Історик архітектури Ігор жук презентував книгу про будівничого Івана Левинського, який в кінці хіх – на початку хх ст. Збудував левову частку будинків у Львові

Життєвий та професійний шлях Івана Левинського вражає: хлопець, який походив із родини директора народної школи в Долині, рано залишився без батька, був від народження горбатим, його родина часто опинялася в скрутному становищі. Проте це не завадило українцеві Левинському стати професором Львівської політехніки, створити одну з найбільших фабрик тогочасного Львова, а також збудувати багато неперевершених архітектурних ансамблів у стилі українського модерну. Новостворена книга від історика архітектури Ігоря Жука «Львів Левинського: місто і будівничий» розповість усім у чому ж все-таки полягав головний секрет геніального зодчого. «Погляд» своєю чергою вирішив розпитати самого автора «Львова Левинського…» Ігоря Жука

– Книга про Левинського, яку ви підготували спільно з видавництвом «Грані-Т», збагачена понад 550-ма ілюстраціями. Як довго тривала робота над цим виданням?

– Це були дуже насичені 2,5 роки в моєму житті. А в останні 2 місяці я працював майже 100 годин на тиждень в тандемі з верстальником у Києві. Ми постійно узгоджували варіанти розміщення ілюстрацій, назви розділів, верстки сторінок. Також нам вдалося прикрасити нашу книгу ще досі неопублікованим портретом Івана Левинського, який зберігається в Національному художньому музеї у Києві. Цей портрет я вперше побачив ще у 90-х роках під назвою «Чоловічий портрет». Я відразу впізнав Івана Левинського, адже неважко порівняти схожість портрета зі світлинами будівничого, які дійшли до наших днів: це і своєрідність обличчя, і характерна постава горбаня, яким був Левинський. Більше того, на задньому фоні картини ми бачимо вазу – точну серійну модель ваз, які його фабрика випускала у Львові. До речі, аби зробити фото картини, видавництво заплатило Київському музею 200 доларів. Уважамо, що такі гроші є мізерними у порівняні з тим, яке значення має цей портрет для нашого видання. Ця книга розповідає про самого Левинського, а також про Львів Левинського. Це ніби варіант «Тисяча і одна ніч»: з якого боку не почнеш – можна говорити і говорити, адже попри глибинність нашого дослідження, історія будівничого і фабриканта – глибока шахта, у якій ще копати і копати.

– Що мається на увазі під визначенням «Львів Левинського»?

– Цілком виправдано називаємо так цілий масив міста з неперевершеними багатофункціональними будинками, з вишуканими ансамблями вілл. У кінці книжки є карта, на якій позначено 80 об'єктів у тому порядку, як вони фігурують в книжці, хоча легко можна було подати і цілих 180 об'єктів, виконаних самим Левинським чи під його чітким контролем. Досліджуючи теоретичні джерела, можна зробити висновок, що Левинський швидше за все був спеціалістом у галузі проектування. Фактично всі провідні архітектори того часу співпрацювали з фірмою Левинського. Спочатку, під час підготовки матеріалу, я вважав, що перегляну сотні будівель та ідентифікую стиль Левинського. Але виявилося, що питань більше ніж відповідей. У процесі дослідження я постійно знайомився з новими і новими об'єктами, до створення яких причетний Левинський. Я не переставав дивуватися: як? Адже жоден чоловік просто фізично не зміг опрацювати такий величезний масив роботи. Єдине логічне пояснення цього феномену – постійна співпраця з провідними експертами будівельної та архітектурної галузей. Попри всі свої видатні якості, Левинський був ще й геніальним менеджером свого часу, якому вдавалося керувати просто гігантським механізмом.

– Яким є «Львів Левинського» сьогодні, коли минуло більше 100 років?

– На жаль, багатьох будинків вже немає. Я маю унікальні фото з власного архіву, де зафіксовані останні моменти цілісності архітектурних ансамблів Левинського. Не потрібно бути фахівцем, аби зрозуміти, що вулиця, яку будували як архітектурний комплекс, втрачає власну привабливість і особливість з новозбудованими будинками. Також важко спостерігати, як руйнуються цінні елементи з фасадів, як на місці ще вчорашнього будинку Левинського з'являється котлован… Надзвичайно важко втрачати Львів, якому Іван Левинський віддав стільки праці, вклав душу.

– У чому секрет успіху видатного промисловця і будівничого?

– По-перше, Іван Левинський був феноменально обдарованою людиною. По-друге, він мав фізичну ваду, яка попри все не стримувала його, а навпаки, я думаю, стимулювала до постійного розвитку та нових досягнень. Часто це і є ключем до розуміння таких геніальних особистостей, як Левинський.

– Які ж все-таки, на вашу думку, особисті риси Левинського залишаються актуальними сьогодні і можуть стати прикладом для наслідування та натхнення теперішнього покоління українців?

– Уміння працювати з різними людьми, надзвичайна наполегливість, гнучкість і стійкість водночас, феноменальне бізнесове чуття. Левинський ніколи не був схильним до демагогії, був надійним партнером і сильним конкурентом. Постать будівничого – ікона не лише для Львова, а й для цілої України. Погодьтеся, такими особистостями варто і треба пишатися.

– Серед об'єктів, які спроектував або збудував Левинський, маєте якийсь улюблений?

– Важко сказати. Але, напевне, це вулиця І. Котляревського, де я мешкаю. Особливо красивою вона була до сучасних перебудов, там були просто неперевершені ансамблі, які, напевне, і надихнули мене на створення цієї книги.

Вулиця Євгена Конова́льця – вулиця у Франківському районі Львова. Простягається від вулиці Степана Бандери до вулиці Івана Труша.

· Більша частина вулиці була прокладена у 1892 році. Її назвали вулицею 29 Листопада на честь Польського повстання 1830–1831 років.

· У 1940 вулиця отримала нову назву Енгельса. За радянських часів вулиця носила ім'я Фрідріха Енгельса (1820–1895), основоположника комуністичного вчення.

· У серпні 1941 вулиці повернули назву 29 Листопада.

· У роки гітлерівської окупації (травень 1942) вулиця називалася Ґерманештрасе (Germanenstrasse). Багато помешкань тут призначались тільки для німців.

· У липні 1944 вулицю знову перейменовують на 29 Листопада, а вже у грудні цього ж року (1944) вона отримує назву Енгельса.

· Сучасну назву, Коновальця, вулиця отримала у 1992.

З історії

Спочатку вулиця доходила до вулиці Болотної (тепер Залізняка), згодом її продовжили до залізничної лінії Львів – Чернівці, і в 1907 році проклали тут трамвайну лінію № 2.

На перетині вулиць Коновальця, На Байках (тепер Київська) та Вишневецьких (тепер Русових) виникла невелика площа, названа львів'янами «П'ять кутів».

У 1900–1930 роках вулиця 29 Листопада та прилеглі до неї вулиці стали місцем жвавого будівельного руху, де чиншові кам'яниці перемежовувалися з престижними віллами.

Біля поворотного кільця трамвайного маршруту № 2 у 1950-х заклали Кульпарківський сквер (раніше його називали сквер Геологів). За ним влаштовано платформу для зупинки приміських поїздів на лінії Львів – Чернівці. Залізнична зупинка була тут ще на початку ХХ ст., про неї нагадує маленький будиночок при колії.

Родині Франців належали гіпсові кар'єри та фабрика в кінці нинішньої вулиці Коновальця. А вся околиця довго ще називалась Францівкою. Згодом на місці кар'єрів постали Піщані (Алтайські) озера та спортивний парк названий у 1920-х роках Ґданським. У 1960–1970 частину парку забудували 9-поверховими будинками, гуртожитками, готельним комплексом «Турист». В останні роки територію парку продовжують забудовувати.

Будівлі

№№ 1—20

· Буд. №№ 1, 3, 5, 7. Збудовані близько 1910 року в стилі раціональної сецесії з використанням у декорі елементів готики, ренесансу та бароко.

· Буд. № 4. Риси пізньої сецесії. У цьому будинку до початку 2008 року перебував військовий комісаріат Франківського району.

· Буд. № 6. Збудували у 1905 році для інтернату імені Григорія Пірамовича. Фасад цього будинку авторства А.-Р. Флейшля був вирішений як стилізація галицького ренесансу. В оздобленні інтер'єрів будівлі брав участь один з творців карпатського стилю Казимир Мокловський; на сьогодні не збережені.

· Буд. № 8, 10. Збудовані у 1930-х в стилі функціоналізму. Двері, сіни, сходова клітка виконані у стилі ар деко.

· Буд. № 11. Значиться на вулиці Київській, 27 але фактично є візитівкою вулиці Коновальця. Збудована у 1909–1911 за проектом Станіслава Борковського, автором скульптурних композиції був Теобальд Оркасевич. Кам'яниця декорована символами Листопадового повстання, 80-річчя якого тоді відзначалося: булава на шпилі купола та скульптурна група під ним, консолі під еркером, литовська Погоня на аттику. На фасаді з боку вулиці Коновальця можна побачити герби Русі (Архістратиг Михаїл) і Литви (Погоня) та слід від гербового щита, на якому був польський Орел.

· Буд. № 11-б. Споруджений у 1911 році за проектом Генрика Орлеана. Виконаний у стилі раціональної сецесії, має багату декорацію фасаду, сіней та сходової клітки. Тут сецесія вже поступається ар деко. В сінях частково зберігся вітражний ліхтар.

· Буд. № 12. Наріжний будинок спорудили в 1930 році за проектом Генрика Заремби для «Дому емігрантів», які мали намір перебратися з Галичини до Америки. Проект цього будинку передбачав багате оздоблення фасаду у стилі ар деко. Однак реалізація цього проекту суттєво відрізняється – будинок зовсім позбавлений декору, можливо причиною стала Світова економічна криза, що почалася у 1929 року, спричинило зменшення фінансування будови. Зараз у будинку знаходиться гінекологічне відділення П'ятої лікарні.

· Буд. № 15. Запроектований і збудований фірмою Івана Левинського у 1908 році.

· Буд. № 17. Збудовані фірмою Івана Левинського у стилі сецесії. На фронтоні дому бачимо литовську Погоню.

· Буд. № 16. Вілла збудована 1902 року архітектором Йозефом Браунзайсом для власних потреб. Кілька років тому її перебудували, зберігши на стіні керамічний орнамент.

 

№№ 21—40

· Буд. № 21. Збереглася вілла, яка пам’ятає початки вулиці 29 Листопада, з дерев'яними верандами та старою адресною табличкою. Повз неї можна перейти на вулицю Єфремова.

· Буд. № 22. Будинок лікарні № 5. Колишній санаторії «Vita», збудований у 1929 році й оздоблений в стилі ар деко.

· Буд. № 24. Двоповерхова вілла збудована за проектом Якуба Зільбера у 1927 році для родини Ольшевських. У центральній частині фасаду розташовується ризаліт, який завершується прямокутним фронтоном на рівні даху. Ризаліт оздоблено по бокам пілонами.

· Буд. № 26. Вілла збудована за проектом Яна Карасінського у 1894 році.

· Буд. № 27. Вілла Гелени Бромільської збудована у 1898–1899 роках фірмою Івана Левинського, за проектом Станіслава Маєрського. Виконана з нетинькованої червоної цегли у неготичному стилі, з керамічними вставками під вікнами. В подвір'ї садиби простягаються довгі офіцини з балконами-галереями.

· Буд. № 32. На кам'яниці вказано час її побудови – 1905–1906 роках. Однак, споруджений у розквіт львівської сецесії будинок, майже не має її ознак.

· Буд. № 25, 29. Мають виразний сецесійний характер.

· Буд. № 28. Дім спорудили за проектом Альфреда Каменобродського у 1904 році.

· Буд. № 33. У цьому будинку мешкали двоє професорів Академічної гімназії – отець Леонтій Лужицький та Іван Раковський. Леонтій Лужицький (1869–1951) був катехитом та викладав церковну історію в гімназії, а згодом і в Богословській академії. Іван Раковський (1874–1949) був не лише професором гімназій в Коломиї та Львові. Він відомий як антрополог і зоолог; один з організаторів Львівського таємного університету в 1921–1925 роках. З 1934 року Іван Раковський очолював Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. Був він головним редактором тритомної «Української Загальної Енциклопедії», яка творилась у 1930–1935 роках. У 2005 р., з ініціативи голови НТШ Олега Романіва (1928–2005), на будинку № 33 на вул. Коновальця відкрили пам'ятну дошку Іванові Раковському.

· Буд. № 37. Збудована у 1914 році за проектом Міхала Кустановича. Над входом між вікнами 2 і 3 поверху встановлено горельєф жіночої фігури. Дві жіночі скульптури прикрашають також аттик.

· Буд. № 40. У власній кам'яниці на вулиці 29 Листопада, 40 жив Ілля Кокорудз (1859–1933), який у 1909–1927 роках був директором Академічної гімназії у Львові. На частині своєї парцелі, що виходила на вулицю Моджеєвської (тепер Кокорудза) він збудував на власні кошти школу для дівчат, яку передав товариству «Рідна Школа». Директором цієї середньої школи, що стала називатися «Жіноча гімназія «Рідної школи» імені Іванни і Іллі Кокорудзів» був доктор Іван Винар, який після війни емігрував до США. Його син Любомир Винар є відомим істориком, Президентом Українського Історичного товариства, головою Наукової Ради Світового конгресу українців, редактором журналу «Український історик». За радянських часів гімназію перетворили на дівочу школу № 5 (до середини 1950-х в СРСР у містах були окремі школи для хлопців і дівчат). Тепер – це знову школа імені Іванни та Іллі Кокорудзів. Крім Кокорудзів на вул. 29 Листопада, 40 жила родина Гординських, яка займала в цій кам'яниці партер (перший поверх). Тут виростав Святослав Гординський (1906–1993), видатний художник та письменник. У сусідстві жив професор географії Степан Рудницький (1877–1937), якого вважають основоположником української політичної географії. Як багато інших галичан С. Рудницький спокусився на гасла «українізації» і переїхав до УСРР, де загинув у сталінських концтаборах. Поверхом вище жив професор математики Володимир Кучер (1885–1959). Як фізик, він зробив вагомий внесок у розвиток квантової механіки.

№№ 41—60

· Буд. № 44. Цей будинок збудували у 1911–1912 роках для скарбового радника Людвіка Гірша за проектом Івана Багенського, який працював тоді у фірмі Войцеха Дембінського. Виконаний у стилі пізнього модерну.

· Буд. № 44-а. Кам’яниця споруджена у 1910–1911 роках за проектом Юзефа Горнунґа для власника Кароля Горнунґа. Привертає увагу своєрідна трактовка тем класицизму та ампіру. Виконаний у стилі пізньої сецесії. Нещодавно її помалювали до рівня третього поверху у яскравий зелений колір.

· Буд. № 49. Вілла збудована у 1893 році за проектом Яна Перося для власниці фабрики гіпсу Юзефи Франц. Будинок рясно декоровано необароковими елементами. Акцентом композиції є вежа, що завершується куполом. Декорував фасади цього розкішного палацу Едмунд Плішевський.

· Буд. № 50. Будинок збудований у 1950–1955 роках за проектом Валеріана Сагайдаківського. На першому поверсі було відкрито перший у Львові магазин самообслуговування «Темп».

· Буд. № 52. Будинок перебудували, додавши ще один поверх, а від сецесії залишились лише два металевих кронштейни під балконом другого поверху.

· Буд. № 54. Триповерхова кам'яниця з ламаним фронтоном, збудована перед І Світовою війною зберегла риси раціональної сецесії.

· Буд. № 54-б. Будівля демонструє садибну забудову цієї околиці з кінця XIX ст.

· Буд. № 60. Житловий будинок зведений за проектом Юзева Дромірецького для колишніх власників Болеслава та Ірени Тшосів. У будинку у 1943–1984 роках мешкав вчений і письменник Григорій Нудьга, дослідник української пісенної творчості, укладач ряду антологій, автор монографій «Листування запорожців з турецьким султаном», «Пародія в українській літературі», повісті-есе «Не бійся смерті». У 1998 р. на стіні будинку встановили пам'ятну дошку (скульптор Степан Голінчак). Однак кілька років тому ця бронзова дошка зникла.

· Буд. № 60-а. Житловий будинок збудований за проектом Збіґнева Вардзала для Яна та Ядвіги Шидлаків.

№№ 61—80

· Буд. №№ 66 і 68. Збудовані у 2005–2007 роках два будинки-близнюки, що імітують стиль 1920-х.

· Буд. № 63. Вілла збудована Фірмою Івана Левинського (1901).

· Буд. № 71. Вілла зі шпильчастою вежею під будована у 1901 році фірмою Івана Левинського, ще у стилі історизму.

 

· Буд. № 70, 72. Збудовані вілли у 1902 році з дерев'яними конструкціями даху за проектами Емануеля Яримовича.

· Буд. № 74. Запроектована та виконана фірмою Івана Левинсього (1901–1902).

· Буд. № 75. За проектом Домініка Вуховича в 1928 році збудували дім у дворковому стилі, у якому майже 80 років функціонувала аптека. У 2008 році дім ґрунтовно перебудовано, порушивши первинні пропорції.

· Буд. № 76. Запроектована та виконана фірмою Івана Левинсього (1901–1902).

· Буд. № 78. На розі вулиці Залізняка привертає увагу велика вілла у дворковому стилі з масивними коринфськими колонами, стилізованими під ар деко. Її збудували у 1925 році за проектом Яна Новорити.

№ 81—120

· Буд. № 81. «Вілла Дембіцької» збудована у 1903 році для Ванди Дембіцької. Проект розробив у 1902 році Наполеон Лущкевич. Будівля виконана у стилі сецесії. Розміщується у глибині ділянки та відокремлена огорожею від вулиці. Це одноповерхова споруда з мансардою.

· Буд. № 83. Схожа по стилю з віллами № 70, 72, 74.

· Буд. № 85. Спорудили у 1950-х чотири стандартні будівлі для родин радянських офіцерів. А колись ця велика ділянка під конскрипційним номером 1961 1/4 належала Францішку Стефчику (1861–1924) – польському кооперативному діячеві, засновнику популярних ощадних «Кас Стефчика».

· Буд. № 87. Збудований у 1910 році за проектом Юзефа Горнунґа. Належала Францішку Стефчику (1861–1924) – польському кооперативному діячеві.

· Буд. № 88. Привертає увагу будинок своїми непропорційно великими маскаронами та іншими сецесійними оздобами. Збудував його для себе у 1904–1905 роках львівський будівничий Михайло Макович.

· Буд. № 89. Особняк Юліуша Райсса збудований у 1903 році за проектом архітектора Євген Весоловський. Будинок виконаний із стилізованими елементами бароко.

· Буд. № 92. Віллу «Люба» спорудили у 1909 році в стилі раціональної сецесії за проектом Юзефа Пйонтковського.

· Буд. № 93, 93-а. збудована на початку 1920-х з оздобами в стилі ар деко.

· Буд. № 94. Перебудований у 1935–1936 роках за проектом Ришарда Гермеліна.

· Буд. № 95. Двоповерховий будинок, нагадує зменшену копію львівських кам'яниць. Збудований у добу раціональної сецесії.

· Буд. № 95а. збудували у 1910–1914 роках за проектом Петра Тарнавецького.

· Буд. № 97, 99а, 101. Три дев'ятиповерхові будинки, споруджені з білої силікатної цегли у 1969 році.

· Буд. № 98. Вілла споруджена у 1904–1905 роках фірмою Івана Левинського за проектом Тадеуша Обмінського. Чергова спроба Тадеуша Обмінського прищепити на львівському ґрунті карпатський стиль. Остання перебудова майже нічого від нього не залишила.

· Буд. № 99. Цю віллу збудували у 1926–1927 роках за проектом Альфреда Захаревича для інженера Болеслава Неймана.

· Буд. № 103. У 1970-му збудували дев'ятиповерховий готель «Турист».

· Буд. № 105. Дев'ятиповерхівка збудована у 1970.

· Буд. № 100. на вулиці Коновальця височіє маленький середньовічний замок, збудований у 1912 році за проектом Станіслава Улейського.

· Буд. № 102. Вілла «Ґражина», збудована у 1906 році за проектом Тадеуша Обмінського. У 1913-му її перебудували у дворковому стилі з колонами за проектом Адольфа Піллера. Дім належить зараз кафедрі дизайну Львівського національного лісотехнічного університету. Про це свідчать, зокрема, й різьблені дерев'яні вставки, вмонтовані у зелену металеву огорожу.

· Буд. № 108–110. За вуличкою Семирадського привертають увагу вілли-близнюки родини Равських і Садловських, збудовані в 1906–1907 роках у стилі сецесії за проектом Казимира Равського. Над вікнами чільних фасадів вмонтовано по парі керамічних вставок з орнаментом.

· Буд. № 109. Центр управління дорожнім рухом.

· Буд. № 120. У будинку мешкали від 1967 році сини академіка Івана Крип'якевича. Богдан Крип'якевич (1923–1980) був одним із засновників львівської кристалохімічної наукової школи. Кандидат технічних наук Роман Крип'якевич (1925–1999), науковий працівник Львівського фізико-механічного інституту перебував під «опікою» КДБ, і багато років, до кінця 1980-х, змушений був працювати, як багато інших дисидентів, кочегаром.

 

 

 

Іван Труш – видатний український художник кінця XIX-першої половини XX ст., великий майстер пейзажу, портрету, побутового жанру. Сучасник Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Михайла Грушевського, Миколи Лисенка, Станіслава Людкевича, Соломії Крушельницької з якими його єднали дружні стосунки. Активний громадський діяч, мистецтвознавець, член НТШ, редактор кількох часописів Іван Труш віддав спій талант, творчу енергію на піднесення української культури до європейського рівня.

Художньо-меморіальний музей Івана Труша, що є філіалом Національного музею у Львові ім. А. Шептицького, знаходиться в будинку художника спорудженому за проектом відомого архітектора О. Лупшинського. З 1951 року тут була відкрита майстерня – музей І. Труша, якою завалувала донька художника Аріадна Згодом діти Івана Труша Аріадна та Роман подарували будинок музею з метою створення у ньому меморіальної експозиції, яка була відкрита у 1989 р., до 120-літнього ювілею художника

На експозиції представлені оригінальні твори художника різних періодів: краєвиди Криму, Єгипту, Палестини, з серій «В обіймах снігу», «Сосни», «Життя пнів», твори на гуцульську тематику. Також; портрети видатних діячів української культури та родинні портрети. Архівні матеріали, листи та особисті записи Івана Труша доповнюють експозицію, побудовану за хронологічним, тематичним та жанровим принципом, з метою висвітлити багатогранний талант художника, громадського і культурного діяча.

Іван Труш (1869-1941) – видатний український живописець та громадський діяч кінця XIX – першої половини XX ст., який став однією з найпомітніших постатей галицької культури і відіграв виняткову роль у тогочасному мистецькому та національному житті Західної України.

Всю багатогранність особистості митця демонструє постійна експозиція, розгорнена в залах Художньо-меморіального музею Івана Труша. Двоповерхова вілла у стилі пізньої сецесії була зведена по вулиці Обводовій (тепер – вулиця Івана Труша) за проектом львівського архітектора Олександра Лушпинського. Тут з 1910 по 1941 рік художник мешкав разом із сім'єю.

Після смерті художника будинком заопікувалась його донька Аріадна Труш-Слоневська, яка в 1951 р. організувала постійну виставку в батьковій робітні, а згодом діти митця (Аріадна та Роман) заповіли дім в дар українському народу в особі Національного музею у Львові, який володіє найбільшою на сьогодні колекцією творів Івана Труша. Понад півсотні з них експонується нині в Художньо-меморіальному музеї, що офіційно розпочав свою роботу в 1989 році.

Експозиція, побудована за тематично-хронологічним принципом, репрезентує основні сторінки життя та творчості Івана Труша. Живописні полотна висвітлюють непересічний малярський талант митця, архівні документи та світлини розкривають становлення його як активного громадського діяча, критика та популяризатора української культури.

В трьох кімнатах першого поверху глядачам пропонуються одна з ранніх робіт Івана Труша («Студія нагого старця», 1897) періоду його навчання в Кракові та кращі зразки його портретного доробку: портрет Івана Франка (1940), Івана Нечуя-Левицького (1900), Володимира Антоновича (1900), Михайла Грушевського (1900), Михайла Драгоманова та кардинала Сильвестра Сембратовича (1899). На виняткову увагу заслуговують портрети родини художника, серед яких вирізняється портрет дружини Аріадни (1904).

На другому поверсі в просторій майстерні, оформленій за проектом самого Труша, представлено роботи з пейзажного доробку художника. Картини «Кипариси» та «Хмари» – із кримської серії, що створювалася протягом чотирьох десятиліть під враженням від поїздок автора до Криму (1901, 1903, 1904).

Чимало італійських пейзажів зі зразками античної архітектури, невеликі етюди з пініями і кипарисами, цикл картин «Віа Аппія» із видами старовинної римської дороги стали результатом подорожей митця в Рим (1902) та Венецію (1908).

Арабські мотиви із зображенням природи південних країн створені під час майже двохмісячного перебування Труша в Єгипті та Палестині (1912). Цікаві за сюжетами та технікою виконання, ці роботи характеризуються монументальністю та стриманістю колористичної гами. В експозиції ця тема висвітлена в творах «Сфінкс» (1928), «Вечірній пейзаж з річкою Йордан», «Араб під селом», «Оливні дерева» (1928) і «Бедуїн в оазі» (1912), в яких художник майстерно передав життя в пустелі.

Виняткове місце в живописній спадщині Івана Труша належить творам із зображенням рідної природи. Особливим настроєм пройняті вечірні галицькі пейзажі: «Самітня могила», «Млин уночі» та «Захід сонця в Брюховичах». В сюжетно-тематичних композиціях із серії «Наше життя» («Йордан на Гуцульщині», «Сільський хлопчина», «Весна на Гуцульщині», «Гуцулки біля церкви») автор демонструє традиції гуцулів та природу Українських Карпат.

 

Список використаних джерел

1. Мельник Ігор. Львівський Новий Світ та південні околиці Королівського столичного міста Галичини від Святого Юра до Наварії. Львів: Центр Європи, 2009.

2. Інтерактивний Львів. Кастелівка http://www.lvivcenter.org

3. Lviv: A Guidebook for the Visitor / Львів: Туристичний путівник. за редакцією Ю.Бірюльова – Видання друге / Second edition. – Lviv: Publishing House «Centre of Europe», 2007.

4. Ілько Лемко, Володимир Михалик, Георгій Бегляров. 243 вулиці Львова (1939–2009). – Львів:, 2009.

5. Мельник Ігор. Набєляка-Котляревського // «Галицька брама» №3-4. – 2007.

6. Львів. Туристичний путівник. – видавництво «Центр Європи», Львів, 2007, стор. 166–171

7. В. С. Александрович, П. А. Ричков. Собор святого Юра у Львові, Л., «Техніка», ISBN 978-966-575-048-2, стор. 21-22

8. Святого Юра площа на карті Львова – Дані зібрані в рамках проекту OpenStreetMap

9. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. – Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954–1989.

10. Смольський Г. Школа Новаківського // Діло. – 1936. – 55-56.

11. Орися Красник. Одинадцятеро з однієї школи.

12. Нестайко М. Уєйського-Устияновича. З історії однієї львівської вулички та її мешканців // Галицька брама. – 2010. – № 11–12 (191–192). – С. 4–7.

13. Lwow. Ilustrowany przewodnik. – Lwow: Centrum Europy, 2003. – S. 100.

14. Котлобулатова І. П. Вулиця Генерала Чупринки ч. 1. // Галицька брама. – Львів, 2007. – № 3–4 (147–148). – С. 35, 36.

15. Нога О. Іван Левинський. – Львів: Основа, 1993.

16. Лінда С. Кастелівка: народно-романтичні тенденції у розвитку архітектури львівського історизму // Народознавчі зошити. – 2000. – Зошит 2. – С. 281.