Галицько-Волинське князівство: політичний та соціально-економічний розвиток (XII – XIVст.)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Галицько-Волинське князівство: політичний та соціально-економічний розвиток (XII – XIVст.)



Українське національне відродження: періодизація та перебіг процесу (кн. XVIII – поч. XXст.).

Наприкінці XVIII століття внаслідок трьох поділів Польщі (1772,1793, 1795 рр.) між Росією, Австрією та Прусією українські землі відійшли до Австрії та Росії. Західноукраїнські землі перебували у складі Австрії, східноукраїнські (Наддніпрянська Україна) - у складі Росії. Обидві колоніальні імперії не визнавали українського народу як такого, намагалися асимілювати українців. Особливо це стосувалося заможних верств населення, представники яких переходили на чужоземні мови, забували національну культуру. Австрія і Росія були країнами-метрополіями щодо українських територій. Українські землі були внутрішніми колоніями цих держав. Російська і Австрійська імперії, до складу яких після трьох поділі Польщі і російсько-турецьких війн увійшли землі України, впровадили на підвладних їм територіях новий адміністративно-територіальний устрій, покликаний зберегти поліцейський контроль над населенням і забезпечити ліквідацію його національних особливостей.

Кінець ХVІІІ - початок XIX століть характеризувався піднесенням національно визвольного руху в Україні. На першому місці стояло питання про розвиток української мови, «захист; утвердження української національної свідомості.

Те мою моєї роботи є «Поняття «українське відродження». Періодизація та регіоналістика «українського відродження». Тому я не зупинявся на розгляді всього процесу перебігу «українського відродження», а саме аналізував історіографію та погляди вчених на дану проблемну тему.

 

Входження українських земель у Другу світову війну: початок, основний хід, окупаційні зони.

Україна в європейській політиці на початку Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни українські землі були роз'єднані, знаходячись у складі чотирьох держав - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина (з березня 1939 р. - Угорщина).

Знаходження українських земель у складі цих держав, що мали різний соціально-політичний устрій і займали різну позицію у міжнародній політиці, були важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а „українську карту" - серйозним козирем у великій дипломатичній грі. В цей період чітко визначились три групи країн, зацікавлених у своєму вирішенні українського питання.

Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких уже входили українські землі і основною їх метою було втримати ці землі й приєднати нові.

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію. Друга група - Англія, Франція і частково США, які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за „життєвий простір", претендувала на українські землі як невичерпний постачальник продовольства і сировини та Угорщина, яка домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади - у березні-травні 1933р. - Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує „план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". Уже в червні 1933р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України „для раціональнішого використання цієї родючої території". Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гутенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гутенбергу і не погоджені з урядом, - це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то „кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим".

Намагаючись відвернути від себе загрозу агресії і спрямувати її на схід, уряди Англії і Франції пішли на Мюнхенську змову (29-30 вересня 1938 р.) і дозволили Гітлеру розчленувати Чехословаччину, до якої входили українці Закарпаття, на яке претендували ще й Угорщина і Польща.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки, чехословацький уряд 11 жовтня 1938 р. надав Закарпаттю автономію.

Але 2 листопада 1938 р., за рішенням Віденського арбітражу, 1856 кв. км території Закарпаття з населенням 180 тис. жителів, куди входили такі міста як Ужгород і Мукачів, повинні були відійти до Угорщини.

Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас зберігши частину Закарпаття (Карпатську Україну), Гітлер залишив у своєму активі важелі тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала усіх закарпатських земель, до яких прагнула, а й на СРСР і Польщу. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю захопила Закарпаття.

Суттєві зміни у становищі західноукраїнських земель мали відбутися у зв'язку з підписанням 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад. Таємним протоколом, який додавався до нього (т. зв. Пакут Ріббентропа-Молотова) передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.

Пакт Молотова - Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на „сфери інтересів" між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв'язував руки лідеру третього рейху для початку другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу „збирання" українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель було не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР.

1 вересня 1939 року нацистські війська напали на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок Другої світової війни.

 

Галицько-Волинське князівство: політичний та соціально-економічний розвиток (XII – XIVст.)

Історія Галицько-Волинського князівства - складова частина історії Стародавньої Русі періоду феодальної роздрібненості. Причини роздрібненості обумовлені виробничими відносинами, для яких було характерне зростання продуктивних сил у сільському господарстві та ремеслі. Розвиток натурального господарства, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв'язків породжували прагнення до відокремлення. Опора великого князя київського - дружинники, ставши землевласниками, керувалися перш за все власними інтересами. Влада київського князя їх обтяжувала. Посилилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр. В умовах феодального гніту вибухали народні повстання проти гнобителів. Великий князь київський у межах всієї держави не міг захистити феодалів і бояр, забезпечити їхні інтереси. В удільних князівствах створювався апарат влади, що відповідав потребам князів. Роль політичного центру вже відігравав не Київ, а головне місто у вотчині князя, де знаходилась його резиденція. Удільний князь, керуючись власними інтересами та інтересами підлеглого йому боярства, енергійно домагався незалежності від великого київського князя. Отже, роздрібненість давньоруської держави мала об'єктивний характер, оскільки вона була обумовлена розвитком феодального ладу.

В середині XII століття єдина держава розпалася на окремі землі або князівства. Кожна земля мала своє самоврядування, політичне управління здійснював князь. Влада і управління в князівствах будувалися на принципі васальної залежності. У кожній руській землі були свої особливості політичного устрою. Так, у Новгородській та Псковській землях утворились боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла сильна князівська влада, в Галицько-Волинському князівстві виник симбіоз влади, тобто поєднання великого впливу на соціально-економічне і політичне життя боярства разом з авторитетом княжої влади.

Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об'єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мстиславич. Воно розташовувалося в лісовій та лісостеповій зонах. Буйні незаймані ліси росли в Карпатах, на Поліссі, на ландшафтах рік Дністра, Сяну, Бугу. У низинах мешкало сільське населення, яке займалося виробництвом зерна, тваринництвом, рибальством, мисливством, бджільництвом. Важливе значення мало видобування солі в Прикарпатті. Волинська земля славилась великими містами - Володимиром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Пересопницею, Берестям, Дорогобужем; в Галичині відігравали важливу роль в економічному і культурному житті - Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовль.

Відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва. У містах розвивається виробництво одягу, бойового спорядження, обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво, яке досягло високого рівня.

Активно розвивалася торгівля. Галицько-Волинські землі експортували продукцію сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби. У митному тарифі XIV ст. названі лисячі і овечі шкіри, "які раховано тисячами", хутра і віск "лічено кругами". З чорноморських країн та з Візантії в Галичину і Волинь привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю, вино, рибу, південні фрукти. У митному тарифі згадується шовк, перець, імбир та інше східне коріння. З країн Західної Європи привозили сукно, полотно й оселедці. Жвава торгівля велася з Києвом та іншими стольними містами. Археологічні знахідки засвідчують, що з Києва до Галицько-Волинського князівства надходили промислові вироби, в першу чергу художні твори і ювелірні вироби. Літопис повідомляє, що Данило привіз із Києва дзвони для збудованої ним у Холмі церкви.

Зростання торгівлі впливало на розвиток шляхів, через які транспортувалися товари на великі відстані. У ті часи існувало багато різних шляхів, якими користувалися купці. Найважливішим був шлях, який сполучав Галицько-Волинське князівство з Києвом. Він проходив з Володимира на Пересопницю, Корець, Білгород до Києва; інший шлях - з Галича через Товпач і Василів до Києва. До західного кордону Галицько-Волинської держави вела дорога з Володимира до Варшави, з Галича через Карпати до Угорщини. Дорога з Балтійського моря, з Торуня проходила на Холм і далі на Володимир. Торгівля зв'язувала Галицько-Волинське князівство з країнами Заходу і Сходу, вона відігравала важливу роль не лише у розвитку економіки краю, але і його освіти та культури.

Розвиток феодальної власності привів до соціального розшарування Галицько-Волинського суспільства. Класовий поділ відображають вживані в літописах терміни: "бояри і проста чадь", "луччі бояри і слуги", "ліпші мужі володимирські", "городяни", "простий люд" тощо. Селяни в усіх землях Стародавньої Русі звалися смердами. Переважна частина з них була вільними, що мали власні господарства і коней. Існувало незаможне селянство, яке залежало від бояр. Залежні люди згадуються в літописах під різними назвами: "слуги князя", "дворові слуги" при князі чи єпископі, "паробок", тобто наймит боярина. Частина селян виконувала відробіткову ренту. Всі ці соціальні прошарки складали "простий люд", основну масу населення. Літописні джерела, на жаль, подають дуже мало відомостей про простих людей.

Серед жителів міст існувало досить чітке соціальне розшарування, виділялись заможна верхівка, середнє міщанство та "прості люди". Про обов'язки міщан можна судити з грамоти Мстислава Даниловича, яку він надіслав у Берестя, де сказано - від кожної сотні "по дві міри меду, дві вівці, 15 десятків льону, 100 хлібів, 5 цебрів вівса, 5 цебрів жита, 20 курей, крім цього від усіх міщан 4 гривні кун".

До вищої соціальної верхівки належали князі, бояри, багаті міщани, вище духовенство, які були великими землевласниками. Князь Володимир Васильович, як розповідає літопис, перед смертю дав "землю свою всю і городи" Мстиславу Даниловичу. У даному випадку йдеться лише про право на державну територію, а не фактичне розпорядження землею. Князі не були власниками всієї землі. Великі князі могли розпоряджатися лише окремими княжими землями, а також особистими. Бояри успадковували землю від родичів або одержували її від князів (так, Данило, здобувши місто Галич, роздав землі і городи боярам і воєводам). У середовищі боярства виділялась верхівка, тобто "луччі", "великі" і "нарочиті", та досить велика верства малоземельних і дрібних бояр. "Великі" бояри займали привілейоване становище при великих князях, служили в княжій дружині, їхні сини виконували обов'язки слуг у княжому дворі. У суспільному житті та культурі тих часів провідну роль відігравало вище духовенство, єпископи та ігумени монастирів.

Князівсько-боярська верхівка експлуатувала й утискувала нижчі верстви населення. Літописи згадують про "грабежі нечестивих бояр". Простий люд чинив опір насильству і неодноразово піднімався на повстання, що інколи мали збройний характер. Наприклад, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка, в 1230 р. вони повстали проти боярина Судислава, в 1289 р. проти Мстислава Даниловича повстали жителі Берестя. Великий відгомін мав рух "болохівців" у 1236-1255 p., який набув гострого соціально-політичного характеру. Цей рух охопив землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу і Тетерева, які лежали на межі між Київським та Волинським князівствами і зазнавали нестерпних утисків та пограбувань.

Опір народних мас соціальному гніту часто мав пасивний характер. Люди нерідко кидали свої садиби, шукаючи кращих умов життя. У літописі розповідається, коли в 1159 р. під Ушицю на Пониззі прийшов претендент на Галицьке князівство Іван Ростиславович, то селяни масово приставали до Івана. Їх під Ушицею зібралось понад 6 тисяч. Справа в тому, що Іван Ростиславович організував князівство над нижнім Дунаєм із столицею у Берладі. Ця луго-степова смуга з багатою природою була рідко заселена і тому приваблювала людей, особливо тих, які були невдоволені князівсько-боярським режимом і сподівалися на кращі умови життя. Характерною рисою політичного життя цього періоду була боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади і за об'єднання південно-західних земель у єдине князівство.

Київські князі в процесі боротьби з Угорщиною досить рано створили могутню галицьку державу. В XI ст. син Ярослава Мудрого Ростислав, а згодом його сини Рюрик, Володар та Василько підготували об'єднання західних земель. Завершив процес об'єднання Володимирко (1124-1153). За Ярослава Осмомисла - одного з героїв "Слова о полку Ігоревім" - держава набула значного розквіту. Роману Мстиславичу вдалося об'єднати Галич і Волинь у єдину державу, могутність якої посилилась за князя Данила Романовича. Князь Данило був видатним державним діячем. Академік І. Крип'якевич так писав про його діяльність: "Данило - це найбільша постать в історії Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед надзвичайно важких обставин. З великими зусиллями він заново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах і від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної і культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток". Галицько-Волинське князівство користувалося великим авторитетом серед європейських країн, багатство і культура міст цієї держави викликали подив, військова тактика і майстерність здобули заслужену славу.

Історичні обставини, що склалися в ті часи, не дали Данилові Галицькому можливості довести до кінця справу розбудови української державності. В 1349 р. польський король Казимир в союзі з уграми загарбав західні землі. Галицько-Волинське князівство почало занепадати.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.234.223.227 (0.013 с.)