряд по­ка­зав ши­ро­ку стеж­ку для уся­ких до­носів і тим за­без­пе­чу­вав собі по­тай­ний дог­ляд над тим, що діється на Ук­раїні. Мос­ковські воєво­ди із оруж­ною си­лою ма­ли про­бу­ва­ти, окрім Київа, ще й у Пе­ре­яс­лаві, Ніжині, Чер­ни­гові, Брас­лаві і Умані. На Пе­ре­яс­лавській раді пе­ре­ва­гу ма­ли Ліво­бе­режні, ве­ликі при­хильни­ки Моск­ви, а про­тив­ни­ки ук­раїнських панів-авто­номістів. Во­ни зна­ли од­но: не­на­висть до Польщі, а не ду­ма­ли, яка то бо­лю­ча тая лю­бов Моск­ви. Крім то­го Тру­бецький привів своє військо, воєво­да Ро­мо­да­новський та­кож, прий­шов і мос­ковський сто­рон­ник Без­па­лий з ко­за­ка­ми, от­же ав­то­номісти не ма­ли що й по­чи­на­ти свой­ої спра­ви. Тру­бецький спокійно міг про­чи­та­ти статі, при­го­тов­лені Мос­ковським уря­дом, в кот­рих ка­су­ва­ли­ся ос­тан­ки ук­раїнської ав­то­номії. Прос­тий на­род, замість рівних прав, че­рез які він так бо­яв­ся прис­та­ти на Га­дяцькі умо­ви, не дос­тав собі ніяких прав і мусів те­пер да­ва­ти підво­ди і прий­ма­ти на постій мос­ковське військо по-всяк-час, ко­ли тільки ска­же Моск­ва; до то­го, він не мав вже пра­ва по своїй волі ви­ку­рю­ва­ти на­пит­ки, бо Мос­ковський уряд брав­ся по­за­во­ди­ти скрізь по Ук­раїні свої „ка­ба­ки" (шиньки) із своєю горілкою. Не до сма­ку сі пос­та­но­ви бу­ли а-ні стар­шині, а-ні ко­за­кам, а-ні пос­по­ли­тим, та мусіли на все прис­та­ти і підпи­са­ти ті умо­ви, бо з воєво­да­ми мос­ковськи­ми бу­ло чи­ма­ле військо. Зле тоді діяло­ся навк­ру­ги: стар­ши­на ук­раїнська роз­би­ла­ся на дрібні партії; кож­на партія, за-для своєї ко­ристі, піддер­жу­ва­ла сво­го ва­таж­ка; ва­таж­ки сва­ри­ли­ся по-між се­бе; су­пе­реч­ки сі ще дуж­че роз­па­лю­ва­ли мос­ковські воєво­ди. Прості ж лю­де, не ро­зуміючи сво­го доб­ра, самі не зна­ли, чо­го дер­жа­тись, чо­го до­хо­ди­ти. Кру­гом па­ну­ва­ло без­лад­дя і у-край ніве­чи­ло усе. Те, що міг би зро­би­ти ро­зум­ний та міцний ду­хом безс­то­ронній чо­ловік на по­саді гетьманській, те­пер бу­ло ніко­му ро­би­ти - на той час чо­ловіка та­ко­го не бу­ло. Ад­же ж не Хмельни­чен­кові мо­ло­до­му, за­пально­му, над­то не­до­ум­кові, хво­ро­му на чор­ну болість, бу­ло ке­ру­ва­ти під ту тяж­ку го­ди­ну?

Тим ча­сом Польща не хотіла так ско­ро поз­бу­ти­ся Ук­раїни, і во­на знов роз­по­ча­ла війну з Моск­вою. Князь Ше­ре­метьєв, з на­ка­зу Ца­ря, ру­шив з Київа на Во­линь про­ти По­ляків, а на поміч йо­му, ин­ши­ми шля­ха­ми, йшов із ко­зацьким військом Гетьман Хмельни­чен­ко. 7-го ве­рес­ня (сен­тяб­ря) 1660 ро­ку, ко­ло містеч­ка Сло­бо­дищ, польське військо, у кот­ро­му був ко­лишній Гетьман ук­раїнський, а те­пер Київський воєво­да Ви­говський, на­па­ло на ко­заків. По-між ко­зацькою стар­ши­ною бу­ли на той час без­пе­рес­танні свар­ки. Одні, більш освічені лю­де, не-вдо­во­лені ос­танньою Пе­ре­яс­лавською умо­вою і мос­ковськи­ми воєво­да­ми, схи­ля­ли­ся до то­го, щоб поєдна­ти­ся з Польщею і не хотіли во­юва­ти з По­ля­ка­ми, другі - найбільш такі, що по­ви­хо­ди­ли з прос­тих ко­заків, - не­на­виділи По­ляків і радніщі бу­ли як-не-як по­ма­га­ти хоч Москві, аби не Польщі. Мо­ло­дий Гетьман, у-пер­ше з ро­ду по­ба­чив­ши бой­ови­ще, за­тур­ка­ний стар­ши­ною, не тям­ля­чи ко­го слу­ха­ти, чо­го дер­жа­тись, схо­пив­ся за го­ло­ву та тільки ви­гу­ку­вав: „Бо­же мій, Гос­по­ди мій! Виз­во­ли ме­не тільки з сього пек­ла, не дай міні про­пас­ти! Не тре­ба міні то­го гетьма­ну­ван­ня, - піду у ченці!"

Саме тоді при­був до йо­го го­нець від Ви­говсько­го, кот­рий вмов­ляв йо­го відцу­ра­ти­ся Моск­ви і підда­тись Польщі. А-ні Гетьман, а-ні стар­ши­на не зна­ли ще, хто ко­го пе­ре­мо­же: чи По­ля­ки, чи Ше­ре­метьєв. Тим-то во­ни не хотіли ра­зом по­ри­ва­ти із воєво­дою, і пос­ла­ли до йо­го пос­лан­ця Мо­ро­за із звісткою, що По­ля­ки на­па­ли на ко­заків, і про­ха­ли воєво­ду, щоб він хутчій ішов до містеч­ка Пят­ки на підмо­гу; а до польсько­го та­бо­ру ви­ря­ди­ли пол­ков­ни­ка Пет­ра До­ро­шен­ка із дво­ма то­ва­ри­ша­ми умов­ля­тись про зго­ду. 14-го жовт­ня (октяб­ря) Ше­ре­метьєв ру­шив на підмо­гу Хмельни­чен­кові, але тут на­па­ли на нього По­ля­ки і Та­та­ри і під Чуд­но­вим у-прах пот­ро­щи­ли мос­ковське військо. Са­мо­го Ше­ре­метьєва схо­пи­ли і, за­ку­вав­ши у кай­да­ни, вип­ро­ва­ди­ли у Крим, де він 22 ро­ки про­був у не­волі; ос­танні не­до­бит­ки мос­ковсько­го війська мусіли склас­ти зброю і ко­рог­ви до ніг пе­ре­мож­цям, і їх вип­ро­ва­ди­ли аж за мос­ковську гра­ни­цю. Як по­чу­ли ко­за­ки, що ста­ло­ся із мос­ковським військом, за­раз прис­та­ли до По­ляків.

 

Чуднівська умова

 

17-го жовт­ня (октяб­ря) під Чуд­но­вим зло­же­но но­ву умо­ву із По­ля­ка­ми, так зва­ну Чуднівську; ствер­жені бу­ли усі Га­дяцькі пак­ти, тільки ви­ки­ну­то з них усе те, де го­во­ри­ло­ся про Ве­ли­ке Князівство Руське, і Ук­раїнці на віки зрек­ли­ся єднан­ня з Моск­вою. На сьому при­ся­га­ли Гетьман із стар­ши­ною і усе ко­зацт­во, а з польсько­го бо­ку за ко­ро­ля при­ся­га­ли Польський і Ли­товський ко­ронні гетьма­ни.

Через місяць зібра­но бу­ло у Кор­суні „чор­ну ра­ду", на котрій зас­туп­ни­ком Ко­ро­ля був Беньовський. Він дов­го го­во­рив до ко­заків, вих­ва­ляв Ко­ро­ля, ганьбив Мос­калів, на­решті ска­зав, що Ко­роль про­ба­чає ко­за­кам усі їх про­ви­ни про­ти Польщі і зат­верд­жує на Гетьма­на Юрия Хмельни­чен­ка, кот­ро­му й до­ру­чив бу­ла­ву. Ко­за­ки ра­до повіта­ли Юрия і при­сяг­ли Ко­ро­леві. На сій та­ки раді на дру­гий день об­ра­ли обоз­ним Но­са­ча і пи­са­рем Пав­ла Те­те­рю. До воєвод мос­ковських Юрий на­пи­сав лис­ти, щоб во­ни із військом своїм вибіра­ли­ся геть з Ук­раїни, бо військо За­по­рожське і уся Ук­раїна не воліє далі зос­та­ва­ти­ся під ру­кою ца­ря, а вер­та­ються знов до сво­го при­рож­ден­но­го ко­ро­ля польсько­го.

Тим ча­сом пол­ков­ник Пе­ре­яс­лавський Яким Сом­ко та Ніжинський Іван Зо­ло­та­рен­ко до­ма­га­ли­ся гетьманст­ва. Пе­ре­чув­ши, що ста­ло­ся на пра­во­му боці Дніпра, во­ни скли­ка­ли ра­ду у Пе­ре­яс­лаві і усовіщу­ва­ли та умов­ля­ли, щоб хоч Ліво­бе­реж­на Ук­раїна дер­жа­лась Моск­ви. На те прис­та­ли пол­ки: Ніжинський, Пе­ре­яс­лавський і Чер­нигівський. На раді тій Сом­ка об­ра­но на­каз­ним Гетьма­ном. Ду­же гар­ний на вро­ду, по­каз­ний, щи­ро­сер­дий, од­важ­ний і ро­зум­ний чо­ловік, він мав чи­ма­ло при­хильників. Зо­ло­та­рен­ко не хотів ува­жи­ти гетьманст­во і, мис­ля­чи сам зро­би­тись Гетьма­ном, підле­щу­вав­ся до воєво­ди Ро­мо­да­новсько­го та, че­рез єпис­ко­па Ме­фодія, пи­сав до­но­си Мос­ковсько­му уря­дові на Сом­ка. Єпис­коп Ме­фодій - се той са­мий про­то­поп Мак­сим Фи­ли­монів, що ба­ла­му­тив ще за Ви­говсько­го. Те­пер він, за при­хильність до Моск­ви, вис­вя­че­ний був на єпис­ко­па і нас­та­нов­ле­ний дог­ля­да­чем Київської мит­ро­полії, бо мит­ро­по­лит Київський Ди­онисій Ба­ла­бан не хотів взна­ва­ти Мос­ковсько­го патріарха. Увесь 1661-ий рік Сом­ко, із при­хильни­ми до йо­го пол­ка­ми, од­би­вав­ся од По­ляків і Юрия і про­хав підмо­ги у Ро­мо­да­новсько­го. На­решті Ро­мо­данівський ру­шив із мос­ковським військом і Сло­бодськи­ми пол­ка­ми на Ук­раїну, щоб виз­во­ли­ти Сом­ка, кот­ро­го під Пе­ре­яс­ла­вом обліг своїм військом Юрий із По­ля­ка­ми та Та­та­ра­ми. Як прий­шов Ро­мо­да­новський, Юрий став одс­ту­па­ти до Дніпра. Сом­ко наг­нав йо­го під Ка­не­вом і у-прах роз­бив йо­го військо та ви­гу­бив більш 10.000 ко­заків; сам Юрий лед­ве встиг пе­ре­хо­пи­тись за Дніпро і утік до Чи­ги­ри­на. Се бой­ови­ще ви­яви­ло усю нікчемність Юрия, і ко­за­ки го­лос­но по­ча­ли ремст­ву­ва­ти на нього, а тут ще й За­по­рожський ко­шо­вий Іван Ве­лич­ко-Бо­совський прис­лав до йо­го лист, і в то­му листі від се­бе і усього війська За­по­рожсько­го ра­див по­ки­ну­ти гетьманський уряд і йти на спокій, бо не вар­тий він та­кої по­са­ди. Ду­же вра­зи­ло усе се Юрия, але ж і сам він ба­чив і ро­зумів, що та­кої тяж­кої го­ди­ни він не здо­лає да­ти нічо­му ра­ди. При кінці 1662 ро­ку він ізкли­кав ра­ду у Кор­суні, на ній зрікся гетьманст­ва і пе­ре­дав бу­ла­ву ро­ди­чеві свой­ому, що був жо­ня­тий на сестрі йо­го Сте­па­ниді, Пав­лові Те­тері, наз­на­чив­ши йо­го, по­ки бу­дуть ви­бо­ри Гетьма­на, на­каз­ним Гетьма­ном. Сам же він 6-го січня (янва­ря) 1663 ро­ку пост­риг­ся у ченці в Чи­ги­ринсько­му ма­нас­тирі, і да­но йо­му імя Ге­де­он. Але ще й те­пер не на віки зник він там од жит­тя, і ми стріне­мо­ся з ним ще й далі.