Художньо-меморіальний музей леопольда левицького

Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького (1906 – 1973) – колишня оселя одного з найвидатніших графіків минулого століття – функціонує сьогодні як структурний підрозділ Національного музею у Львові. Заснований у 1984 р. заходами громадськості міста та наполегливими стараннями дружини художника Гені Левицької, музей знаходиться на вулиці Устияновича, 10, де з 1946 р. постійно проживав митець.

Леопольд Левицький увійшов в історію українського мистецтва передусім як неперевершений майстер естампної графіки. Творчий спадок художника налічує понад 6500 творів.

Експозиція музею, що розміщена в п’яти кімнатах, розкриває основні напрями творчої діяльності митця й відтворює неповторну атмосферу «домашнього середовища», у якому він жив і працював. Експозиційні матеріали висвітлюють творчу біографію Л. Левицького: навчання у Краківській академії мистецтв, участь у «Краківській групі» тощо. Графіка Л.Левицького цього періоду репрезентує його як оригінального, самобутнього майстра, який вільно володів багатьма складними техніками, митця, наділеного дивовижною спостережливістю, здатного до ідейно-образних узагальнень. Цей період представлений творами 1931–1935 рр.: «Водяний млин», «Роздуми», «Водоноша», «Вагар», «Коваль» та ін. Поряд із реалістичними зарисовками – і безпредметні композиції, а також ранні живописні роботи, серед яких «Композиція» (1930–1935), «Автопортрет Л.Левицького» (1935), «Портрет дружини художника» (1940) та ін.

Наступний період життя і творчості Л.Левицького розпочався після заборони «Краківської групи» (1936 р.) і повернення художника додому, до рідного Чорткова, де він до 1941 р. працював у районній газеті. Під час німецької окупації митець перебував у Середній Азії.

1945 р. Леопольд Левицький повернувся в Україну, до Львова. Невичерпний гумор, оптимізм і постійна доброзичливість до людей допомогли йому швидко адаптуватися в середовищі львівських художників. Невдовзі помешкання подружжя Левицьких стало місцем теплих зустрічей з багатьма друзями художника, серед яких такі творчі постаті, як: М.Водзіцька, Я.Музика, О.Шатківський, В.Манастирський, В.Патик, Е.Мисько, З.Кецало, І.Остафійчук, Д.Павличко, І.Драч. Бували тут і художники з Києва та Москви. У той час він працював над серіями гравюр «Спогади мого батька», «Мої спогади» (обидві – 1946–1947). Частина робіт із цих серій представлена в експозиції.

У перші повоєнні роки митець працював над графічними циклами «Солдатська бувальщина», «Нескорена земля» (обидві – 1947–1949), монотипіями «Гетто» (1961–1962). У 1950–1960-х рр. Л.Левицький експериментував в різних техніках – лінориті, монотипії, автолітографії, сухій голці, акварелі. Нерідко у цих творах чіткий графічний талант митця, підсилений доброю європейською школою, відступав перед натиском соцреалістичного диктату, породжуючи компроміс із сірістю ідейного формотворчого радянського штампу. Однак сила таланту усе ж проривала пута обставин і породжувала самобутні твори.

У 1960-х рр. в творчості художника з’являється й утверджується лірична тема. Миттєвість фіксованих сюжетів звільнила місце глибинним художнім узагальненням. У цей час Левицький особливо багато працював у монотипії – техніці на межі живопису і графіки. Ця техніка відкрила художникові простір для експериментів і пошуків. У ній він створив низку жанрових сцен, портретів, декоративних композицій, які приваблюють красою й багатством кольорових поєднань, несподіваною виразністю сміливої, але завжди виправданої деформації. На експозиції особливу увагу привертають композиції «Сім’я» (1953), «Вулиця» (1960), «Погруддя дівчини» (1960-ті рр.) та ін.

На початку 1970-х рр. Левицький знайшов свою оригінальну тематику, свій неповторно-індивідуальний стиль графічної мови – гранично узагальнений, скупий і водночас чарівний у своїй артистичній безпосередності, побудований на поєднанні лаконічних контурів та плям: лінорит «Пляж» (1960), кольоровий лінорит «Сутінки» (1960), «Біля колиски» (суха голка, 1960-ті рр.).

Звертався митець і до теми міста. Ця тема спонукала його до порушення конкретних морально-естетичних проблем, пошуку справжніх цінностей життя, проблем самотності людини, її взаємин з навколишнім середовищем. Ліногравюри цього часу: «Сутінки» (1969), «Бабусі і онуки» (1960-ті рр.) та ін.

Ліричним настроєм пронизані сільські пейзажі та жанрові сцени із сільського життя: «Баба Горпина» (1960-ті рр.), «Кози і птахи», «Все вище і вище» (обидві – 1970-ті рр.).

Літографія «Скрипаль» (1973) стала останньою роботою Леопольда Левицького – митця, без якого важко уявити львівську графіку 1930–1970-х рр.

Експозиція Художньо-меморіального музею Л.Левицького розкриває для відвідувачів постать талановитого майстра, творчість якого значною мірою спричинилася до подальшого розвитку української графіки.

У стінах музею від часу його заснування було організовано чимало виставок творів Л.Левицького. На тлі цих виставок та експозиції часто відбувалися творчі зустрічі, обговорення, вечори з друзями та учнями Л.Левицького. Їхні спогади про митця опубліковані окремою збіркою у 2004 р.

Сьогодні Художньо-меморіальний музей Л.Левицького – один із активних осередків сучасного художнього життя Львова.

Надгробок на могилі Л. Левицького (Личаківське кладовище). Робота скульптора Т. Бридж