Новомиргородського району Кіровоградської області (15)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Новомиргородського району Кіровоградської області (15)



 

Ружин Ганна Сидорівна

1926 р.н. жителька с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

записала Ланженко С.Г. – директор районного краєзнавчого музею

(2007 рік)

 

Мати веде мене в дитячий садок, а я плачу і не хочу туди йти, хоча там трішки годували. Хліб, який там давали я не їла, а несла додому матері, хоча по дорозі з’їдала його.

Додому поверталася сама і сильно боялася, так як був випадок, що з’їли дівчинку – Добровольську Соню.

Батько Соні працював у школі, а ще ховав померлих людей і йому за кожну поховану людину давали по 0,5 кг хліба.

На той час ховали людей, які ще дихали, щоб отримати хліба.

Хто з’їв дівчинку я не знаю, але на селі говорили, що це сім’я циганки Гаміти, які жили в селі.

Щоб не вмерти з голоду я рвала і їла рогозу, сусай, копала коріння бузини, їла листя з вишень.

На городі стояв курінь і в ньому мама ховала варений буряк, щоб були запаси, щоб я не з’їла його за один раз.

Ту страшну пору забути не можливо.

 

Пригода Микола Васильович

1926 р.н. житель с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради та Ланженко С.Г. – директором районного краєзнавчого музею (2007 рік)

 

На час голодомору проживав у с.Веселівка Новомиргородського району.

Ми приїхали в цей час у с.Веселівка з Білорусі. Привезли з собою картоплю і ще деяку їжу. То мої батьки багато людей спасли від голоду. Варили картоплю і давали людям. На полі лежали кабаки, які вже й померзли, але люди вже не могли туди дійти, щоб брати їх і їсти.

 

Битян Надія Олексіївна

1928 р.н. жителька с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради

На час голодомору проживала в с. Могутнє Кіровоградської області.

Сама пам’ятає смутно, а мати розповідала, що люди голодували, їли млинці з лободи, добавляли в них коров’ячій кізяк, їли молочай, акацію.

 

Бутковська Євгенія Парфентіївна

1930 р.н. житель с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради

 

Сама сказати нічого не могла, бо була тоді дуже мала, а батько розповідав, що їздив і міняв одежу на їжу.

 

Олійник Марія Дорофіївна

1912 р.н. жителька с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради

 

Багато повідомити не змогла за станом здоров’я. Сказала, що люди помирали, їх возили на кладовище і ховали.

 

Дранко Надія Сидорівна

1926 р.н. жителька с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради та Ланженко С.Г. – директором районного краєзнавчого музею (2007 рік)

 

Люди дуже голодували в ту пору. Мама піде на роботу, а ми хоч і малі, але йдемо збирати дерезу, щоб з неї зварити їсти. Ходили на бурячище збирати погані буряки. Варили ті буряки, а щоб вони були смачніше кидали на них калину, яка давала кислоту. Збирали колоски, жарили, а потім їли.

Щоб прокормити нас з братиком і маму, тато поїхав на Донбас, щоб щось заробити. Там працював при сильному морозі. Поморозив ноги і приїхав додому. З собою привіз і хліба, і зерна тай невеликий відрізок матерії.

Податок на той час був на все, а за те, що не платили – забирали бригади.

Мама, щоб не забрали те, що привіз тато, мене ховала в дерезі з привезеним і я там сиділа поки не пройде бригада.

На той час біля хати мого діда Захарка стояла колгоспна комора в якій працював сільський житель – Сидоренко Михайло. Ми з родиною теж жили неподалік і бігали туди та просили у діда Михайла їсти. Він відрізав дві скибки хліба, поливав їх олією, солив та давав нам. А ми з братиком брали хліб і їли його, але їли один шматок хліба, а іншій постійно мали бажання віднести мамі, але дід постійно нам говорив, щоб ми весь хліб їли, а нашій мамі він насипне зерна, що він і робив.

Він був «золотою» людиною, тому, що допомагав всім, хто просив у нього допомоги.

 

 

Касян Любов Федосіївна

1925 р.н. жителька с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради та Ланженко С.Г. – директором районного краєзнавчого музею (2007 рік)

 

Я майже нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю лише те, що не було що їсти.

Мама ходила до сусідки, в якої на горищі залишилася гречана полова, мололи на жорнах і пекли «маторжаники».

Також пам’ятаю, як відкривалось віконце нашого будинку і мама давала нам ці гречані «маторжаники». Коли в колгоспі почали дохнути коні, їх вивозили на скотомогильник, а люди крали дохлу конину і їли.

 

Слюсаренко Ольга Яківна

1929 р.н. жителька с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради

 

Я пам’ятаю, що їсти не було що. Люди їли сусай, калачики, з лободи пекли млинці, на які тоді казали маторжаники. З голоду люди мерли. Було страшно те переживати і страшно зараз те згадувати

 

Лягул Віктор Архипович

1930 р.н. житель с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради

 

На період голодомору проживав в с.Мартоноша Новомиргородського району.

Я пам’ятаю розповіді моєї баби, що те був страшний час. Не було що їсти. Їли лободу, листя з вишень, пекли з полови маторжаники, це такі млинці.

Що в кого було, те забирали тодішні активісти, останню квасолю із запічків.

 

Лягул Катерина Іванівна

1925 р.н. жителька с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради та Ланженко С.Г. – директором районного краєзнавчого музею (2007 рік)

 

Збирали на городі торішню картоплю, з неї збирали крохмаль, сушили його, а потім пекли млинці.

В березі рвали рогозу та пекли маторжаники. Коли на полі росла пшениця – ходили по колоски, жорну вали кукурудзу та пекли хліб.

Пам’ятаю, що дід Микита Добровольський хоронив мертвих і були випадки коли хоронили людину, яка ще дихала. За кожну поховану людину давали 0.5 кг хліба Ще пам’ятаю, що у цього діда Микити цигани з’їли доньку Соню. Про неї говорили різне. Одні говорили, що її зварили, а потім холодець з неї продавали на базарі, а інші говорили, що з неї обрізали м’ясо, а залишки тіла викинули в один з погребів. Доречи, пізніше, коли будували контору в селі, з погребів копали глину на будівництво і в одному з погребів знайшли дитячий череп і залишки кісток.

Мама ходила на ферму, а ми діти бігали до неї пити молоко, але бігали так, щоб ніхто не бачив.

Ми – діти також ходили на роботу на поле, збивати жуків, які сиділи на колосках пшениці.

Коли в колгоспі почали дохнути коні, люди ходили на скотомогильник, викрадали ту дохлу конину і їли її.

 

Скорцескул Поліна Федорівна

1921 р.н. жителька с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради

 

На період голодомору проживала в с. Кам’янка Новомиргородського району.

Я вже й забула по старості ті далекі роки. Але пам’ятаю, що люди щоб вижити обмінювали різні речі, коштовності на кусок хліба, чи якусь крупу. Мій тато також їздив десь обмінювати і ще й чоботи в нього вкрали. Оце все, що я пам’ятаю.

 

Шульга Ганна Захарівна

1916 р.н. жителька с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради та Ланженко С.Г. – директором районного краєзнавчого музею (2007 рік)

 

На степу стояв вітряк, а біля нього росло дуже багато трави – сусаю. Ми з жінками ходили сапати буряки і проходячи повз того вітряку, заходили, щоб нарвати сусаю, щоб було що їсти.

Сумку, в якій лежав сусай потрібно було носити з собою, тому що якщо покинути сумку, то хтось вкраде.

Тим, хто працював на полі не платили грошей, а ставили вихододень, а в обід привозили їсти. Баба Хівря Лозенко варила їсти і привозила їжу, бувало, що привозила і хліб. Але я хліб не їла, а носила його додому, віддавала мамі. Герасим Гордієнко (Білий) говорив мені, щоб я їла сама хліб, а він для мами дасть трішки зерна. Він на той час працював у коморі.

Хліб пекли з сої, або з бурякового насіння.

Коли в селі забрали всіх коней (говорячи, що для колгоспу) мій батько почав агітувати людей, щоб забрати назад коней, але його за цю агітацію посадили до в’язниці на 1 місяць.

У кого була пшениця, жито, квасоля, соя чи насіння з буряка – ховали де хто міг.

Поки господарювали самі, то хоч і було важко, але було що їсти, а коли почали будувати колгоспи, то відібрали все. Хто не віддавав добровільно – забирали силоміць.

 

 

Сніцар Марія Калинівна

1922 р.н. жителька с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради

 

На період голодомору проживала в с.Оситняжка Новомиргородського району.

Я була вуже не маленька, а тому пам’ятаю ці роки. У нас в Оситняжці помирали від голоду не всі. У нас дома було багато барахла. То батько брав і їздив в Росію, міняв на хліб, що мати ділила по кусочку і давала нам так, щоб вистачило до другого разу. А у нас на кутку жила сім’я, яку розкуркулили, то у них не було нічого. Ця сім’я їла дітей. Поруч з нами жила гарна дівчина років 16, у неї була дуже гарна коса, то вони її з’їли. А потім вони спіймалися.

В селі був дитсадок, бо люди ходили на роботу. То одна сім’я пішла забирати після роботи дитину з дитсадка, а її там вже не було, її виховательки відпустили додому, бо було вже пізно. А додому ця дитина не прийшла. То батьки побігли до цих людей, що їли дітей, то вже дитина була порубана, а окремо лежала голівка. То голова сільради з міліцією забрали їх, то в село вони не повернулися.

Також пам’ятаю, як гарбою забирали і звозили на кладовище людей, котрі помирали. А дядько Михайло був ще живий, але щоб іще раз за ним не їхати, він хоч і пручався, але його забрали і вкинули в яму зверху. А він виліз, добрався до села і вижив. І жив до старості.

Потім, ще пам’ятаю, що люди помирали і від того, що починали їсти після голодування. У нас отелилася корова, то мати наказала мені, щоб я нікому не давала свіжого молока, тільки кислого. А люди і не просили їсти, а тільки ходили по селі. То я сиділа на лавочці біля двору і біля мене мати поставила в чашці кисле молоко. До мене підійшла дівчинка, я дала їй того молока, вона випила, подякувала, відійшла кілька кроків, впала і померла.

Я вважаю, що все це робилося не правильно. Хай би хто міг, то працював, був собі одноосібником, а хто хотів, то хай би йшов у колгоспи.

 

Пастух Володимир Мефодійович

1921 р.н. житель с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради та Ланженко С.Г. – директором районного краєзнавчого музею (2007 рік)

 

На той час мені було 11 років. Батько зробив жорна і молов зерно в колгосп, а те, що залишалося в жорнах брали собі.

Пізніше, коли в колгоспі поставили млин, моя мама пекла там хліб і трішки приносила і нам малім.

На тому місці, де тепер стоїть хата Маркушенків, в голодомор стояли великі казани, в яких варили галушки для працюючих на полі. А я неподалік від казанів, сидів у кущах і чекав, поки мама зможе принести хоча б одну галушку, так як рідкого вкрасти не вдавалося. Викравши галушку, мама підходила до кущів, де сидів я, і кидала мені галушку, а я в свою чергу наколював її на палицю і їв її.

Люди для того, щоб заробити собі їжу ходили в с.Мар’янівку Маловисківського району, на заробітки. Там був радгосп, платили за працю і давали їжу.

«Бригади», які ходили по селі, відбирали в людей все. Ходили з металевими шпичками і ними били у стіни, шукаючи їжу.

В селі на той час проживав Олексій Однокоз, у нього зовсім не було що їсти, не було що виміняти. Тому його сім’я майже вся, а їх було сім чоловік – вимерла, залишилася лише донька Катерина. Катерину взяв до себе Кобець Андрій, в якого дітей не було. Працював він наглядачем за полями, де дивився, щоб ніхто нічого не викрадав. За це йому платили 1 кг хліба в день.

Пам’ятаю також, що батько поїхав у Курськ і прислав нам звідти посилку.

В тій посилці були пончики, але посилка йшла дуже довго і пончики поцвіли. Мама їх посушила, перетовкла в ступі і зварила нам суп.

Чоловік моєї сестри працював в радгоспі «Комсомолець» Маловисківського району від цукрового заводу і ми з сестрою Битян Олександрою ходили туди на роботу, так, як брат брав нас з собою. Завдяки цьому ми всі і вижили.

 

Слюсаренко Микола Миколайович

1925 р.н. житель с.Оситна

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнянської сільської ради та Ланженко С.Г. – директором районного краєзнавчого музею (2007 рік)

 

Мені було 7 років, але я все пам’ятаю, тому, що це було дуже страшне горе, яке ніколи в житті не забудеш.

Приходилося їсти буряки та листя. Біля ставків обривали рогозу, яку також їли.

Мама моя була пухла від голоду, ми кормили її чим тільки могли. В нас було і зерно, і тварина, а коли почали будувати колгоспи, до нас додому прийшла «бригада» і забрали все. Мама говорила батькові: «Давай закопаємо хоч трішки, бо заберуть все, а ми помремо з голоду». На це батько відповідав, що радянська влада не допустить, щоб люди мерли без їжі.

Коли до нас прийшла «бригада» і побачила у нас пшеницю та жито то раділи і танцювали, а потім все забрали. У батька, коли він побачив, що радянська влада не залишила навіть зернинки, не витримало серце. Він помер майже того дня у 1933 році. Без батька я, сестра і мама так і залишилися самі.

Мама потайки ходила на степ молотила з полови зерно.

У Василя Сидоренка, бувшого жителя, бувшого жителя села, були жорна і мама в нього мала зерно і таким чином варила нам їжу.

«Бригади» ходили в взимку та навесні коли було особливо важко. А почали ходити восени 1932 року по весну 1934 року.

Влітку, щоб вижити, сапали буряки і по посадкам їли цвіт акації.

Мама, одужавши, почала ходити на роботу, бо там давали їжу. Мама з роботи до дому приносила нам хліб і кормила нас, щоб ми не попухли з голоду.

Коли прийшла пора збирати врожай, та його збирати не було кому, майже всі померли, а хто залишився, в того не було сили.

З 1933 на 1934 рік в колгоспі змололи зерно на муку і роздали людям по 30-40 кг. Отримавши муку, я наївся самої муки і трохи не помер.

«Бригади» відбирали все аж до останньої жмені квасолі. Люди не вірили, що радянська влада може таке вчинити. Дехто ще сподівався, що дадуть їсти.

Також пригадую випадок, коли «бригада» відбирала в Слюсаренка Пантелеймона Семеновича скотину, то він вийшов і запитав: «Невже радянська влада забрала все і відбере і в мене останню скотину». Після такого запитання йому нічого не відповіли, а просто забрали його з собою і ми більше його не бачили.

З Києва чи з Москви приїхав невідомий чоловік і побачив скільки зерна на млинах, а людям їсти не дають. Побачивши це він почав всім говорити, що так не можна робити, що потрібно кормити людей, але, як пізніше виявилося цього чоловіка влада зробила ворогом народу.

Тепер, коли я виходжу на подвір’я і пробую листя з вишень, то воно мені гірке, а в ті роки воно було мені солодке і добре.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.108.188 (0.014 с.)