Під Львовом та Замостям. Битва під Пилявою.

Микола Аркас

Історія України-Русі

Том 2, частина 2.

Жовті Води та Корсунь

 

Заворушились і По­ля­ки, по­чув­ши ли­хо, і за­ду­ма­ли вга­му­ва­ти те повс­тан­ня, як ко­лись за часів На­ли­вай­ка та Ост­ря­ниці. Але Хмельницький ча­су не га­яв і у квігні (апрілі) з усим військом своїм і Та­та­ра­ми, ру­шив з Січи, а дійшов­ши до Ко­да­ка, узяв йо­го й зруй­но­вав, щоб не ма­ти по-зад се­бе тієї во­ро­жої й ду­же міцної кріпос­ти. Польський гетьман ко­рон­ний Ми­ко­ла По­тоцький ви­ря­див про­ти ко­заків сво­го си­на Сте­па­на; у поміч йо­му дав ще й польно­го гетьма­на Ка­ли­новсько­го з військом; реєстро­вим ко­за­кам, під про­во­дом Ба­ра­ба­ша та пол­ков­ни­ка Кри­чевсько­го, - то­го са­мо­го, що виз­во­лив був Хмельницько­го - По­тоцький звелів плис­ти бай­да­ка­ми у-низ Дніпром; сам же ру­шив су­хо­до­лом по-над Дніпром. Сте­пан По­тоцький зай­шов да­ле­ко в степ і ота­бо­рив­ся на річці Жовті Во­ди, що вли­вається у Інгу­лець (річка ся те­пер зветься Жов­та, і те­че у Верх­недніпровсько­му повіті в Ка­те­ри­нос­лав­щині). Не­да­леч­ко, між річкою і бал­кою Оче­ре­тя­ною, в Чор­но­му лісі ота­бо­рив­ся і Хмельницький, пос­ко­ву­вав­ши во­зи, а Та­та­ри ста­ли тро­хи далі. Не­за­ба­ром по Дніпру прип­лив­ли реєстрові ко­за­ки, вий­шли на беріг у Ка­мя­но­му За­тоні і зро­би­ли ра­ду. На раді поріши­ли прис­та­ти до Хмельницько­го, бо він стоїть за віру пра­вос­лав­ну і вольності ко­зацькі. За­раз пос­ки­да­ли стар­ши­ну, що По­ля­ки їм по­нас­тав­ля­ли і пов­би­ва­ли. Де-хто з стар­ши­ни прис­тав до ко­заків - як от Кри­чевський, що потім був пол­ков­ни­ком ко­зацьким. Усі реєстрові прис­та­ли до Хмельницько­го і дру­го­го дня поєдна­лись із військом Хмельницько­го. Хмельницький за­раз зібрав усе своє військо, вий­шов з та­бо­ру і ки­нув­ся на По­ляків. Як зійшов­ся Хмельницький з По­ля­ка­ми, то не ви­дер­жа­ли во­ни то­го нас­ко­ку, ста­ли пос­ту­па­ти­ся до лісу. Ко­ли ог­ля­нуться, а по-зад них ізня­ла­ся ку­ря­ва то Та­та­ри нас­ко­чи­ли на них і по­ча­ли „кру­ти­ти ве­ре­мя", як ка­за­ли про їх зви­чай на­ки­да­ти на во­рогів ар­ка­ни, стріля­ти з са­гай­даків, ніве­чи­ти во­рожі коні, га­ла­са­ти з усієї си­ли, топ­та­ти лю­дей своїми кіньми і та­ке ин­ше Страх на­пав на По­ляків. А тут по­ки­ну­ли їх ті реєстрові, що бу­ли з По­тоцьким, а пос­ланців до гетьманів пе­ре­хо­пи­ли ко­за­ки. Зап­ро­сив Сте­пан По­тоцький ми­ру Хмельницький за­жа­дав, щоб од­дав всю ар­ма­ту - По­тоцький од­дав. Пішли По­ля­ки на­зад смутні та не­ве­селі, але по до­розі у Кня­жих Бай­ра­ках наг­на­ли їх Та­та­ри і да­вай По­ляків з польських ар­мат клас­ти. По­тоцько­го, пост­ре­ля­но­го й підби­то­го узя­ли в не­во­лю, і на дру­гий день він і по­мер, а Шем­бе­ко­ви, що ду­же доїв ко­за­кам, як стар­ши­ну­вав над ни­ми, ка­жуть, го­ло­ву од­ру­ба­ли. „Отеє вам, па­но­ве, - ка­за­ли ко­за­ки - за те, що не схотіли з ко­за­ка­ми у зла­годі жи­ти кращі вам бу­ли Жи­ди-збой­ці, як За­по­рожці-мо­лодці!”

Багато наб­ра­ли уся­ко­го доб­ра ко­за­ки й Та­та­ри у польсько­му та­борі, ар­ма­ти й клей­но­ди теж дос­та­ли­ся ко­за­кам. Але Хмельницький не упив­ся тією слав­ною пе­ре­мо­гою, - він доб­ре знав, що ще є ве­ли­ка си­ла польсько­го війська і що ко­рон­ний гетьман По­тоцький не по­да­рує йо­му то­го. І от він три дні дав ко­за­кам спо­чи­ти після бою, а тим ча­сом впо­ряд­ко­ву­вав військо. Усього війська із Та­та­ра­ми бу­ло в йо­го 16.000, і з ним ру­шив він на Кор­сунь. Але ба­чив він доб­ре, що війська в йо­го не­ба­га­то, а че­рез те він знов на хит­рощі взяв­ся. Кри­во­но­сові, або Пе­ре­бий­но­сові, як йо­го взи­ва­ли, із 6.000 ко­заків та Ту­гай-беєві він звелів зай­ти по-за­ду По­ляків у гус­тий ліс і в ньому по­пе­ре­ко­пу­ва­ти усі стеж­ки, по­на­ки­да­ти паліччя, по­ко­па­ти рівча­ки, а в самій гу­ща­вині пос­та­но­ви­ти гар­ма­ти і так до­жи­да­ти По­ляків. Ра­зом з тим вис­лав він Ми­ки­ту Га­ла­га­на, з не­ве­ли­кою ва­та­гою, щоб він за­ма­нив По­ляків у той ліс. По­ба­чи­ли во­ни Га­ла­га­на, за­раз пе­ре­хо­пи­ли йо­го й по­ча­ли ви­пи­ту­ва­ти, де й скільки війська у Хмельницько­го. Га­ла­ган наб­ре­хав їм чи­ма­ло. На­ля­ка­ли­ся По­ля­ки тієї брехні і ста­ли одс­ту­па­ти до Бо­гус­ла­ва, а Га­ла­ган узяв­ся по­ка­за­ти їм шлях, та, замість то­го, повів у той ліс, де засів Кри­воніс. Нес­подіва­но ізза­ду нас­ко­чив Хмельницький. По­ля­ки, пе­ре­ля­кані, ки­ну­ли­ся тіка­ти у ліс і як-раз ус­ко­чи­ли у бо­ло­то, що бу­ло там. Во­зи й коні по­заг­ру­за­ли у бо­лоті. Ста­ли во­ни об­хо­ди­ти бо­ло­то, і по­па­ли у гли­бо­кий яр, а там їх стрів Кри­воніс із гар­ма­та­ми. Ве­ли­ка ме­туш­ня зро­би­ла­ся у польсько­му війську - пе­ре­ля­кані тіка­ли во­ни світ-за-очі. Во­зи, гар­ма­ти, коні, лю­де, що не заст­ря­ли у бо­лоті, по­ко­ти­ли­ся у яр, по­заст­ря­ва­ли у рівча­ках, що по­ко­па­ли Кри­во­но­сові ко­за­ки, та у на­ру­ба­но­му де­реві. Хмельницький, ба­чу­чи та­ке, вско­чив у са­му се­ре­ди­ну во­рогів і у-пень роз­бив По­ляків. Без чис­ла по­би­то їх, ба­га­то узя­то у по­лон, а з ни­ми й гетьманів польських Ми­ко­лу По­тоцько­го та Мар­ти­на Ка­ли­новсько­го і ще 80 знач­них. Ве­ли­ка здо­бич дос­та­ла­ся ко­за­кам: гроші, гар­ма­ти, ко­рог­ви, клей­но­ди й уся­ко­го доб­ра чи­ма­ло. Хмельницький за­раз одп­ро­ва­див послів у Січ, щоб сповісти­ли про побіду; ни­ми ж пос­лав і по­да­рун­ки: 4 ко­рог­ви, 2 бу­ла­ви, 2 бун­чу­ки, 6 ка­занів, 6 гар­мат, 1.300 та­лярів гро­шей, і про­хав, щоб і на­далі За­по­рожці по­ма­га­ли йо­му. По­тоцько­го, Ка­ли­новсько­го і 800 бранців По­ляків по­да­ру­вав він Та­та­рам, і ті пог­на­ли їх у Крим, сподіва­ючись ве­ли­ко­го за них ви­ку­пу. Ба­га­то доб­ра дос­та­ло­ся й ко­за­кам. Ось як співається про се в ко­зацькій думі:

Пана По­тоцько­го пійма­ли, як ба­ра­на звя­за­ли,

Та пе­ред Хмельницько­го гетьма­на прим­ча­ли;

„Гей па­не По­тоцький, чо­го у те­бе ро­зум жіноцький?

Не міг єси в Ка­мянці Подільці про­бу­ва­ти,

Печеного по­ро­ся­ти, ку­рицї з пер­цем та з шап­ра­ном ужи­ва­ти,

А те­пер не зумієш ти з на­ми ко­за­ка­ми во­юва­ти

І житньої со­ло­ма­хи з туз­лу­ком ужи­ва­ти!

Хиба ве­лю те­бе кримсько­му ха­ну да­ти,

Щоб нав­чи­ли те­бе кримські на­гаї си­рої ко­би­ли­ни жу­ва­ти!…”

У Кор­суні Хмельницький одп­ра­вив мо­ле­бень і звідтіль ру­шив з усім військом до Білої Церк­ви. Те­пер Хмельницько­му лег­че бу­ло: Польща ос­та­ла­ся і без гетьманів і без війська. Хмельницький без кло­по­ту дійшов до Білої Церк­ви. З Білої Церк­ви розіслав Хмельницький по всій Ук­раїні універ­са­ли до Ук­раїнсько­го лю­ду і підпи­сав­ся на них вже так: „Гетьман війська За­по­рожсько­го і усієї Ук­раїни по обид­ва бо­ки Дніпра". Зак­ли­кав він усіх, хто вміє зброю в ру­ках дер­жа­ти, щоб збіра­лись оруж­но на доб­рих ко­нях до Білої Церк­ви. „Не слу­хай­те­ся панів та підпанків як не­вольни­ки - пи­сав він в універ­са­лах. - Ви сю зем­лю зай­ня­ли, виг­нав­ши звідси Та­тар. Ваші батьки ку­пи­ли її для вас кро­вю своєю, бо­ро­ня­чи її від во­рогів. А тим ча­сом за неї нак­ла­да­ють на вас по­дат­ки, служ­би, пан­щи­ну. Військо польське ни­щить ва­ше доб­ро, без­чес­тить ва­ших жінок і дітей. Підіймай­те­ся ко­за­ки й се­ля­не, щоб По­ляків до краю при­бор­ка­ти! Аж як у власній се­ре­дині по­чу­ють во­ни зелізо - по­ба­чать, як їх міста здо­бу­ваєте ви, - аж тоді да­дуть вам во­ни сво­бо­ду і чис­тий спокій!"

І рознісся по Ук­раїні сей пок­лик, і відгук­ну­ла­ся на йо­го уся Ук­раїна - по­ча­ло­ся повс­тан­ня і на Во­лині, і на Поділлі, і в Га­ли­чині, і ста­ли звідусіль лю­де при­бу­ва­ти до Білої Церк­ви, під гет­манські ко­рог­ви; вез­ли з со­бою по­рох, кулі, зер­но, бо­рош­но; йшли, бо вдо­ма по се­лах вже ду­же важ­ко бу­ло сидіти: ніде не мож­на бу­ло знай­ти чо­ловікові, як що він не По­ляк, а-ні за­хис­ту, а-ні прав­ди; зну­ща­лись з нього і па­ни, і підпан­ки, і Жи­ди, - зну­ща­лись з віри, з пан-отців, гра­бу­ва­ли церк­ви і ма­нас­тирі пра­вос­лавні. І на­род нес­чис­лен­ни­ми юр­ба­ми по­тяг до сво­го гетьма­на, бо сподівав­ся з ним до­бу­ти собі і дітям своїм во­лю та по­легкість від тяж­ких мук, най­ти у нього прав­ду, якої ніде не вид­но бу­ло. Але не всі втіка­ли, а ті що по­ос­та­ва­лись, за­би­ра­ли панське й жидівське доб­ро, ху­до­бу, збіжжя, роз­би­ра­ли панські грун­та й по­ля. За­во­ди­ли скрізь між со­бою ви­бор­ний лад, нас­та­нов­ля­ли собі своїх ота­манів. З кількох сіл скла­да­ла­ся сот­ня і вибіра­ли собі сот­ни­ка, що був не тільки на­чальни­ком на війні, але й уп­ра­ви­те­лем і судєю. З со­тень скла­да­ли­ся пол­ки; та­ких полків за Хмельницько­го бу­ло вісім по сей бік Дніпра і вісім цо той; полк ви­би­рав собі пол­ков­ни­ка; всю стар­ши­ну вибіра­ли, так са­мо свя­щен­ників і все ду­хо­венст­во. Котрі ж бу­ли охотніщі до війни, ті ва­та­га­ми йшли до Хмельницько­го або зби­ра­ли­ся у пол­ки та йшли „чис­ти­ти Ук­раїну". Сі пол­ки, чи як їх зва­ли за­го­ни, бу­ли чи­малі: у Кри­во­но­са бу­ло ти­сяч 20 або 30, а в ин­ших по 1-2 ти­сячі. Кри­во­нос ору­до­вав на Во­лині про­ти не­до­ляш­ка, пе­ре­верт­ня ук­раїнсько­го кня­зя Виш­не­вецько­го, що па­лав не­на­вис­тю до ко­заків; на Поділлі ору­до­вав Ганд­жа та Мо­ро­зен­ко; ко­ло Київа та Чер­ни­го­ва - Ли­сен­ко-Вов­гу­ра та Хар­чен­ко-Гай­чу­ра. Не по­пус­ка­ли те­пер ко­за­ки ніко­му. Дов­го терпіли во­ни му­ки, а те­пер во­ни ви­ли­ли­ся у кріва­ве мо­ре і за­то­пи­ли усю Ук­раїну, від При­петі до Дністра. Ціли­ми та­бу­на­ми тіка­ли По­ля­ки і Жи­ди у Польщу, бо ніко­го не ми­лу­ва­ли повс­танці. Мсти­ли­ся тоді на По­ля­ках і Жи­дах за свої крив­ди ча­сом не­людськи і не­ми­ло­серд­но: по­би­ва­ли ста­рих і ма­лих, жінок і дітей, і уся­ко­во зну­ща­ли­ся. Не ди­во, ко­ли й самі заз­на­ва­ли та­ко­го. Ще свіжо па­мя­та­ли лю­де не­людські ка­ри після ос­таннього повс­тан­ня, як По­тоцький ко­заків на паль вби­вав і иньши­ми му­ка­ми му­чив. На Виш­не­вецько­го Хмельницький пи­сав до ко­ро­ля, що він ко­заків і свя­ще­ників му­чив, лу­пив, на паль са­жав, свер­лом очі ка­зав вик­ру­чу­ва­ти і инші не­чу­вані му­ки за­да­ва­ти. А хто зга­дає про всю на­ру­гу, яку при­хо­ди­ло­ся лю­дям терпіти стільки ча­су, про те, як без­чес­ти­ли жінок і доньок, би­ли, глу­зо­ва­ли, ка­за­ли ро­би­ти тяж­ку пра­цю пан­щи­ну, то не ди­во бу­де, що наз­би­ра­ло­ся злос­ти і в сих повс­тан­цях. Жах об­няв По­ляків:

„Що далі йдуть, і в яке місто прий­дуть, і все їм війська при­бу­ває з уся­ких станів лю­дей - окрім Ляхів тільки: і Жидів ба­га­то хрес­титься й прис­тає до війська; а Лях хоч би й схотів хрес­ти­ти­ся, та їх не прий­ма­ють, а всіх по­би­ва­ють", - пи­ше су­час­ний чо­ловік, що їздив по Ук­раїні.

Але не всі ду­ма­ли про те, щоб мсти­ти­ся, гра­бу­ва­ти, за­би­ва­ти. Да­ле­ко більше на­ро­ду сил­ку­ва­лось вільне, без­панське жит­тя по­вер­ну­ти собі на доб­ро. За­во­ди­ли кра­ще ха­зяй­ст­во, ста­ви­ли шко­ли, шпи­талі, церк­ви, за­во­ди­ли хо­ри півчі, зак­ли­ка­ли майстрів, щоб ма­лю­ва­ли гарні іко­ни і різби­ли іко­нос­та­си (тоді бо вся кра­са й все доб­ре і гар­не у на­ших лю­дей в церк­вах бу­ло). Ар­хи­ди­якон Пав­ло з Сірії, що пе­реїздив че­рез Ук­раїну за Хмельницько­го, ди­ву­вав­ся, як роз­ви­ну­ло­ся й пок­ра­ща­ло ук­раїнське жит­тя за той час, як Ук­раїна поз­бу­ла­ся По­ляків. „Ко­за­ки опа­ну­ва­ли край, поділи­ли землі між со­бою, і ру­ба­ють ліси, ви­па­лю­ють коріння, засіва­ють зем­лю"; де сто­яли глухі ліси, пос­та­ва­ли се­ла, по­ля: „був­ши пе­ред тим в не­волі і по­ни­жен­ню, жи­вуть те­пер раді, ве­селі, сво­бодні, на­бу­ду­ва­ли со­бор­них цер­ков, пос­та­ви­ли пре­гарні іко­ни, святі іко­нос­та­си, ко­рог­ви; з но­вим за­па­лом по­ча­ли во­ни про­го­ло­шу­ва­ти свою віру, ду­же пильно зай­ма­ються во­ни на­укою, чи­таннєм і співом цер­ков­ним". Хва­лить Пав­ло їх ми­ло­сер­дя до убо­гих, калік і сиріт, що так нам­но­жи­ло­ся під час війн з По­ля­ка­ми. Ди­вується, що діти всі, навіть си­ро­ти вміють чи­та­ти. „Письмен­них особ­ли­во побільша­ло від ча­су Хмельницько­го; про­довж, Бо­же, йо­му віку, що виз­во­лив сї міліони пра­вос­лав­них від кор­ми­ги іх во­рогів" - ка­же він.

Се не бу­ли розбійни­ки, що тільки чу­жо­го доб­ра жа­да­ють та чу­жої праці, а лю­де, що повс­та­ва­ли з зброєю в ру­ках, на те, щоб здо­бу­ти сво­бо­ду і змо­гу жи­ти по людсько­му.

Уся Ук­раїна тоді повс­та­ла і ос­во­бо­див­ши зем­лю, став­ши па­на­ми на неї, на всі гру­ди засьпіва­ли:

„Та не бу­де луч­че, та не бу­де кра­ще

Як у нас на Вкраїні,

Що не­має Жи­да та не­має Ля­ха,

Немає унії.”

Зажурилися По­ля­ки, що їм діяти! До всього то­го взяв та й умер ко­роль Во­ло­дис­лав, а но­во­го тре­ба бу­ло, по зви­чаю, з пів ро­ку вибіра­ти… Але не ду­же тішив­ся й Хмельницький, бо він не сподівав­ся так тяж­ко пог­ро­ми­ти По­ляків, і не тре­ба бу­ло йо­му то­го.

Хмельницький, став­ши на чолі на­роднього повс­тан­ня, ба­жав не більш, як тільки щоб вер­ну­ти давні по­ряд­ки ко­зацькі, і ще після Кор­сунської побіди про­сив ко­ро­ля, щоб збільшив реєстр до 12.000 та звелів зап­ла­ти­ти за давні ро­ки. Ма­буть, іще бу­ло в йо­го на думці - об­ме­жи­ти сва­во­лю панів, зміцнив­ши вла­ду ко­ролівську: „не так ко­роль, як ко­ро­ле­ве­ня­та" - мов­ляв Хмельницький. Але дальше сього він не йшов.

Хмельницький сто­яв під Білою Церк­вою та ждав, що По­ля­ки у Вар­шаві на сеймі ура­дять. Там бу­ло вся­чи­ни: одні спра­вед­ли­во го­во­ри­ли, що не ди­во, ко­ли ко­за­ки в такій не­волі повс­та­ли - тре­ба да­ти їм більші пра­ва, то бу­де га­разд; инші ка­за­ли, що по­пе­ре­ду тре­ба при­бор­ка­ти ко­заків си­лою, а тоді вже ро­би­ти по­ряд­ки. А врешті зро­би­ли ні так, ні сяк, а пос­ла­ли до ко­заків комісарів, щоб з ни­ми дійти до зго­ди. Пос­ла­ли Ада­ма Кисіля, що все сто­яв за зго­ду, а тим ча­сом за­хо­ди­лись збіра­ти військо і зібра­ли 36.000.

 

Хмельницький у Київі

 

Перед Різдвом при­був Хмельницький із військом і стар­ши­ною у Київ. Мит­ро­по­лит Сильвестр Кос з патріархом Єру­са­лимським Паісієм, що тоді про­бу­вав у Київі, і з ин­шим ду­хо­венст­вом виїха­ли на зустріч Хмельницько­му да­ле­ко за місто. Си­ла на­ро­ду зібра­ло­ся і радісно йо­го ви­та­ли: дзво­ни­ли в усі дзво­ни, па­ли­ли з гар­мат. Проїхав­ши крізь Зо­лоті во­ро­та, він се­ред стар­ши­ни наб­ли­зив­ся до со­бо­ру св. Софії. Там йо­го віта­ло ду­хо­венст­во, а сту­ден­ти Ака­демії й шко­лярі прий­ма­ли йо­го ла­тинськи­ми та ук­раїнськи­ми вірша­ми, на­зи­ва­ючи йо­го Мой­сеєм, що на­род ук­раїнський виз­во­лив з кор­ми­ги польської, як Мой­сей з єги­петської; ве­ли­ча­ли спа­си­те­лем і хра­ни­те­лем Ук­раїни, Бо­гом їм да­ним і на знак то­го Бог­да­ном наз­ва­ним.

З патріархом, мит­ро­по­ли­том та де­ким з ду­хо­венст­ва Хмельницький роз­мов­ляв потім час­то, і тут впер­ше одк­ри­ли­ся йо­му очи на те, що ро­бив він і що міг зро­би­ти для Ук­раїни, для сво­го на­ро­ду. Досі він мав на думці тільки ко­зацькі крив­ди, а про се­лян не дбав. Але те­пер по­ба­чив, як увесь на­род прос­тя­гає ру­ки до нього і жде од нього по­ря­тун­ку. В Хмельницько­му ста­ла­ся в Київі ве­ли­ка пе­реміна. Та бу­ло й ин­ше де що, що підійма­ло йо­го дух і надії. Сусідні дер­жа­ви по­ба­чи­ли, яку си­лу те­пер має Хмельницький, шу­ка­ли йо­го при­язні й со­юзу. Ту­рецький сул­тан Ібра­гим, Кримський хан Іслам-гірей, Се­ми­го­родський воєво­да Юрій Ра­кочі, Мол­давський Гос­по­дарь Ва­силь Лу­пул, Мос­ковський царь Олексій Ми­хай­ло­вич - поп­ри­си­ла­ли до нього послів. Пізніш при­си­ла­ла послів ще й Швеція. Те­пер Хмельницький став ина­чи­ми очи­ма ди­ви­ти­ся на діло - те­пер він не­на­че впер­ше зро­зумів, що він не хлоп-повс­та­нець, а „Гетьман з лас­ки Бо­жої та по волі на­ро­да". Досі він мав пе­ред очи­ма тільки спра­ву ко­зацьку - а те­пер зро­зумів, що се дрібни­ця; тре­ба бра­ти шир­ше, тре­ба ду­ма­ти про те, як би од Польщи виз­во­ли­ти увесь Ук­раїнський на­род, щоб він міг жи­ти вільний і сам со­бою пра­ви­ти, під обез­пе­кою ко­зацько­го війська. „До­ка­зав я, про що не ду­мав - те­пер до­ка­жу, що на­ду­мав, - ка­зав Хмельницький - виз­во­лю з лядської не­волі увесь на­род Руський (себ-то Ук­раїнський). По­пе­ре­ду во­ював я за свою крив­ду, те­пер во­юва­ти­му за на­шу пра­вос­лав­ну віру. По­мо­же мені весь на­род аж по Люб­лин, по Краків, я од на­ро­ду не одс­туп­лю­ся, бо то пра­ва ру­ка на­ша".

У місяці лю­то­му (фев­ралі) приїха­ли коміса­ри (Кисіль, воєво­да Київський, брат йо­го та инші) від ко­ро­ля Яна з да­рун­ка­ми, при­вез­ли лас­ка­ву гра­мо­ту ко­ролівську, де Хмельницько­му ко­роль да­вав гетьманський ти­тул (досі тільки зва­ли гетьма­на­ми, а пи­са­ли „стар­ший війська За­по­рожсько­го") та до­рогі клей­но­ди (бу­ла­ва з са­моцвіта­ми, ко­рог­ви з білим ор­лом та іме­нем ко­ролівським, тру­би й буб­ни срібні). Хмельницький вий­шов до послів із бу­ла­вою; по-пе­ред йо­го нес­ли бун­чук і ко­рог­ву. Се він ро­бив для то­го, щоб коміса­ри ба­чи­ли, що він і без їх лас­ки, з волі сво­го на­ро­ду, дав­но вже Гетьман, і їх клей­нодів не ду­же пот­ре­бує. Ко­ли Кисіль по­чав мо­ву і зга­дав про лас­ку ко­ро­ля до ко­зацько­го війська, то не ви­терпів пол­ков­ник Дженд­жа­лий і зак­ри­чав: „ко­роль як ко­роль, але ви, ко­ро­ле­ви­ня­та, князі, ба­га­то броїте - от і наб­роїли!" Ко­ли польський комісар спи­тав, скільки ма­ти­муть те­пер ко­за­ки війська, Хмельницький од­ка­зав: „на-віщо вам? Скільки схо­чу, стільки й бу­де". Вза­галі, польські пос­ли по­чу­ва­ли се­бе ніяко­во, бо Хмельницький ба­чив, як до нього став­ляться сусідні дер­жавці, доб­ре знав лу­кавст­во панів і чув, що він має си­лу, а че­рез те по­во­див­ся із пос­ла­ми не­за­леж­но. Стар­ши­на й ко­за­ки по-всяк-час ви­яв­ля­ли до них свою не­на­висть і до­ко­ря­ли По­ля­кам ти­ми му­ка­ми, що терпів од них Ук­раїнський на­род. На обіді у Ада­ма Кисіля Гетьман, між ин­шим, про­мо­вив: „ви­вер­ну вас усіх, Ляхів, до­го­ри но­га­ми і по­топ­чу так, що бу­де­те під моїми но­га­ми, а на­послідок вас ца­реві Ту­рецько­му в не­во­лю од­дам! За гря­ни­цю війною не піду, на Тур­чи­на і Та­та­ри­на шаблі не підійму - до­волі маю те­пер на Ук­раїні, на Поділю та Во­лині. До­волі прос­то­ру, дос­тат­ку й по­жит­ку в землі і князівстві моїм, по Львів, Холм і Га­лич. А став­ши над Вис­лою, ска­жу дальшим Ля­хам: „сидіть і мовчіть, Ля­хи!" І дуків і князів ту­ди за­же­ну! А як бу­дуть за Вис­лою бри­ка­ти, знай­ду я їх і там пев­но! Не ста­не мені на Ук­раїні но­га жад­но­го кня­зя або шля­хет­ки; а схо­че кот­рий з на­ми хліб їсти - не­хай війську За­по­розько­му бу­де пос­луш­ний!"

„Малий я і нез­нач­ний чо­ловік, але з волі Бо­жої став я са­мов­лад­цем і са­мо­держ­цем руським (українським)!"

„Лядська зем­ля зги­не, а Русь (Україна) бу­де па­ну­ва­ти! - ско­ро, ще сього ро­ку!"

Довгий час про­га­яли польські коміса­ри у Пе­ре­яс­лаві, сил­ку­ючись дійти з Гетьма­ном до яки­хось умо­вин, та ні до чо­го, як тре­ба, не до­го­во­ри­ли­ся, - крім то­го, що до Зе­ле­них Свят ні ко­за­ки, ні По­ля­ки, не по­винні во­юва­ти­ся. З тим і поїха­ли польські пос­ли. Обидві сто­ро­ни ба­чи­ли, що без війни діло не обійдеться, і по­ча­ли до неї на­го­тов­лю­ва­тись.

 

Зборівська угода

 

Як тільки коміса­ри повідо­ми­ли ко­ро­ля, що Хмельницький не хо­че ми­ри­ти­ся, ко­роль за­раз по­чав збіра­ти­ся до війни. Всю шлях­ту пок­ли­ка­но в похід (се зва­ло­ся „пос­по­ли­те ру­шен­ня"). Тим ча­сом Хмельницький літом поєднав­ся з Кримським ха­ном на Чор­но­му шля­ху, і во­ни ра­зом ру­ши­ли на Во­линь, бо під Зба­ра­жем (містеч­ко на гря­ниці Во­лині й Га­ли­чи­ни) зібра­ло­ся польське ре­гу­ляр­не (пос­то­ян­не) військо під про­во­дом Фірлея. Го­лов­ний та­бор польський сто­яв під містеч­ком Конс­тан­ти­но­вом, але на військовій раді пос­та­нов­ле­но бу­ло одійти до Зба­ра­жа, бо то бу­ло за­хистнійше місце. Сю­ди во­ни пе­ре­ве­ли своє військо і око­па­ли­ся. Зя­ви­ли­ся ко­за­ки й Та­та­ри ко­ло окопів і роз­по­ча­ли свої герці. Се був ко­зацький зви­чай то­го­час­ний, що ви­хо­ди­ли або виїзди­ли на­пе­ред од­важні і гострі на язик мо­лодці і глу­зу­ючи, драж­ня­чи, дра­ту­ючи і насміха­ючись, сил­ку­ва­ли­ся тим вик­ли­ка­ти за око­пи во­ро­га на герць, щоб поміря­ти­ся з ним си­ла­ми сам-на-сам.

Так ми­нув пер­ший день. Дру­го­го дня по­ча­ло­ся справжнє бой­ови­ще. Ко­за­ки й Та­та­ри усе стис­ка­ли об­ло­гу, і По­ля­ки один за од­ним ки­да­ли їм око­пи свої та пе­ре­хо­ди­ли близ­че до міста. Ко­за­ки тісніще обс­ту­па­ли їх і за ніч на­си­па­ли такі ви­сокі ва­ли, що з них на вибір мож­на бу­ло вціля­ти у ко­го зав­год­но з-поміж во­рогів. Міцно дер­жа­ли­ся По­ля­ки за своїми око­па­ми, - а то че­рез те, що у них був Виш­не­вецький з своїм пол­ком: він вдер­жу­вав їх і умов­ляв не тіка­ти і не ки­да­ти міста, та ще до то­го й об­ло­га бу­ла та­ка тісна, що навіть і про­дер­ти­ся ніку­ди бу­ло. Вже не ста­ло й харчів військо­во­го при­па­су, по­ча­ли вже й пад­ло їсти, а тут ще й во­да у річці зас­мерділа­ся, бо у ній гни­ли убиті лю­де і коні; ту­ди стіка­ла із до­що­вою во­дою і уся­ка не­чисть з-під та­ко­го нес­чис­лен­но­го на­тов­пу лю­дей, ко­ней і ху­до­би. Воєво­да Кисіль, що був при війську, про­сив Хмельницько­го по­ми­лу­ва­ти По­ляків, ви­пус­ти­ти їх, але Хмельницький за­га­ду­вав їм такі тяжкі умо­ви­ни, як відда­ти йо­му Виш­не­вецько­го й ин­ших на­чальників, а тоді не­хай усе військо ви­хо­дить і скла­дає свою зброю йо­му до ніг. Не прис­та­ва­ли По­ля­ки на такі тяжкі і га­небні умо­ви­ни і знов мусіли бра­тись до зброї. Тільки й надії бу­ло, що на ко­ро­левське військо. Раз-у-раз во­ни бла­га­ли ко­ро­ля прий­ти скоріш, бо далі не ви­дер­жать. Ко­роль ба­чив, що про­па­де військо, і пішов на поміч, не жду­чи всіх шля­хетських полків. На до­розі ого­ло­сив, що Хмельницький зрад­ник і во­рог, що він йо­го ски­дає з гетьманст­ва, а на йо­го місце нас­та­нов­ляє ин­шо­го - За­бус­ко­го яко­гось. Лег­ко бу­ло ска­за­ти. Хмельницький по-всяк-час мав певні звістки про те, що ро­биться у во­рогів, і по­ки­нув­ши час­ти­ну сво­го війська під Зба­ра­жем, з реш­тою по­дав­ся під Збо­ров, і там зас­ту­кав ко­ро­ля з йо­го військом. Літо то­го ро­ку бу­ло ду­же до­що­ве; баг­ню­ка по до­ро­гах сто­яла ве­ли­ка, річки по­роз­ли­ва­ли­ся, і труд­ний був за-для По­ляків той по­ход. Як на те, ще й ту­ма­ни пос­то­янні не да­ва­ли ніяк польським роз'їздам зав­ча­су по­ба­чи­ти ко­заків, - во­ни бу­ли певні, що Хмельницький із військом був ще да­ле­ко, то не ду­же й сте­рег­ли­ся. А Хмельницький був вже та­ки тут; По­ля­ки по­ча­ли пе­ре­хо­ди­ти по мос­тах че­рез річку. Лед­ве по­ло­ви­на їх війська пе­рей­шла на дру­гий бік і сіла спо­чи­ти та по­обіда­ти, як у Збо­рові задз­во­ни­ли у всі дзво­ни. По то­му зна­ку, як з-під землі, ви­рос­ли пе­ред пе­ре­ля­ка­ни­ми По­ля­ка­ми ко­за­ки, а з ни­ми й Та­та­ри, і по­ча­ла­ся стра­шен­на різа­ни­на. 5.000 По­ляків, са­мих панів, не ка­жу­чи про слуг, ляг­ло тут тру­пом. Кров річка­ми тек­ла по рівча­ках. Гар­ма­ти, во­зи з уся­ким доб­ром, ба­га­то зброї дос­та­ло­ся до рук ко­заків. Лед­ве над вечір ко­роль із по­ло­ви­ною війська утік на той бік річки і ота­бо­рив­ся там на ніч. Пе­ре­ля­кані сиділи ку­па­ми По­ля­ки, до­жи­да­ючи на ра­нок смер­ти, бо по­мо­чи нізвідкіль бу­ло сподіва­ти­ся. А тут ще, як на те, поміж військом пішла по­го­лос­ка, що па­ни й ко­роль хо­чуть по­ки­ну­ти та­бор і тіка­ти. Ста­ло­ся се, ма­буть, че­рез те, що справді, два ротмістри із своїми ва­та­га­ми ниш­ком виб­ра­ли­ся з та­бо­ру і втікли. Як по­чув ко­роль, яка бу­ча счи­ни­ла­ся у пе­ре­ля­ка­но­му та­борі, за­раз звелів по­да­ти йо­му ко­ня і виїхав з не­пок­ри­тою го­ло­вою, щоб усі мог­ли ба­чи­ти йо­го по-між ла­ва­ми йо­го війська, ви­гу­ку­ючи: „Ось я, ко­роль ваш. Не тікай­те, діти мої, не ки­дай­те ме­не!" Сльози ка­па­ли з очей ко­ро­ля. Жовніри зраділи, по­ба­чив­ши йо­го, і ожи­ли. „Не вте­че­мо!" гу­ка­ли во­ни: „бо те­пер ми певні, шо ко­роль не по­ки­не нас!" Тим ча­сом на раді на­чальників по­ло­жи­ли пос­ла­ти до Ха­на послів, щоб умо­ви­ти йо­го одс­ту­пи­тись од ко­заків. І се уда­ло­ся! Хан ска­зав, що одс­ту­пить від ко­заків, ко­ли ко­роль зап­ла­тить йо­му гроші за всі ро­ки і поз­во­лить Та­та­рам наб­ра­ти собі лю­дей в не­во­лю на Ук­раїні і в польських зем­лях, а Хмельницько­му ко­роль аби дав, чо­го він схо­че. Ко­роль прис­тав на се. Тоді хан по­чав на­мов­ля­ти Хмельницько­го, аби ска­зав ко­ро­ле­ви, чо­го хо­че від По­ляків, і на тім по­ми­рив­ся. Хмельницький по­чав ха­на відмов­ля­ти, на­га­ду­вав йо­му при­ся­гу йо­го со­юз­ну; але хан не слу­хав і на­ма­гав­ся, щоб Хмельницький ми­рив­ся. Мусів те­пер Хмельницький по­жал­ку­ва­ти, що не во­ював По­ляків торік, як мав їх у ру­ках, а те­пер хан ним ко­ман­ду­вав. Мусів ми­ри­ти­ся, бо ина­че б хан пе­ре­ки­нув­ся до По­ляків. І от са­ме в той час, ко­ли ко­за­ки вже розвіяли бу­ли ко­ролівську вар­ту і вже от-от бу­ли б схо­пи­ли ко­ро­ля, розлігся по полі мо­гутній ви­гук Гетьма­на ко­зацько­го: „Зго­да!" Зу­пи­ни­ли­ся ко­за­ки і одс­ту­пи­ли. По­ча­ли пе­ре­го­во­ри. Ось на яких умо­вах уло­же­но бу­ло так зва­ну Зборівську уго­ду:

1. Ко­роль ос­тав­ляє За­по­рожсько­му війську усі йо­го давні вольності, а за для то­го він по­ви­нен да­ти нові привілеї.

2. Ко­за­ки жи­ти­муть тільки в трьох воєводст­вах: Київсько­му, Брас­лавсько­му і Чер­нигівсько­му, а Во­линь, Поділля й Га­ли­чи­на ос­та­ва­ються, як і раніш, під Польщею. Війська реєстро­во­го на сій прос­то­роні має бу­ти 40.000. Пос­по­литі, що жи­вуть у ко­ролівських маєтках, по­винні од­бу­ва­ти свої по­вин­ності, а ті, що по шля­хетських маєтках, по­винні слу­ха­ти­ся своїх панів.

3. Чи­ги­рин з ок­ру­гою має бу­ти при бу­лаві Гетьма­на, яко йо­го сто­ли­ця.

4. Усе, що діяло­ся під час ко­лот­нечі, не­хай за­бу­деться на віки, ніко­му ка­ри за те не по­вин­но бу­ти.

5. Ко­роль про­ба­чає усім тим з шлях­тичів, хто за­пи­сав­ся був у військо ко­зацьке, і як що у ко­го з них одібра­но за те йо­го ро­дові чи ко­ронні маєтки, то на сеймі має бу­ти їм по­вер­не­но.

6. Там, де жи­ти­муть ко­за­ки, ко­рон­не військо не по­вин­но сто­яти пос­тоєм.

7. Там, де про­бу­ва­ти­муть ко­зацькі пол­ки, Жи­ди не мо­жуть ма­ти а-ні влас­нос­ти (собст­вен­нос­ти), а-ні орен­ду­ва­ти, а-ні навіть прос­то про­жи­ва­ти.

8. Мит­ро­по­лит Київський має пра­во засіда­ти у Се­наті. На пер­шо­му ж сеймі му­сить бу­ти пос­та­нов­ле­но, щоб ска­су­ва­ти унію, як у Ко­роні (в зем­лях, що під Польщею), так і у Ли­товсько­му князівстві, і щоб про не­по­рушність цер­ков і маєтків, до них при­пи­са­них, зроб­ле­но бу­ло пос­та­но­ву так, як то­го ба­жає Київський мит­ро­по­лит і усе ду­хо­венст­во.

9. На усіх уря­дах у воєводстві Київсько­му, Брас­лавсько­му і Чер­нигівсько­му, по­винні бу­ти та­мошні па­ни грецької віри (пра­вос­лавні).

10. Єзуїти не ма­ють пра­ва про­бу­ва­ти у Київі і там, де є ук­раїнські шко­ли. Шко­ли, що за­ве­де­но здав­на, по­винні ос­та­ва­ти­ся цілі.

Після то­го, як підпи­са­но бу­ло сі умо­ви­ни, військо розійшло­ся. Та­та­ри, вер­та­ючись до-до­му, гра­бу­ва­ли по до­розі і пог­на­ли у Крим ве­ли­кий - кілька де­сятків ти­сяч - ясир: наб­ра­ли в не­во­лю жінок, дівчат і мо­ло­диць.

Було се ду­же ба­га­то, як порівня­ти з тим, чо­го хотів Хмельницький, подійма­ючи повс­тан­ня. Але як зга­да­ти, чо­го він ду­мав дійти пізніш, ко­ли ото не за­хотів го­ди­ти­ся з коміса­ра­ми у Пе­ре­яс­лаві та на­но­во по­чав війну - се бу­ло ду­же ма­ло. Хмельницький по­чав на­но­во во­юва­ти, бо хотів Ук­раїну зовсім від По­ляків виз­во­ли­ти, зро­би­ти її вільною, свобідною. А тим ча­сом мусів го­ди­ти­ся на те, аби зно­ву на Ук­раїну вер­та­ли­ся польські па­ни, і всі, хто не по­пав між ті 40 ти­сяч ко­заків, ма­ли бу­ти зно­ву панськи­ми кріпа­ка­ми, ро­би­ти на них як давніш. Со­рок ти­сяч ко­заків, та де­які пра­ва для пра­вос­лав­ної віри, для пра­вос­лав­них ду­хов­них та панів - а для ук­раїнсько­го се­лянст­ва сли­ве нічо­го або та­ки й зовсім нічо­го!

Сумно вер­та­ло­ся ко­зацьке військо з по­хо­ду, і з жа­лем стріча­ли йо­го на Ук­раїні. За той час, ко­ли ко­за­ки во­юва­ли з По­ля­ка­ми, військо Ли­товське пус­то­ши­ло Ук­раїну; ко­за­ки ду­же тур­бо­ва­ли­ся за свої сімї, але все три­ма­ли­ся, слу­ха­ли­ся Гетьма­на, щоб з По­ля­ка­ми покінчи­ти. А от як покінчи­ли! А Та­тар­ва роз­ки­ну­ла­ся по Ук­раїні, за­би­ра­ючи без­бо­рон­них лю­дей в не­во­лю за ко­ролівським доз­во­лом.

Люде не зна­ли, що Хмельницький не во­лею за­ми­рив­ся, і що то не з йо­го ви­ни ор­да лю­дей бра­ла. Наріка­ли на Хмельницько­го, прок­ли­на­ли йо­го, що поз­во­лив орді лю­дей за­би­ра­ти:

Бодай те­бе, Хмельни­ченьку, пер­ва ку­ля не ми­ну­ла,

Що велів Орді бра­ти дівки й мо­ло­диці!

Оповідали про нього навіть, що він умис­но лю­дей убез­пе­чу­вав своїми лис­та­ми, аби Та­тар не бо­яли­ся, з міст ви­хо­ди­ли, а тоді Та­та­ри з засідок ви­па­да­ли й лю­дей, в не­во­лю за­би­ра­ли.

А тут па­ни польські, пок­ла­да­ючи­ся на зго­ду, по­ча­ли вер­та­ти­ся на Ук­раїну, або при­си­ла­ли своїх уп­ра­ви­телів. Хмельницький знав, який жаль між людьми підніметься, як па­ни схо­чуть старі по­ряд­ки за­во­ди­ти. То­му відтя­гав се скільки міг: ка­зав, що шляхті не мож­на вер­та­ти­ся, по­ки сейм зат­вер­дить Зборівську умо­ву. Але потім, як сейм зат­вер­див, та­ки мусів пус­ка­ти шлях­ту, мусів спи­су­ва­ти реєстр ко­зацький. Спи­су­вав теж так, що в військо ко­зацьке мо­же три ра­зи стільки війшло ніж скільки ма­ло бу­ти: за­пи­су­вав цілі сїмї, до кож­до­го ко­за­ка до­да­вав двох помічників, та осібні ще ко­зацькі охо­чо-ко­монні пол­ки по­за­во­див. Але хоч би й сто ти­сяч в ко­за­ки завів - що то зна­чи­ло для Ук­раїни? Та­ки більше лю­дей мусіло вер­та­ти­ся в кріпацт­во. Мусів сам на­ка­зу­ва­ти лю­дям, щоб панів слу­ха­ли­ся, мусів сам ка­ра­ти за не­пос­лух. А лю­дям че­рез те до Хмельницько­го сер­це відпа­да­ло; не всї ро­зуміли, що він то не з влас­ної волі ро­бить - та й хоч би не з влас­ної волі, то чи лю­дям бу­ло лек­ше?

Бачив се все Хмельницький і мірку­вав, що не обійдеться без но­вої війни з Польщею. Як бу­де пильну­ва­ти трак­та­ту та зго­ди з По­ля­ка­ми, то сам зійде на польсько­го слу­гу, а на­род Ук­раїнський від нього од­вер­неться. Та й сам він не то­го ж хотів.

Почав по­ма­лу зби­ра­ти­ся до но­вої війни, щоб Польщі збу­ти­ся. Шу­кав собі по­мо­чи за гра­ни­цею. Зно­ву ха­на на­мов­ляв на Польщу, а крім то­го за­хо­див­ся у ту­рецько­го сул­та­на, що під своєю ру­кою мав ха­на, як підруч­но­го сво­го: хотів Хмельницький, щоб сул­тан на­ка­зав ха­но­ви по­ма­га­ти Хмельницько­му. Та й Мос­ков­щи­ну сил­ку­вав­ся при­вес­ти до війни з Польщею. Мос­ков­щи­на пе­ред тим ду­же сильно по­терпіла від Польщі, і та заб­ра­ла від Моск­ви пог­ра­ничні землі; бо­яре мос­ковські і хотіли б по­ча­ти війну, щоб вер­ну­ти втра­че­не, і бо­яли­ся. Дов­го ва­га­ли­ся, слу­ха­ючи на­мов Хмельницько­го, по­ки на­решті на­ва­жи­ли­ся.

Сина сво­го, Ти­мо­ша, Хмельницький хотів оже­ни­ти з донькою во­лосько­го гос­по­да­ря Ва­си­ля Лу­пу­ла, сподівав­ся з то­го ма­ти поміч з Во­ло­щи­ни, а мо­же й ду­мав з ча­сом по­ба­чи­ти си­на гос­по­да­рем мол­давським. Лу­пул зго­див­ся на се охо­че, а потім став кру­ти­ти; відмов­ляв йо­го дру­гий зять, пан ли­товський Ра­ди­вил, ве­ли­кий во­рог ко­заків. Хмельницький, розгнівав­ши­ся, зовсім нес­подіва­но, в осе­ни 1650 р. на­пав на Во­ло­щи­ну з 16.000 „сватів", як він ка­зав, і на­ро­бив тут страш­ної руїни. Ось як ста­ра ду­ма оповідає про се:

 

Із Ни­зу Дніпра ти­хий вітер віє повіває,

Військо ко­зацькеє в по­ход вис­ту­пає!

Тільки Бог свя­тий знає,

Що Хмельницький ду­має, га­дає,

Об тім не зна­ли ні сот­ни­ки,

Ні ата­ма­ни курінниї, ні пол­ков­ни­ки…

Як до Дністра при­бу­ва­ли,

Через три пе­ре­во­зи пе­реп­ра­ву ма­ли.

Сам Хмельницький на­пе­ред всіх ру­шав

До Хо­ти­на при­бу­вав, до Ва­си­ля мол­давсько­го лис­ти по­си­лав:

„Ей, Ва­си­лю мол­давський, гос­по­да­рю во­лоський!

Чи бу­деш зо мною биться, чи ми­риться?

Чи го­ро­ди свої во­лоськиї ус­ту­па­ти,

Чи червінця­ми по­лу­мис­ки спов­ня­ти?”

Тоді ж Ва­си­лий мол­давський, гос­по­дар во­лоський

Листи чи­тає, на­зад од­си­лає,

А в лис­тах при­пи­сує:

„Пане гетьма­не Хмельницький,

Батьку Зінов Бог­да­не чиг­ринський!

Не бу­ду я з то­бою ні биться ні ми­риться,

Ні го­родів тобі своїх во­лоських ус­ту­па­ти,

Ні червінця­ми по­лу­мисків спов­ня­ти!

Не луч­че б тобі по­ко­ри­ти­ся мен­шо­му,

Нежели мені тобі стар­шо­му?”

Отоді ж то Хмельницький, як сії сло­ва до­чу­вав,

Так він сам на доб­ро­го ко­ня сідав,

До го­ро­да Со­ро­ки поїзжав,

На го­род Со­ро­ку пог­ля­дав, іще сти­ха сло­ва­ми про­мов­ляв:

„Ей го­ро­де, го­ро­де Со­ро­ко!

Ще ти моїм дїтям ко­за­кам не­за­по­ло­ха -

Буду я те­бе дос­та­ва­ти,

Буду я з те­бе ве­ли­киї скар­би ма­ти,

Свою го­ло­ту на­пов­ня­ти,

По би­то­му та­ля­ру на місяць жа­лу­ван­ня да­ва­ти!”

Отоді то Хмельницький як пох­ва­ливсь,

Так га­разд доб­ре й учи­нив:

Город Со­ро­ку у неділю ра­но знад обіддя взяв,

На рин­ку обід по­обідав,

К по­лудній го­дині до го­ро­да Су­ча­ви при­пав,

Город Су­ча­ву ог­нем за­па­лив і ме­чем ісплїндру­вав,

Тоді Ля­хи із го­ро­да із Су­ча­ви утіка­ли,

Василю мол­давсько­му зна­ти да­ва­ли.

То Ва­си­лий мол­давський до Яс при­бу­ває,

Словами про­мов­ляє:

„Ой ви Яси мої, Яси, бу­ли єсте бар­зо красні,

Да вже не бу­де­те такі, як прий­дуть ко­за­ки”.

То пан Хмельницький доб­ре учи­нив:

Польщу зас­му­тив,

Волощину побідив, гетьман­щи­ну зве­се­лив.

В той час бу­ла честь, сла­ва, військо­вая спра­ва!

Сама се­бе на сміх не да­ва­ла,

Неприятеля під но­ги топ­та­ла.

Білоцерківська угo­да і тре­тя війна

Лупул мусів зап­ла­ти­ти Хмельницько­му ве­ликі гроші, аби пішов собі з Во­ло­щи­ни з своїм військом, і на Різдво обіцяв відда­ти доньку свою за Ти­мо­ша Хмельни­чен­ка.

Вже у лю­то­му (фев­ралі) 1651-го ро­ку зно­ву по­ча­ла­ся війна: польський гетьман Каліновс­кий всту­пив в Ук­раїну, - бо пол­ков­ник брас­лавський, слав­ний ко­зак Да­ни­ло Не­чай заб­рав до сво­го пол­ку сусідні ок­ру­ги Подільсько­го воєводст­ва; Каліновс­кий велів йо­му іти геть, а Не­чай не пос­лу­хав. Але під Брас­ла­вом, у містеч­ку Крас­но­му, де сто­яв Не­чай із військом, Каліновс­киЙ на­пав на нього, пог­ро­мив ко­заків (тоді бу­ла мяс­ни­ця і ко­за­ки гу­ля­ли). Не­чай на­ло­жив там го­ло­вою.