Новомиргородська міська рада

Кіровоградської області(5)

 

Пишоха Іван Якович

1926 р.н. житель м.Новомиргород

Кіровоградської області

Записали працівники газети «Новомиргородщина» у 2007 році

 

Голод 1932-33 років я пережив від початку і до кінця, тобто до урожаю 1933 року, коли в колгоспі видали хліб (зерно пшениці).

Наша сім’я складалася на той час із мами, тата і нас, трьох дітей. Я, старший, чудом вижив, а двоє молодших братів (1930 і 1932 р.н.) померли.

Мама працювала на той час в колгоспі ім.12-річчя Жовтня, копала лопатою, за роботу отримувала ополоник затірки і кусочок хліба. Половину цієї порції з’їдали ми з мамою, а іншу половину я відносив додому братам, за котрими наглядала голодуюча сусідка. Але ця їжа їм не допомогла вижити, через споживання бур’яну, листя, клею вишні та інших неїстівних решток, Вася та Миколка захворіли на дизентерію і за відсутності лікування померли.

Невдовзі роботу, де мама працювала, припинили і ми лишилися можливості щось поїсти, окрім зелені, якої теж було мало.

Батько працював бригадиром тракторної бригади в селі Трояновому. Механізаторів сяк-так годували. Батьки почали гадати, яким чином зберегти мені життя. Мама запропонувала відвести до майдану, так тоді називався дитячий садок. До речі, він знаходився на вул. Валуєвській (нині Матросова) і той будинок ще й досі існує. Та батько був проти, казав, що там багато дітей помирає.

Все ж таки наступного дня мама повела мене до того майдану. Доки вона розмовляла з якоюсь жінкою, очевидно завідуючою, я тим часом зайшов за будинок і побачив дуже страшну картину – під стіною будинку лежали складені, як дрова, аж по самі вікна, мертві діти. Очі в них були відкриті, кругом літали здоровенні мухи. Злякавшись, втік додому. А ввечері того дня батько розповів, що голова колгоспу дозволив брати мене в бригаду. Там ми з батьком харчувались однією порцією, з якої ще лишали кусочок хліба для мами. Хоч вона була і пухла, але вижила.

Багато мертвих дорослих і дітей лежало тоді на вулицях, в канавах. Їх прізвищ я не пам’ятаю. А от свою рідню можу перечислити: два брати – Микола і Василь, старший брат батька – Микола Петрович та його четверо дітей, дідусь Іван Іванович, бабуся Мотрона Петрівна, тітка Маруся Піддубні, брат батька Дем’ян, його дружина Дарія і їх шестеро дітей, сестри батька Євдокія і Любов Пишохи.

На вулицях Нижевигінній і Вищевигінній (вони і зараз так називаються) було багато пустих хат, де вмирали цілими сім’ями. Потім взимку 1933-34 років ті будівлі розбирали вцілілі люди на томливо. Бачив я, як ховали покійників – підбирали на вулицях, у канавах і домівках, грузили на підводу, відвозили на кладовище, скидали, як дрова, в яму.

Мене дуже дивує і виводить з рівноваги заперечення цього горя, національної трагедії деякими урядовцями, особливо комуністичної фракції на чолі з П. Симоненком. А правди ніде діти – комуністи 30-х років цю трагедію і учинили. А скільки репресій на їх совісті. Знав багатьох односельців, репресованих у 1935-1936 роках. Така доля спіткала колгоспників (колгоспу ім. 12-річчя Жовтня) Федора Панасенка(возив на волах воду в поле), Петра Івановича Мацкула (доглядав коней), теслярів Петра Алєксєва та Василя Івановича Понеділка, конюха Кобу та багатьох інших. Після оголошення їх «ворогами народу», ніхто з них додому не повернувся. Так і склали голови десь на Колимі або в інших подібних місцях. Їх на широтах Росії вистачало.

Ще у пам’яті такий епізод. Десь на початку березня 1933 року пройшла чутка, що на елеваторі дають кукурудзу в качанах. «Біжи синку. Може дивлячись, що ти такий малий і худий, дадуть і тобі», - сказала мама. Прийшовши з торбинкою побачив на подвір’ї елеватора велику кучу кукурудзи, котра парувала і багато люду біля неї. Двоє здорових охоронців відганяли народ, стріляли в повітря. Погрожували, що будуть стріляти в натовп.

Повернувшись додому з пустою торбою я довго плакав. Подумалось, якби те зерно вчасно реалізували голодним людям, скільки життів можна було б врятувати. Куча була, як дві хати, на весь двір.

Ось такі спогади спливли із пам’яті семирічного хлопчика, котрий бачив сам, слухав, що розповідають батькам родичі арештованих. Тато з мамою могли б ще більше розповісти, та, на жаль, вони вже покійні.

 

Шульц Катерина Леонтіївна

житель м.Новомиргород

Кіровоградської області

Записали працівники газети «Новомиргородщина» у 2007 році

 

Восени 1932 року почали ходити по хатах співробітники міліції і забирати залишки зерна, борошна, інших продуктів. У нас навіть квасолю у горщику взяли.

Весною 33-го був страшний голод. Ми, діти, ходили по городах і шукали мерзлу картоплю, буряки. Люди ходили пухлі від нестачі їжі. Їли навіть те, що ніколи не здавалось їстівним. У декотрих голод став підґрунтям порушення психіки. Траплялись навіть випадки канібалізму. Мені в пам’яті ще й досі страшний такий випадок тих часів – голодомору. Якось ми з мамою пішли на базар. Там одна жінка продавала холодець у тарілці. Чоловік, почавши його їсти, а там дитячі пальчики. Коли міліціонери забрали нещасну продавщицю тієї страшної їжі, вона всім розказувала, що зварила холодець з дітей, щоб купити їм хліба. І сміялася при цьому так, що закарбувалося у пам’яті на все життя.

Мої батьки, Леонтій і Марія Константинові, теж були опухлі, а ми діти (двоє братів і я) дуже худі і висохлі, тільки животи дуже здорові випирали.

Коли мама виходила заміж, бабуся подарувала їй золоті сережки і хрестик. Вони сподівалися, що ці дорогоцінні речі стануть сімейною реліквією і будуть передаватися із покоління в покоління від матері дочці. Але прийшлося те золото віднести в Турксиб (магазин такий) у якому торгував єврей, і був таким гладким, що сидів на двох стільцях. Дав він мамі за ті прикраси дві хлібини і трохи пшона. На останні гроші хотів дати шоколад дитині. Та мати стала благати, щоб дав ще трохи пшона, адже сім’я голодує. «Мамо, а що таке шоколад» - запитала я тоді. Ми навіть і не знали, що існують такі солодощі.

А голод продовжував робити свою чорну справу. По місту їздила підвода, на яку забирали померлих. Їх звозили на Виноградів ку і вкидали в яму. За цю роботу візник одержував кусок хліба.

Страшні то були часи. Вони ніколи не повинні повторитися.

 

Максимов Володимир Миколайович

1927 р.н. житель м.Новомиргород

Кіровоградської області

Записали працівники газети «Новомиргородщина» та Ланженко С.Г. – директор районного краєзнавчого музею (2007 рік)

 

Нас в сім’ї було четверо. Тато, мама, брат і я. Врізалося в пам’ять, як ходили «бригади» відбирали все, де була яка зернина.

Наша сім’я була «середняками» - ми мали коняку та декілька курей. Коли пішов слух, що будуть ходити «бригади» і відбирати зерно, тато десь дістав декілька листів заліза. З них зробив труби.

На вулиці раніше біля кожного будинку був смітник. Такий смітник був і біля нашого будинку, тож тато в смітнику і закопав зроблені ним труби, а в них сховав декілька мішків зерна.

Тих, хто не бажав віддавати худобу і зерно, арештовували і відправляли на «Соловки», а худобу все рівно відбирали.

В «бригадах» на той час було по 5-7 чоловік, серед яких були комуністи і активісти. Вони ходили з довгими залізними шпичками і ними шукали їжу, все, що знаходили відбирали.

Тато їздив в Росію з метою виміняти трішки хліба. Україна на той час була оточена військами. Коли доїжджали до російської станції, то чоловіки, які їхали обмінювати речі на хліб, платили машиністу, щоб він пригальмував швидкість потягу і чоловіки могли сплигувати. На саму станцію не їздили, там ходили військові і всіх, хто приїжджав міняти речі на хліб, арештовували.

На той час жив куркуль Юриць Григорій, який помер від голоду. Коли він вмирав, тог дуже прохав свою дружину не хоронити його на цвинтарі. Після його смерті дружина захоронила його в кінці земельної ділянки.

Бували також випадки, що їли людей. До тітки Кзензьової приїхала донька з Москви та привезла їй хліба. Мати ходила біля неї та примовляла: «Ой яка ти повненька та гарненька, мабуть смачна». Потім донька зникла, а з димаря, коли Кзензьова топила плиту, пахло жареним м’ясом. Побачивши дим і почувши запах жареного м’яса, люди заявили в сільську раду. Приїхала міліція і знайшла в будинку залишки доньки, кістки, череп, м’ясо та одяг.

На цвинтарі була вирита квадратна яма, в яку скидали тіла мертвих людей. Тим, що копали яму, платили один фунт хліба.

Пам’ятаю, як наглядач на цвинтарі просив копальників копати більшу яму, щоб на довше вистачило. Але якими ями не копали, вони наповнювались мертвими дуже швидко.

Ями, які були вже заповнені, закопували дуже погано і в результаті цього тіла мертвих людей тягали собаки.

Навесні, коли зійшов сніг, ми дітлахи ходили по полях та лугах і викорчовували корінці, які тільки могли дістати та пробували їх чи вони їстівні.

Рвали рогозу, пастернак, сусай. Потім знайшли щось схоже на моркву, але білого кольору, то був «болиголов». Ті люди, які їли його – померли.

Настав час йти сіяти, але не було кому, бо дуже багато людей вимерло, а ті хто залишився, не могли, бо не було сил, тому сіяти йшли активісти. Потім ці активісти почали пропивати зерно. За це їх судив трибунал. А тих, кого судив трибунал – додому більше не поверталися.

Не можу забути ще й той випадок, як по вулиці іде підвода, на підводі сидить жінка з посудом, в якому знаходиться їжа, а біля підводи йде чоловік і несе в одній руці стяг, а в іншій вила, на яких наколений шматок хліба. До цієї підводи під’їхав невідомий чоловік, видно хтось із керівництва, підвода зупинилася і чоловік, який ніс стяг запитав у невідомого, що потрібно нести попереду, чи хліб, чи стяг. На що невідомий відповів, що потрібно попереду нести стяг.

В місті був магазин «Торгсін», в якому було все, що тільки можна було хотіти, але продавали в ньому лише за золото. За один грам золота давали один пуд хліба.

А взагалі то на той час найбагатші люди були ті, які жили на хуторах, але їм першим і не пощастило, так як їх першими і розкуркулювали.

 

Ботез Надія Костянтинівна

1927 р.н. жителька м.Новомиргород

Кіровоградської області

Записали працівники газети «Новомиргородщина» та Ланженко С.Г. – директор районного краєзнавчого музею (2007 рік)

 

На той час ми з родиною проживали в с. Грузьке Кіровоградського району.

Нас в сім’ї було четверо мама, тато, брат і я. Мама з татом працювали у колгоспі за трудодень. В колгоспі їсти давали тільки батькові, тож я маленькою побіжу до батька, щоб дав щось поїсти і нам. Взявши їжу я біжу додому і несу її мамі і братику, які лежали пухлі від голоду. А по дорозі старші діти мене наб’ють і заберуть їжу.

«Бригади» ходили в кожну хату і відбирали все до останньої жмені квасолі. Тому їли калачики, цвіт з акації та різні корінці. Дід і баба мої померли в 1933 році від голоду.

В 1934 році на полі з’явилося жито. Потайки ходили на поле та молотили, щоб було що їсти. Поля охоронялися, і якщо спіймають з колосками – 20 років «Соловків». Люди об’їдалися житом і помирали від переїдання, а не від голоду.

А потім, після голодомору, ввели податки: потрібно було здати в рік 40 кг м’яса, 400 л молока, 200 яєць. А якщо не здав, то прийдуть і відберуть все. Нікого тоді не цікавило чи є в тебе худоба, щоб здати молоко, чи ні.

Якщо не заплатив податок і не має, що в тебе забрати, то забирали самого господаря і садили до в’язниці.

 

Картунова Меланія Іванівна

1929 р.н. жителька м.Новомиргород

Кіровоградської області

Записали працівники газети «Новомиргородщина» та Ланженко С.Г. – директор районного краєзнавчого музею (2007 рік)

 

Голод пам’ятаю погано, бор була ще малою. Тато працював на цегельному заводі. Всім працюючим на заводі давали їсти.

Мама працювала в колгоспі, але там не платили, а ставили трудодень.

Хоч тато і приносив їжу, та й мама дещо діставала, та братика не вдалося врятувати. Він помер від голоду у 1933 році.

Ми з родиною жили на вул. Софіївська. Нас з братиком мама водила в майдан – дитячий садок. Їй допомагала сусідка, в якої теж були діти. Один раз нас вела мама, а інший раз сусідка.

Одного разу була мамина черга вести в майдан дітей, і ми стояли на вулиці та чекали, поки сусідка виведе своїх діточок. Але їх дуже довго не було. Мама мене послала, щоб я подивилася, чого так довго їх немає. Коли я забігла до сусідської хати, то побачила, що діти були порубані, посолені і знаходились у діжці. Сусідка наша збожеволіла, але я не знаю чи від того, що порубала своїх дітей, чи від того, що не було що їсти.

На хати набігали криси, яким теж не було що їсти. В нашій хаті теж з’явилися криси, які їли нас в ночі. Тато терпів, терпів, тай повів нас з собою на свою батьківщину, де ми і пережили голод.

Випадків, що рубали своїх дітей, було дуже багато. Люди не могли витерпіти голод.

Але хліба на току було дуже багато, але він охоронявся військовими, щоб ніхто не вкрав. Якщо спіймають і при тобі буде 0.5 кг хліба, то дадуть 12 років ув’язнення.

 

Оситнязька сільська рада