Обгрунтування ринкової стратегії підприємства

Методи прогнозування

Прогнозування — це метод, в якому використовується як накопичений у минулому досвід, так і поточні припущення щодо майбутнього з метою його визначення. Якщо прогнозування виконано якісно, результатом буде картина майбутнього, яку молена застосовувати як основу для планування.

Розрізняють такі методи прогнозування:

1. Неформальні. Керівництво покладається на різні джерела письмової та усної інформації як на допоміжний засіб з метою прогнозування та вироблення цілей. Сюди належать інформація, отримана з радіо- й телепередач, від споживачів, постачальників, конкурентів, консультантів, на торгових нарадах у професіональних організаціях. Джерела письмової інформації про зовнішнє оточення — це газети, торгові журнали, інформаційні бюлетепі, професійні журнали та річні звіти. Деякі керівники використовують дані про дії конкурентів, одержані способом промислового шпіонажу.

2. Кількісні, що застосовуються для прогнозування, якщо є підстави вважати, що діяльність у минулому мала певну тенденцію, яку можна продовжити в майбутньому, і коли наявної інформації достатньо для виявлення статистично достовірних тенденцій або залежностей. Вирізняють такі типові методи кількісного прогнозування:— аналіз часових рядів; — каузальне (причинно-наслідкове) моделювання — спроба спрогнозувати те, що відбудеться у подібних ситуаціях.

3. Якісні. Найпоширенішими якісними методами прогнозування вважаються; думка журі, загальна думка працівників відділу збуту, модель очікування споживача та метод експертних оцінок.

Думка журі. Цей метод прогнозування передбачає об'єднання й усереднення думок експертів у ревалентних сферах. Сукупна думка працівників збуту. Досвідчені торгові агенти часто правильно передбачають майбутній попит. Вони близько знайомі зі споживачами й беруть до уваги їх недавні дії швидше, ніж вдасться побудувати кількісну модель. Крім того, хороший торговий агент на певному часовому проміжку часто "відчуває" ринок, точніше, ніж кількісні моделі.

Модель очікування споживача — це прогноз, що ґрунтується на результатах опитування клієнтів організації. Метод експертних оцінок — процедура, яка дає змогу групі експертів досягати згоди.

 

19. Прогнозування і планування:їх спільні та відмінні риси

Прогнозування — процес передбачення майбутнього стану предмета чи явища на основі аналізу його минулого і сучасного, систематична інформація про якісні й кількісні характеристики розвитку цього предмета чи явища в перспективі. Результатом прогнозування є прогноз — знання про майбутнє і про ймовірний розвиток сьогочасних тенденцій.

Планування – це заздалегідь намічений порядок дій, необхідних для досягнення поставленої цілі. Планування - оптимальний розподіл ресурсів для досягнення поставленої мети.

Спільними рисами прогнозування і планування є те, що, по-перше, вони є видами передбачення, бо мають справу з одержанням інформації про майбутнє. По-друге, в основі наукового прогнозування, як і планування, лежить наукове передбачення.

Однак між ними є істотні відмінності: — у прогнозах ураховують імовірно можливі досягнення науково-технічного прогресу, очікувані й прогнозовані, а також наукові відкриття, що ґрунтуються на наукових пошуках. У планах же враховуються вже наявні науково-технічні відкриття і досягнення передового досвіду, що перевірені на практиці; — у планів значно вищий, порівняно з прогнозами, ступінь обов’язковості їх виконання підприємством чи його підрозділами; — на відміну від планів прогнози не містять конкретних завдань (це передбачення розвитку науки і техніки впродовж певного часу, економічних і суспільних передумов для цього та обумовлених ними наслідків).
Значення прогнозування в плануванні сільського господарства набагато більше, ніж в інших галузях народного господарства.

 

Суть і зміст маркетингової програми с-г п-в

Суть маркетингу в тому, щоб за допомогою спеціальних методів дослідження визначити, на які товари є попит; забезпечити виробництво необхідними ресурсами для задоволення цього попиту; найкращим чином запропонувати товар, своєчасно довівши його до споживача; отримати максимально можливий прибуток. Таким чином, маркетинг — це комплексна система управління ринком (підприємствами), основними елементами якої є:

— товар;

— ціна;

— місцезнаходження товару;

— стимулювання попиту.

Основна мета маркетингового планування — побудувати діяльність підприємства таким чином, щоб органічно і найефективніше поєднати виробництво, задоволення потреб споживачів, прибуток та розвиток підприємства.

Особливості маркетингової діяльності на сільськогосподарських підприємствах пов’язані передусім з великою диференціацією їхніх розмірів (площа сільськогосподарських угідь, обсяги капіталу, чисельність працівників і т. д.). Так, великі агропромислові й сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства створюють відділи маркетингу. Середні аграрні підприємства обов’язки з маркетингу розподіляють між спеціалістами господарства з можливим виділенням спеціального працівника з маркетингу. У фермерських і особистих господарствах населення ці обов’язки виконує власник господарства.

37. Аналіз і прогнозув кон*юнк ринків с-г прод

Основна мета аналізу кон’юнктури ринку випливає із самого визначення кон’юнктури, яку будемо трактувати як виявлення та моделювання тенденцій і закономірностей розвитку ринку під впливом попиту, пропозиції та ціни. Для досягнення цієї мети необхідне вирішення таких завдань:

1) визначення об’єкта кон’юнктурного аналізу;

2) збір та обробка кон’юнктурної інформації;

3) оцінка особливостей стану досліджуваного ринку, виявлення поведінки суб’єктів, які діють на ринку;

4) оцінка та аналіз потенціалу й основних пропорцій ринку;

5) виявлення основних тенденцій розвитку ринку, його коливання, сезонності, циклічності;

6) прогноз кон’юнктури.

Добре знання сучасного стану ринків, а також наявність вірогідних прогнозів їх розвитку в найближчій чи віддаленій перспективі важливі для прийняття ефективних заходів на всіх рівнях — підприємницькому, регіональному і державному.
Так, довгострокові прогнози (до десяти років і більше) дають можливість розробляти стратегію розвитку цілої галузі, агрегативного ринку і окремих товарних ринків, цілеспрямовано завойовувати відповідні ринкові сегменти на внутрішньому і зовнішньому ринках. Середньострокові прогнози (до п’яти років) підприємства використовують для ефективного коригування структури виробництва на 3—5 років уперед з урахуванням циклічних та інших змін на ринках, для здійснення вибору технологій, вкладання інвестицій у виробництво.
При плануванні поточної виробничої і збутової діяльності товаровиробників, оптовиків, транспортників та інших суб’єктів ринку використовують короткострокові прогнози розвитку ринку (до одного року).

 

Стратегії ціноутворення

Стратегія ціноутворення - це вибір підприємством певної динаміки вихідної ціни товару, спрямованої на отримання найбільшого прибутку в рамках планованого періоду.

Відповідно до класифікації, запропонованої Дж. Телліссом (США), виділяються три основні варіанти стратегії ціноутворення: Диференційована, конкурентна, асортиментна.

Стратегія знижок на другому ринку означає, що на один і той же товар або послугу ціни на інших ринках (демографічних, географічних, зовнішніх) встановлюються нижче, ніж на те, де в даний час працює підприємство

Стратегія сезонної знижки часто застосовується при встановленні цін овочів і фруктів, тарифів послуг зв’язку в різний час доби, квитків на культурно-масові заходи в денний та вечірній час і т.д.

Стратегія випадкової знижки застосовується досить рідко і здійснюється нерегулярно (випадковий принцип).

Стратегія “зняття вершків” передбачає наявність певного сегмента ринку, на якому покупці готові і здатні платити більш високу ціну за товар. У таких випадках встановлена первісна ціна дозволяє отримувати надприбуток до тих пір, поки ринок не заповниться конкурентами або не будуть задоволені потреби елітарних покупців

Стратегія сигналізування цінами характерна при формуванні цін товарів тривалого користування, де якість відіграє значну роль.

Стратегія ціноутворення на набори полягає в тому, що ціна набору товарів встановлюється нижчою за суми цін назв компонентів, і перш за все за рахунок додаткових товарів.

Стратегія диференціації норми прибутку використовується в ціноутворенні взаємозамінних товарів і послуг.

Стратегія імідж-ціни застосовується найбільш конкурентоспроможними підприємствами зі стійкою репутацією і престижною продукцією.

 

Планування якості прод

Якість продукції - це сукупність властивостей, що обумовлюють придатність продукції задовольняти певні потреби відповідно до її призначення.

Під плануванням якості продукції розуміється встановлення обгрунтованих завдань з випуску продукції з потрібними значеннями показників якості на заданий момент часу або протягом заданого інтервалу часу.

Планування підвищення якості має спиратися на науково обгрунтоване прогнозування потреб внутрішнього і зовнішнього ринку. Для правильного обгрунтування планів підвищення якості слід використовувати дані про результати експлуатації продукції, узагальнювати і аналізувати інформацію про фактичний рівні її якості.

Підприємства, домоглися значних успіхів у підвищенні якості продукції, що випускається, мають реальну можливість:

а) збільшити частку займаного ринку збуту;

б) підвищити відпускну ціну на продукцію і, відповідно, прибуток підприємства;

в) проводити більш ефективну рекламну кампанію продукції та фірми в цілому;

г) зміцнити довіру господарських партнерів при здійсненні взаємних поставок;

д) підвищити рівень конкурентоспроможності продукції та зміцнити діловий імідж підприємства.

Предметом планування якості продукції є, в кінцевому підсумку, різні показники, що відображають як окремі властивості продукції, так і різноманітні характеристики системи і процесів управління якістю.

 

41. Планув каналів реаліз прод; план кадрів і строків

У ринкових умовах на особливу увагу заслуговує планування вигідних каналів реалізації продукції. Спеціалісти господарств повинні вміти обґрунтовувати і вибирати найбільш ефективні для умов конкретного підприємства канали реалізації. Особливо це важливо для продукції, що визначає спеціалізацію господарства.

Аналізуючи і прогнозуючи кон’юнктуру ринку конкретного виду продукції, канали і ціни його реалізації, особливу увагу слід приділити експортно-імпортним операціям.

Значним резервом підвищення доходів підприємства є планування ефективних строків реалізації продукції. Всі види сільськогосподарської продукції залежно від сезонності її виробництва і строків реалізації можна поділити на дві групи:

-продукція типово сезонного виробництва, споживання якої, однак, відбувається більш-менш рівномірно від урожаю до урожаю;

-продукція, що виробляється більш-менш рівномірно впродовж року, але погано зберігається, і тому реалізувати її потрібно терміново.

На оперативному рівні вирішуються поточні завдання, які обумовлені кон'юнктурою ринку, і, відповідно, плани розробляються у межах року. В річних планах завдання тактичного планування конкретизуються, уточнюються на основі вивчення руху персоналу, потреб виробництва. Планові розрахунки проводяться, як правило, у квартальному розрізі.

 

Планування строків реалізації продукції, риси продукції.

Значним резервом підвищення доходів підприємства є планування ефективних строків реалізації продукції. Всі види сільськогосподарської продукції залежно від сезонності її виробництва і строків реалізації можна поділити на дві групи:

- продукція типово сезонного виробництва (зерно продовольче і фуражне, насіння соняшнику, картопля, більшість овочевих культур, фрукти пізніх сортів, більшість кормів, вовна). Її можна реалізовувати протягом усього року

- продукція, що виробляється більш-менш рівномірно впродовж року, але погано зберігається, і тому реалізувати її потрібно терміново (молоко, яйця, худоба і птиця у живій масі, овочі й гриби захищеного ґрунту, окремі види овочів відкритого ґрунту, ягоди, виноград, фрукти ранніх та осінніх сортів).

Ціни на сільськогосподарську продукцію під дією сезонності змінюються через зміну попиту і пропозиції упродовж року. При цьому спостерігається така закономірність: найнижчі ціни на рин­ку встановлюються одразу після збирання врожаю (одержання тваринницької продукції).

Тому аграрні підприємства при плануванні, у першу чергу пер­спективному, можуть передбачити продовження строків реалізації продукції. Зокрема, для продукції, що віднесена до другої групи, застосовують такі способи продовження строків реалізації продукції:

-консервування овочів, фруктів, ягід; -переробка молока, м’яса худоби і птиці на власних промислових виробництвах; -виробництво сухого яєчного порошку або роздільне консервування білка і жовтка яєць для наступного їх використання у хар­човій промисловості.

Що ж до продукції типово сезонного виробництва то в нормальних ринкових умовах зі зростанням витрат на зберігання продукції ціни на неї збільшуються. Перед самим збиранням ціна може різко падати. Плануючи строки реалізації сільськогосподарської продукції слід ураховувати також її біологічні особливості.

Здійснення рекламування

2.1Текстування реклами; 2.2. Безпосереднє рекламування;

Планування оптимального поєднання галузей у господарстві.

Визначення раціонального поєднання галузей у господарстві — одне з головних і найскладніших завдань перспективного внутрішньогосподарського планування. Складність його зумовлюється великою кількістю можливих комбінацій поєднання галузей. При цьому враховують дві протилежні тенденції: спеціалізація виробництва і ведення багатогалузевого господарства. У кожному господарстві на ці тенденції впливає багато факторів, які можна поділити на дві групи. До першої групи належать фактори, (фактори спеціалізації): сприятливі природні умови для розвитку даної галузі; можливість підвищення рівня концентрації виробництва; менші порівняно з багатогалузевими питомі капітальні вкладення на придбання комплексів машин, адже кількість їх у спеціалізованих господарствах значно скорочується; близькість пунктів реалізації с.-г. продукції; близькість переробних підприємств, відходи яких с-г підприємства використовують; раціональніше використання знань спеціалістів. До другої групи належать фактори, (фактори інтеграції): організаційно-технологічні взаємозв’язки між галузями; повніше використання трудових ресурсів, універсальних машин і насамперед енергетичних; раціональніше використання побічної продукції; потреба в самозабезпеченні продуктами харчування; краще перенесення порівняно з вузькоспеціалізованими несприятливих погодних умов чи стихійного лиха. Одне з головних і складних завдань планування — збалансування протилежних дій факторів і приведення їх до необхідної рівноваги. На підприємствах для цього використовують як традиційну методику, так і методи оптимального планування.Традиційна методика планування галузевої структури господарства складається з таких етапів: 1) визначають головні та додаткові товарні галузі, які могли б успішно поєднуватися в одному господарстві. 2) вивчають усі фактори спеціалізації та інтеграції, встановлюють межі для розвитку окремих галузей, визначають попередню структуру посівних площ, яка має відповідати як агротехнічним і економічним умовам, так і вимогам головної галузі;
3) виконують розрахунки на максимальний розвиток головної галузі. 4) установлюють раціональні розміри додаткових і допоміжних галузей. Причому слід розвивати лише такі з них, які мають безпосередні виробничі зв’язки з головною галуззю або необхідні для якнайповнішого використання внутрішньогосподарських ресурсів; 5) остаточно уточнюють розмір основної галузі. 6) економічно оцінюють можливі варіанти поєднання галузей і вибирають найефективніший. А також визначають за допомогою оптимізаці з використанням ЕОМ.
Визначити для кожного типу спеціалізованих господарств оптимальний рівень спеціалізації і оптимальну галузеву структуру традиційними методами практично неможливо, бо вони не забезпечують одночасного врахування всієї сукупності взаємних зв’язків у процесі виробництва.

46. Обгрунтування планової продуктивності у тваринництві.

Виробнича програма аграрного підприємства складається з відповідних програм із рослинництва, тваринництва і промислових виробництв, які тісно пов’язані між собою. Так, структуру посівних площ неможливо встановити без попереднього визначення поголів’я худоби і птиці, їхньої продуктивності й потреби в кормах. У свою чергу, не можна планувати поголів’я тварин, не враховуючи надходження кормів від рослинництва. Якщо промислові виробництва пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції, то розробляти виробничі програми з рослинництва і тваринництва можна тільки після складання програм із промислових виробництв. Отже, розв’язувати це питання можна лише комплексно, коли всі три програми розробляються одночасно з деяким випередженням складання виробничих програм із тваринництва і промислових виробництв.

Обґрунтування виробничої програми з тваринництва охоплює планування поголів’я худоби і птиці, їхньої продуктивності, план виробництва і використання продукції, а також комплекс зооветеринарних заходів щодо виконання плану виробництва продукції (породи, корми, засоби захисту тварин, системи їх утримання та годівлі). Важливе значення має науково обґрунтоване планування основних напрямів розвитку в господарстві тваринництва на перспективу: визначення галузей продуктивного тваринництва, їхніх розмірів, видів продукції, порід, систем годівлі й утримання тварин, раціонального поєднання інтенсивного й екстенсивного напрямів розвитку галузі.

Продуктивність худоби і птиці, як і врожайність сільськогосподарських культур, є головним якісним показником розвитку тваринництва і рослинництва. Її визначають за кількістю продукції бажаної якості, одержаної за певний проміжок часу з розрахунку на одну голову худоби і птиці. До основних показників продуктивності, що їх встановлюють у планах сільськогосподарських підприємств, належать: у скотарстві — надій на середньорічну корову за рік (кг), середньодобовий приріст живої маси молодняку на вирощуванні, відгодівлі й нагулі (г); у свинарстві — кількість поросят на матку (голів), середньодобовий приріст свиней на вирощуванні (старших за два місяці) і відгодівлі (г); у вівчарстві — настриг вовни з розрахунку на вівцю, наявну на початок року (кг); у птахівництві — кількість яєць на середньорічну курку-несучку.

Найчастіше застосовують балансовий метод у поєднанні з експертно-оцінним, за допомогою якого аналізують фактичний рівень (середню продуктивність) і тенденцію продуктивності за 4—5 років, встановлюють певний відсоток приросту, можливий унаслідок змін у породному та якісному складі стада, у годівлі, технології тощо.

Основними чинниками, які визначають продуктивність худоби і птиці, є: рівень годівлі, якість кормів, перш за все вміст у них перетравного протеїну; породний склад; середній вік маточного поголів’я; умови утримання; технологія. У поточному плануванні такі фактори, як породний склад, вік маточного поголів’я, технологія, умови утримання — статичні. Водночас корми, кількість і якість їх, співвідношення різних груп кормів — динамічні фактори, що можуть суттєво вплинути на продуктивність худоби навіть протягом одного року. У перспективному плануванні, коли господарство може істотно змінити породний і віковий склад стада, умови утримання, усі фактори стають динамічними.

Планування відтворення стада, виробництва і використання продукції

Плануючи структуру стада, ураховують такі фактори: спеціалізацію галузі в господарстві, на фермі; рівень інтенсивності вирощування і вік реалізації надремонтного молодняку; строк виробничого використання маточного поголів’я, систему відтворення стада (проста чи розширена) і темпи росту поголів’я худоби, вік уведення маточного поголів’я в експлуатацію.

Структура стада свиней у першу чергу залежить від напряму свинарства і спеціалізації галузі в господарстві.

Планові розробки раціональної структури стада є основою складання його обороту, тобто руху (зміни) складу статево-вікових груп окремих видів худоби протягом певного періоду, організованого відповідно до планових вимог господарства і з урахуванням природних умов відтворення поголів’я худоби. Оборот стада господарства планують з таким розрахунком, щоб не тільки виконати договірні зобов’язання з реалізації продукції і покрити внутрішньогосподарські потреби в ній, а й створити передумови для збільшення виробництва продукції в наступні роки. У господарствах складають річний, сезонний, квартальний і помісячний оборот стада.

Оборот стада є джерелом вихідних даних для розрахунків виробництва продукції тваринництва, потреби в кормах, тваринницьких приміщеннях, витрат на формування стада, поточних витрат, а також для визначення потреби в робочій силі. Плануючи оборот стада, враховують вплив природних і організаційно-господарських факторів. відтворення стада просте і здійснюють його за рахунок влас­ного приплоду молодняку;

У планово-економічній роботі підприємства широко використовують показник умовного поголів’я (для обчислення рівнів насиченості господарства поголів’ям худоби, забезпеченості кор­мами тощо).

На підставі потреби підприємства в продукції тваринництва, а також запланованих продуктивності худоби і птиці, структури й обороту стада визначають плановий обсяг виробництва продукції. Виробництво м’яса планують за трьома показниками: вирощування, реалізація в живій та забійній масі.

Обчислена продукція вирощування худоби і птиці в цілому щодо даного їх виду перевіряється аналогічним розрахунком за кожною статево-віковою групою.

Загальна маса одержаного приросту по господарству має відповідати даним госпрозрахункових планів ферм.

Продукцію вирощування худоби і птиці, виробництво молока та яєць за кварталами і місяцями року планують виходячи із середнього поголів’я відповідних статево-вікових груп за певний період (інформація береться з додатково складеного планового помісячного руху худоби і птиці) і запланованої їхньої продуктивності. При цьому доцільно враховувати фактичні дані щодо продуктивності тварин і виробництво продукції за місяцями і кварталами у попередні роки.

Планування реалізації продукції тваринництва за кварталами року здійснюють виходячи із запланованих обсягів виробництва і додатково складених балансів виробництва і розподілу тваринницької продукції за кварталами. При цьому необхідно враховувати різкі коливання внутрішньогосподарських виробничих потреб у молоці через нерівномірність надходження приплоду.

48. Послідовність планування оптимальної кормової бази підприємства.

Планування кормової бази в господарствах включає обчис­лення потреби в кормах, визначення кількості надходження їх з власних джерел і купівлі, планування розміру посівних площ фуражно-кормових культур і використання кормів, складання кормового балансу. При цьому має бути забезпечена потрібна якість корму за протеїном та іншими речовинами, а також яко­мога менші розмір кормової площі і собівартість корму.

Річний план потреби в кормах є основою планування кормо­вої бази. Його складають на календарний і господарський роки.

На основі даних про потребу в кормах на господарський рік визначають площі посіву відповідних фуражно-кормових куль­тур, включаючи і насінні ділянки. Перед тим спочатку визнача­ють скільки кормів надійде з природних кормових угідь, кількість побічної кормової продукції рослинництва і купованих кормів.

Потім визначають норми годівлі, потім - склад кормів, що забезпечує добову потребу їх, називають кормовим раціоном.

Щоб одночасно враховувати не лише загальну поживність кормів, але і їх якість, пропонується використовувати комплексний показник оцінки ефективності кормів – умовну кормопротеїнову одиницю, що міститься в 1 кг корму.

Розрахувати оптимальний раціон, норми годівлі, типи годів­лі і кормовиробництва з врахуванням як економічних, так і зоо­технічних вимог традиційними способами важко, тому для цьо­го використовують сучасні математичні методи з оптимізації із широким застосуванням ЕОМ.

Під кормовим балансом розуміють співставлення потреби в кормах з надходженням їх з різних джерел за видами і групами та ступінь забезпечення ними худоби. Основним є кормовий ба­ланс, складений за показниками потреби в кормах та їх надход­ження на господарський рік.

Розміри і структуру кормової площі аграрних формувань обґрунтовують на основі балансових розрахунків, виходячи з плану потреби в тих або інших кормах, планової урожайності кормових угідь.

 

Планування потреби в кормах.

Розрахунок потреби в кормах для тваринництва на певний пе­ріод називається планом потреби в кормах. Кормовий складають на рік, стійловий і пасовищний періоди, квартал, місяць. Основою для розрахунків потреби в кормах є дані про поголів’я тварин та обсяги виробництва їх продукції, норми годівлі тварин та норми витрат кормів на одиницю продукції.

Річний план потреби в кормах є основою планування кормо­вої бази. Його складають на календарний і господарський роки.

Потребу в кормах на календарний рік (з 1 січня до Зі груд­ня,) обчислюють на основі середньорічного поголів’я тварин та річних норм їх годівлі. Потребу в кормах на господарський рік (від врожаю до врожаю) обчислюють від урожаю планового року до урожаю наступного ро­ку, що пов’язано із строками надходження нових кормів із земельних ділянок.

На основі даних про потребу в кормах на господарський рік визначають площі посіву відповідних фуражно-кормових куль­тур, включаючи і насінні ділянки. Перед тим спочатку визнача­ють скільки кормів надійде з природних кормових угідь, кількість побічної кормової продукції рослинництва і купованих кормів.

План потреби в кормах та їх використання на окремі періо­ди року (півріччя, квартал, місяць, декаду) складають заданими поголів’я тварин на ці періоди та відповідними нормами годівлі.

 

Планування використання земельних угідь, підвищення їх родючості

Виробнича програма з рослинництва включає в себе планову структуру посівних площ, урожайність, план виробництва продукції певного асортименту, кількості та якості, а також комплекс агротехнічних заходів щодо виконання плану виробництва продукції (сорти, насінництво, добрива, пестициди, меліорація).

Планування рослинництва господарства починають з розробки балансу земельних угідь і визначення напрямів цільового використання їх у плановому періоді. У балансі зазначають усі види і розміри земельних угідь, що перебувають на перше число планового року у власності або в користуванні підприємства. Зазначають також площу розпайованих між суб’єктами приватизації земель, площу земель, переданих або взятих в оренду. Зазначають також грошову оцінку земельних угідь.

З метою збереження і підвищення родючості ґрунту господарства планують:
— проведення культуртехнічних робіт, що включають зрізування і розкорчовування чагарників і пнів, збирання і вивезення каміння, зрізування і розробку купин, фрезерування, засипання ям і вимоїн;

— докорінне поліпшення земель, створення культурних пасовищ на раніше поліпшених землях, створення зрошуваних сіножатей, пасовищ і обгороджуваних пасовищ;
— рекультивацію земель.;

— комплекс агротехнічних, агролісомеліоративних і гідротехнічних протиерозійних заходів.

— сильно- і середньоеродовані;

— внесення органічних добрив, у тому числі гною і компостів. Планують також заготівлю торфу для виготовлення компостів і на підстилку худобі;

— хімічну меліорацію.

 

Планування та програмування врожайності сільськогосподарських культур

Важливість обґрунтованого планування врожайності сільськогосподарських культур випливає з того, що з нею безпосередньо пов’язано багато інших питань виробничо-фінансової діяльності господарств: розміри і структура посівних площ, рівень товарності виробництва, система агрохімічних заходів, продуктивність праці, собівартість і рентабельність виробництва продукції.

Прогнозуючи врожайність, а також аналізуючи її тенденції, користуються методом екстраполяції: знаходження наступних рівнів динамічного ряду за відомих попередніх.

Метод планування врожайності за середніми даними найбільшого застосування набув за адміністративно-командної системи і мав назву «від досягнутого рівня», але він неефективний в умовах ринкової економіки, оскільки не сприяє підвищенню конкурентоспроможності продукції.

Тому в останні роки в господарствах усе частіше застосовують нормативний метод у поєднанні з експертно-оцінним, за допомогою якого аналізують фактичний рівень (середню врожайність) та її тенденції за останні роки і встановлюють певний процент приросту, можливий унаслідок змін у факторах урожайності.

В останні роки дедалі більшого поширення у світі при перспективному плануванні набуває метод програмування врожайності. Він відповідає суті стратегічного менеджменту, характерною рисою якого є зміна вихід­ного принципу в плануванні: іти не від минулого до майбут­нього (метод екстраполяції був ефективний у попередні деся­тиріччя з порівняно повільними темпами змін), а від майбутнього до теперішнього (метод інтерполяції (рис. 7.3). Програмування врожайності передбачає розробку програми, тобто оптимального кількісного поєднання керованих факторів з урахуванням некеро­ваних погодних умов, які в системі технологічного процесу за­безпечують одержання планової врожайності за найефективні­шого використання наявних ресурсів.

54. При плануванні посівних площ сільськогосподарських культур на підприємстві виходять з:

— потреби в конкретних видах продукції рослинництва;

— конкурентоспроможності (ефективності) окремих культур;

— обмежень у сівозмінах, земельних, трудових, фінансових і матеріальних ресурсах.

Обчислюючи планову потребу в продукції рослинництва, ураховують:

1. Попит на продукцію певного виду, асортименту та якості на ринку.

Основними напрямами реалізації продукції рослинництва можуть бути:

— реалізація продукції за договорами з переробними, сільськогосподарськими, заготівельними, торговельними та іншими організаціями. При цьому особливу увагу приділяють виконанню державних і регіональних замовлень (за їх наявності) на продукцію;

— поставки за міжгосподарською кооперацією;

— експорт продукції;

— поставки відповідно до бартерних договорів;

— реалізація на міських ринках, у власних магазинах, ларках, населенню.

2. Внутрішньогосподарські потреби в продукції рослинництва:

— створення основних і страхових насіннєвих і фуражних фондів, а також задоволення потреби в кормах і насінні особистих господарств населення;

— видача і продаж продукції працівникам відповідно до чинного в господарстві положення про оплату праці;

— виділення для громадського харчування та у фонд допомоги;

— використання для переробки на підсобних промислових виробництвах господарства.

55. Потребу в насінні планують, виходячи з посівних площ і вагових норм його висіву. Якщо при складанні річного плану господарства можна користуватися усередненими для культур нормами висіву насіння, то в планах госпрозрахункових підрозділів, робочих планах з проведення посіву застосовують індивідуальні норми. Ці норми враховують кількість зерен на 1 га, які забезпечують оптимальну густоту рослин, що залежить від сорту, строків і способу посіву, якості насіння, ґрунту, попередників, забезпеченості поживними речовинами тощо. Умови можуть відрізнятись не лише у виробничих підрозділах, а й на окремих ділянках земель, що зумовлює відповідне визначення норм висіву насіння.

Потребу в насінні для посівів під урожай планового року, як правило, задовольняє продукція, вироблена в передплановому році, а потребу в насінні для посіву озимих культур покривають продукцією планового року. Крім того, передбачають придбання насіння для сортозаміни й сортооновлення.

Заміну сорту певної культури планують з появою нових продуктивніших районованих сортів порівняно з тими, що їх вирощують. У таких випадках передбачають придбання насіння в спеціалізованих насінницьких господарствах чи науково-дослідних установах. Сортооновлення періодично передбачають для всіх сільськогосподарських культур з урахуванням прийнятого порядку ведення насінництва.Придбання насіння для сортооновлення й посівні площі насінницьких посівів планують з урахуванням їхньої врожайності й потреби в насінні. При цьому виробничі посіви зернових в основному забезпечуються насінням третьої репродукції.

56. Використання добрив дає змогу активно регулювати забезпечення рослин поживними речовинами і програмувати умови одержання запланованого врожаю.

У процесі планування потреби в добривах сільськогосподарські підприємства застосовують розроблені науково-дослідними установами зональні, диференційовані за типами ґрунтів нормативи (норми внесення гною, азотних, фосфорних і калійних добрив на 1 га посівів для одержання врожаю в певних інтервалах, норми витрат добрив на одиницю продукції для культур, норми виносу азоту, фосфору і калію з урожаєм сільськогосподарських культур). Ці норми мають задовольняти потребу рослин у поживних речовинах, високу окупність використання добрив, забезпечити виробництво доброякісної продукції, розширене відтворення родючості ґрунту, запобігати шкідливій дії добрив на довкілля і якість продукції.

Такі нормативи розробляють для окремих природних регіонів, і вони відповідають умовам тих господарств, де експериментально розробляються. Однак умови використання добрив неоднакові не тільки в господарствах, а й у бригадах і на окремих полях.

На особливу увагу заслуговує планування використання органічних добрив. За існуючої структури посівних площ, агротехніки й урожайності надходження органічних речовин з кореневими і пожнивними рештками, а також органічними добривами не компенсують втрати гумусу під час його мінералізації. Під час складання планів господарства намічають заходи щодо поліпшення балансу гумусу в ґрунті за рахунок внесення гною, гноївки, пташиного посліду, компостів, торфу, озерного мулу, осадів стічної води, посівів сидеральних культур, а в останні роки і подрібнення та приорювання побічної продукції рослинництва (соломи, стебла кукурудзи, гички буряків тощо).