Переяславська Рада (8 січня 1654 р.)

 

На Во­дох­ре­ще р. 1654 приїхав у Пе­ре­яс­лав і Гетьман і на 8 січня (янва­ря) скли­кав ве­ли­ку ра­ду. Уся стар­ши­на, з усіх полків, з усієї Ук­раїни зїха­ла­ся до Пе­ре­яс­ла­ва. У 11-ій го­дині в день вий­шов на май­дан Гетьман і по­чав свою про­мо­ву до війська. Між ин­шим він ка­зав та­ке: „Сьогод­ня скли­ка­но ве­ли­ку при­люд­ну ра­ду на те, щоб ви вкупі з на­ми обібра­ли собі дер­жав­ця з чо­тирьох, ко­го самі во­ли­ти­ме­те. Пер­ший - царь Ту­рецький, дру­гий - хан Кримський, третій - ко­роль Польський і чет­вер­тий - царь Мос­ковський. Вибірай­те, яко­го впо­до­баєте. Царь Ту­рецький - бу­сур­мен; усі ви знаєте, яке ли­хо терп­лять під ним пра­вос­лавні Гре­ки. Хан Кримський - теж бу­сур­мен; з ним ми за­ве­ли при­язнь, але чо­го на­терпілись че­рез те, якої біди заз­на­ли, ви доб­ре знаєте: і не­во­ля і ріки кро­ви христіянської. Про утис­ки від польських панів не­ма чо­го й ба­ла­ка­ти. Царь Мос­ковський - од­но­го з на­ми об­ря­ду, од­ної грецької віри, - він згля­нув­ся на на­ше шос­тилітне бла­ган­ня. Крім йо­го царської ру­ки, ми не знай­де­мо за­тиш­но­го прис­та­но­ви­ща. По­любімо ж йо­го щи­ро! А хто не хо­че нас пос­лу­ха­ти, не­хай іде, ку­ди хо­че, - шлях вільний".

Тисячі на­ро­ду за­гу­ка­ли: „Во­ли­мо під ца­ря східнього пра­вос­лав­но­го!" Пол­ков­ник Те­те­ря став об­хо­ди­ти усіх, пи­та­ючи кож­но­го:

- Чи усі так приз­во­ляєте?

- Усі, усі! - гу­ка­ли ко­за­ки і міща­не.

Як скінчи­ли до­пи­ту­ва­ти, Гетьман про­мо­вив:

- Хай бу­де та­ко. Не­хай ук­ре­пить нас Гос­подь під йо­го царською кріпкою ру­кою!

Потім про­чи­та­но царську гра­мо­ту - в ній царь обіцяв Ук­раїну в ласці дер­жа­ти і від во­рогів обо­ро­ня­ти. Пос­ли пок­ли­кав те­пер Гетьман у церк­ву до при­ся­ги.

Гетьман з стар­ши­ною до­ма­гав­ся, щоб пос­ли мос­ковські при­сяг­ли за ца­ря, що він вольності й по­ряд­ки Ук­раїни по­ру­ша­ти не бу­де й во­ро­гам її не од­дасть на по­та­лу. Та­кий по­ря­док був у Польщі, - тай скрізь, де сво­бо­да має бу­ти за­без­пе­че­на, - що но­вий ко­роль у-сам-пе­ред скла­дає при­ся­гу на за­ко­ни й пра­ва, що бу­де їх до­дер­жу­ва­ти, а тоді на­род скла­дає йо­му при­ся­гу, що бу­де йо­го слу­ха­ти й ша­ну­ва­ти. На те бо­яре ска­за­ли, що во­ни сього не зроб­лять, бо Мос­ковський царь - „са­мо­дер­жець" і при­ся­ги своїм підда­ним не скла­дає. Нічо­го не поміг і прик­лад, що так, мов­ляв, роб­лять Польські ко­ролі, що завж­ди ко­за­кам при­ся­га­ли. Але не­хай - ка­за­ли бо­яри - лю­де не бо­яться: царь їх не ви­дасть і всі вольності й пра­ва обо­ро­нить та збільшить. Ся нес­подіван­ка ду­же зди­ву­ва­ла Гетьма­на і стар­ши­ну. Не зна­ли, що ро­би­ти. Вий­шли з церк­ви і ра­ди­ли­ся на подвіррі Те­тері. Пос­ла­ли до Бу­турліна, щоб та­ки при­сяг­нув, ина­че військо бу­де ва­га­ти­ся і не схо­че ца­ре­ви при­ся­га­ти. Пос­ли сто­яли на свой­ому. Дов­го так тяг­ло­ся. На­решті Хмельницький і стар­ши­на, щоб по­мо­чи мос­ковської не втра­ти­ти, зго­ди­ли­ся при­сяг­ну­ти й так і пос­та­но­ви­ли, що пізніше во­ни пош­лють до Моск­ви своїх послів, і ті з ца­рем і бо­яра­ми умов­ляться про ук­раїнські по­ряд­ки, пра­ва і вольності. Після то­го пос­ли мос­ковські ви­ря­ди­ли своїх „стольників" і „стряп­чих" по усіх містах і пол­ках ук­раїнських, щоб на­род при­ся­гав Ца­реві. Київ при­ся­гав 14-го січня (янва­ря), але мит­ро­по­лит Сильвес­тер Кос і київське ду­хо­венст­во не хотіли при­ся­га­ти, бо ду­же неп­ри­яз­но ди­ви­ли­ся на те єднан­ня і нічо­го доб­ро­го від нього не сподіва­лись і аж си­лою ви­дер­ли в них при­ся­гу; та й поміж стар­ши­ною знай­шли­ся такі, що не схотіли при­ся­га­ти. 22-го січня (янва­ря) при­ся­гав Ніжин, де послів стрічав шу­ряк Гетьма­на пол­ков­ник Зо­ло­та­рен­ко, а 28-го й Чер­нигів. Звідтіль пос­ли по­вер­ну­ли до Моск­ви. Лед­ве ста­ла­ся при­ся­га у Пе­ре­яс­лаві, як за­раз склав­ся чи­ма­лий гурт та­ких стар­шин і ко­заків, що не хотіли йти у мос­ковське підданст­во; по-між ни­ми такі стар­ши­ни, як Сірко - був пізніше ко­шо­вим За­по­рожським, - він зібрав нев­до­во­ле­них і по­дав­ся з ни­ми за Дніпрові по­ро­ги; та й лю­бий усьому ко­зацт­ву пол­ков­ник Бо­гун з усім По­буж­жям не схотів теж при­ся­га­ти і цу­рав­ся то­го єднан­ня.

Хмельницький з стар­ши­ною став ви­ря­жа­ти послів до ца­ря і ви­роб­ля­ти їм на­каз, чо­го ма­ють про­си­ти для війська і для Ук­раїни. Поїхав військо­вий су­дя Бог­да­но­вич і пол­ков­ник Те­те­ря. До Моск­ви приїха­ли в пер­ших днях мар­та. Царь прий­няв їх з ве­ли­кою чес­тю. Пос­ли пе­ре­да­ли йо­му гра­мо­ту Хмельницько­го, Гетьман в ній вис­лов­ляв утїху, що Ук­раїна прий­шла в со­юз з Мос­ков­щи­ною і під зверхність Мос­ковсько­го ца­ря; про­сив, щоб царь пот­вер­див пра­ва і вільнос­ти ук­раїнсько­го на­ро­ду - як царські пос­ли обіця­ли, що дасть їм пра­ва більші ніж ма­ли за князів давніх і за ко­ролів польських. Потім ук­раїнські пос­ли ви­ло­жи­ли пе­ред бо­яра­ми, чо­го хо­че Гетьман і військо За­по­рожське.

„Статі Бог­да­на Хмельницько­го”.

На підставі то­го уло­же­но бу­ло так звані „статі Бог­да­на Хмельницько­го", що потім ціле століття бра­ли їх за підста­ву ук­раїнсько­го жи­тя: які зміни потім не ви­хо­ди­ли, як не відміня­ли­ся відно­си­ни до Моск­ви, то все пок­ли­ку­ва­ли­ся на ті „статі Бог­да­на Хмельницько­го", що по ним має все бу­ти, і по ним ніби то все ве­деться.

Всіх ста­тей бу­ло 23. Важніщі з них такі:

Права й вільнос­ти ко­зацько­го й ду­хов­но­го ста­ну лю­дей пот­верд­жу­ються.

Всякі ви­борні уря­ди і су­ди ма­ють од­бу­ва­ти­ся вільно, і ніхто до них не мо­же міша­ти­ся.

Гетьмана ви­би­рає військо свобідно.

Війська ко­зацько­го має бу­ти 60 ти­сяч.

Гетьман має пра­во вес­ти зно­си­ни з ин­ши­ми дер­жа­ва­ми.

Що ска­за­ти про сі „статті"? Пи­са­ли їх ко­за­ки і ду­ма­ли про са­мих ко­заків. Во­ни вва­жа­ли за Ук­раїну не всю зем­лю, де жи­ве ук­раїнський на­род, а тільки ту зем­лю, де по давнім умо­вам ко­заків з По­ля­ка­ми, му­си­ли жи­ти ко­за­ки: не всю зем­лю по Сян в Га­ли­чині і по гірний Ду­наєць і гірські Тис­си в Кар­па­тах, а тільки по Случ: воєводст­ва Чер­нигівське, Київське та Брас­лавське. Пе­ре­яс­лавські статті вмов­ля­лись з ца­рем тільки про во­лю ко­зацьку, а „па­шен­но­го крес­тя­ни­на" зос­тав­ля­ли „долж­ность обык­лую от­да­вать его царс­ко­му ве­ли­чест­ву, какъ и преж­де се­го", зна­чить, як бу­ло се за часів Польщі, про­ти якої ус­та­ва­ли і „па­шенні крес­тя­не" вкупі з ко­за­ка­ми. Ті шлях­тичі, що вер­хо­во­ди­ли кан­це­лярією Хмельницько­го (тай й сам батько ко­зацький був шлях­тич!) не за­бу­ли осібно на­пи­са­ти в стат­тях пе­ре­яс­лавських про шлях­ту, що б во­на „при своїх шля­хетських во­лос­тях про­бу­ва­ла, як при ко­ро­лях польських бу­ва­ло, і що-б на уря­ди су­дові, земські і го­родські, як і за Польщі бу­ло, ви­би­ра­ли шлях­тичі, а не па­шенні лю­де. Тільки ко­за­ки ма­ли-б свій влас­ний суд, - по сій умові!

Окрім ко­заків та шлях­ти, пра­ва і вольнос­ти ви­мов­лені бу­ли для попів і ченців, що-б і во­ни ма­ли те, що їм бу­ло на­да­но од ко­ролів польських, зна­чить, і землі з па­шен­ни­ми людьми, та для міщан, що-б во­ни оби­ра­ли для се­бе і для своїх діл войтів і ма­гист­ра­ти та ра­туші, що-б то як те­пер го­родських го­лов та го­родську ду­му.

Так то зроб­лені ко­за­ка­ми статті вдер­жу­ва­ли ста­ру нерівність між людьми ук­раїнськи­ми і не дба­ли зовсім про па­шен­них лю­дей, про бідних хлібо­робів. На ко­ристь їм мож­на-б бу­ло хи­ба по­вер­ну­ти 13 сгат­тю, що „пра­ва, на­дані од князів і ко­ролів ду­хов­ним і сьвітським лю­дям, що-б не бу­ли ні в чім по­ру­шені". Та тільки прав та­ких прос­тим па­шен­ним лю­дям ніхто не да­вав. По­ки що, во­ни тільки зос­та­ва­лись вільни­ми там, де повтіка­ла шлях­та. А як зем­ля за ни­ми не бу­ла приз­на­на, то по-тро­ху і ста­ли сі прості лю­де обер­та­тись у „пос­лу­шенст­во". Сам ко­зацький батько Бог­дан Хмельницький мав од ко­ролів польських на­дані се­ла „на правъ помъстномъ съ под­да­ны­ми". А пос­ланці йо­го, котрі їзди­ли в Моск­ву вмов­ля­тись з ца­рем про вольнос­ти ко­зачі, - ге­не­ральний су­дя Самійло Бог­да­но­вич та пе­ре­яс­лавський пол­ков­ник Пав­ло Те­те­ря, по­да­ва­ли в марці 1654 р. ца­ре­ви че­ло­бит­тя, де про­ха­ли, що-б за ни­ми бу­ло пот­верд­же­но по містеч­ку „съ под­да­ны­ми въ немъ бу­ду­чи­ми".

Колись польські па­ни так са­мо по­за­би­ра­ли землі і перш усього ста­ра­лись за­хо­пи­ти такі стру­мен­ти та за­во­ди, що най­потрібніщі хлібо­ро­бо­ви, або такі, що пе­ре­роб­ля­ють хліб - мли­ни та вин­ниці, що-б хлібо­ро­ба дер­жа­ти в своїх ру­ках, та за­хоп­лю­ва­ти лу­ки, що-б не бу­ло ку­ди без пла­ти хлібо­ро­бо­ви ско­ти­ну виг­на­ти, та ліси. На­род влас­не че­рез те і піднявсь про­ти Польщі вкупі з ко­за­ка­ми, що „вражі ля­хи" ріки і лу­ки жи­дам за­арен­ду­ва­ли, - а те­пер ко­зацькі стар­ши­ни, вмов­ля­ючись з мос­ковським уря­дом про ко­зацькі вольнос­ти, по­ча­ли ви­мов­ля­ти собі те, що за часів Польщи ма­ли в се­бе па­ни та їх оран­дарі-жи­ди. Пот­ро­ху по­ча­ло йтись до но­во­го кре­пацт­ва, а мос­ковське царст­во не тільки не зу­пи­ни­ло сієї хо­ди, а ще по­мог­ло роз­рос­тись злим зер­нам, що бу­ли в ко­зач­чині, а добрі заг­лу­ши­ло.

А бу­ли в пе­ре­яс­лавських стат­тях і добрі зер­на влас­не та­ко­го уст­рою гро­мадсько­го, до кот­ро­го теж пря­му­ють скрізь освічені лю­де. Тут умов­ля­лось, що-б чужі лю­де у край­ові не всту­па­ли, що-б уся­кий уряд був ви­бор­ний, що-б ніхто без су­ду не був ска­ра­ний і що-б су­ди­ли свої лю­де, то­ва­риші, хоч ко­заків, шлях­тичів та міщан, ко­ли не усіх. Так бу­ла хоч тро­хи за­без­пе­че­на во­ля краю й на­ро­ду од царської са­мо­волі.

Українці хотіли, аби мос­ковське пра­ви­тельство зовсім не міша­ло­ся в ук­раїнські по­ряд­ки, в уп­ра­ву й жит­тя; щоб на Ук­раїні не бу­ло ніяких мос­ковських на­чальників, а тільки самі ук­раїнські, ви­би­рані са­ми­ми людьми; щоб цер­ковні по­ряд­ки ні в чім не зміня­ли­ся, і церк­ва ук­раїнська зіста­ва­ла­ся по давньому, під зверхністю патріарха цар­го­родсько­го, а від мос­ковсько­го патріарха бу­ла не­за­леж­на.

Се все бу­ло не в лад мос­ковським бо­ярам; на де-які спра­ви зовсім не да­но ніяко­го рішен­ня, - так тим ча­сом по­ли­ше­но, як бу­ло, але нічим не за­без­пе­че­но від змін на далі: а в де чо­му й відмов­ле­но. Че­рез те пізнійше Ук­раїнці і Моск­ва кож­не в свій бік тяг­ну­ло: Ук­раїнці хотіли роз­ши­ри­ти і до­пов­ни­ти ті „статі Бог­да­на Хмельницько­го" но­ви­ми пра­ва­ми і пос­та­но­ва­ми, щоб мос­ковське на­чальство не міша­ло­ся до ук­раїнсько­го жи­тя. Мос­ковське ж пра­ви­тельство нав­па­ки хотіло підвес­ти Ук­раїну під мос­ковські по­ряд­ки, по­са­ди­ти по ук­раїнських го­ро­дах мос­ковських воєвод, ду­хо­венст­во ук­раїнське підвес­ти під власть мос­ковсько­го патріарха. З то­го потім вий­шли ве­ликі сва­ри і війни.

То ви­яви­ло­ся зго­дом, але де що за­раз по пе­ре­яс­лавській при­сязі по­ча­ло ви­яв­ля­ти­ся та­ке, що Ук­раїнцям не по­до­ба­ло­ся. Хмельницький для то­го так цуп­ко взяв­ся до то­го поєднан­ня з Моск­вою, щоб звідти як най­скоріш воєнну поміч діста­ти на По­ляків. Замість то­го за­раз по при­сязі пе­ре­яс­лавській прий­шли воєво­ди мос­ковські в Київ і з ни­ми дві з по­ло­ви­ною ти­сячі мос­ковських стрільців. Во­ни за­хо­ди­ли­ся ста­ви­ти собі кріпость в Київі, для неї виб­ра­ли собі місце ко­ло Софійсько­го со­бо­ру, на мит­ро­по­ли­чих грун­тах. Мит­ро­по­лит не хотів да­ва­ти то­го грун­ту, але воєво­ди йо­му веліли да­ти, бо инак­ше си­ломіць візьмуть. Мит­ро­по­лит хотів бо­ро­ни­ти­ся, але потім по­ба­чив, що та­ки не йо­го си­ла. Пос­та­ви­ли кріпость, пос­та­ви­ли в ній своє військо, і три­ма­ли в своїх ру­ках цілий Київ, ка­за­ли собі при­но­си­ти ключі від міських воріт, від се­бе ви­си­ла­ли лю­дей провіду­ва­ти про во­рогів.

Таким чи­ном уже за­раз по-бік Гетьма­на і пол­ков­ників ко­за­чих зя­ви­ли­ся инші ха­зяї на Ук­раїні, що пильну­ва­ли й са­мо­го Гетьма­на і всю людність ук­раїнську. І та­ких воєводів бо­яре хотіли прис­ла­ти й у инші значніщі ук­раїнські міста.

Все се не по­до­ба­ло­ся на Ук­раїні, і дех­то по­бо­ював­ся, щоб з то­го не вий­шло якої біди.

Царь прий­мив Хмельницько­го під свою ру­ку, бо в йо­го бу­ла, гад­ка во­юва­ти­ся з Польщею, щоб відби­ти землі, заб­рані По­ля­ка­ми.

Зараз на вес­ну вис­лав він своє військо на Біло­русь, а за військом і сам він вис­ту­пив, зав­зи­ва­ючи та­кож Хмельницько­го, щоб ішов ра­зом з ним во­юва­ти Польщу. Але Хмельницький не пос­лу­хав­ся (мо­же не хотїв йти під ру­ку ца­ре­ви, при­вик­нув­ши сам у війні гетьма­ну­ва­ти), тільки вис­лав 20.000 ко­заків під бу­ла­вою сво­го намісни­ка Ва­си­ля Зо­ло­та­рен­ка і мо­ло­до­го, але сьміли­во­го пол­ков­ни­ка чер­нигівсько­го По­до­бай­ла. Ца­ре­ви, при підмозі ко­зацько­го війська, доб­ре ве­ло­ся. Він брав од­но місто за дру­гим від По­ляків, а й ко­за­ки теж за­хо­пи­ли спо­рий шмат землі при ук­раїнській гра­ниці й зро­би­ли там єще один ко­зацький полк.

Тимчасом Хмельницький ос­та­вав­ся на Ук­раїні, бо там бу­ло нес­покійно і від Та­тар, що мсти­ли­ся на ко­за­ках за їх злу­ку з Моск­вою і від мос­ковсько­го воєво­ди, що засів був у Київі і по­чав ря­ди­ти­ся, як у се­бе до­ма. Він не пи­тав­ся ны Хмельницько­го о дозвіл на ніяку спра­ву, ні війська ко­зацько­го, тільки слу­хав, що йо­му ска­жуть в Москві. Хмельницько­му се не мог­ло по­до­ба­ти­ся і то­му він не хотів йти, як цар зак­ли­кав йо­го до війни з По­ля­ка­ми на Ук­раїні. Не хотіло­ся йо­му до­во­ди­ти до то­го, щоб Моск­ва за­над­то зрос­та­ла в си­лу, бо се не бу­ло б доб­ре і для Ук­раїни.

А ко­ли про се пе­ревіда­ли По­ля­ки, так взя­ли сла­ти послів і до Хмельницько­го і до Бо­гу­на та ще до де­ко­го з тих знат­них Ук­раїнців, що не ра­до прис­та­ва­ли до Моск­ви, на­мов­ля­ючи їх, щоб ки­да­ли Моск­ву та ми­ри­ли­ся з Польщею. З тих на­мов нічо­го не вий­шло, бо ко­за­ки раді бу­ли, що ви­би­ли­ся з під Польщі і годі їм бу­ло так ско­ро ту­ди на­зад вер­та­ти. Тоді ко­роль польський за­ду­мав но­ву війну з Хмельницьким, але сам бо­яв­ся єї по­чи­на­ти і ждав на підмо­гу та­тарсько­го ха­на, що з ко­лишнього помічни­ка ко­зацько­го пе­рей­шов у най­зав­зятійшо­го во­ро­га за се, що ко­за­ки прис­та­ли до ца­ря мос­ковсько­го. Зи­мою вис­ту­пив По­тоцький з ве­ли­ким військом на Ук­раїну. Го­ро­ди і се­ла ні за що не хотіли пус­ка­ти до се­бе По­ляків, па­ли­ли свої ха­ти, своє доб­ро і би­ли­ся до за­ги­ну. У містеч­ку Буші, не­да­ле­ко Дністра, зібра­ло­ся 18.000 По­до­лян із жінка­ми, дітьми і усим доб­ром своїм, і під про­во­дом яко­гось Греч­ки за­чи­ни­ли­ся у місті та од­би­ва­ли­ся від Ляхів. Усю си­лу свою стяг­ли По­ля­ки, щоб узя­ти те містеч­ко. Дов­го би­ли­ся, ба­га­то Ук­раїнсько­го на­ро­ду, ба­га­то й жовнірів по­ляг­ло під йо­го му­ра­ми. Тоді По­ля­ки од­ве­ли во­ду з став­ка і по греблі про­би­ли­ся у го­род. Бідні обо­ронці по­ба­чи­ли, що не­ма ніяко­го ря­тун­ку, - за­па­ли­ли свої ха­ти і по­ча­ли вби­ва­ти один од­но­го, щоб не дос­та­тись до рук во­ро­гам. Жінка вби­то­го сот­ни­ка За­вис­но­го сіла на боч­ку з по­ро­хом, підпа­ли­ла по­рох і ви­летіла у воз­дух, аби не дос­та­ти­ся По­ля­кам; инші жінки уби­ва­ли самі се­бе й своїх дітей, ки­да­ючись з ни­ми у во­гонь та в кри­ниці. Та­ким спо­со­бом за­ги­ну­ло більше 16.000 од­важ­но­го лю­ду. Так не­на­виділи во­ни Ляхів і так бо­ялись по­пас­ти жив­цем до них в ру­ки!

Хмельницький стрів По­ляків і Та­тар під Ох­ми­то­вом, ко­ло Білої Церк­ви. По­ля­ки й Та­та­ри сильно на­пер­ли на ко­заків і Мос­калів і Мос­калі хотіли втіка­ти. Але в по­ру наспів з підмо­гою слав­ний пол­ков­ник Бо­гун. Та­та­ри ки­ну­ли­ся в розтіч і польське військо мусіло вер­та­ти­ся з ве­ли­ки­ми стра­та­ми. Хмельницький прой­шов до Білої Церк­ви. Так вер­ну­ли­ся По­ля­ки з со­ро­мом, а ко­ли й Та­та­ри їх по­ки­ну­ли, ка­жу­чи, що та­ким ли­хим во­якам во­ни не хо­чуть по­ма­га­ти, тоді ко­роль знов по­вер­нув­ся до ко­заків з лас­ка­ви­ми сло­ва­ми. Обіцяв їм, що до­бу­де від сой­му дозвіл, щоб ук­раїнські хло­пи не ро­би­ли паньщи­ни, а тільки пла­ти­ли не­ве­ликі чинші, щоб їм бу­ло вільно гна­ти горівку і ва­ри­ти пи­во та щоб ко­за­кам да­но пра­ва шля­хетські.