Львівські письменники про Антонича і його дух у Львові

О. Артеменко, А. Васильєва

 

 

 

 

Львів – 2014

 

Вступ

Запрошуємо Вас на екскурсійний проект-подорож під час якого Ви зможете зануритись атмосферу Львова першої половини ХХ століття. Рухаючись маршрутом, ми відвідаємо музеї художників О. Новаківського, Леопольда Левицького, Івана Труша, оглянемо зразки сецесії львівської Кастелівки. Ознайомимось з творчістю провідних архітекторів-модерністів – Івана Левинського, Альфреда Захаревича, Івана Багенського. Під час цієї подорожі ви почуєте нові топоніми, серед них – «Качиний Діл», середовище в якому формувалося художнє обличчя українського Львова. Це невеличкий будинок на вулиці Котляревського в якому часто бував український поет Богдан-Ігор Антонич.

 

Вулиця Городоцька, 50. Будинок в якому мешкав поет-модерніст Б-І Антонич.

На фасаді житлового будинку № 50 у 1989 року помістили меморіальну таблицю, яка засвідчує, що тут у 1928–1937-х роках мешкав видатний український поет Богдан-Ігор Антонич (скульптор М. Посікіра). Дім споруджено 1885 року за проектом Якуба Кроха.

Богдан-Ігор Антонич (* 5 жовтня 1909, с. Новиця – † 6 липня 1937, Львів) – український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

Через офіційну заборону ширше знаний лише з середини 1960-х; справив значний вплив на сучасну українську поезію; філософська лірика, релігійні, космічні мотиви, відгомін лемківського фольклору і поганської символіки; впливи Омара Хайяма, Волта Вітмена; прозові твори; переклади; статті літературно-критичного і теоретико-літературного характерів.

Протягом 1928–1933 Антонич – студент Львівського університету Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність – польська філологія). Серед викладачів Антонича були літературознавці В. А. Брухнальський, Є. Кухарський, славіст В. Ташицький, філософ К. Твардовський, мовознавець Є. Курилович та ін. Антонич брав активну участь у роботі семінарів професорів Г. К. Ґертнера (польська мова), Ю. Кляйнера (польська література) та Я. Янува (українська (руська) мова та література), під їхнім керівництвом писав наукові роботи.

Ще під час навчання в університеті Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства прихильників освіти, наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії у багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на велику поетичну творчість і важкий процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав рецензії; публікував сатиричні фейлетони та пародії, в яких виявив гостру дотепність. Вів літературну хроніку у часописі «Дажбог».

Крім того, він випробовував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісті, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.

Проводив редакторську діяльність, деякий час редагував журнал «Дажбог» і разом з Володимиром Гаврилюком журнал «Карби». Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику.

Помер Антонич на двадцять восьмомуроці життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легенів перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Похований у Львові на Янівському цвинтарі, поле № 4.

Після його смерті та входження Західної України в склад УРСР Антонич, як аполітичний поет-містик, був заборонений; інтерес до нього виник лише в 1960-і роки в українській діаспорі, а потім й у СРСР. Його вірші перекладені багатьма мовами. У 1989 році у Львові встановлена меморіальна дошка на Городоцькій вулиці, буд. 50, де він жив. Меморіальна дошка Антоничу встановлена й на його батьківщині в Новиці (Польща).

У студентському середовищі Антонича називали «новим поетичним божищем Львова». Перший свій вірш «Біг – 1000 метрів» опублікував 1931 року в журналі пластунів «Вогні». І того ж року виходить друком його збірка «Привітання життя». Окремі релігійні поезії зі збірки «Велика гармонія» з’являються в журналі «Дзвони». Друкується у виданнях «Вісник», «Студентський шлях», «Дажбог». Останній журнал певний час редагує.

Після закінчення університету поет живе у Львові. Професійно займається літературною творчістю. Друкує в періодичних виданнях статті, низку поезій, поетичні переклади. Як автора цікавої дослідницької статті «Національне мистецтво (спроба ідеалістичної системи мистецтва)» його приймають у члени Асоціації незалежних українських митців. У статті Антонич дає своє визначення мистецтва: «Мистецтво – це окрема дійсність, яка викликає в нас переживання, потрібні для нашої психіки і котрих не може дати нам реальна дійсність».

Найбільше його публікацій виходить у літературно-мистецькому часописі «Назустріч». В інтерв’ю цьому виданню він каже, що «пояснити поезію – це не така проста справа, як би на перший погляд могло видаватися. Зрозумілість поезії, як узагалі зрозумілість літературних і мистецьких творів, річ умовна і суб’єктивна. Те, що для одного незрозуміле, для іншого аж занадто просте і прозоре....Зрозуміння – це дія розуму, а мистецтво й поезія в загальному належать до царини почування. Хоч у літературному чи мистецькому творі всього не розуміємо, проте можемо цей твір відчути, піддатися його сугестії, сприйняти і оцінити його загальну вартість, визнати високий рівень чи навіть геніальність».

У 1934 році Антонич публікує збірку «Три перстені», яку вважають його найвищим поетичним досягненням. З її виходом він стає визнаним поетом, йому вручають нагороду Львівського товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.

У день нагородження, 31 грудня 1935 року, на літературному святі поет виголосив своє життєве кредо: «Хочу і маю відвагу йти самостійно і бути самим собою». Він завжди залишався поза політичними партіями, не хотів бути «мандолістом ніякого гурту», намагався збагнути суть людського буття, а його натхненницею була краса лемківської природи.

Наприкінці 1936 року Антонич видає свою найбільшу збірку – «Книга лева», за яку отримує літературну нагороду Українського католицького союзу. Завершує перший варіант лібрето до опери Антона Рудницького «Довбуш». Їздив у Карпати, збирав матеріали про народного месника. Працював над повістю «На другому березі», в якій багато автобіографічного.

У Львові Антонич жив у своєї тітки на вулиці Городоцькій, 50 (сучасна нумерація). Часто їздив до батьків в село Бортятин, що поблизу Судової Вишні, в 40 км від Львова. Там наприкінці 20-х років минулого століття батько поета отримав парафію. В одному з листів Антонич писав: «Я аж досі сидів у Львові та непотрібно витрачав час на всякі «сходини» та інші «організаційні справи». За цих півтора місяця був би на селі написав не один новий вірш, а тут не повстало нічого нового. Знеохочений, лютий за змарнований час, виїжджаю на днях до себе на село». У Бортятині дожили свого віку поетові батьки. Там і поховані на сільському кладовищі.

1934 року Антонич познайомився з Ольгою Олійник, яка згодом стає його нареченою. Їхня перша зустріч відбулася в цукерні «Оаза», що на вулиці Руській.

Згодом Ольга згадувала: «Можна собі уявити, яке враження на мене зробила ця зустріч, я надзвичайно була схвильована....Ні, це неможливо – не могла я погодитись, – щоб цей Антонич, наше божище, був таким звичайним. Добродушно усміхнений, ввічливий, сердечний, без гарячкових рухів, спокійний і дуже розважливий у розмові. Не вивищується, не дає відчути того, що він ліпший, не пишається своєю славою».

Поетове життя обірвалося 6 липня 1937 року в одному із львівських санаторіїв від запалення легенів. Під час недуги Богдана-Ігоря доглядала його наречена. У двох передсмертних листах до батьків він писав: «Олечка дуже мене пильнує. Коли б не вона, не знаю, чи дав би собі ради».

У санаторії поет робив поправки до другого варіанта лібрето «Довбуш». Диктував Ользі, бо сам писати вже не міг.

…Похований Богдан-Ігор Антонич на Яновському цвинтарі у Львові.

Після смерті поета Ольга Олійник деякий час жила в Антоничевих батьків у Бортятині, опікувалася ними. Згодом виїхала в Сокаль, вийшла заміж і носила прізвище Ксєнжопольська. Ольга написала зворушливі спогади про свого нареченого та його коротку біографію «Надгробок на могилі щастя».

1938 року вийшли посмертні видання творів Антонича – поетичні збірки «Зелена Євангелія» і «Ротації». Обидві на основі авторських рукописів опрацювала Ольга Олійник разом із поетовими друзями братами Ласовськими. Як згадує пані Ольга у своїх спогадах, збірка «Зелена Євангелія» мала бути присвячена їй як дружині, але побратися так і не встигли…

У 1940 році в Кракові побачили світ «Вибрані поезії» Антонича. Потім у виданні його творів настає тривала перерва. І тільки в 1966 році в Пряшеві нарешті виходить книжка «Перстені молодості».

У 60-х роках у Клубі творчої молоді у Львові відбувся перший вечір пам’яті Богдана-Ігоря Антонича. Зі спогадами про поета виступили Ірина Вільде, Михайло Рудницький... Від них і довідалися, що поховано поета на Яновському цвинтарі. Тоді шанувальники Антонича – Ігор та Ірина Калинці, Михайло Косів, Михайло Горинь – за церковними книгами знайшли місце його поховання, насипали могилу, поставили хрест. Ігор Калинець власноруч написав табличку…

Тепер щороку на могилу Антонича на Зелені свята приходять сотні людей.

Про вагомість його творчості свідчить той факт, що збірки його поезій перекладено словацькою, англійською, польською, російською мовами, а окремі з них – англійською, латиською, литовською, чеською та іншими мовами.

Матеріали для роздумів

«Твори Антонича таємно брали з архіву і за ніч переписували всім гуртожитком»

— На Форумі видавців у Львові ви презентували повне зібрання творів Богдана–Ігоря Антонича. Повнішого вже не може бути?

— Над книгою працював мій онук Данило. Він досліджує літературознавчі погляди, на цю тему пише кандидатську дисертацію. У зібрання включив усю поезію, всі фрагменти, підготовчі матеріали до виступів, статті, поетичні переклади, прозові твори, ілюстрації, листи. Чи є ще можливість щось відшукати? Ніхто цього не може заперечити чи гарантувати. До Львова був перевезений архів художника Святослава Гординського, його найближчого друга. Данило вивчив усі матеріали з цього архіву і з бібліотеки Стефаника.

— В Інституті літератури скаржаться, що у них в архіві є матеріали по Антоничу та немає науковців, які б його досліджували.

— У свій час я познаходив все, що міг.

— Миколо Миколайовичу, а як у свій час ви познайомилися з Антоничем?

— В Україні цього поета ніхто не знав. У 1963 році у Польщі за ліберального уряду Товариство українців випускало українську газету «Наше слово». З неї ми вперше дізналися про деякі вірші Антонича. У той час, коли наша поезія була публіцистичною, пафосною, в Антонича ми знайшли образність, яскравість, ідею єдності землі. Це було щось надзвичайне. Ми почали повсюди шукати його твори. Мені як працівнику редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), пощастило: я мав доступ до спецфонду, де можна було знайти твори Антонича.

— Як львівська інтелігенція відреагувала на відкриття Антонича?

— У 1964 році на зразок київського клубу творчої молоді ми створили львівський «Пролісок». Тоді ж, 1964 року я, Юрій Брилинський, Богдан Козак, Богдан Ступка, який тоді грав у театрі імені Марії Заньковецької, зробили літературний вечір Антонича, з якого почалося відкриття його імені.

— Вірші знаходили тільки у спецфондах?

— Ігор Калинець працював тоді в обласному архіві, він брав на ніч твори Антонича, і в гуртожитку всі разом за ніч переписували. Тоді я задумав написати монографію. До 1966 року вивчав матеріали в архівах у Львівській бібліотеці Стефаника. Виявилося, що є дуже багато його надрукованих речей.

— Якщо Антонич був доступним в архівах, чому ж його відкрили лише у 1963 році?

— Його друзі – це українські інтелігенти, які в 1944 році виїхали з приходом радянської армії. Можливо, це зіграло свою роль. Письменники радянського спрямування не були зацікавлені в Антоничі і, зрозуміло, не піднімали цього питання. Усі матеріали зберігалися у спецфондах, до котрих доступу не було. Звідки молоде покоління могло знати, що був такий поет, письменник?

Антонича почали видавати з 1966 року. Першим у Пряшеві упорядкував і видав зібрання творів «Перстені молодості» Мікулаш Неверлі. Він був наполовину чех, мати – українка. Мешкав у Празі, де товаришував із Маланюком та Ольжичем. Зрозуміло, що Неверлі знав ціну цієї постаті. Наступне видання вийшло у 1967 році у Нью–Йорку під редакцією Святослава Гординського і Богдана Рубчака. Цього ж року в Україні Павличкові вдалося видати книгу творів «Пісня про незнищенність матерії». Резонанс був настільки сильний, що це налякало чиновників, і поета знову почали замовчувати на цілих 20 років.

— У той час ви якраз написали свою монографію про Богдана–Ігоря Антонича.

— Монографію написав у 1967 році. Через політичні зміни вона пролежала до 1991 року. Тоді я не дуже був готовий для такого складного завдання, оскільки не володів тим критичним інструментарієм, з яким треба підходити до поезії Антонича. У 1989 році ми разом із Романом Лубківським видали спогади про Антонича «Весни розспіваної князь». Зібрали все, що могли, познаходили людей, які його знали. У європейський контекст Антонича вперше ввів Олександр Флакер із Хорватії. У компаративістській статті «Велика подорож» досліджував мотив подорожі в польських, російських, сербських, хорватських поетів. Україніст Орест Зілинський із Праги перший поставив питання про другу дійсність поезії Антонича, порушив проблему поета як міфотворця. Так Антонич увійшов у свідомість як поет європейського формату. Типологічно його можна ставити в один ряд із Лоркою та Рільке.

— Чому радянська влада так боялася Антонича?

— Будь-яка національна література поза російською була небезпечною тим, що творила конкуренцію. Мала бути метропольна література. Національній же віддавалася роль провінційної, на фольклорному рівні.

— Бренд «поета землі» не міг їм заважати.

— І тема любові не могла. Їх лякало Антоничеве гранування слова, його шліфування, проникнення в суть речей, різних явищ. «Сонце вистрибує, як циганчатко, з води, а кохана заплітає місяця гребні у своє волосся». Образ мінливого веретена, рухливого світу замінює образ теслі слова.

«Говорив дивно по-українськи, що аж дівчата бокували від нього»

— Богдан-Ігор Антонич народився в селі Новиця Горлинського повіту. Це була польська територія. Він міг би вважати себе поляком?

— Там споконвіку жили українці. Антонич писав, що «місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Варшави чи Москви. Вірю в батьківську землю і в її поезію». Він спілкувався лемківським діалектом, але це українська. Прізвище його родини було Кіт. Коли народився Антонич, батько, сільський священик Василь Кіт подумав, може, не годиться таке прізвище для дитини. Хрестив у Андрея Шептицького і сказав йому, що хотів би змінити прізвище. Шептицький запитав, яке ім’я мав батько Василя Кота. «Якщо Антон, то будьте Антонич», – нарік Шептицький. Прізвище поміняла вся родина.

— Василь Кіт би не змінив заради себе прізвище?

— Очевидно, що ні. Антонич був одинак. Батько його дуже любив. Після смерті сина отець Василь дуже захворів. Весь трусився і не міг виконувати службових обов’язків, пішов передчасно на пенсію.

— Напевне, єдиному в родині сину мали б дати особливу освіту?

— Уже гімназистом він перечитав усіх тодішніх лауреатів Нобелівської премії, багато творів української та польської класики, мав власну бібліотеку. Його улюбленим поетом був Омар Хайям, «що в чарці поезії холодив розпечені уста», Уїтмен навчав його любити листя трави.

— Безперечно, Антонич був освіченою людиною, але він був із Лемківщини. Мало кому вдавалося перебороти діалект, тим паче лемківський. Навіть Франко – поліглот писав по-бойківськи.

— У Франка твори наближені до літературної мови. Ранні були з діалектом, пізніше він сам їх виправляв. Це пов’язано з історичним процесом: у 30-ті роки в Галичині мова внормувалася, стала спільною для всієї України. Антонич, як я вже казав, спілкувався лемківським діалектом. Із 1928 року він почав вивчати славістику у Львівському університеті, де навчалося всього десять відсотків українців, решта – поляки та євреї. Письменниця Ірина Вільде у той самий час навчалася з Антоничем в університеті і потім згадувала: «Антонич говорив якось дуже «дивно» по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди бокували зразу від нього, вважали його за поляка, що робиться «приємним» до нас, українок». Антонич хотів опанувати українську літературну мову, створену письменниками, хотів, щоб його творчість була доступною і зрозумілою всім українцям. Так він став учасником гуртка україністів, створеного студентами слов’янської філології. Лемківський діалект має закріплений наголос, як і в польській. Вивчаючи українську, він ставив наголоси на слова, щоб звучали правильно. Врешті почав писати чистішою українською, ніж галичани.

— Яке ставлення до Антонича в Польщі?

— Він мав би бути помічений польською критикою. Проте там ані півслова немає. У Варшаві Антонич визнаний, має своїх прихильників. Польською вийшла його збірка, та розголосу не наробила. Він повис у повітрі.

— В Україні, на жаль, Антонич теж не мегапопулярний. Дослідників, закоханих у поета, можна на пальцях однієї руки перелічити.

— Існує немало досліджень Антонича, тільки я був опонентом трьох дисертацій. Серед них особливих відкриттів не було. Марина Новикова досліджувала міфосвіт Антонича, що він є поет лісу і міста. Німкеня Лідія Стефановська, вихованка Гарвардського університету, написала цікаву книжку «Антонич. Антиномії», але мені важко сприймати в ній деякі моменти. Стефановська розкриває Антонича як двомовного поета. Зрозуміло, що у світ літератури Антонич ввійшов через польське вікно. У повісті «На другому березі» видно, як він гостро відчував свою українськість. У житті він не раз натикався на неоднозначне ставлення до українців. У гімназії насміхалися над українським «Отче наш». Проте Антонич підкреслював, що є українцем. Он російською писали Зеров, Олесь, Маланюк, та ми їх не називаємо російськими.

— Юрка Андруховича відносите до антоничезнавців?

— Я був керівником його дисертації. Мушу сказати, що це надзвичайно талановита робота. Коли читав, думав, що ця людина тільки те й робить, що пише дисертації.

Бути Антоничем

— У Львові в студентських, богемних колах Антонича вважають богом, як це велося за його життя. Дехто намагається прорватися у його будинок, випити вина на його могилі. Що мають робити шанувальники Антонича, щоб бути на нього схожими?

— Антонич носив чорний костюм із метеликом. Сьогодні інша мода, інший стиль. Ніхто цього робити не буде – ніхто не зніме джинси і не поставить хусточку в кишеньку. Та й, зрештою, не це головне. Антонича слід шукати в духовному плані, у прориві до чогось іншого.

— Він був активним у громадському житті?

— Сторонився політики. Казав, що вона псує поезію. У віршах Антонича є передчуття провалля. Інтуїція йому підказувала, що буде катастрофа. Так і сталося – почалася війна.

— З його віршів також випливає, що у Львові Антонич бідував. «А що сьогодні я не маю грошей на обід, байдуже».

— Батьки йому допомагали. Жив у близьких родичів, ним повністю опікувалися. Він був дуже талановитий. Як здібного студента Антонича направляли до Болгарії на вдосконалення болгарської мови. Не встиг.

— Антонич входив у богемні кола?

— Він не був тусовщиком. У Канаді Оксана Керч видала книжку «Альбатроси» про безпорадних у житті людей. Це про Антонича. Ласовський, якому Антонич довіряв ілюструвати свої збірки, малював поета примхливим, зі скривленими вустами, меланхолійним. Так, Антонича любила молодь. Він їздив виступати зі своїми творами, входив у студентське товариство при НТШ, де вечорами читали вірші. Малював, грав на скрипці, писав музику, розумівся на балеті. З його захоплень нічого не збереглося. Напевне, робив щось не дуже серйозне. Адже він був дуже педантичним і вартісні речі б зберіг.

Антоничу я досі дивуюся. Людина, яка прожила 28 років, досягла колосальних знань. У світовій літературі хіба що Рембо, Лермонтов, Лорка зуміли виявити свій талант у такому концентрованому вигляді. Антонич – це унікальна з’ява не тільки для України, а й для світу.

«Він читає вірші з вікна на Городоцькій»

Будівлі

Греко-католицький архикатедральний собор Святого Юра (площа Святого Юра, 5) – величний рококовий архітектурний ансамбль XVIII століття (до нього входять собор, дзвіниця, митрополичі палати і капітульні будівлі) домінує на високому узгір'ї над Львовом, чудово поєднуючись із міським ландшафтом.

Уперше на цій горі церкву з печерним монастирем збудував у XIII столітті галицько-волинський князь Лев Данилович для свого дядька Василька, котрий вирішив відійти від справ світських і присвятити своє життя служінню Богові. Сучасний ансамбль у стилі рококо збудований у 60-х роках XVIII століття зодчим Бернардом Меретином. Вихований у дусі західноєвропейських архітектурних традицій, Меретин при зведенні храму використав також і традиції українського сакрального мистецтва.

Пройшовши крізь браму, оздоблену алегоричними фігурами Римської та Грецької церков, ви потрапляєте на велике подвір’я храму. Зліва височить головний фасад катедри з могутнім порталом і фігурами святих Атанасія і Лева Шептицьких – архієреїв, котрим і завдячує своїм існуванням святиня. Аттик над порталом увінчаний скульптурною групою «Юрій Змієборець». Це геніальний твір митця Іоанна Пінзеля, найкращий зразок львівської скульптури XVIII століття, що стоїть в одному ряді з шедеврами світової пластики.

Інтер’єр храму вражає багатством і різноманіттям іконопису. На особливу увагу заслуговує діяльність видатного художника XVIII століття Луки Долинського, він намалював ікони вівтаря з постатями пророків, які відзначаються шляхетністю образів, трактованих з позицій гуманізму. У кіоті лівого нефу обов’язково слід оглянути цінну реліквію – ікону Теребовлянської Матері Божої XVII століття. 1663 року з очей Богородиці 40 днів текли сльози, як попередження про турецьку облогу міста. Вдруге ікона заплакала 1704 року, коли шведський король Карл XII загарбав Львів. До наших днів ікону покриває срібна риза, справлена ігуменом теребовлянського монастиря.

У підземній частині собору – крипті – знаходяться саркофаги найвизначнішого діяча Греко-Католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького та інших ієрархів.

Навпроти собору стоїть палац митрополитів, споруджений архітектором Фесінґером у XVIII столітті у стилі рококо з деякими вкрапленнями класицизму. Апартаменти палацу мають багате оздоблення. З іншого боку храму височіє дзвіниця, на якій висить найдавніший дзвін у всій Україні. Напис на ньому датований 1341 роком і свідчить про військові лихоліття давніх часів. Зі східної тераси подвір’я храму відкривається величний вигляд на місто.

Собор Святого Юра символізує святиню, яка на українській землі стала мостом єднання великих надбань християнської культури та духовності двох гілок: візантійського Сходу і латинського Заходу.

Будинок № 1/2

Навчальний корпус національного університету «Львівська політехніка», розташований у старому жіночому монастирі Святого Серця (Sacre Couer), що існував тут у 1844–1944 роках. Зберігся фасад з 1885 року (архітектор І. Левинський).

Будинок № 3

Студентська бібліотека національного університету «Львівська політехніка» зі скляним фасадом. Збудована 1970 року. Архітектор – П. Мар'єв.

Будинок № 4

Під цим номером знаходиться будинок хімічного факультету Національного університету «Львівська політехніка» (архітектори М. Мікула, В. Сагайдаківський, 1962).

Будинок № 5

За адресою пл. св. Юра № 5 розташований комплекс собору святого Юра,

Будинок № 9

Навчальний корпус національного університету «Львівська політехніка» – колишня Хімічна лабораторія Політехніки (архітектор Ю. Захарієвич, 1876). Фасад і інтер'єр прикрашені неоренесансними рельєфами Л. Марконі.

Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського
Відділ Національного музею

Музей відкритий у колишній творчій майстерні та оселі славетного українського митця. Сам будинок є унікальною історико-культурною пам'яткою. Характерний червоноцегляний будинок музею, витриманий у неороманському стилі (колишня вілла і творча майстерня польського художника Яна Стики), був збудований наприкінці ХІХ ст. відомим львівським архітектором Ю. Захарієвичем. Саме тут Ян Стика разом із В. Коссаком та З. Розвадовським малювали перші ескізи знаменитої панорами «Битва під Рацлавіцами», що до війни експонувалася в спеціальному павільйоні-ротонді у Стрийському парку. Власне в цьому будинку пройшов останній львівський період життя художника. Приїхав сюди у сорокалітньому віці, у розквіті творчих сил, маючи за собою вже довгі роки самовідданої праці над собою і перші значні мистецькі успіхи на чужині.

У березні 1972 р. з нагоди урочисто відзначеного ЮНЕСКО 100-річчя від дня народження Олекси Новаківського у приміщенні майстерні було відкрито художньо-меморіальний музей.

У першому залі експозиції музею репрезентовано ранню творчість О. Новаківського – періоду його навчання у Краківській академії мистецтв (1892-1900) та десятиліття творчості у селі Могила під Краковом (1904-1913). До перших, ще студентських творів О. Новаківського належить показаний у цьому залі «Автопортрет» (1898), де художник зобразив себе молодшим чоловіком, сповненим енергії та душевних сил. У погляді його прочитується незалежність вольової, бунтарської вдачі. Портрет витриманий у строгій, вохристо-коричневій гамі барв, яка вигідно відтінює осяяне світлом обличчя художника та білизну його комірця, що оживляє колорит і надає портретові благородної тональності. Показані поруч пленерні етюди «Пейзаж з човном. Соколівка» 1897 р., «Зранене серце» (п-т Л. Гогульської), І900 р. та інші виконані в темпераментній живописній манері, сяють чистотою і свіжістю барв, зраджуючи захоплення молодого художника імпресіоністичним живописом.

Серед ранніх творів митця інтригуючим змістом та віртуозністю малярського виконання відзначається композиція «Втрачені надії» («Визволення» І903-1908 рр.). Твір цей має виразно іншомовний, символіко-алегоричний зміст. Художник зобразив тут себе і свою наречену Анну-Марію в момент розпачу над домовиною дитини, свідомо звернувшись до уявної ситуації, в якій найповніше розкривається велич і трагізм людського призначення. Зламана горем Анна-Марія творить смислову антитезу (контраст) вольовій постаті самого художника, що зображений із рішучим жестом стиснутої у відчаї кисті руки і поглядом, зверненим до глядача, сповненим болю, резиґнації і водночас – незламної волі до життя. Рішучістю цієї пози художник стверджує духовну силу творчої особистості, її перемогу і духовний злет (шопенгауерівський мотив «визволення») над драглою життя та ударами долі.

Масштабністю суспільно-патріотичної думки відзначається інший твір того часу – «Пробудження» (І9І4 р.). В образі юної крилатої дівчини, яка потягується після сну на тлі мотиву Розп'яття, художник втілює свої пророчі роздуми над долею України, яка пробуджується від духовного сну та вікового поневолення до національної самосвідомості і боротьби за свободу. Мотив Розп'яття у тлі символізує драматизм історичної долі українського народу і водночас ніби натякає на його Божественне заступництво.

Зрілий львівський період творчості О. Новаківського (1913-І935) представлений у другому залі. До числа кращих творів у цьому залі належать два монументальні, овальної форми панно – «Мистецтво» та «Наука» (19І4-І9І8), виконані художником на замовлення Музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові. В основі їх композиції – монументальний алегоричний образ матері-України, яка надихає своїх діток до навчання та творчості. Ці панно були новим словом в українському мистецтві початку ХX століття. Вони ніби дихали відлунням могутньої пластики Сивілл Мікеланжело на плафоні Сикстинської Капелли, пульсували потужною сецесійною ритмікою ліній і контурів та сяяли декоративною звучністю чистих кольорів, вражаючи сучасників монументальністю і силою алегоричного втілення патріотичної ідеї.

Шедевром пізньої зрілої творчості О. Новаківського є його відомий твір «Довбуш – володар гір» (19З1). У образі легендарного народного месника Гуцульщини художник звеличує нескорений, волелюбний дух українського народу, виражаючи одночасно характерну для настроїв тогочасного галицького суспільства ностальгію за сильною особистістю, здатною бути лідером, володарем на своїй землі. У цій композиції виразно прочитуються особливості пізнього експресіоністичного почерку Новаківського періоду кінця І920-І930 років, коли у його творах з'являється потужна динаміка нервового мазка, містичне горіння гарячих, чистих інтенсивних барв, напружена пульсація тремтливих, ковзаючих контурних ліній, що ніби несуть у собі енергію великого душевного горіння митця. Сповненою драматизму сповіддю художника перед майбутніми поколіннями є його останній «Автопортрет з букетом квітів» (1933). Художник постає в цьому творі як справді героїчна, прометейська особистість, яка у своїй долі концентрує всю гіркоту і драму людської екзистенції, виборюючи для людей високі ідеали краси і добра. Показані на експозиції музею натхненні сяючі яскравими барвами полотна О. Новаківського репрезентують творчість художника як винятково коштовне, самобутнє явище не тільки української, але й світової мистецької культури XX ст.

Мистецька школа Олекси Новаківського – навчальний заклад, створений 1923 року у Львові за ініціативою Митрополита Андрея Шептицького, який запропонував Олексі Новаківському заснувати власну школу та матеріально підтримав її заснування. Олекса Новаківський на той час був одним з найбільших мистецьких авторитетів у Львові й користувався великою популярністю серед творчої молоді, завороженої його романтичною особистістю, масштабністю його мислення та потужною стихією його малярських полотен. Немаловажним був той факт, що 1919 року він був номінований професором Української академії мистецтв у Києві.

Завданням Мистецької школи було формування мистців, здатних на ґрунті української духовної культури й художніх традицій творити національне мистецтво світового рівня.

Студії розпочалися в лютому 1923 року в творчій майстерні митця у так званому «палацику Стики» (тепер на вул. О.Новаківського, 2). Ця двоповерхова споруда із червоної цегли була збудована за проектом відомого львівського архітектора Ю.Захарієвича і свого часу була власністю польського художника Яна Стики. У 1907 році цей будинок придбав Митрополит А.Шептицький і передав його Національному музею у Львові для потреб художників. У ньому й оселився з родиною в 1913 році Олекса Новаківський, запрошений Митрополитом із Кракова для творчої праці у Львові.

Будинок, у якому мешкав Олекса Новаківський з родиною і у якому функціонувала Мистецька школа (тепер тут музей О.Новаківського)

Спочатку Мистецька школа Олекси Новаківського діяла на засадах приватного навчального закладу. І хоча заняття у ній відбувалися без формально встановленого навчального плану і вона не видавала дипломів, її популярність і кількість студентів швидко зростали.

А вже у вересні 1923 року школа, як окремий мистецький факультет, була залучена до нелегального Українського Таємного Університету (у цьому статусі школа проіснувала до 1925 року). Це відразу підняло освітній і моральний статус школи – Олекса Новаківський був іменований деканом факультету, а його заступником був призначений Осип Курилас, товариш Новаківського ще з часів Краківської академії мистецтв.

Крім практичних занять з рисунку та малярства, що їх вів сам Олекса Новаківський, а допомагав йому в цьому Осип Курилас, студенти слухали лекції з низки додаткових гуманітарно-професійних дисциплін, необхідних для всебічної фахової підготовки мистців-художників. Для цього школа була укомплектована викладачами, висока наукова й фахова компетенція яких була на рівні вимог до вищої освіти. Історію культури читав вчений-антрополог Іван Раковський, досвідчений педагог, дійсний член НТШ професор філософського відділу Українського Таємного Університету; пластичну анатомію та антропологію – вчений-психолог, дійсний член НТШ, доктор медицини та філософії професор Степан Балей; науку про перспективу викладав видатний архітектор Євген Нагірний, автор численних архітектурних споруд у стилі українського модерну; техніку й технологію малярства, історію української архітектури – Володимир Пещанський, емігрант із Наддніпрянської України, знавець і колекціонер української старовини; історію сценографії старовинного та сучасного театру – Микола Вороний, історію мистецтв й, зокрема, українського мистецтва – лінгвіст і мистецтвознавець – директор Національного музею у Львові Іларіон Свєнціцький, Володимир Залозецький і сам Митрополит Андрей Шептицький.

Та все ж попри високий авторитет та фаховість викладачів школи, основні фахові знання студенти отримували від занять з Олексою Новаківським, під час яких він передавав їм свій досвід і мистецьку майстерність, реалізуючи таким чином принцип індивідуальної навчально-творчої майстерні великого мистця. Розглядаючи рисунки учнів професор кожному індивідуально висловлював свої зауваження, вказуючи ними шлях до кінцевого мистецького завершення твору.

Щорічно влітку на кошти Митрополита А.Шептицького студенти виїжджали на пленер до Космача.

Там Олекса Новаківський учив їх уміння цілісного бачення природи, вірного визначення тональності кольору, його насиченості, точності його відтворення.

У період з 1926 до 1934 років майже що два роки відбувалися виставки робіт студентів школи.

У 1933 році через недостатню громадську підтримку школа припинила свою діяльність. За майже десятилітній період існування школи (1923–1933) у стінах її навчалися більше ніж 90 учнів з усіх куточків України – з Галичини, Буковини, Гуцульщини, навіть з Волині та Наддніпрянської землі.