Реконструкція та реставрація 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Реконструкція та реставрація



· Промисловий банк у Кракові (1912, почесна відзнака на конкурсі проектів).

· Реконструкція будівлі Галицької ощадної каси на вулиці Січових Стрільців, 9 (1914–1921).

· Перебудова палацу Більських (нині Будинок вчителя) на вулиці Коперника, 42 (1921–1923).

· Вілла на вулиці Кирила і Мефодія, 15 (1927, спільно з Войцехом Дембінським).

· Реалізований проект реставрації інтер'єру і меблів домініканського монастиря (1928).

· Реалізований проект реставрації замку в Бережанах (1932).

· Реконструкція фасаду палацу Бесядецьких на площі Галицькій, 10 (1934).

 

Альфред Владислав Захаріевич (пол. Alfred Władysław Zachariewicz; 26 серпня 1871, Львів – 11 липня 1937, Варшава) – львівський архітектор, живописець і підприємець.

Народився у Львові у сім'ї архітектора Юліана Захаріевича. Навчався у Львівській гімназії ім. Франца Йосипа I, Вищій Реальній школі (1887–1890), у Львівській політехніці (1890–1895), Віденській політехніці (1895–1896). Асистент кафедри будівництва Львівської політехніки (1897–1900). Працював у проектному бюро Івана Левинського 1892–1901. Від 1899 року член Політехнічного товариства у Львові. У 1902 заснував власне архітектурне бюро і будівельне підприємство у спілці з Юзефом Сосновським, за участю інженера Міхала Фінкельштейна. Після складення другого державного іспиту в Політехніці у 1903 отримав концесію на будівництво у Львові. У тому ж році заснував найбільшу в Галичині фабрику залізобетонних виробів, розгорнув діяльність у галузі промислового будівництва. До 1914 року, застосовуючи будівельні конструкції Франсуа Геннебіка фірма спорудила понад 200 мостів по усій Галичині. Фабрика знаходилась на Оболоні 3 (нинішня вулиця Залізнична). Перед Першою світовою війною був головою президії «Кола польських архітекторів у Львові» (пол. Koło architektorów polskich we Lwowie). Виконував обов'язки почесного консула Данії у Львові (1908–1914). Був одружений із Мартою Амме родом із Гамбурга. 1934 року виїхав до Варшави. Помер у Варшаві, похований там же на євангелістському цвинтарі.

Роботи Альфреда Захаревича

· Будинок Торгово-промислової палати на вул. Академічній 17 (нині Проспект Шевченка) у Львові. Споруджено у 1907–1910, за проектом Захаревича, за участю архітектора Тадеуша Обмінського, після здобуття першої премії на конкурсі проектів.

· Житловий будинок № 7 на вулиці Валовій у Львові.

· Вхідні ворота зі сторони Стрийського парку на Загальній крайовій виставці у Львові (1894).

· 1899–1900 – будинок на вул. Сикстуській, 9 (Дорошенка).

· 1905 – вілла на вул. Барвінських 10.

· 1905 – вілли на Метрологічній 2, 4 (1905).

· Будівля «Польського академічного дому» в «закопанському стилі» на нинішній вулиці Герцена, 7 (1906,1907).

· 1908–1910 – дім Страхової компанії Трієста (вул. Коперника, 3).

· 1912–1913 – дім Кредитного товариства землевласників (вул. Коперника 4).

· 1909–1911 – будинок Акційного кооперативного банку на пл. Смольки, 3 (нині пл. Григоренка). Отримав другу нагороду на конкурсі проектів, однак прийнятий до реалізації.

· Міст через ріку Рибницю на дорозі Косів – Ясенів.

· 1911–1913 – жіноча гімназія ім. З. Стшалковської на вул. Зеленій 22. Нині середня школа № 6.

· 1914 – будівля XI гімназії. Нині школа № 17 на вул. Мельника 1, 3.

· 1909–1911 – колишня бурса на вул. Й. Сліпого 33, у співавторстві із Адольфом Піллером.

· 1909 – Академічний дім єврейської студентської громади на нинішній вул. Ангеловича, 28 у співавторстві з Юзефом Авіном. Нині це СПТУ № 1.

· 1904–1905 – будинок родини Бромільських на вул. Кшижовій, 48 (нині вул. Чупринки). Фасад із рисами модернізованої готики і романського стилю. Пізніше належав Українському товариству допомоги інвалідам.

· Залізобетонні конструкції куполу, проект орнаментальних ліпних оздоб і розписів вестибюля, сецесійних інтер'єрів залів першого і другого класів Головного залізничного вокзалу у Львові.

· Залізобетонний фундамент пам’ятника Міцкевичу у Львові.

· Залізобетонний залізничний міст над вулицею Купільною (нині вул. Опришківська) у Львові. Збудований фірмою Захаревича і Сосновського за проектом інженера Єжи Венгерського.

· Пекарня «Меркурій» на вул. Городоцькій. Нині хлібозавод № 1.

· Взуттєва фабрика «Гафота» на вул. Жовківській, 136 (нині Б. Хмельницького), спільно з інженером Станіславом Беньковським у 1912–1913.

· 1911–1912 перебудова головної будівлі фабрики консерв Зигмунта Рукера на Знесінні (вул. Б. Хмельницького).

· Будинок № 3 на вул. К. Танської, 3, 1900 р. (Руданського).

 

 

Сусідній з цією кам’яничкою будинок на розі Котляревського та Нечуя-Левицького рахується вже по Нечуя-Левицького, 16. Багатоквартирний будинок (друга половина 1890-х рр.). Триповерховий, на цоколі, займає кутову ділянку, має зрізаний наріжник з діагонально розташованим балконом. В декорі фігурують мотиви необароко. Кам’яниця будувалась на похилому терені, перепад рівнів вулиці оживляє традиційну архітектурну композицію, типову для середньої «чиншівки» кінця ХІХ ст.

 

На наступному кварталі між вулицями Нечуя-Левицького та Богуна маємо суцільну чиншову забудову. За проектом тут мали збудувати криту торговицю, але потреби міста в житлі взяли своє. Зокрема привертають увагу будинки з парної сторони вул. Котляревського (хоча адресу по цій вулиці має лиш один будинок – № 8). Кам’яниця по Нечуя-Левицького, 15 збудована у 1906-07 рр. за проектом Альфреда Захаревича для інженера, а потім міністра громадських робіт Яна Лопушанського (1875–1936). В будинку деякий час проживав товариш Я. Лопушанського – Максиміліан Губер (1872–1950), відомий інженер-механік і ректор Львівської Політехніки. Сусідні чиншові кам’яниці по Котляревського, 8 та Богуна, 9 можна вважати типовим зразком таких будівель цієї епохи. Збудовані за проектом Кароля Турковського у 1909-10 рр.

На непарній стороні вулиці Котляревського привертають увагу кам’яниці 15 та близнюки 17-19. Наріжний багатоквартирний будинок за адресою Котляревського, 15 було збудована у 1912-13 рр. за проектом архітекторів І. Кєндзєрського та А. Опольського. Кам’яниця має шоломовидний дах, трапецієвидний фронтон з боку вул. Богуна, та цікавий портал з вул. Котляревського. Стиль – модернізована версія неокласицизму, яка виявляє вплив німецької архітектури початку ХХ ст.

Сецесійні близнюки №17-19 збудовано у 1910-11 рр. за проектом Юзефа Горнунґа. Цікаві портали під трикутним балконом-дашком. На фасаді містять цікаве майолікове панно що зображає павича. На жаль влітку за гілками розгледіти важко.

 

 

З протилежного боку вулиці цікавий будинок під №12. Запроектував його Ян Баґєнський (1883-1967) – унікальний будівничий Львова, який проектував і під час австрійського, і польського, і радянського періодах життя міста. Збудувала ж будинок протягом 1910-11 рр. будівельна фірма Войцеха Дембінського. Стиль будинку базується на спрощених, геометризованих формах середньовічної архітектури, зокрема прямокутний з аркадами портал та прямокутний еркер, фланкований

 

балконами. Зверніть увагу

на флюгер над трикутним фронтоном по центру кам’яниці. Своїм силуетом він нагадує картину Миколи Бідняка «Ангел над Львовом». Сусідні будинки під №14 та 14А – то вже функціоналізм 1930х років.


Далі – будинок під №16 авторства Якуба Рисяка збудований у 1904-05 рр. у стилі декоративної сецесії. Усередині корпусу знаходиться малий замкнений двір. З декору екстер’єру – сецесійні рослинні орнаменти, шкода тільки фасад зіпсувала своїм «євроремонтом» фірмочка, що влаштувала тут собі офіс.

По інший бік вулиці великий будинок під № 25. Збудований у 1908-09 рр. за проектом, розробленим архітектурним бюро І. Левинського (припускають, що авторами проекту були сам Іван Левинський і Олександр Лушпинський), будинок знаменує собою перехід від декоративної сецесії до раціональних стилів. З архітектурних родзинок – наріжна «бойківська» пірамідальна баня зі шпилем та широкі півкруглі балкони, оздоблені металевими сецесійними балюстрадами. Такого ж стилю кронштейни, що «підтримують» балкони та решітки на вікнах. Збудований на краю колишнього яру та оточений садово-рекреаційною територією, кам’яниця гармонійно вписується у мальовничий ландшафт.

Так поволі ми доходимо до кінця 1-го відрізку вулиці Котляревського. За відомою вже нам за попередньою розповіддю віллою Розвадовського (Котляревського, 27) вулиці роздвоюються. Одна частина вигинається вправо і прямує далі до її виходу на вул. Генерала Чупринки, інша під кутом в 90 градусів повертає ліворуч на колишньому терені спуску до долини Вулецького потоку.

 

 

 


Цей провулок колись носив назву Собка, а потім був об’єднаний нумерацією з вул. Котляревського і містить будинки з №29 по 35. Найцікавішою на цьому відрізку вулиці є вілла під №29. Збудована за проектом Ю. Захаревича та І. Левинського у 1891-92 рр. Стиль будинку є типовим для вілли періоду пізнього історизму. Цікавою є вежечка та дерев’яні веранди у стилі швейцарських шалє.

 

 

У 1913-35 рр. тут жив вже відомий нам з розповіді про кляштор капуцинів на Замарстинові архітектор та історик мистецтва Ян Сас Зубрицький.

На жаль, сусідню віллу під № 31, збудовану тими ж будівничими і в той же період перебудували під багатоквартирний будинок до невпізнанності. Також перебудов зазнала і наступна вілла № 33. Її спроектував Ян Кудельський (проектне бюро будівельної фірми Івана Левинського) у 1891-92 рр. Колись вона також мала вежечку і була декорована різьбленими деталями. Зараз будинок вирізняє хіба що декорова вставка над балконом другого поверху. Протилежна сторона провулку забудовувалася вже пізніше в стилі функціоналізму. Зокрема будинок № 35 проектував Ян Баґєнський. Провулок закінчується сходами, якими можна вийти на вул. Бориса Романицького.


 

 

 

Позаяк окремої розповіді про цю вулицю не планується, згадаю про ще один будинок, що належить вже до вул. Романицького, але стоїть безпосередньо під самими сходами. Я не знайшов даних про його будівничого та час побудови. Але сам будинок мені дуже сподобався. Чого лише варта масивна шестигранна вежа з шатровим завершенням!

 

 

І раджу зазирнути досередини. Чудовий «равлик» дерев’яних сходів, які тихо поскрипують під вашими кроками…

Та повернімося на вул. Котляревського. Унікальність вулиці в тому, що виринувши на вулицю Генерала Чупринки, вона її не перетинає, але продовжується далі. У місці злиття Котляревського з Генерала Чупринки маємо ще одну цікаву віллу, яка нумерується по Чупринки (№21). Запроектований будівничими Кастелівки Ю.Захаревичем, І.Левинським та М.Ковальчуком у 1890-ті роки будинок презентує стиль мальовничого історизму чи так званого піттореску. Фасади, оформлені нетинькованою цегляною кладкою, вирізняються яскравим керамічним декором (полив’яні кахлі) та різьбленими деталями.

Вілла належала ректору Львівської Політехніки Плациду Дзєвінському, а перед 2-ю світовою – голові Секретаріату УНДО Володимиру Кузьмовичу, закатованому в за стінках НКВС. В радянський період тут мешкав аматор мистецтва М. Островерхов, а нині тут міститься управа Наукового Товариства ім. Т.Шевченка.

 

 

 

 

 

В місці свого злиття з вул. Генерала Чупринки вулиця Котляревського бере круто вліво, переходимо до третьої ділянки вулиці. Тут вже немає трамвайних колій, і сама ділянка є затишнішою від першої.

Першою будівлею на цій частині вулиці, що привертає увагу, є будинок по праву сторону під номером 22. Ідентичний декором з наступною кам’яницею № 24 він носив назву «Під павою» – завдяки флюгеру над 22-кою, та скульптурою на фронтоні 24-ки. Будинки споруджені за проектом Карела Боубліка у 1897-98 рр. в стилі історичної еклектики. Силует 22-ки акцентовано кутовою вежею з бароковим куполом складної форми.

Припускають, що автором скульптурного оздоблення був Броніслав Солтис. У міжвоєнний період тут містився рільничий факультет Політехніки.

 

 

 

 

 

 

Далі зауважуємо будинки-близнюки 26 та 26А. Їх запроектував Якуб Рисяк у 1905-06 рр. у стилі декоративної сецесії.

Привертає увагу спільна для «близнюків» фігурка Матері Божої у ніші між вікнами порталу, та самі круглі вікна над порталами в оточенні рослинного орнаменту.

 

 

 

Протилежну сторону вулиці забудовано у 1913-16 рр. кам’яницями 37 та 37А за проектом Яна Багенського у стилі модерн для професорів Львівської Політехніки. За часів Польщі в будинку № 37а містився консулат Бельгії. Натомість наступні вілли під № 39 та 41 збудовані ще на початку створення Кастелівки. Зокрема вілла під № 41 споруджена з нетинькованої цегли за проектом Івана Левинського у 1897-98 рр. для ковальського майстра Яна Дашека. Фасад вілли прикрашений його роботами.

 

А віллу піл № 39 збудували у 1891-92 рр. за проектом Яна Томаша Кудельського. В міжвоєнний період тут жив галицький політик, засновник УНДО Дмитро Левицький. Частину помешкання було надано під житло учням Мистецької школи Олекси Новаківського. Неформальна назва вілли, яку їй дали учні – «Качиний діл», перетворилася на літературно-мистецький клуб, до якого зокрема належав Богдан Ігор Антонич.

 

 

Будинок під № 43 збудовано у 1910-11 рр. за проектом Броніслава Бауера. На фасаді по центру виступає еркер, увінчаний напівбанею та високий фронтон. Має будинок-близьнюка під № 45. Протилежна сторона вулиці забудована чиншовими кам’яницями на початку 1900-х років.

 

 

І нарешті кінець вулиці Котляревського на її розі з вул. Метрологічною зауважуємо великий будинок з рельєфами путті при карнизі та великими трикутними фронтонами. Цікавими є також стовпчики огорожі з рослинним орнаментом. Це будинок за № 67.

 

 

Збудований у 1911 р. за проектом Івана Левинського будинок належав відомому оперному співаку Адаму Дідуру (1873-1946 рр.).

Тут же у міжвоєнний період було організовано українські відділи вчительської семінарії ім. Собінського. А після війни – будинок перетворений на житловий багатоквартирний. Частину приміщення займає Львівський мистецький коледж ім. Івана Труша. Привертає увагу альтанка-капличка перед будинком, яка оформлює гострий ріг вулиць Котляревського та Метрологічної.

 

“КАЧИНИЙ ДІЛ” – назва гуртожитку для учнів Мистецької школи Олекси Новаківського у Львові поч. 1930-х. Був розміщений на вул. Л. Набеляка (тепер вул. І. Котляревського), у півпідвальних кімнатах будинку № 39, що тоді належав одному із засновників Українського Національно-Демократичного Об’єднання Дмитрові Левицькому та його дружині Іванні (Асі).

Після трирічної перерви організатори конкурсу на здобуття літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича Привітання життя (видавництво Каменяр, Львівська книжкова фабрика Атлас, Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з громадськістю, Львівський палац мистецтв) знову нагороджували переможців. І зробили це, ліквідувавши свої борги перед молодими лауреатами за минулі роки. Як і належить, молоді автори віком до 28 років, які творять українською мовою, подавали на конкурс неопубліковані й опубліковані поетичні збірки, що не містять передруків, у надії, що саме їхнє поетичне слово отримає найвищу оцінку. Та й мотивація була зрозуміла: крім лаврів визнання та відзнаки в конверті, поетові (чию творчість компетентне журі визнає найцікавішою) організатори як нагороду видавали також його збірку (також щороку окремою збіркою мали вийти у світ фрагменти творчості всіх претендентів на премію). Але через фінансові проблеми три роки поспіль це починання було неможливим. Отже, нині, відновивши втрачену через об’єктивні причини традицію, організатори урочисто оголосили переможців Привітання життя за останні три роки. 2004 року ними стали Юрій Кучерявий (диплом 1-го ступеня), Наталя Білецька й Оксана Максимчук (дипломи 2-го ступеня), Тарас Кремінь та Олег Левченко (заохочувальні). 2005 року найкращими визнали Євгена Головатюка (диплом 1-го ступеня), Юрія Синенького та Наталію Пасічник (відповідно, 2-ге та 3-тє місця). Переможцями за минулий рік назвали Дарину Березіну (диплом 1-го ступеня), Володимира Биньо (диплом 2-го ступеня) й Олега Давибіду (заохочувальний). Як прокоментував Газеті визнаний класик сучасної української поезії, член журі конкурсу імені Богдана-Ігоря Антонича Привітання життя Ігор Калинець, щороку організатори змагання отримують 30-50 рукописів, де майже завжди близько десяти справді дуже високого художнього рівня. Вважаю, що за ці останні роки, акцентував Ігор Калинець, було відзначено справді добрих поетів, які суттєво вирізняються з маси тих, хто пробує писати. А відтак, на наше переконання, не загубляться в цьому світі. Як на мене, наші переможці дещо відрізняються від тих, які були ще на початках цього конкурсу, заснованого 1994 року. Ці молоді автори дуже начитані люди, вже багато знають, їхня поезія значно складніша, метафоричніша, зашифрованіша, ніж це було раніше. Я, можливо, стаю трохи ретроградом, бо хотів би чіткішої, класично прозорішої, традиційнішої творчості. Але не можу не визнавати: поети, з якими маємо справу, люди тямущі, талановиті й такі, котрі мають вагу в сучасному поетичному слові. Варте уваги також те, що під час вечора з відзначення лауреатів відбулася презентація книги Оксани Керч Альбатроси, присвяченої одному з львівських мистецьких середовищ 30-х років, пов’язаному з будинком Качиний діл (нині вулиця Котляревського, 39) місцем, яке було неабияким романтичним явищем в історії українського мистецького модернізму. Привнісши у свій роман багато автентичних постатей галицької богеми (Богдана-Ігоря Антонича, Святослава Гординського, Павла Ковжуна й інших), з якими зналася і приятелювала, та епізодів зі свого життя, письменниця майстерно в художньо-белетризованій формі занурює сучасника в атмосферу ентузіазму до мистецтва те, що видається таким цікавим сьогодні. Оксана Керч (насправді Ярослава-Оксана Гаращак) народилася 24 жовтня 1911 року недалеко від Ряшева в інтелігентній родині. Випускниця жіночої гімназії сестер василіянок у Львові 1929 року. Дуже швидко заявила про себе як журналістка та письменниця. І посприяло цьому одруження з художником Володимиром Ласовським, завдяки якому зблизилася з тогочасним літературно-мистецьким середовищем, зокрема поетом Богданом-Ігорем Антоничем. В еміграції не поривала зв’язків з українською вільною періодикою, а в 1970-1980-х роках належала до Асоціації діячів української культури. Час еміграції вніс зміни й у її особисте життя: Оксана Керч розлучилася з Володимиром Ласовським і одружилася із сином драматурга Миколи Куліша, Володимиром. Померла письменниця 13 березня 1991 року у Філадельфії. У післяслові до роману Наречений Оксани Керч, що його, які і Альбатросів, підготувала до друку Галицька видавнича спілка, упорядник книги Ігор Калинець навів спогад поета Остапа Тарнавського про час, коли Оксана ще мешкала у Львові. Зокрема, дім Ласовських у горішній частині Львова, в дільниці Личаків, став осередком для молодих мистців і літераторів. В затишному партерному домі, у формі літери Г, за дерев’яною хвірткою, кипіло мистецьке життя, сповнене все новими задумами активного Володимира Ласовського та його завжди бадьорої, сповненої свіжою думкою, приправленою часто добірним дотепом, дружини Слави... Ці творчі поривання молодих мистців і літераторів у Львові в передвоєнний період зафіксувала Оксана Керч у своїй першій і чи не найкращій повісті Альбатроси, змалювавши творчі поривання молодих ентузіастів як злет буревісних птахів, які крізь океани несуть свою життєву снагу. В середовищі цих молодих творців виростав письменницький талант Оксани Керч і для нього вона віддала найкращі моменти свого життя.

Вулиця була прокладена 1917 р. та через особливість свого розташування отримала (гострим кутом між вулицями Набеляка та Іссаковича, тепер, відповідно, Котляревського та Горбачевського) назву Стшала, тобто Стріла. У 1936 р., під час чергового впорядкування міського простору, викликаного приєднанням до Львова значної частини передмість, її назвали на честь польського геолога Яна Флешара. Під час німецької окупації була перейменована, як практично всі львівські вулиці та упродовж року називалася Штіфтергассе. Після війни вулиці було на короткий час повернуто назву Флешара, а від 1945 р. і досі вона називається вулицею Метрологічною.

В кінці вулиці власний будинок архітектора Юліана Захаревича – вілла «Юлієтка». Праворуч – вілла, збудована у 1905 р. архітектором Альфредом Захаревичем для близького друга батька, директора залізниці Людвіка Вєжбицького, щоправда, в каталозі фірми Альфреда Захаревича говориться тільки про спорудження залізобетонних строп в будинку та його побудова. Натомість в родині Л. Вєжбицького відомо, що будинок було споруджено за його власним проектом.

Його професійна кар'єра почалася 1860 р., коли він почав працювати на залізниці ім. Карла Людвіга та долучився до виготовлення планів першого львівського вокзалу, а також його побудови. Інженер, будівничий, громадський діяч, меценат, він став також директором залізниці та ініціатором спорудження нового вокзалу у Львові, для чого створив велику групу інженерів, техніків, архітекторів. Після смерті Л. Вєжбицького 1912 р, в будинку мешкала його родина. В радянські часи це також був житловий будинок. Від 2008 р. власником стало Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Граве Україна», член австрійського фінансового концерну «Граве». Від 2010 р. тут розташувався головний офіс компанії.

Від будинку № 67 кидається в очі акуратна вілла, яка вже рахується по Метрологічній (№ 2). Вона споруджена 1902 року за проектом Юліана та Альфреда Захаревичів для директора залізниці Людвіка Вєжбіцького. Але детальніше вже якось згодом…

 

 

Фабрика Івана Левинського

На вулиці Потоцького (колись Хрестовій, тепер Генерала Чупринки) під номером 58 до 1939 року працювало підприємство Івана Левинського. Це був великий будівельний концерн, який об'єднував архітектурне бюро, будівельне підприємство, гуртівню будівельних матеріалів, тартак та фабрику керамічних виробів.

Архітектор

Засновником цієї найбільшої в Галичині будівельної фірми був Іван Левинський. Народився він у місті Долині 6 липня 1851 року. За переказами, предки Левинського походили з Наддніпрянщини, підтримували гетьмана Івана Мазепу і мусили втікати в Галичину після його поразки.

1875 року Іван Левинський закінчив Технічну академію у Львові, а 1901 року отримав звання надзвичайного професора будівництва Львівської політехнічної школи. 1903 року його обирають професором будівельного відділу, 1909-го – звичайним професором Політехніки, де він очолював кафедру ужиткового будівництва.

Сам талановитий архітектор, Іван Левинський проектував багато будівель, упроваджуючи на галицький ґрунт здобутки модерної архітектури. Одночасно він вносив у свої проекти елементи галицького та українського національного будівництва, ставши одним із творців неповторної української сецесії початку ХХ сторіччя. Деякі мистецтвознавці називають цей стиль «гуцульською сецесією», однак видається, що він використовував не лише традиції Гуцульщини, але й Бойківщини, Галичини, Наддніпрянщини...

Іван Левинський був не лише талановитим архітектором, але й добрим підприємцем та організатором. Розуміючи, що самотужки всього не спроектуєш, він ще 1881 року створив архітектурне бюро, до якого залучив видатних будівничих, зокрема Тадея Обмінського, Олександра Лопушинського, а згодом і сина Лева Левинського.

Підприємець

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у будівництві розпочалася своєрідна революція. Масове впровадження у житлових будинках водопроводу, каналізації, електричного освітлення ставило нові вимоги до проектування та будівництва. Підвищувався комфорт помешкань, і не завжди старі будинки можна було пристосувати до нових умов життя.

Відбувалася революція і в технологіях будівництва. Зокрема впровадження залізобетону замість дерев'яного перекриття значно продовжувало вік будівель. Тож і власники будинків прагнули позбутися навіть порівняно нових 15-20-річних будинків, аби на їх місці збудувати нові.

Це стало одним із факторів будівельного буму у Львові в 1890-1910-х роках. Левинський вміло використав цю ситуацію, створивши свій знаменитий будівельний концерн, який об'єднував усі стадії будівництва: вибір та придбання земельної ділянки, проектування і погодження проекту, будівництво, оздоблення, встановлення необхідного обладнання, торгівля та оренда нерухомістю.

Свій до свого

Іван Левинський намагався якнайчастіше залучати до зведення споруд місцевих інженерів, підприємців, будівельників. Ось що пише «Календар «Просвіти» про будівництво будинку Товариства убезпечення «Дністер» на розі вулиць Руської та Підвальної у Львові: «Цілу будову скінчено і віддано до ужитку в жовтні 1906 року. Додати треба, що будова виконана, оскільки можна, руськими силами».

Отже, максимально дотримувався принцип – свій до свого по своє. Тож не дивно, що Іван Левинський був активним громадським діячем. Він співпрацював із «Просвітою» і «Сільським господарем», входив до складу ради Національного музею, заснованого у Львові митрополитом Андреєм Шептицьким. Як і митрополита Андрея, російська окупаційна влада депортувала Івана Левинського за межі Галичини у 1914 році. Щоправда, не дуже далеко – до Києва. Тут він на вулиці Павловській (тепер Юрія Коцюбинського) збудував дерев’яну українську греко-католицьку церкву в гуцульському стилі для військовополонених галичан. Ця церква стала згодом військовою каплицею для київських Січових Стрільців Євгена Коновальця. 1934 року її зруйнували більшовики і збудували на тому місці адміністративний будинок, у якому тепер міститься Посольство США.

Левинський повернувся до Львова 1918 року, пережив Листопадовий зрив і відійшов із життя 4 липня 1919 року. Помер від інфаркту, не витримавши, можливо, нового польського окупаційного режиму. На щастя, більшість будівель, споруджених Іваном Левинським та його фірмою у Львові, збереглась донині. Деякі з них перебудовані, але зберігають неповторні елементи стилю видатного будівничого. Наприклад, будинок на вулиці Генерала Чупринки, 77, в якому про сецесію нагадують ковані решітки на брамі та балконі, а також керамічні плитки.

Залишки фабрики

Ті знамениті керамічні плитки фабрики Левинського, що стали невід'ємним елементом львівської сецесії. Деякі з них можна побачити на виставці, яку зараз відкрито у Палаці мистецтв. А зібрав їх там невтомний дослідник та популяризатор мистецької спадщини Івана Левинського, художник і мистецтвознавець Олесь Нога. За радянських часів концерн Левинського, який займав значну територію між нинішніми вулицями Генерала Чупринки, Жуковського, Єфремова та Левинського, був націоналізований і розділений поміж кількома різними підприємствами. Деревообробне підприємство існувало до 1970-го, коли на його місці побудували кілька стандартних п'ятиповерхівок. А під № 58 на вулиці Генерала Чупринки ще збереглося кілька корпусів керамічної фабрики Левинського. На одному з них реклама продукції – майстерна композиція з майоліки.

«Постать Івана Левинського – ікона не лише Львова, а й цілої України»



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 426; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.75.131 (0.426 с.)